Білоруські сонети

by Diana

Переклав Анатолій Мойсієнко

Джерельною базою слугували як збірки окремих авторів, так і різні антологійні видання білоруської поезії, зокрема “Анталогія беларускага санета” (Мінск, 2002), “Краса і сіла: Анталогія беларускай паэзіі ХХ стагоддзя” (упорядник М. Скобла, Мінск, 2003) тощо.
При нагоді хочу висловити вдячність білоруським поетам і дослідникам вірша Вікторові Жибулю та Юрасеві Пацюпі за сприяння у доборі текстів сучасних молодих поетів, а також призабутих, репресованих у минулому авторів.

МІХАСЬ КАВИЛЬ
(1915 ﹘ ? )

СОНЕТ
Я розгубив сонети вздовж доріг,
Коли ховався від себе самого.
Я не просив рятунку у нікого,
І сам нікого врятувать не міг.

Минули дні. Ступив я на поріг
Нових доріг, що не прокляті Богом.
Хоч у грудях не вицвіла тривога,
Та привид смерті тут я переміг.

Час воскресить улюблені сонети,
Час пробудить терцини, тріолети,
Хай на чужій, неприязній землі.

Й не нарікать на долю без кебети,
Не сумувать, що ружі відцвіли…
Дзвеніти сталлю мусить вірш поета.

САНЕТ
Я разгубляў санэты ля дарог‚
Калі хаваўся ад сябе самога.
Я не прасіў ратунку у нікога‚
І сам нікога ўратаваць ня мог.

Мінулі дні. Ступіў я на парог
Другой зямлі‚ ня выклятае Богам.
Хоць у грудзёх ня выцьвіла трывога‚
Ды прывід сьмерці тут я перамог.

Час уваскросіць мілыя санэты‚
Час разбудзіць тэрцыны‚ трыалэты‚
Хай на чужой‚ няветлівай зямлі.

Век не бадзяцца сумнаму па сьвету‚
Плакаць аб тым‚ што ружы адцьвілі…
Сатльлю зьвінець мусіць верш паэта.

УЛАДЗІМІР ПАВЛАВ
(н.1935)

ГІРКОТА
Своїх синів від бід не заступила.
(Зронить сльозу себе хоч нині змусь!)
Їм обламали молодечі крила,
Щоб ти була безкрила, Білорусь.

У доброти незвідана є сила.
Сколінить зло перед собою змусь.
А соромливість очі опустила,
Мов грамоти не ти навчала Русь.

Було співців, пророків знаменитих!
Ти похапцем їх зводила зі світу,
А кат меча ще й нині гострим носить.

Вони тебе вславляли перед світом.
Ішли на смерть, аби тобі лиш жити.
…За них ніхто не помолився й досі.

ГОРЫЧ
Сваіх сыноў ты ад бяды не ўкрыла.
(Хоць познюю слязу скаціцца змусь!)
Ім абламалі маладыя крылы,
Каб ты была бяскрылай, Беларусь.

У дабрыні нязведаная сіла.
Укленчыць зло перад сабой прымусь.
А сарамяжнасцъ вочы апусціла,
Бы грамаце не ты вучыла Русь.

Было ў цябе прарокаў і паэтаў!
Упохапкі іх зводзілі са свету,
І катаў меч ніколькі не ступіўся.

Яны цябе ўслаўлялі перад светам.
Пайшлі на крыж, ахвярныя, за гэта.
…За іх ніхто дасюль не памаліўся.

УЛАДЗІМІР МАРХЕЛЬ
(1940 ﹘ 2013)

СОНЕТ-БРАХІКОЛОН

Ах,
див
слів
крах.

Ах,
спив
снів
страх.

…Мріть ﹘
час!
Вздріть

нас
в сні ﹘
ні!

САНЕТ-БРАХІКАЛЯН
Ах,
зноў
слоў
крах.

Ах,
зноў
сноў
страх.

Стой,
час,
мрой

нас
не
ў сне!

АНАТОЛЬ СЄРБАНТОВІЧ
(1941-1970)
Із вінка сонетів “КУРГАНИ”

У пам’яті з дитинства – назавжди:
Гармошка стогне і ридають гуслі…
Напівпусті хатини Білорусі
Сумують, мов по осені сади.

Щоб оживить – нема живоводи.
Чекають і живуть у вічній скрусі.
А сльози набіжать, сказать боюся,−
Мов переспілі восени плоди.

