Кароль Войтила. Біля лавки ювеліра

by Diana

Переклад Надії Тубальцевої

ДЖЕРЕЛО: Karol Woitula Przed sklepem yubilera (Medutacia o sakramencie…), Krakov, Znak, 1960.

————

ХОР
Золоті обручки на вітрині
Красномовно нам про все сказали.
Зараз вони вироби з металу,
Але буде так до тої миті,
Поки ті обручки в день весілля
Не з’єднають долі наречених.
Долю ті обручки визначають
І нагадують про день щасливий,
День, що є божественним уроком,
Про який не можна забувати.
Урочисто небеса єднають
Цього дня минуле із майбутнім.

ДЕХТО
Лавка ювеліра.
Дивне ремесло –
Створювати предмети, що можуть
Примусити думати про долю.
…Золотити годинник,
Який відмірює час,
Нагадуючи людині про мінливість
І тлінність усього сущого.

ЮВЕЛІР
Вага цих золотих обручок
Не є вагою металу.
Це – питома вага людей:
Кожного окремо і обох разом.

Це істинна вага людини –
Обтяженої й невагомої.
Абсолютна її вага!

Це вага людини, яка зазнає тяжіння,
Прикута до короткочасного
Карколомного польоту,
Що його траєкторія,
Має форму спіралі, еліпсу, …серця!

Питома вага людини…
Ці тріщини й тертя,
Хащі й прірва –
Тісна близькість, коли так важко
Думку відліпити від серця.
І серед всього цього, і над усе – свобода –
Воля, безум. Безум волі,
Що заблукала у нетрях.

І серед усього цього – кохання,
Що струмить із свободи,
Немов джерело із грунту,
Зрізаного навскіс.

Це – людина!
Вона не буває ані прозорою,
Ані монументальною, ані простою;
Одна людина – мізерна.
А двоє, четверо, сто, мільйон?

Помнож усе на себе
Велич помнож на слабкість, –
І це буде здобуток людства,
Здобуток людського життя.

ДЕХТО
Так казав той дивний старий,
Ставлячи проби на обручки;
І надто пильним був його погляд,
Ніби він зазирав у серця.

Можливо, в словах ювеліра
Були і наші думки?!

Напевно, жоден із нас не зміг би
Міркувати про долю так відсторонено:
Адже кохання вимагає ентузіазму,
А не розумувань.

Майбутнє залежить від кохання!

АННА
Згадуючи події останнього часу,
Я не можу подолати хвилювання.
Думати про те, що відбулося,
Без суму й гіркоти неможливо.
Що є гіркота? Присмак їжі та напоїв…
А ще – відчуття особливе душі,
Що зазнала прикрості чи розчарування.
І тоді гіркота супроводжує
Справу, слова і думки.
Навіть усмішка може стати гіркою!

Прикрість і розчарування…
Може, мені їх послала доля
Як випробування? А ці роки –
Сторінки історії двох людей?
…Так все пояснює Стефан.

Образу, що ранила душу мою,
Я не ховала. Стефану сказала про неї.
Він мене слухав, та не переймався.
Гіркішою стала від цього образа.
“Ні, він мене не кохає, – подумала я, –
Його не засмучує те,
Що так мучить мене.”

Зовні усе залишалось без змін.
Ставився Стефан до мене дбайливо,
Тільки чомусь не загоїлась рана,
Біль краяв душу мою.

Не відчував він муку мою, як свою.
Не cпівчував так, як міг би.
Залишив мене наодинці із болем,
Сподіваючись, мабуть, що все
Обійдеться якось…

Надто він був самовпевненим.
А я не хотіла бути річчю,
Яку не можна втратити тільки тому,
Що одного разу отримав її у власність.

Кохання не повинно бути компромісом!

Чи хочу я пробачити Стефана?
Важко перебувати на межі егоїзму і не-егоїзму.

