Хорхе Кадавід. Мова поезії: між аналогією і утаєнням

by Diana

Переклад Ірини Карівець

Джерело

Не маємо таланту, у тім-то й річ,
Що ми не маємо таланту.
Насправді,
Ми не маємо таланту.
Хіба лиш
Чуєм голоси, ось що ми чуєм;
Якесь мигтіння, мерехтіння,
І тут же голоси.
Тереза чула голоси, шаленець,
котрого вчора бачив я в метро, чув голоси.

Ґонсало Рохас

Поезія зазвичай вважається таїнством, і з певних поглядів вона ним є. Усяка поетична діяльність має релігійне значення, тому що завжди звернена до Цілісності. Якщо ні, то чому деякі слова розташовуються у той, а не в інший спосіб? Чому раптом якась фраза, що окреслює певну ідею, обривається, і за нею ідуть слова уже з іншим ритмом, і зненацька постає новий світ, висвітлюється реальність, про існування якої ми навіть не здогадувалися? Тож поетичний образ – наче одкровення, поезія – наче зворотний бік філософії, а поет – наче «містик у стані дикості», як висловився Поль Клодель про Рембо.

Відомо, що для досократиків «мислити» і «бачити» були двома нерозривно пов’язаними діями. Один із найвражаючих наслідків цього – в етимології слова «містика». Терміном «mystes» позначався посвячений у містерії життя, той, хто примружує очі, щоби дивитись удалечінь. Відповідно до цього значення, слова «містика», «міопія» і «містерія» мали би походити із одного кореня.

Неоплатоніки говорили про «божу іскру» в людині, що є спогадом про Бога. Завдяки цьому спогадові ми віддаляємось від множинного і схиляємось до інтеріоризації, аби злитися з архетипом, із початковою Єдністю. Про цю via purgativa, яка є очищенням мови, нам говорить поет; позначаючи речі своїм болем, він вчить нас по-новому дивитися на заяложені слова, позбавляти їх звичних значень. Поет вивільняє символи із цієї убогої в’язниці знання, що є прозою світу.

Проза за своєю природою, як сказав Поль Валері, приречена зникнути. Поезія ж триває, бо дарує двозначну і завжди нову втіху бути водночас ствердженням і піснею. Бути водночас первісними – образом, музикою і відчуттям.

Тут йдеться про ядро, котре проявляється в основній дії усякої поезії: у метафорі «переноситься» (phora) «далі» (meta) значення референційних елементів, що використовуються для створення образу. Переносити далі відчутне і земне означає наближати інший світ. Короткозорий читач має вділяти усе більше уваги просторовому і мисленнєвому зв’язку з найдальшим, яке розглядається так, наче є найближчим. Вірш звертається до душі кожного метафізика – і не лише до метафізиків – до кожного, хто присвячує себе тому, щоби по-новому подивитися на відоме. Звідси давнє зачудування перших поетів-філософів, для котрих поезія є «тим, чого не видно», тим, що приховане.

Традиційно, у поезії головним методом є згущення, а у прозі – розширення. Проте сучасні поети змінюють початкове завдання, домагаючись від поезії найвищого ступеня розширення, а від прози – найвищого ступеня згущення. Можливо, це й дає відповідь на питання: чому раптом поет пише романи? Це зумисне змішування форм і жанрів призводить до того, що поет виділяє сюжети своїх віршів, так наче йдеться про оповіді, і читає свої романи, так наче це найрозширеніші вірші у прозі. Відповідно до цього, я би заперечив іронічне твердження Вільяма Барроуза, котрий каже: «Поет – це лінивий романіст», й погодився б із Кокто, коли той запевняє: «Поет – це брехун, що завжди говорить правду».

Поетична правда – це майстерний обман. Поезія – це «підозріла правда», де, як стверджує Антоніо Порк’я, «видиме є лише вбранням невидимого». Змістом же поезії є чистий досвід. Виходячи з цього, деякі теоретики наважуються сказати, що бездоганна передача «чистого досвіду» є справжньою метою усякої літератури.