Збираються на призьби, як на віча,
Всі ті, кого обібрано навічно,–
Сирітьми полишила їх війна.

І навіть крізь цілющу ковдру снів
Аж до світанку пропіка вона
Тих, хто згубив онуків і синів.

З вянка санетаў “КУРГАНЫ”

Наколькі помню — ўсе мае гады —
Гармонік стогне і рыдаюць гуслі…
Напоўпустыя хаты Беларусі
Нагадваюць асеннія сады.

Каб ажывіць — няма жывой вады.
Чакаюць і жывуць у вечнай скрусе.
А слёзы набягуць, то слёзы, мусіць,
Звіняць, як пераспелыя плады.

Збіраюцца на прызбы, як на веча,
Усе, каго аграбіла навечна
І сіратой пакінула вайна.

І нават і пад цёплай коўдрай сноў
Аж да світання мучае яна
Тых, хто згубіў унукаў і сыноў.

ГАЛІНА КАРЖАНЄВСКА
(н.1950)

***
Оса настирно билась в шибу ﹘
Тремтіла, дзенькала, гула.
Оса відчаювалась, ніби
Ніколи в пастці не була.

Оса, напевне, відчувала,
Що воля поруч. Люте зло!
І гостролезе її жало
Зарадити їй не могло.

Кватирку відчиню: лети в свіття! ﹘
Жест, продиктований моїм життям.

Ось так і я: до щастя рвуся
(Ледь не в руках було воно!),
І злюся, і даремно б’юся…
…Та чи ж відчинить хто вікно!

* * *
Аса ламалася у шыбу ﹘
Трымцела, дзынкала, гула.
Аса адчайвалася, нібы
Ніколі ў пастцы не была.

Асу, напэўна, абурала,
Што воля побач. Хоць крычы!
Яе навостранае джала
Ёй не магло дапамагчы.

Адкрыю фортку. Жэст “гуманны”
Жыцьцём маім прадыктаваны.

Вось так і я: да шчасьця мкнуся
(Было ў руках амаль яно!),
Злуюся і дарэмна б’юся…
…Няма каму адкрыць акно!

АЛЄГ МІНКІН
(н. 1952)

САМОТА
Алесю Білецькому
Як ріже слух мені промов тріскотність,
Яскравість кумачу як млить очам ﹘
Давно мені набридло все, хоча ﹘
До непритомності душі мені самотність.

Та все ж, коли б у тишині дрімливій
Туриний ріг заклично загучав
І на шпилі здійнятого м’яча
Враз похідної звуки заяріли,

Я сумніви б усі відкинув разом
І став під білий стяг з червоним пасмом ﹘
Біло-червоно-білий вільний стяг…

Червоне на Вітчизни білім лоні,
Ти кличеш, і готові ми до скону ﹘
За волі мить ﹘ на переможний змаг!

САМОТА
Алесю Бяляцкаму
Мне рэжа слых хлусня прамоў траскотных,
Мне слепіць вока яркасць кумача —
Даўно мне ўсё абрыдла, апрача
Маўклівай непрытомнасці самоты.

Ды ўсё ж, калі б у цішыні дрымотнай
Турыны рог прызыўна загучаў,
I на лязе узнятага мяча
Запалымнелі водсветы паходняў,—

Я ўсе сумненні адгарнуў бы разам
I стаў пад белы сцяг з чырвоным пасам,
Пад бел-чырвона-белы вольны сцяг…

Чырвоны пас на белым тле Радзімы,
Ты клічаш нас за волі міг адзіны
Узняцца і загінуць без разваг!

ЕДУАРД АКУЛІН
(н. 1963)

ЄРЕСЬ
У непроглядній темрі часолету
жив-був Господь і всі, хто перед ним:
філософи, мандрівники, поети
і вічний Зніч, і швидкоплинний дим.

Жив Ной, не завбачаючи потопу,
Марія, з голубами день при дні,
Максим,без нарікань ще на хворобу,
Любов і Смерть, і інші, їм зрідні.

Вони жили, вони шукали щастя ﹘
хто на хресті, хто в курені душнім, ﹘
цвяхами протинаючи зап’ястя
для пірсингу не тіла, а душі.

У непроглядній темрі часолету,
у непроникній пам’яті-глуші.