За стіною кожного вечора засинають наші діти:
Старший – Марек, Янек і Моніка.
В їхній кімнаті – тиша і спокій.
Тріщина нашого Кохання
Ще не пройшла через їхні душі…

ВИПАДКОВИЙ СПІВРОЗМОВНИК
Вдруге я зустрів тут цю жінку.
Вона проходила повз лавку старого ювеліра.
Віконниці були уже зачинені,
На дверях висів замок –
Ювелір закінчує роботу о сьомій вечора.
Цілий день працюючи, він, мабуть, уже і не зважає
На те, як глибоко його мистецтво
Проникає в життя людини.
Я розмовляв з ним колись на цю тему.
Двері лавки були відчинені,
Він стояв на порозі, –
Поглядаючи на перехожих.
Яскраво світило сонце, виблискувала вулиця –
Аж мружитись доводилося.
Чоловіки та жінки були в темних окулярах –
Рятувалися від блиску сонця.
За темним склом не можна було
Побачити колір їхніх очей,
Які потонули у мороку, ніби в колодязі.
Та крізь таке скло бачиш все,
Хоча і в дивному світлі,
І навіть мружитися не треба.

Нині лавка ювеліра зачинена…
Облич не розпізнати у млі вечірній.

АННА
Я тут проходила доволі часто.
Цією дорогою я повертаюся з роботи.
На роботу ж ходжу коротшою дорогою.
Раніше я не цікавилась цією лавкою,
Але з тих пір, як тріщина
У нашому коханні стала явною,
Я часто дивилась на обручки –
Символ кохання та вірності подружньої.
Пам’ятаю, як символ цей сприймала,
Коли кохання було незаперечним;
Піснею, яку співали струни наших сердець.

Потім струни зазвучали глухіше,
Ми ж не знали, що з цим робити.
Я вважала – в усьому винен Стефан,
І своєї провини не визнавала.
Життя перетворювалось незворотньо
На тяжку буденність для двох,
Що все менше потрібні одне одному.
Залишається купа обов’язків, –
Умовна змінна сума компромісів.
Як ненадійно це поєднує!

Я тоді згадала про обручки,
Які поки що носимо і я, і Стефан.

Одного разу, повертаючись з роботи,
Й проходячи повз лавку ювеліра,
Подумала – чи не продати
Обручку ювеліру?
Навряд чи Стефан це помітить –
Для нього я вже майже не існую.
Чи зраджував мене він – я не знаю,
Адже мене давно це не хвилює, –
До Стефана я збайдужіла.
Після роботи він, певно, грає в карти,
З гульні хмільної повертається під ранок.
Якщо колись мені і кине слово, –
Я не відповідаю.

І ось я зважилась – зайшла до ювеліра.
Він взяв обручку, а потім довго й пильно
Мені дивився в очі.
Нарешті проказав:

ЮВЕЛІР
Обручка невагома…
В ній нема і міліграму…
Напевно, ваш чоловік живий, –
Тому таке і відбувається.
Я думаю, що матимуть вагу
Обидві – Ваша і його обручки.
Це правда. Ювелірні терези
Властивість особливу мають:
Виважують не сам метал,
А долю двох людей.

АННА
Я промовчала.
Взяла обручку і пішла із лавки,
А ювелір мені дивився вслід.
Я відчувала це.
І з того часу, повертаючись з роботи,
Я обираю інший шлях.

…На жаль, сьогодні лавка не працює.

ВИПАДКОВИЙ СПІВРОЗМОВНИК
Ця жінка, що її зустрів сьогодні
У лавки ювеліра,
Тут опинилася невипадково.
Сумнівів немає.

АННА
Я вже сама себе дивую!
Сьогодні розмовляла з незнайомцем,
Й розповіла йому відверто
Про Стефана, про себе.
Він слухав так уважно…
І я цим скористалась.

Це, власне, була нестримна хвиля слів,
Що народилась із моїх думок.

Я імені його не запитала,
І він не поцікавився моїм.
Мовчав, а потім
Моє ім’я промовив: “Анна”.

ВИПАДКОВИЙ СПІВРОЗМОВНИК
…Ти дуже схожа на мене, Анно…
І чоловік також на мене схожий.
Твій Стефан…
Моє ім’я – Адам.

АННА
Ми довго блукали містом, а потім повернулись
До лавки ювеліра. І Адам сказав:
“Тут Наречений має появитись.”

