Рейчел Свірськи. Якби ти був динозавром, любове моя

by Diana

Переклала Максименко Вікторія
Джерело

 

Якби ти був динозавром, любове моя, то ти був би Ті-Рексом. Ти був би
невеликим динозавром, всього п’ять футів десять дюймів*, такого ж зросту,
як зараз. Твій хребет був би дуже крихким, і ти йшов би настільки легко і
витончено, наскільки це взагалі можливо на таких величезних лапах. Твої
очі вдивлялися б пильно та лагідно з-під надбрівних дуг.
Якби ти був Ті-Рексом, то я б пішла працювати в зоопарк лише для того, щоб
проводити весь свій час з тобою. Я б приносила тобі обпатраних курей і
живих кіз. Я б спостерігала за тим, як їхня кров виблискує на твоїх зубах.
Я б ночувала на підлозі твоєї клітки, у грязюці, зробивши подушку з листя.
А в моменти твого безсоння я б співала тобі колискові. Якби я співала тобі
колискові, то скоро б помітила, як швидко ти вловлюєш мелодію. Ти б
гармонічно доповнював мене, твій грубуватий вібруючий голос утворював би
дивовижний контрапункт разом з моїм. А ти, думаючи, що я сплю, співав би
вночі пісні про нерозділене кохання.
Якби ти співав пісні про нерозділене кохання, я б влаштувала гастрольний
тур для тебе. Ми б вирушили на Бродвей**. Ти б стояв на сцені, вчепившись
кігтями у підлогу. Глядачі плакали б від меланхолійної краси твого співу.
Якби глядачі плакали від меланхолійної краси твого співу, вони б
об’єднались, щоб фінансувати проекти для воскресіння вимерлих видів.
Кошти рікою потекли б до наукових установ. Біологи займалися б зворотною
розробкою курей поки не дізналися б, як зробити так, щоб у них з’явилися
зуби. Палеонтологи розкопували б скам’янілі рештки в пошуках слідів
колагену. Генетики б з’ясовували, як створити динозавра з нічого, точно
виявивши той факт, що саме нуклеотидна послідовність кодує всі дані про
істоту, від розміру її зіниць до інформації про те, що дозволяє ій
милуватися заходом сонця. Вони б працювали, поки не створили б самку для
тебе.
Якби вони створили самку для тебе, я б виконувала роль дружки на вашому
весіллі. Я б виглядала досить ніяково і навіть хворобливо в зеленій
шифоновій сукні подружки нареченої, слухаючи ваші весільні обіцянки.
Звичайно, я б ревнувала та сумувала, тому що сама мрію вийти за тебе. Тим
не менше, я б знала, що твоє одруження з іншою істотою, такою ж як ти, яка
підходить тобі на фізичному і на генетичному рівні, – це найкращий
варіант. Я б не могла відвести погляду від вас двох біля вівтаря і
відчувала б, що кохаю тебе ще більше, ніж зараз. На душі посвітлішало б
від розуміння, що ми з тобою принесли в світ щось нове і в той же час
відродили щось дуже старе. Також я б була чимось позиченим, адже я б
позичала твоє щастя. Єдине, що було б потрібно, – це щось блакитне.
Якби єдине, що було б потрібно, – це щось блакитне, я, цокаючи каблуками
по мармуру, чимдуж побігла б по церковній підлозі до вази біля центральної
лави. Я б витягнула з неї гортензію кольору блакитного неба і притисла б