ЕРАСЬ
У непрагляднай цемрадзі Сусьвету
жыў-быў Гасподзь і ўсе, хто перад ім:
філосафы, вандроўнікі, паэты
і вечны Зьніч, і хуткаплынны дым…

Жыў Ной, не прадчуваючы патопу,
Марыя, што любіла галубоў,
Максім, не абцяжараны хваробай,
старая Сьмерць і юная Любоў.

Яны жылі, яны шукалі шчасьця
хто на крыжы, а хто у шалашы, —
цьвікамі працінаючы запясьці
для пірсінгу ня цела, а душы…

У непрагляднай цемрадзі Сусьвету,
у непраходнай памяці-глушы.

ЮРАСЬ ГУМЯНЮК
(1969-2013)

ДОБРАНІЧ, РЕВОЛЮЦІЄ…
Добраніч, революціє, ґудбай!
Серед пірамідальності просторів
я висню чорний сон, як білий рай,
пройдуся, де жовтіють помідори.

О Музо-куртизанко, вибачай,
так легко заблукать в брудному морі:
тут і бінокль, і радіоприбори,
і пляшка із напоєм «Арпачай».

«Чи пить, чи ні?» ﹘ питає молочай,
коли минаю мовчазні розори
із непідробним відчаєм в очах,

забувшися зирнуть за небокрай,
щоб безвідносно вирішить: «Нехай
тріскочуть надлюдські мотори».

ДАБРАНАЧ, РЭВАЛЮЦЫЯ…
Дабранач, рэвалючыя, гудбай!
Сярод пірамідальнае прасторы
я высьню чорны сон, як белы рай,
прайдуся, дзе жаўцеюць памідоры.

О, Муза куртызанка, выбачай,
заблытацца так лёгка ў брудным моры:
тут і бінокль, і радыёпрыборы,
і пляшка пад назовам “Арпачай”.

“Ці піць, ці не?” пытае малачай,
калі праходжу паўз маўклівыя разоры,
кідаюся ў бяспрыкладны адчай,

забыўшыся зірнуць за небакрай,
каб вырашыць бяз сувязі: “Няхай
рыпяць надчалавечыя маторы!”

МАКС ЩУР
(н. 1977)

ЦИТАДЕЛЬ
На Різдво кожне місто перетворюється в Вавилон.
Пересохлі вулиці затоплює натовпу мертве море.
У Віфлеєм, опоряджений під торговий парцеляновий павільйон,
приїжджають за подарунками аж із Содому й Гоморри,

накуповують, скільки донесуть раби, ім’я яким ﹘ легіон.
Мати з новонародженими прагне втечі в печерні нори,
і по радіо задоволеним голосом сповіщає Синедріон,
що за кількістю інфікованих не варто говорити про мори.

Жінки, що належать ближнім, спровоковують на крадіж.
Оголеність взимку надто вимагає сміливості з-за хвороби ﹘
повію на перший погляд не відрізнити, треба ввійти в бардель.

Я вриваюсь у твою схованку, ніби завойовник: стоїш,
приголомшена моїм шалом, і навіть не робиш спроби
застебнути розстебнутий ґудзик на шиї, неприступна, немов цитадель.

ЦЫТАДЭЛЬ
На Каляды кожны горад ператвараецца ў Бабілён.
Затапляюць перасохлыя вуліцы натоўпаў мёртвыя моры.
У Бэтлеем, абсталяваны пад гандлёвы парцалянавы павільён,
прыязджаюць па падарункі ажно з Садома й Гаморы,

накупляюць, колькі зьнясуць рабы, імя якім легіён.
Маці з нованароджанымі імкнуцца ўцячы ў пячоры,
і па радыё задаволеным голасам абвяшчае Сынэдрыён,
што па колькасьці інфэктаваных ільга гаварыць аб моры.

Жанчыны, належныя бліжным, падбухторваюць на крадзёж.
Аголенасьць узімку вымагае большай сьмеласьці з за хваробы
прастытутку не адрозьніць па вопратцы, трэба ўвайсьці ў бардэль.

Я ўрываюся ў тваю схованку, нібы заваёўнік, відзёж
майго шалу цябе агаломшвае: ты стаіш і ня робіш спробы
зашпіліць расшпілены гузік на шыі, непрыступная, як цытадэль.

ВІКТАР ЛУПАСІН
(н.1982)

ГАЗ-20
(Із циклу “Автомобілі СРСР”)

Іще в країні заметіль зимова
І до сусіди не пройти ﹘ завал,﹘
А вже гримить травневий карнавал:
Весні ﹘ привіти! Весно,будь здорова!