АДАМ
Так і було. Тоді сказав я Анні:
“Тут Наречений має появитись.
Це буде скоро.” Я думав про Кохання,
Яке в її душі погасло майже.

Ще, пам’ятаю, говорив: “Навіщо
Обручку продавати ювеліру?
Що розірвати намислила цим жестом?
Чи не життя своє?
Життя понівечити легко.
Хіба ми не шматуємо його
Діянням будь-яким щоденно?!
Ти думаєш піти? Блукатимеш ти довго –
Роками можна марнувати час.
Сенс, Анно, в тому, щоби повернутись
Й себе знайти у звичній іпостасі
Там, де ти маєш бути.

АННА
Розмова наша зайшла раптово в річище нове, –
І я не зовсім розуміла, куди спрямована вона.

Вразливою була я і пристрасною – рівно.
Кохання супроводжують
І пристрасті, і запал.
Правда Кохання в тому, що двоє
Не виходять за рубежі тяжіння…

Адам же не погодився зі мною.
Сказав: “Любов – дві лінії буттів,
Що перетнулися у просторі,
Створивши з двох – єдність.”

А потім знову нагадав,
Що скоро має з’явитись Наречений.

В його словах було передчуття,
Бажання змін, інтрига…
Але мені чомусь так сумно стало…
І то був сум за чимось досконалим…
За гідним і порядним чоловіком.
А Стефан не такий! Ні, не такий!
Переживаючи як напад – тугу,
Я іншою себе відчула –
Красивою і зовсім молодою.
Здається, навіть, я кудись хотіла бігти…

Повз мене проходили чоловіки…
Чужі, прекрасні і незрозумілі.
Я з них не зводила очей…

…Перший, кого я зачепила,
Не подивився навіть у мій бік.
Не повернувши голови,
Мені він кинув на ходу: “Пробачте”.

ПЕРШИЙ
Пробачте.

АННА
Я не зробила спроби зупинити чоловіка,
Але відчула, що уже готова до себе
Увагу чоловічу привертати.
Можливо, наслідки самотності моєї
Злий жарт зіграли…
Нехай! Я вже пристала думки:
“Ніхто мене такого права не позбавить…”

По-іншому повівся наступний перехожий.
Помітивши мій погляд, зупинився,
І в погляді його була цікавість.
Він крок зробив до мене і сказав:
“Я бачив вас, та не згадаю, де…”

ДРУГИЙ
Я бачив вас, та не згадаю, де…

АННА
Був теплий вечір. Сіялись вогні
Крізь рудувате – іржаве листя жовтня.
(Хоча іржі вночі не видно…)
І так хотілось пригорнутись
До чоловічого плеча,
Іти алеєю старих каштанів
І відчувати поруч чоловіка…
І він сказав: “Тут поруч є милий ресторан.
Я вас запрошую. Так хочеться легкої музики…”

ДРУГИЙ
Тут поруч є милий ресторан. Я вас запрошую.
Так хочеться легкої музики…

АННА
“А потім?” – запитала я. Та він не відповів.
І я перелякалась цього “потім”.
Напевно, у цього чоловіка є дружина…
І раптом я зрозуміла, про кого кажуть:
“Випадкова жінка”.
І я не пригорнулась
До теплого плеча чужого чоловіка.
А він не був настирливим..
І це було потвердженням –
Я – “випадкова жінка”.

АДАМ
Нема нічого цікавішого на світі,
Ніж роздуми про щастя і Кохання.
Нема нічого, щоби так лежало
Близько на поверхні
Життя людського.
І водночас, – це таємниця,
Яку ніхто не може розгадати.
Невідповідність між тим, що на поверхні,
І таємницею Кохання –
Це джерело усіх відомих драм.
Саме Кохання – це найбільша драма людства:
По той бік насолоди –
Нема нічого.
По цей – захоплення, але воно – ніщо!
О ні, не може такого бути, щоби
Нічого не лишилося!
Не може!
Людина цілісна!
А людство безперервне!
Тому не може такого бути, щоби
Не лишилося нічого!..