до серця, яке затріпотіло б, наче квітка. Я б розцвіла. Моє щастя стало б
пелюстками. Зелена шифонова сукня перетворилася б на листочки. Мої ноги
стали б блідими стеблами, а волосся – тендітними маточками. Бджоли пили б
екзотичні нектари з мого горла. Я б здивувала всіх, хто зібрався:
біологів, палеонтологів і генетиків, журналістів, роззяв і любителів
музики – всіх тих, хто, введений в оману зовнішнім виглядом
спіралеподібних скам’янілостей клонованих динозаврів, вважав би, що живе в
світі наукової фантастики, коли насправді – це світ магії, де все можливо.
Якби ми жили в світі магії, де все можливо, то ти був би динозавром,
любове моя. Ти був би не тільки сміливим і сильним, але й ніжним. Твої
кігті та ікла без особливих зусиль наводили б страх на супротивників. Тоді
як ти – крихкий ти, привабливий ти, людський ти – маєш покладатися на
розум і шарм.
Т-Рексу, навіть невеликому, ніколи б не довелося чинити опір п’ятьом
буйним чоловікам, просоченим джином і злістю. Т-рекс оголив би свої ікла,
і вони б зіщулились від страху. Замість того, щоб підіймати галас і
перекидати столи, вони б ховалися під ними. Вони б хапалися один за одного
в пошуках допомоги замість того, щоб хапати киї, якими вони били тебе,
називаючи «шісткою», тюрбанником***,трансвеститом, дівчиськом,
мексиканською шкурою, кожним зневажливим словом, яке спадало їм на думку,
незалежно від того, чи стосується воно тебе, і щось кричати та вигукувати
тоді, як ти осідав на підлогу в калюжу власної крові.
Якби ти був динозавром, любове моя, я б навчила тебе розпізнавати запах
тих чоловіків. Я б вела тебе до них дуже обережно. Все ж вони б помітили
тебе. І кинулися б втікати. Твої ніздрі роздималися б, жадібно вдихаючи
ніч, а потім ти напав би з раптовістю хижака. Я б спостерігала за тим, як
ти зціджуєш життя з їхніх тіл – червоні потоки крові; купа блискучих,
згорнутих спіраллю нутрощів – і я б сміялась, сміялась, сміялась.
Якби я сміялась, сміялась, сміялась, то врешті-решт відчула б себе
винною. Я пообіцяла б не робити ніколи нічого подібного знову. Я б
відводила очі від газет з фотографіями заплаканих вдів цих чоловіків і
дітей, що залишились без батьків, так само, як вони повинні були б
відводити очі від газет, в яких є фото мого обличчя. Журналісти так
обожнюють моє обличчя, обличчя нареченої палеонтолога з її наполовину
запланованим весіллям, вже замовленими букетами гортензій, вже вибраними
зеленими шифоновими сукнями подружок нареченої. Обличчя нареченої
палеонтолога, яка чекає біля ліжка чоловіка, який, ймовірно, ніколи не
прокинеться.
Якби ти був динозавром, любове моя, то ніщо не могло б тебе знищити, і
якби ніщо не могло знищити тебе, то ніщо не могло б знищити і мене. Я б
розцвіла найгарнішою в світі квіткою. Я б радісно простягнулася назустріч
сонцю. Я б довірила твоїм зубам і пазурам охороняти тебе/ мене/ нас
віднині і навіки від подряпин киями, безкінечного човгання медсестер в
коридорі лікарні і заїкання мого розбитого серця.

