Мілєнко Єргович. Це все вона — смерть

Переклала Ірина Маркова
Джерело: Miljenko Jergović. Žrtve sanjaju veliku ratnu pobjedu. Novinske kronike (1993-1995), Duriex, 2006

Війна у ХХ столітті — це чистої води омана. І антивоєнні рухи є частиною цього обману. Раніше війну згадували лише завдяки кладовищам, поодиноким калікам та через тамтешніх юродивих, яких божевілля спіткало під час якоїсь різні. Однак сьогодні страждання у всіх своїх проявах стали набагато розкішнішими. І привабливішими. Звичайно, ви пригадуєте чудові світлини, які зображають республіканського борця в мить його смерті. Фото юнака з напруженим торсом, у якого зброя вислизає з рук, використовувалися як антивоєнний пропагандистський взірець в усіх радянських газетах. На світлині було увіковічнено останній момент життя. Нарешті фотографу вдалося задокументувати смерть безпосередньо у мить її приходу. Цілком зрозумілим є і усеохопне розчарування, коли якийсь фанатик, вже наприкінці 60-их,після тривалого розслідування виявив, що найімовірніше мова йде про зрежисовану фотографію. Людина все ж таки не загинула, а смерть не було захоплено зненацька. Оману було викрито, хоча світлина в очах у людей залишилася тією самою. Але глядачі хотіли справжнє страждання і справжню війну. Спостерігачі отримали їх на фотографії з наступної війни, де в’єтнамський офіцер розряджає обойму полоненому в голову. Це негайно дало початок моральному, політичному та психологічному аналізам. Трепет перед воєнними страхіттями знову був лише добре продуманим обманом.
Війна в Сараєво в плані фотографування може бути найпривабливішою з усіх воєн, що відбувалися протягом цього — ХХ — століття. Фотографу не треба вибудовувати композицію чи ловити об’єктивом привабливу картинку війни. Люди зі зброєю в Сараєво вже доведені до межі. Вони зазвичай і не помічають фотокореспондентів. Справа зводиться до міської експозиції, такої самої, як і в решті міст світу, і до зображення горя, яке спіткало людей усього за кілька хвилин до цього. Завжди існує вулиця, крізь яку буквально прокрокувала смерть. Фотохудожнику треба лише натрапити на неї. Людські обличчя чітко виказують: нещодавно все було геть інакше. Вивіски і реклама кричать про те, що це не далека війна в Азії. Знерухомлені трамваї свідчать, що так само, як зупинилися зараз, вони могли б застигнути у будь-якому іншому місті Європи. Спостерігач, розглядаючи ці світлини, занурюється у сараєвську дійсність та отримує стовідсоткову відповідність і правдивість.
Диван — одне з сакральних місць перебування європейської людини. Його метафорою у літературі є Пруст, а у політиці — соціалізм. Багато фільмів починаються і закінчуються на канапі. Шахин Шишич “Шиле” сфотографував старого на дивані в Сараєві. Була зима і старигань був одягнений у товстий вовняний светр, полотняні штани, а ноги взув у хатні капці. Про те, що у Боснії війна свідчить лише факт, що старий з фотокартки більше не має на плечах голови. Смерть, яка з танковим калібром прийшла по нещасного,була винятково охайною, як в якомусь фільмі жахів. Кістлява лише відірвала старому голову, залишаючи глядачам магічну картину, від якої тяжко відірвати погляд. Крижаний жах стає надійним алібі для довгого, майже натхненного споглядання. Отож, це саме та смерть, яку ми впродовж багатьох століть прагнули роздивитися крізь морок і намагалися знерухомити на відстані випростаної руки, але при цьому залишитись живими.
Фальшиві війни породжують і штучні фотографії. Так у колективній свідомості було створено образ бравого американського солдата, який бадьоро крокує в’єтнамськими болотами. Штучний, наче Герінг перед шибеницею, він відігравав один, безліч разів повторюваний, епізод. І американець не був справжнім солдатом, і фотограф не був істинним військовим кореспондентом. Я знаю це напевне після десяти сараєвських місяців війни. Фотографи прибувають у це місто перелякані, з ніг до голови у броні; фотографи, які відвідали щонайменше десять воєн. Їхні світлини ви можете побачити в усіх закордонних репортажах. На цих знімках одне й те саме: наші чи сербські військові у застиглих позах, діти з міської лікарні, іноді дещиця крові, та й по всьому.
Під час тривалих бомбардувань ті люди, фотографи зі світовим ім’ям, з касками на головах біжать до бункерів, а зовні чекають місцеві з фотоапаратами, без броні, і у місті вони перебувають не кілька днів, а залишаються назавжди. Світлини мешканців міста не тільки з одного боку об’єктива. Ці фотографи створюють органічну частину сараєвської воєнної дійсності. Вони не гостюють на цій війні.
Війна існує просто як картинка. Будь-яке вимовлене слово має на меті й певний ідеологічний чи політичний контекст. Так само й кожна історія про війну по суті є тенденційною, бо її пишуть для тих, хто не співпереживає цю війну, тож таких людей потрібно настрахати, присоромити, залучити… Світлина, між тим, задокументовує частку дійсно існуючої реальності. Обличчя людей, які зранку з до вечора дивляться в очі смерті, позбавлено сенсу описувати. Так само, як і розірвана на шматки дівчинка на головній сараєвській вулиці є цілком банальною повсякденністю. На іншому боці тієї самої вулиці на бруківці лежать понівечені янголи та розламане розп’яття. Кожна нова граната приносить до Сараєва нову сцену вистави, яка, як і кожен театральний спектакль, відбувається саме тут і зараз.
Ці фотографії слугують тільки одному: показати дійсний стан речей тим, хто не мав привілею бути присутнім на святі війни та смерті у Сараєві.