З польських поетів

by Diana

Переклала Ольга Смольницька

ЮЛІАН ТУВІМ

ОЛЕНЬ
Це не дятел – але стукіт в лісі.
Не сокири це, а стукіт чутно:
На чола тарелі олень млистий
В далину несе гілок відлуння.

Наче арфи світять полум’яні,
І торкають хащі видноколо.
О, ходіть, лісів парафіяни,
Ви за ним скоріше до костьолу.

Із серпанку млистого сновиддя
Пробудились духи від дрімоти:
Це гілок примари-дивовиддя,
Через нетрі плинуть неістоти.

Вівтаря вже сяйво за водою,
І тумани вклякають імлою.
Тріпотіння чутно й шум у піні
На оленевій арфі цвітіння.
1938

JULIAN TUWIM

JELEN
Stuk po lesie, a nie dzięcioła,
I nie siekier, a stuk po lesie:
Mglisty jeleń na tacy czoła
Stukające gałęzie niesie.

Są świecące i są harfiane,
Są o drzewa potrącające.
Chodźcie, leśni parafianie,
Za jeleniem do kościoła.

Wystukani z sennych oparów,
Budzą się starzy drzewodzieje:
Szaromary, widma konarów,
Nieistoty płyną przez knieje.

Wielki ołtarz za wodą błyska,
Poklękały dymiące mgliska.
I już trzepot i zgiełk się pieni
Na kwitnącej harfie jeleniej.

Джерело

КАЗИМИРА ІЛЛАКОВИЧІВНА

Від перекладача
Одна з найкращих польських поетес, вважається геніальною. Її лірику відносять до метафізичної. У поезії Іллаковичівни відчувається зв’язок з фольклором, романтична основа. Наприклад, авторці належить цикл про Матір Божу Громничну – Яка охороняє від вовків. Вірування про Громницю (Стрітення) є і в українській міфології. А ще освіченій поетці була близька поезія бароко. Іллаковичівна експериментувала з формою, у ліриці авторки незвичний ритм, подекуди неточні, але цікаві рими.
За часів Російської імперії майбутня поетеса навчалася в Двінську (нинішній Даугавпілс, Латвія), Санкт-Петербурзі, Женеві, Оксфорді, Ягеллонському університеті (Краків). Особисто знала Юзефа Пілсудського і пізніше стала його секретаркою (1926 – 1935). Під час Першої світової війни служила санітаркою на боці російської армії, нагороджена Георгіївським хрестом за хоробрість. У 1918 р. працювала в польському МЗС (Міністерстві закордонних справ). У 1939 р. жила в Румунії, вивчила румунську та угорську мови, але в 1947 р. повернулася до Польщі. Новий уряд не визнав поетеси, вона фактично була репресована за життя. Казимира Іллаковичівна жила в Познані, у комунальній квартирі (тепер там з 1984 р. її музей). Раніше відома збірками, письменниця стала забутою. Її вірші не публікувались, і панна Іллаковичівна заробляла перекладами з Ґете, Льва Толстого («Анна Кареніна») та ін. Але писати поезії продовжувала до кінця життя.
Доля поетеси – приклад страдництва, але й перемоги над обставинами. Казимира Іллаковичівна змогла вистояти і нарешті отримала визнання.
З 1983 р. вручається премія імені Казимири Іллаковичівни за найкращий поетичний дебют.
Оскільки поетеса не була заміжньою, я зберегла транслітерацію її прізвища (тобто не Іллакович, а Іллаковичівна). Урешті-решт, це близьке і давній українській традиції – наприклад: Чураївна – незаміжня, дочка Чурая, натомість Чураїха – заміжня, дружина Чурая.

ГРОМНИЧНИЙ ВОВК
Довелось Діві бором рушати,
в сукні білій, в киреї блаваті,
хащею вовчище хитре кралось тою,
за Дівою Святою.

Вовка шукали з обухами від злості,
як знайдуть, так поторощать всі кості:
зжер телятко біле цей убивця
на саму Громницю!

Раптом Діву стріли селяни,
і шапки познімали в пошані:
«О, прости нам, о Пані Висока,
чи не бачила раптом Ти вовка?

З’їв у сирітки Ясі худе він ягнятко,
у стайні загриз він вола і телятко,
о Матінко, зглянься: страшна з нього кривда,
вовка нам видай!» –

«І не шукала, і не видам у хащі.
У власних серцях споглядайте ви краще,
бо там, саме там, а не в нетрях лісу,
вовк злісний!»