Іще гримить травневий карнавал,
А вже людей стріляють за півслова;
Іще десятиліття до Хрущова,
А вже полковник Брежнєв ﹘ генерал.

…серед колгоспів, де за розкіш шифер,
Де вибоїн багнюка, хай їй пек,
Де картопляновикопу старого ﹘

Емаль, пантонний кузов, калорифер,
Мотор ощадливий, фастбек,
Середній клас, Газ-20, Перемога.

ГАЗ-20
(Із цыклу “Аўтамабілі СССР”)

Яшчэ ў краiне студзеню палова
I да суседа не прайсцi – завал, –
А ўжо грукоча майскi карнавал:
Вясна iдзе! Вясне, вясне здарова!

Яшчэ грукоча майскi карнавал,
А ўжо людзей страляюць за паўслова;
Яшчэ дзесяцiгоддзе да Хрушчова,
А ўжо палкоўнiк Брэжнеў – генерал.

…сярод калгасаў, дзе раскошай шыфер,
Ды каляiнаў гразi векавых,
Ды бульбянога вкапню старога –

Эмаль, пантонны кузаў, каларыфер,
Фастбэк, эканамiчны рухавiк,
Сярэднi клас, ГАЗ-20, “Перамога”.

ЗМІТРОК БЯДУЛЯ
(1886-1941)

* * *
Тут небо – даль безмежна, ніби море.
А море – неба далеч-високось.
Тут сонцесхил об хвилю розколовсь,
А вись цвіте у сонячнім просторі.

Тут квіти кольорують, ніби зорі.
А зорі – ніби ківшики мімоз.
Тут грає літо на краплинах рос,
Тут зеленіють вічно доли, гори.

А там, у нас, − хурделиця гуляє
Поміж боліт з курганами стогів,
Під спалахи сполоханих снігів.

Мороз скрипить у гучнодзвоннім гаї,
А сонце сповивають хмари-зграї,
А місяць не золотить гладь лугів.

* * *
Тут неба — даль бязбрэжная, як мора,
А мора — даль блакітная нябёс.
Тут лезе нізь на сонечны адкос,
А высь цвіце у сонечным прасторы.

Тут краскі каляруюць, нібы зоры,
А зоры — нібы коўшыкі мімоз,
Тут граелета на краплінах рос,
Тут зелянеюць вечна долы, горы.

А там — у нас мяцеліца гуляе
Паміж балот, між курганоў-стагоў,
У белых іскрах спуджаных снягоў.

Мароз скрыпіць у гучназвонным гаі,
А сонца спавіваюць хмары-зграі,
А месяц не залоціць глянц лугоў.

АЛЕСЬ ГАРУН
(1887-1920)

ЖИТТЯ
Живе спокійно віл під тим ярмом своїм,
Намуляв карк. І мозолі, і болі!
Підкинуть сіна жмут – йому й того доволі.
Й життя-буття свого не назове благим.

Він терпеливо зносить злигоди життя:
Хай часом й обізвуть його лайливо,
Хай свище кнут важкий – покірно й не квапливо
Іде розорою. Керує ним дитя.

Живи ж спокійно, воле, у своїм ярмі,
Тягни плуги і лий свій піт на пана.
Хоча не відаєш, яка то річ – пошана.
Нащо вона тобі? Сліпому добре в тьмі.

Крім жебрів, іншого шляху в житті не знавши.
А ти – худоби цар? Чи ж ти живеш інакше?

ЖЫЦЦЁ
Жыве спакойна вол пад тым ярмом сваім,
Намуляў карк. Мазолі, скрозь мазолі!
Падкінуць сена жмут — яму й таго даволі,
І лёс мізэрны свой не назаве благім.

Цярпліва зносіць ён нявыгады жыцця:
Няхай яго часамі злаюць ліха,
Хай свішча страшны біч — пакорліва і ціха
Ідзе разораю. Кіруе ім дзіця.

Жыві ж спакойна, вол, хадзі ў сваім ярме,
Цягай плугі і лі свой пот на пана,
Хаця не ведаеш, якая рэч ﹘ пашана.

На што яна табе? Сляпому добра ў цьме,
Лягчэй ісці яму дарогаю жабрачай…
А ты — жывёлаў цар? Ці ж ты жывеш іначай?!.

ХВЕДАР ЖИЧКА
(1927﹘ 2007)

СОНЕТ ВІДКРИТОСТІ
Я опинився в терему ліснім,
там на траві, кохана, ти лежала.
Тебе вовчиця пильно вартувала,
чатуючи за поступом моїм.