АННА
Не знаю, скільки йшла я і куди.
Схоже, я прямувала далі від бульварів,
Які оточують стару частину міста,
У бік костьолу, де в нішах
Постаті святих… Я їх пам’ятаю.
В одній із ніш – розп’яття,
А перед ним вночі горить лампада.
Я впізнаю те урочисте світло…

В моїх сухих очах божистий відблиск.

АДАМ
Кохання – не пригода. В ній сам дух людини.
Її вага питома. Тягар самої долі.
Кохання не може бути миттю.
Вічність струмить крізь неї.
І вік любові відміряє тільки Бог,
Бо Він є – Вічність.

АННА
Поруч зупинився автомобіль.
Сучасна, дорога модель.
Скло ледве спущене,
А за кермом – звабливий чоловік.
Вдивляюсь у авто, у скло, у чоловіка.
Пригадую, як Стефан мріяв:
“Люба Анно, колись куплю машину,
І ми з тобою – красиві, елегантні,
Поїдемо далеко, край землі…”
Чоловік на мене подивився.
Я підійшла. Спустилось низько скло.
Голос у чоловіка низький і теплий:
“Чи не бажаєте?..”

ТРЕТІЙ
…Чи не бажаєте?

АННА
Він показав на місце поруч із собою.
Зараз заведе мотор, авто поїде,
І ми поїдемо далеко, край землі…
Рука лежить спокійно на кермі.
Рука ця розмотує стрічки доріг,
Я зможу доторкнутися до неї…
А потім поверху горітимуть вогні…
Я знову буду варта хоч чогось…
Він повторив…

ТРЕТІЙ
…Чи не бажаєте?

АННА
Я хочу цього. Як я цього хочу!
Уже взялась за ручку. Тільки потягнути…
І раптом відчула на своїй руці
Уже знайому руку.
Очі підвела: Адам!.. Мовчить.
Та не приймає руку. І каже твердо: “Ні.”

АДАМ
Ні.

АННА
Автомобіль рушає з місця і зникає.
Моя рука звільняється. Кажу:
“Ти повернувся? Дивно.
А мені здалося, – ти зник назавжди…”

АДАМ
Я повернувся, щоби показати
Тобі одну цікаву вулицю, –
Не те, щоби химерну, але дивну…
Не чудні в ній крамниці, вичурна реклама,
Архітектурний стиль.
Тут інше диво… Бачиш тих дівчат?
Вони сміються й розмовляють гучно.
І мабуть, поспішають? Так!
В домівках цих дівчат
Світильники погасли, –
Тому-то юнки йдуть по масло.


АННА

Ось як…

АДАМ
Це – діви мудрі. Ти їх роздивилась?
П’ятеро розумниць. Пройшли.
Ти здивувалась, що вони одягнені
Не в довгі східні сукні?
Але ж вони – твої сучасниці!
Ти бачила й світильники… Ось – головне.
Це вічні діви. І картина вічна.

Тепер дивись: це – нерозумні діви:
Світильники покидали під стіни,
А вітер їх бруківкою ганяє…
Самі ж – сплять на ходу. Забули і про масло,
І про світильники.
У кожної в душі –
Порожній летаргійний простір. Анно,
Ти відчуваєш подібну порожнечу.
І ти готова спати на ходу.
А я прийшов, щоб розбудить тебе.
Здається, вчасно.

АННА
Навіщо ти збудив мене? Навіщо?

АДАМ
Тому, що скоро прийде Наречений.

АННА
Я думаю, він молодий і гарний, –
Хіба такі народжені чекати?

АДАМ
Ні, він чекає і живе у сподіванні.
Ну, як же ти не розумієш, Анно,
Що по той бік усіх любовей,
Які проходять хвилями по морю
Життя людського, є Кохання!
Кохати – означає – життя давати всупереч всьому!
Усупереч самої смерті!
Це значить – пробитися цілющим джерелом
В безодню, де оповита полум’ям душа
Палає, та згоріти не дано їй.
Ти джерело не відчуваєш,
Але ти знаєш, як пече вогонь…
Хіба не так?!