Проте поет ніколи не повинен плутати поетичну емоцію – суб’єктивний стан – із поезією, себто словесним вираженням. Об’єктивність у поезії обмежується, коли не приховувати емоцію, що поєднується з мовою і мисленням. Міґель де Унамуно сказав би: «Відчувай думку, мисли думку». Поет не повинен надто покладатися на поезію як стан душі, навпаки, він має розглядати поезію радше як ефект слів. Емоцію боги визнали зайвою. Поезія має звільнитися від неї.

Поль Валері заявив, що поезія – це спроба створити мову всередині мови. У цьому сенсі поезія – це битва супроти мови, словесне розкриття. Звідси її головний метод – катахреза, тобто вираження словами того, для чого ще не створили слів. Тож вітаються відступ від правил, трансгресія, девіація, що є поетичною мовою.

Можемо стверджувати, що дискурс вірша – це мовна патологія (антипроза), оскільки він відходить від логіки, граматичної і семантичної норми. Поезія називає речі вперше. Поет – Адам, що дає назву світу: це передбачає розуміння сказаного, а також намір, із яким говориться. Поезія не руйнує звичайної мови тільки для того, щоби відтворити її на вищому рівні. За руйнуванням, здійсненим за допомогою фігур аналогії та алегорії, іде створення іншого порядку. Тож слід пам’ятати, поміж іншим, що «видиме – лише частковий аспект реального», за незрівнянним висловом Пауля Клее. Поезія – це не тільки спілкування, а й пізнання: «філософія, що себе творить».

Поезія включає два періоди. Перший – негативний, котрий проявляється як систематичне порушення коду мови. Вірш починається як насильство над словами. Це відхилення не конче є неясністю на рефлексивному рівні. Якщо у вірші є туманність, бажано, щоб ішлося про туманність, котру можна прозирнути, ту, котра дозволяє нам проникнути в атмосферу вірша. Другий період – позитивний, він виявляє масштаб реального. Розкриває глибину форми. Це алегорія і аналогія утаєння: казати, не кажучи. Оце зумисне приховування привело Оскара Вайлда до твердження: «Усяка погана поезія – щира».

Вірш зазвичай народжується із образу або зі словесної асоціації. Перший рядок виявляється основним. Коли ідеш за цим першим рядком, то вимальовується те, що може стати темою вірша. У багатьох випадках, створення вірша пов’язане з емоційними чинниками. Із давніх часів це зветься натхненням: поет відчуває, що горить на вогнищі. Проте з часом натхнення уже так не діє: воно довго не приходить, і вогонь його – млявий. Аби досягти відповідного стану, потрібні дні чи навіть тижні. Тоді ж, коли ми намагаємось присилувати натхнення, воно впирається і не приходить. Важливо дозволити віршеві відпочити у «шухлядах зими», а потім знову взятися за нього. Він вимагає осмислення. Хоча не логіка оспівується у вірші, а саме життя, проте структуру віршеві дає не життя, а логіка. Стендаль розповідає про натхнення: «Якби у році, скажімо, 1795, я поділився з кимось своїм наміром писати, якийсь розважливий чоловік порадив би мені писати щодня по дві години, з натхненням чи без. Ці слова дозволили би мені не втратити десять років мого життя, котрі я цілковито змарнував, очікуючи натхнення».

Поезія – це стримування, замовчування. У ній одні лиш підказки, але нічого не сказано. Це утаєний логос. Безмовна музика. Але тиша у вірші наповнена символами: згадаймо білі простори Емілі Дікінсон. Читач має зробити так, щоби вірш заговорив, оскільки його правда – поміж рядків. Саме зашифрована метафора, або ж код, привели Бодлера до твердження: «Є певна доля слави у тім, аби не бути зрозумілим». Адже вірш – це можливість. Читач перетворюється на метафору себе ж. Вірші є вдалими завдяки своїй неоднозначності. Усяка справжня поезія «говорить» більше, ніж «повідомляє» вірш.

Час вірша – вертикальний, він осягається умить. Тож поезія – це повернення до первісного часу, до початку. Час же оповіді – горизонтальний, він є виявленням тривалості, історії. Кожен вірш – це цілість, замкнена на собі, це схоплення миті. У вірші, що завжди є «теперішнім часом», ми вічні й невмирущі. В оповіді ми смертні й ефемерні.