Тоді розійшлися селяни у хижі.
Пречиста покрови оглянула сніжні,
оглянула все – аж з-під згорток одежі –
вовк лізе бентежний!

«Ах, ось ти, невинного вбивце ягняти?
Катам я могла б тебе, хитрий, віддати,
але твоя вовча злиденна недоля
пройма серце болем.

Якщо ти так прагнув моєї опіки,
лишися зі мною спокійно навіки,
і будеш за це мені вірним слугою
у мандрах зимою».

І вовк вірно скрізь супроводжує Діву,
де пустища сніжні, завіяні ниви,
ночами морозними, в темряву зимну
Їй служить сумлінно.

Як Грóмниця ясна палає у світлі –
це Діва Пречиста сія в заметілі, –
і Грóмничний Вовк там, де Пані ступає,
зіницями сяє.

WILK GROMNICZNY
Szła Najświętsza przez bór Panienka,
miała płaszcz błękitny, białą sukienkę
i szło wilczysko chytre, przyczajone, przemarznięte,
za Panną Świętą.

Wilka szukali z kłonicami,
jak go znajdą, kości mu połamią:
zeżarł zeszłej zimy cielę białe, prześliczne
w samą Gromniczną!

Spotykają chłopi świętą podróżną,
zdejmowali czapki, patrzą – na próżno:
“Wybacz nam, pani wspaniała,
czyś wilka nie widziała?

Zjadł on sierotce Jasi jagnię chude,
zagryzł wołu w stajni i psy po budach.
Wielka twa łaska, Matko, straszna jego ohyda,
więc nam go wydaj!”

“Anim go szukała, ani go wydam.
Patrzcie lepiej po sercach, to się wam przyda,
bo tam to właśnie, a nie wśród ścieżyn,
wilk leży!”

Poszły rosłe chłopiska milcząc do chałup.
Ogląda się Panienka po śniegu białym,
ogląda się wszędzie, aż spod płaszcza jej milczkiem
wylazł łeb wilczy!

“A tuś mi, dławco jagniąt bezbronnych?
Katom cię wydać byłabym skłonna,
tylko że nad twą wilczą niedolą
serce mnie boli.

Skoroś sam znalazł moją opiekę
zostań już przy mnie, bo gdzie uciekniesz!
Będziesz mi za to roztropnie służył
zimą w podróży.”

Odtąd chodzi wilk z Matką Najświętszą wiernie
przez śniegi puste, zawiane ściernie,
pełniąc śród nocy mroźnych i długich
różne posługi.

A kiedy jasną gromnicą świeci
Panna przeczysta pośród zamieci,
tuż i Gromniczny Wilk za swą panią
jarzy ślepiami.
Джерело

МАТИ БОЖА ГРОМНИЧНА
Йшла уночі – раптом чую:
–…вовче скигління закличне.
Темно, хоч в око стрель, – й свічку
запалила громничну.

Перш ніж дісталася яру,
минувши замети поночі,
– на шляху уже наздогнала
зграя голодна вовча.

Поночі очей фарисейських
зрадливо блищать зіниці.
Назвала їх поіменно
– тримала на захист громницю.

Наїлися полум’я свічки,
наситилися – навічно.
Бояться вогню того й досі,
тікають тепер навсебічно.

Мати Божа Громнична,
– стоїть оберегом поночі,
каже боятися світла
тим, в кого серце вовче.
Лютий 1980

Від перекладачки:
За католицьким календарем, Стрітення (народна назва Громниця) святкується 2 лютого. У православних – 15 лютого (але за старим стилем було 2-го). Інша українська назва – «Зимобор».
Громницею поляки називають і свічку, запалену на це свято. Гра слів наявна в оригіналі та відображена в перекладі.

MATKA BOSKA GROMNICZNA
Szła nocą od wywodu
— słyszy… skomlenie wilcze
Noc ciemna choć oko wykol
— zapaliła gromnicę.
Nim doszła uroczyska
po śnieżnych zaspach
— Dopadła ją po drodze
głodnych wilków watacha.
Faryzejskie oczy
zdradliwie błyszczą nocą
Mówiła im po imieniu
— odpędzała gromnicą.
Najedli się tego ognia,
nasycili — na wieczność!
Boją się go do dzisiaj
i ratują ucieczką.
Matko Boska Gromniczna
– nad przeręblą stojąca
Każ bać się tego ognia
Tym, którzy mają wilcze serca.