———-
Примітки
* – 178 см;
** – це особливий вид комерційного театрального мистецтва. Поблизу
однойменної вулиці на острові Манхеттен у Нью-Йорку в так званому
Театральному кварталі знаходяться 39 великих театрів. Бродвей є основою
американської театральної культури;
*** – зневажлива назва жителів мусульманської Азії.

 

 
«If You Were A Dinosaur, My Love» by Rachel Swirsky
If you were a dinosaur, my love, then you would be a T-Rex. You’d be a
small one, only five feet, ten inches, the same height as human-you. You’d
be fragile-boned and you’d walk with as delicate and polite a gait as you
could manage on massive talons. Your eyes would gaze gently from beneath
your bony brow-ridge.
If you were a T-Rex, then I would become a zookeeper so that I could spend
all my time with you. I’d bring you raw chickens and live goats. I’d watch
the gore shining on your teeth. I’d make my bed on the floor of your cage,
in the moist dirt, cushioned by leaves. When you couldn’t sleep, I’d sing
you lullabies.
If I sang you lullabies, I’d soon notice how quickly you picked up music.
You’d harmonize with me, your rough, vibrating voice a strange
counterpoint to mine. When you thought I was asleep, you’d cry unrequited
love songs into the night.
If you sang unrequited love songs, I’d take you on tour. We’d go to
Broadway. You’d stand onstage, talons digging into the floorboards.
Audiences would weep at the melancholic beauty of your singing.
If audiences wept at the melancholic beauty of your singing, they’d rally
to fund new research into reviving extinct species. Money would flood into
scientific institutions. Biologists would reverse engineer chickens until
they could discover how to give them jaws with teeth. Paleontologists
would mine ancient fossils for traces of collagen. Geneticists would
figure out how to build a dinosaur from nothing by discovering exactly
what DNA sequences code everything about a creature, from the size of its
pupils to what enables a brain to contemplate a sunset. They’d work until
they’d built you a mate.
If they built you a mate, I’d stand as the best woman at your wedding. I’d
watch awkwardly in green chiffon that made me look sallow, as I listened
to your vows. I’d be jealous, of course, and also sad, because I want to
marry you. Still, I’d know that it was for the best that you marry another
creature like yourself, one that shares your body and bone and genetic
template. I’d stare at the two of you standing together by the altar and
I’d love you even more than I do now. My soul would feel light because I’d
know that you and I had made something new in the world and at the same
time revived something very old. I would be borrowed, too, because I’d be
borrowing your happiness. All I’d need would be something blue.
If all I needed was something blue, I’d run across the church, heels
clicking on the marble, until I reached a vase by the front pew. I’d pull
out a hydrangea the shade of the sky and press it against my heart and my
heart would beat like a flower. I’d bloom. My happiness would become
petals. Green chiffon would turn into leaves. My legs would be pale stems,
my hair delicate pistils. From my throat, bees would drink exotic nectars.
I would astonish everyone assembled, the biologists and the
paleontologists and the geneticists, the reporters and the rubberneckers
and the music aficionados, all those people who—deceived by the
helix-and-fossil trappings of cloned dinosaurs– believed that they lived
in a science fictional world when really they lived in a world of magic
where anything was possible.
If we lived in a world of magic where anything was possible, then you
would be a dinosaur, my love. You’d be a creature of courage and strength
but also gentleness. Your claws and fangs would intimidate your foes
effortlessly. Whereas you—fragile, lovely, human you—must rely on wits and
charm.
A T-Rex, even a small one, would never have to stand against five
blustering men soaked in gin and malice. A T-Rex would bare its fangs and
they would cower. They’d hide beneath the tables instead of knocking them
over. They’d grasp each other for comfort instead of seizing the pool cues
with which they beat you, calling you a fag, a towel-head, a shemale, a
sissy, a spic, every epithet they could think of, regardless of whether it
had anything to do with you or not, shouting and shouting as you slid to
the floor in the slick of your own blood.
If you were a dinosaur, my love, I’d teach you the scents of those men.
I’d lead you to them quietly, oh so quietly. Still, they would see you.
They’d run. Your nostrils would flare as you inhaled the night and then,
with the suddenness of a predator, you’d strike. I’d watch as you decanted
their lives—the flood of red; the spill of glistening, coiled things—and
I’d laugh, laugh, laugh.
If I laughed, laughed, laughed, I’d eventually feel guilty. I’d promise
never to do something like that again. I’d avert my eyes from the
newspapers when they showed photographs of the men’s tearful widows and
fatherless children, just as they must avert their eyes from the
newspapers that show my face. How reporters adore my face, the face of the
paleontologist’s fiancée with her half-planned wedding, bouquets of
hydrangeas already ordered, green chiffon bridesmaid dresses already
picked out. The paleontologist’s fiancée who waits by the bedside of
a man who will probably never wake.
If you were a dinosaur, my love, then nothing could break you, and if
nothing could break you, then nothing could break me. I would bloom into
the most beautiful flower. I would stretch joyfully toward the sun. I’d
trust in your teeth and talons to keep you/me/us safe now and forever from
the scratch of chalk on pool cues, and the scuff of the nurses’ shoes in
the hospital corridor, and the stuttering of my broken heart.