Ніл Ґайман. SIMCITY

by Diana

Переклала Ганна Лелів
Джерело

Міста – не люди. Але як і живі істоти, мають власну особистість. В одного міста буває чимало різних облич – так, існує десяток Лондонів, ціла юрба різношерстих Нью-Йорків.
Місто – це колекція життів і будівель; у нього є тожсамість та індивідуальність. Воно існує в просторі й часі.
Є добрі міста – ті, що приязно вітають вас, ті, що вдають, наче дбають про вас і радіють, що ви в них замешкали. Є міста байдужі – ті, яким відверто начхати, є ви там чи ні; міста, що плекають власні наміри, ті, які не звертають аніякісінької уваги на людей. Є міста зіпсуті, а в здорових містах, бува, трапляються місцини такі гнилі й червиві як яблука-падалиці. Ба навіть, є й загублені міста – міста без стрижня, які почувалися б щасливішими деінде, у якомусь тихому закуткові, там, де все просто й зрозуміло.
Деякі міста розростаються як ракові пухлини або зелені слизняки з поганенького кіно – вони пожирають усе на своєму шляху, поглинають містечка й села, глитають селища й хутори, перетворюються в мегаполіси з нескінченними передмістями. Інші – всихають: ще донедавна заможні дільниці порожніють і занепадають: будинки пустіють, вікна забивають дошками, люди виїжджають геть, часом самі до ладу не знаючи, чому.
Іноді я збавляю час, фантазуючи, яку вдачу мали б міста, коли б ті були людьми. Мангеттен у моїй уяві – балакучий, підозріливий, неголений чепурун. Лондон – збентежений велетень. Париж – вишукана й приваблива дама, яка видається старішою за свої літа. Сан-Франциско – шаленець, який, утім, нікого не скривдить і до всіх приязний.
Та ця забава безглузда, адже міста – не люди.
Міста існують у просторі, існують у часі. З роками вони набувають щораз нових особистостей. Мангеттен пам’ятає ті дні, коли був непримітним полем. Афіни ще не забули пору, коли жили ті, що величали себе афінянами. Є міста, що пригадують, як вони були селами. Інші міста – поки що нудні, поки що нічим не особливі – готові чекати, поки в них з’явиться історія. Небагато міст гордяться собою: вони розуміють, що їхнє існування – всього лиш щаслива випадковість, просто дарунок географії – широка гавань, гірський перевал, злиття двох річок.
Наразі міста залишаються на місці.
Наразі міста сплять.
Однак уже чутно бурчання. Щось зрушилось. А якщо завтра міста прокинуться й вирушать у мандри? Що коли Токіо поглине ваше містечко? Що як Відень рушить до вас, переступаючи через пагорб? Що коли місто, де ви сьогодні мешкаєте, просто підведеться й піде собі геть, а ви прокинетесь завтра, лежачи під тоненькою ковдрою на порожній рівнині, там, де ще вчора стояв Детройт, Сідней чи Москва?
Ніколи не сприймайте місто як належне.
Зрештою, воно більше за вас, старше і навчилося чекати …

Neil Geiman – SIMCITY

Cities are not people. But, like people, cities have their own personalities: in some cases one city has many different personalities — there are a dozen Londons, a crowd of different New Yorks.
A city is a collection of lives and buildings, and it has identity and personality. Cities exist in location, and in time.
There are good cities — the ones that welcome you, that seem to care about you, that seem pleased you’re in them. There are indifferent cities — the ones that honestly don’t care if you’re there or not; cities with their own agendas, the ones that ignore people. There are cities gone bad, and there are places in otherwise healthy cities as rotten and maggoty as windfall apples. There are even cities that seem lost — some, lacking a centre, feel like they would be happier being elsewhere, somewhere smaller, somewhere easier to understand.
Some cities spread, like cancers or B-movie slime monsters, devouring all in their way, absorbing towns and villages, swallowing boroughs and hamlets, transmuting into boundless conurbations. Other cities shrink — once prosperous areas empty and fail: buildings empty, windows are boarded up, people leave, and sometimes they cannot even tell you why.
Occasionally I idle time away by wondering what cities would be like, were they people. Manhattan is, in my head, fast-talking, untrusting, well-dressed but unshaven. London is huge and confused. Paris is elegant and attractive, older than she looks. San Francisco is crazy, but harmless, and very friendly.
It’s a foolish game: cities aren’t people.
Cities exist in location, and they exist in time. Cities accumulate their personalities as time goes by. Manhattan remembers when it was unfashionable farmland. Athens remembers the days when there were those who considered themselves Athenians. There are cities that remember being villages. Other cities — currently bland, devoid of personality — are prepared to wait until they have history. Few cities are proud: they know that it’s all too often a happy accident, a mere geographical fluke that they exist at all — a wide harbour, a mountain pass, the confluence of two rivers.
At present, cities stay where they are.
For now cities sleep.
But there are rumblings. Things change. And what if, tomorrow, cities woke, and went walking? If Tokyo engulfed your town? If Vienna came striding over the hill toward you? If the city you inhabit today just upped and left, and you woke tomorrow wrapped in a thin blanket on an empty plain, where Detroit once stood, or Sydney, or Moscow?
Don’t ever take a city for granted.
After all, it is bigger than you are; it is older; and it has learned how to wait…