Прозоре і легке, неначе дим,
нічого не ховало покривало,
і тільки хтиву пристрасть розпаляло…
І справитись не міг уже я з цим.

У битвах проявляються герої.
І в наступ я іду уже без зброї −
Вовчиця не завада вже мені.

І звір дививсь з наївністю тупою,
Як прагло я заволодів тобою.
…Шкода, що відбулось все це вві сні.

САНЕТ АДКРЫТАСЦІ
Я апынуўся ў цераме лясным,
там на траве ты, любая, ляжала.
Цябе ваўчыца пільна вартавала,
цікуючы за поступам маім.

Празрыстае і лёгкае, як дым,
нічога не хавала пакрывала
і толькі сверб юрлівы распаляла…
І справіцца не мог ужо я з їм.

У бітвах праяўляюцца героі.
Пайшоў у наступленне я без зброї,
упэўнены: ваўчыца не кране.

I звер глядзеў з наіўнасцю прыроднай,
як прагна я табою завалодаў.
…Шкада, што адбылося гэта ўсё ўва сне.

АНЕДЯ ТУЛУПАВА
(1938-2001)

ДОСВІТКОМ НА ОКОЛИЦІ
Ворота поки зачинені.
Сторожі нема на місці.
Кричить голитьба грачина.
Пір’я летить, мов листя.

Бачу: корова в машині.
Важким ланцюгом прикута.
Проймає мене очима,
Повними смутку й покути:

Мов не її сьогодні –
Мене поведуть на бойню.

–Зовуть як тебе, небого?
Скільки в тебе теляток?
…А над зламаним рогом –
Зір полохливих стадо.

ДОСВІТКАМ НА ЎСКРАІНЕ
Вароты пакуль зачынены.
Сышоў вартаўнік кудысьці,
Крычыць галыцьба грачыная.
Пер’е ляціць, бы лісце.

Бачу: карова ў машыне.
Цяжкім ланцугом прыкута.
Вачыма, дзе смутак стыне,
Глядзіць на мяне з пакутай:

Нібы не яе, нядойню,
Мяне павядуць на бойню…

— Завуць як цябе, нябога?
Колькі ў цябе цялятак?
…А над зламаным рогам
Зор палахлівых статак.

ІВАН ЛАГВІНОВІЧ
(1940 ﹘ 2011)

АКРОСОНЕТ
Іще й мене не оминає Муза,
Виводить з меланхолій на стежу.
А роздумам віддавшися, пишу
Натхненний вірш про долю білоруса.

Ловлю років, віків минулих шум.
Армади звалищ розгорнуть беруся.
Гротескових імперій і союзів
Веду розбір, моральний суд вершу.

Ідилій благодатного життя
Не надто знайдеш у минулім часі.
О мій народе! Спий до дна цю чашу,

Візьми свій меч зазубрений і стяг,
І щит візьми з зображенням Погоні –
Чекають на борців за волю коні.

АКРАСАНЕТ
І да мяне наведваецца Муза,
Выводзіць з меланхоліі душу.
Апанаваны роздумам, пішу
Натхнёны верш пра долю беларуса.

Лаўлю былых гадоў, стагоддзяў шум,
Адкопваю засыпанае друзам.
Гратэскавых імперый і саюзаў
Вяду разбор, маральны суд вяршу.

Ідыліям лагоднага жыцця
Не шмат адмерана ў мінулым часе.
О мой народ! Дапі цярпення чашу,

Вазьмі свой меч зазубраны і сцяг,
І шчыт вазьмі з выяваю Пагоні —
Чакаюць змагароў за волю коні!

НІНА МАЦЯШ
(1943﹘ 2008)
Із вінка сонетів “БАБИНЕ ЛІТО В БІЛООЗЕРСЬКУ”

Згрібає листя в скверику юнак.
Дівчата грядки квітів порядкують.
А грона горобини провокують
Покуштувать спекоту їх на смак.

Пожовкла виноградна вже лоза.
Акація сухі стручки колише.
День кожен гук на павутинку ниже.
Цілує хризантемину оса.

Знічев’я схлипне вітер і затихне.
Втаїть жалі свої, мої і їхні.
Схова в сльотавій завтрашній струні.

Довкола все ще гоже, кольорове,
Як те, твоє, непризабуте слово,–
Скраєчку літа ти шепнув мені.