Джерело

СОН
Снилось, що вмерла і душу твою споглядаю в зорінні,
зовсім не дбаючи, що нас єднає, і хто нас розлучить – не знане,
простір пронизую співом, як віолончелі звучання…
І врешті стану – тобою! …І врешті приходить спасіння…

SEN
Śnię, że umarłam i okiem jestem zawsze w twą duszę wpatrzonym,
nie dbam, czy nas co łączy, i nie wiem – kto nas rozdziela,
przenikam całą przestrzeń śpiewem jak wiolonczela…
I wreszcie jestem – tobą!… I wreszcie jestem zbawiona…
Джерело

ВІСЛАВА ШИМБОРСЬКА
ГАНЯ

Подивіться: Ганя це, служниця добра.
А оце не сковороди – авреолі.
А той лицар із драконом – святий образ,
Змій – марнот марнота людства в сліз юдолі.

Не коралі це, а вервиця-рожанець.
Це – взуття, яке вже стерте від клякання.
А це хустка чорна, як нічне чування,
Як із вежі храму перший подзвін гряне.

Вона бачила диявола у люстрі:
Сизим був, простіть, панотче, і мав ріжки,
Пантрував за нею з глумом, кривовустий,
Ой, що буде, як її він вніс до книжки?

Тож вона дасть і на братство, і на месу,
І придбає світле сéрдушко сріблясте.
Бо відколи ремонтують дім небесний,
На чортів пора іще грошей докласти.

Бо значних грошей покута вимагає,
А вже старість йде кощава, вже кульгає.
Схудла Ганя ця нічого більш не має,
Тож в безмежжі вушка голки заблукає.

Травню, кольори віддай, стань груднем,
Ти, галузко, за своє соромся листя.
Сонце й хмари – всі бичуйтеся осудно.
Весно, цвіт оддай Всевишньому барвистий.

Ані сміху, ані сліз вона не має.
І, впокорена, життєвих благ не хоче.
В путь її жалоба тіла проводжає
Та ще хустка, що веретищем тріпоче.

HANIA
Widzicie, to jest Hania, służąca dobra.
A to nie są patelnie, to są aureole.
A ten rycerz ze smokiem to jest święty obraz
A ten smok to jest marność na tym łez padole.

A to żadne korale, to Hani różaniec.
A to buty z nosami startymi od klęczeń.
A to jej chustka czarna jak nocne czuwanie,
kiedy z wieży kościoła pierwszy dzwon zadźwięczy.

Ona widziała diabła kurz ścierającego z lustra:
Był siny, proszę księdza, w takie żółte prążki
i spojrzał tak szkaradnie, i wykrzywił usta,
i co będzie, jeżeli wpisał mnie do książki?

Więc ona da na bractwo i da na mszę święta,
i zakupi serduszko ze srebrnym płomieniem.
Odkąd nową plebanię budować zaczęto,
od razu wszystkie diabły podskoczyły w cenie.

Wielki to koszt wywodzić duszę z pokuszenia,
a tu starość idzie i kość kością stuka.
Hania jest taka chuda, tak bardzo nic nie ma,
że zabłądzi w bezmiarze Igielnego Ucha.

Maju, oddaj kolory, bądź jak grudzień bury.
Gałązko ulistniona, ty się wstydź za siebie.
Słońce, żałuj, że świecisz. Biczujcie się chmury.
Wiosno, owiń się śniegiem, a zakwitniesz w niebie.

Nie słyszałam jej śmiechu, płaczu nie słyszałam.
Wyuczona pokory, nic od życia nie chce.
Towarzyszy jej w drodze cień żałoba ciała,
a chustka postrzępiona ujada na wietrze.
Джерело

Від перекладачки:
Я постаралася відтворити оригінальну форму: зокрема, припускаю неточні рими там, де авторка їх дотримується. Слова, які читач може сприйняти як полонізми (люстро – дзеркало, рожанець – чотки, чування – бдіння, тощо), насправді повноправно функціонують в українській мові. Слово «сéрдушко» теж належить до таких. Зрозуміло, що мова йдеться про срібне сердечко – медальйон; в оригіналі – «з полум’ям» (вочевидь, мається на увазі іконографічне зображення Христа з двома променями із серця, або ж Діва Марія з полум’яним серцем). Слово «авреоль» тут означає не «ореол», а «німб».