АННА
Не знаю!
Слова твої душі моїй потрібні.
Але ж є тіло! Плоть і душа – єдине ціле..
Не можна догукатись до душі,
Коли на це немає згоди плоті.
Я – діва нерозумна, ти правий.
Навіщо нерозумну розбудив?..

АДАМ
Прийшов твій Наречений. Час настав.

……..

АДАМ
Ти відсахнулась. В чому справа?
Не хочеш бачити його обличчя?

АННА
Я це обличчя ненавиджу!
Але, водночас, я …змушена любити саме цього чоловіка…
Яке нестерпне це випробування!

АДАМ
В обличчі Нареченого знаходимо
Ми схожість з усіма, хто по цей бік життя
Нас звабив почуттями. Всі ці обличчя – в Ньому.

АННА
Ні, я боюсь…

АДАМ
Що я чую? Ти, Анно, боїшся
…Кохання?

АННА
Навіщо і за що такі тортури?
У цього чоловіка –
Обличчя Стефана…

ХОР
Полум’я буднів, полум’я слова
З них визрівають чуття і драми.
Люди чутливі, долі мінливі.
Доля зводить людей і розводить.

Чому лампади на тротуарі, –
Кому той світить вогонь в дорозі?
Тільки масло живить вогонь,
А не води дощової потоки.

Ах, нерозумні вуличні діви,
Хіба висікають вогонь із води!
Чи ви народжені для омани?
Чи так і буде, як завжди було?!

Крони дерев омиває злива,
Ще не з’їла каштани іржа.
Місто велике і вічний трикутник:
Жінка, її чоловік і дощ…

СТЕФАН
Усе позаду. І нічого не повернеш…
Яка зворушлива ця мокра прядка
На мокрому чолі твоєму, Анно…
Не плач! Це тільки осінь.

АННА
…Лампада постійно потребує масла…
В душі, обпеченій вогнем образи,
Струмить цілюще джерело Кохання.
Все чимось живиться. Лише камінню
Нічого не потрібне…
…Але ж світильник вже погас,
Вода джерельна загасила полум’я…

АДАМ
Так, два світильники погасли.
Але, можливо, цьому виною – дощ?..

АННА
Вже темрява густішала, але
ВІН світло запалив.

СТЕФАН
Так, запалив. І з ним пройшов повз нас.

АННА
ВІН сподівався запалити в нас вогонь Кохання.
ВІН любить нас,
Бо ВІН – Любов…
Бо ВІН – це я і ти…

АДАМ
Жінка і чоловік.

СТЕФАН
Скажіть хто-небудь, котра зараз
Година?
Я хочу знати, коли це сталося!

АННА
Стефане, це я…

СТЕФАН
Анно, це я…

АННА
Яке знайоме, тепле, хоч і не тверде твоє плече.

СТЕФАН
Вже висохло твоє волосся.


АННА

І очі…

Коли відступили видіння,
І я вирвалась із кола безплідних думок
І пекучих образ, –
Я ніби прокинулась. І здивувалась, що знаходжусь знову
Біля лавки ювеліра. Лавка закрита, як і раніше.
Хочу пригадати вираз очей ювеліра.
Я пам’ятаю все, що він мені казав тоді.
Але щось я мала прочитати і в його очах!
“… Не будь не гідною себе. Не опускайся до ницості.
Адже мені колись доведеться зважити вагу твого життя”

АДАМ
Інколи буття людини надто коротке для Кохання.
Але буває і навпаки – Кохання спалахкує коротко і зникає.
Задрібне це почуття для життя.
Кожному з нас дані життя й почуття.
Як створити з них ціле?
Світ, що не замикається в собі – відкритий людям.
Світ, що віддзеркалює божественну гармонію.

СТЕФАН
Я не знаю, що таке божественна гармонія. На жаль…
Але зараз я відчуваю потребу – уперше за багато років –
Сказати щось, у чому розкриється моя душа.
Я хочу сказати це тобі, Анно!
Ми завинили одне перед одним.
Давай розділимо цю провину на двох. Порівну.
Давай ділити порівну усе.
Ми забули, Анно, що таке почуватися перед Богом дітьми.
Анно, Анно, як багато втрачено через це!

Кінець