Із вянка санетаў “БАБІНА ЛЕТА Ў БЕЛААЗЁРСКУ”

Зграбае лісце ў скверыку юнак.
Дзяўчаты грады кветак парадкуюць.
Рабінавыя гронкі правакуюць
Пакаштаваць спякоту іх на смак.

Пажоўкла вінаградная лаза.
Акацыі ў струках насення рыжых.
Дзень кожны гук на павуцінку ніжа.
Цалуе хрызантэміну аса.

Знячэўку ўсхліпне вецер і заціхне.
Утоіць жаль і свой, і мой, і ўсіхны.
Схавае ў слотнай заўтрашняй струне.

Свет шчэ ўсё гожы, шчэ ўсё каляровы.
Як тое, незабытае мной, слова,
Што ты шапнуў на ўскрайку лета мне.

ЮРАСЬ ПАЦЮПА
(н.1965)
ПОВЧАННЯ

(Потрійний сонет із подвійною кодою)

Кажу двояко…
Емпедокл

Граматику учить                 корисно для поета
найгірш, як по мені,            вино і пиво пить,
і дотеп засушить,               пощо мирські суєти,
проживши ніби в сні,           де хміль щодня кипить,

хто в словниках сидить,      той не підвладний Леті,
того літа сумні,                з дівками хто грішить,
життя порветься нить,       і золотим ранетом
воно зірветься в сніг,          у пекло залетить,

а праця – це є твій             найперший порятунок
обман глумливо-злий –     веселих днів дарунок
здоров’я нищить він,           такий одвічний кін,

тому прийми, як дар,           ти нелегку науку
свій почуттєвий жар            хутчіш віддай на муку,
і ти сягнеш вершин:           почуєш віршів дзвін.

ЮРАСЬ ПАЦЮПА

ПАВУЧАННЕ
(Трайны санет з двайным кодам* )

Кажу дваяка…
Эмпедокль

Граматыкі вучыць                 карысна для паэта
найгорш, здаецца мне,         віно і піва піць
і досціп засушыць                без роздуму і мэты
пражыўшы, нібы ў сне,        дзе хмель штодня кіпіць,

хто з слоўнікам карпіць,      той пазнае сусветы
той час няплённа жне,         хто з дзеўкамі грашыць
жыцця парвецца ніць           і залатой ранетай
яно сарвецца ў снег,             у пекла заляціць;

а праца — гэта твой              найпершы паратунак
падман з усмешкай злой    дає заўжды ласунак
здароўе нішчыць ён,            такі адвечны кон,

таму прымі, як дар              нялёгкую навуку
свой пачуццёвы жар            хутчэй аддай на муку
і атрымаеш плён:                пачуеш вершаў звон.
––––––––––––––––––
*Чытаецца спачатку першы слупок, потым другі, а потым – першы другі ўзапар.

АНДРЕЙ ХАДАНОВІЧ
(н. 1973)

Із циклу “ХИТРОМУДРІ СОНЕТИ”

Новітніх днів страшилки. Modern Sagen.
Від жаху волос аж стає сторчма.
Тут правлять бал Мересьєв і Корчагін.
Ти з ними не дружбаниш? А дарма.

Запраг поваги − то придбай “фольксваґен”.
(Печальнішої повісті нема).
І ліпше Копенгаген, аніж Брагін,
Хоч кажуть, що і Данія – тюрма.

Весь світ ﹘ театр. Спочатку тусовиння.
Затим буфет, гримерка… й божевільня,
дім творчості, де кожен − пацієнт,

що трапив на курорт майже задаром
і день при дні дбайливим санітарам
диктує свій великий тестамент.

Із цыкла “МУДРАГЕЛІСТЫЯ САНЭТЫ”

Сучасныя страшылкі. Modern Sagen.
Ад жаху валасы ўстаюць старчма.
Тут рэй вядуць Мярэсьеў і Карчагін.
Ты зь імі не сябруеш? А дарма!

Ты прагнеш вагін — мусіш мець “фальксваген”.
(Маркотнейшай аповесьці няма.)
Чым Брагін, лепш наведаць Капэнгаген,
хоць кажуць, што і Данія — турма.

Увесь сьвет — тэатар. Напачатку шатня.
Пасьля буфэт, грымёрка… і вар’ятня,
дом творчасьці, дзе кожны — пацыент,

што трапіў на курорт амаль задарам
і дзень пры дні руплівым санітарам
дыктуе свой вялікі тастамэнт.