НІЧ
І промовив Господь: «Візьми свого сина, свого одинака,
що його полюбив ти, Ісака, та й піди собі до краю Морія,
і принеси там його в цілопалення на одній із тих гір,
що про неї скажу тобі».
Буття 22:2

Що накоїв Ісаак, яку образу?
Чи м’ячем він вибив шибку у сусіда?
Чи роздер штани нові на перелазі?
Вкрав олівчик? Чи підказував без стиду?

Хай дорослі сплять і міцно й невтоленно,
я ж в цю ніч мов на чуванні аж до рана.
Та мовчить ця ніч мовчанням проти мене,
і чорніє, як покора Авраама.

Де сховаюсь, як біблійне око Боже
на мені спочине, мов на Ісааку?
Бог захоче – воскресити може.
Натягаю коц на голову від страху.

Щось невдовзі в шибках вікон забіліло
птахом, вітром, вже тріпоче по кімнаті.
Тільки де ж у птиць такі великі крила?
І де вітер, що б такі мав довгі шати?

Бог удасть, що зазирнув лиш випадково,
що не тут Він, зовсім ні, і мимоволі,
але Сам покличе батька на розмову,
засурмить йому Свою Господню волю.

На світанні батько в путь мене вестиме,
я, з ненависті стемніла, попрямую.
Жодна милість і любов – неприпустиме,
я, беззахисна, не вірю і не чую.

Ні довіри – бо не варта більш довіра.
Ні кохання, доки серце стука в груди.
Як здійсниться те, що має – ця офіра, –
замість серця гриб засушений лиш буде.

Бог чекає і злетить, немов хмарина,
чи все добре, чи зугарне це багаття,
і побачить, як я смерть свою зустріну,
непокірна – не дозволю врятувати.

О ця ніч, що сни надмірно дасть жахливі,
о ця ніч, яка самотня понад міру!
Бог почав потроху зміни-переливи
від дослів’я до метафори-офіри.

NOC
I rzekł Bóg: Weźmij syna twego jednorodzonego,
którego miłujesz, Izaaka, a idź z nim do ziemi
Moria i tam go ofiarujesz na całopalenie na
jednej z gór, którą tobie wskażę.

Co takiego zrobił Izaak,
proszę księdza katechety?
Może piłką wybił szybę u sąsiada?
Może rozdarł nowe spodnie,
gdy przechodził przez sztachety?
Kradł ołówki?
Płoszył kury?
Podpowiadał?
Niech dorośli
leżą sobie w głupim śnie,
ja tej nocy
muszę czuwać aż do rana.
Ta noc milczy,
ale milczy przeciw mnie
i jest czarna
jak gorliwość Abrahama.

Gdzie się skryję,
gdy biblijne oko boże
spocznie na mnie
jak spoczęło na Izaaku?
Stare dzieje
Bóg, gdy zechce, wskrzesić może.
Więc naciągam koc na głowę
w mrozie strachu.

Coś niebawem zabieleje przed oknami,
ptakiem, wiatrem
po pokoju zaszumi.
Ale przecież nie ma ptaków
z tak wielkimi skrzydłami,
ani wiatru
w takiej długiej koszuli.

Pan Bóg uda,
że wefrunął przypadkiem,
że to wcale a wcale nie tutaj,
a potem weźmie ojca
do kuchni na konszachty,
z dużej trąby mu w uszy zadmucha.

A gdy jutro skoro świt
ojciec w drogę mnie zabierze,
pójdę, pójdę
pociemniała z nienawiści.
W żadną dobroć, w żadną miłość
nie uwierzę,
bezbronniejsza
od listopadowych liści.
Ani ufać,
nic nie warte jest ufanie.
Ani kochać,
żywe serce nosić w piersiach.
Gdy się stanie, co się stać ma,
gdy się stanie,
bić mi będzie grzyb suszony
zamiast serca.

Czeka Pan Bóg
i z balkonu chmur spoziera,
czy się ładnie, czy się równo
stos zapali
i zobaczy,
jak na przekór się umiera,
bo ja umrę,
nie pozwolę się ocalić!

Od tej nocy
ponad miarę złego snu,
od tej nocy
ponad miarę samotności,
zaczął Pan Bóg
pomalutku
dzień po dniu
przeprowadzkę
z dosłowności
do przenośni.
Джерело