Усяке мистецтво, за своєю суттю, є поезією. Вірш – це можливість, солодка, немов таїна. Його техніка помирає в саму ж мить створення і є непередаваною. Стиль поета – це його особливе відхилення, його «улюблена помилка», навмисна. Стиль – це стигма. Те, що ми кажемо у мить творення, чуттєвість слів, їхній ритм, їхнє звучання, нерозривно пов’язані з їхнім значенням. Поет мислить не ідеями, а образами. У ті моменти, коли не відбувається нічого іншого, крім дивовижного явища звичайності, коли ланки повсякденного знання поєднуються в один ланцюг, на поета сходить осяяння. Осяяння – це усього лиш чудесне переключення уваги. Поет впорядковує видиме і невидиме, аби угледіти ніколи не бачений зворотний бік звичайної речі.

У цьому місці мені спадає на думку чудова метафора Канта: голубка, котра хоче літати без повітря, у вакуумі, – це метафізичний страх виявити, що саме повітря чинить їй опір, але також і те, що без нього вона не могла би літати. Голубка – це раптове запаморочення, через яке ми надаємо першорядного значення ірреальному, а не реальному. Вірш – це постійне збурення сенсів. У світі, що його бачить поет, немає жодної певності. Антоніо Мачадо зіронізував, сказавши: «Видатні поети – це метафізики-невдахи». Ба більше! Він заявив, що «великі філософи – це поети, котрі вірять у реальність своїх віршів». Мачадо вважав, що скептицизм поетів слугує стимулом для філософів. Тож необхідно вивчати поетичну структуру видатних метафізичних систем (ріки Геракліта, грудки цукру Берґсона, сфери Парменіда, вічного повернення Ніцше тощо).

У поезії немає поступу. Бути поетом – це бути просвітленим. Бачити у вірші суперечності людини, включаючи її історію, котру творять щораз нові повернення до початку, це сізіфова праця. Поезія – це відображення відходів і повернень, а також поразок людини. У вірші людина запитує про свою скінченність, про свою мізерність. Текст, що є віршем, дозволяє собі бажати, але не володіти. Ми пишемо те, чого нам не вдається сказати. Незавершеність – ось що спонукає поетів продовжувати писати. Поезія – це антиісторія. Героїчне завдання Бодлера полягало у тім, аби виробити голос поета, закинутого у світ без аури, без дива, без магії. Ціною його сходження була втрата ореолу. Аура ж, за Вальтером Беньяміном, це близькість далечі, неповторне проявлення далечі (як би близько вона не була).

Поезія для аргентинського поета Роберто Хуарроса – це називання, відкидання назв і врешті переназивання реальності як нова форма сприймання. Цей поет не заперечує значення натхнення, проте пояснює, що сучасна поезія більше наголошує на значенні праці і ясності думок: як наміру. Натхнення кличе людину, приходить до неї. Реальність прагне бути розширеною через творення. Людина ж може викликати натхнення тільки як очікування читання, тобто відчитуючи у собі те, чого їй бракує; це вже є початком вираження. Поезія, каже Антоніо Мачадо, якщо і є чимось, то саме відкриттям суттєвої різнорідності буття, невиправної іншості, котру переживає людина: «Я є інший», – сказав би Рембо. Поезія створена з дилем: простір-час, гарячкова діяльність-застиглість, самотність-єднання, тотожність-іншість.

Біла богиня латиноамериканської поезії, перуанська поетеса Бланка Варела, відповіла на питання, чому вона пише поезію, ось такою коротенькою розповіддю:

«Іще змалечку я набула звички сідати за стіл перед чистим аркушем паперу, щоби висловити речі, котрих не могла сказати уголос. Я добирала і відкидала слова, намагаючись натрапити у цій грі на щось, що було б іншим, кращим, або ж відкрило би мені щось більше за ту реальність, котра мене оточувала, котра мене не розуміла і котра мені дуже не подобалась. Гадаю, що я почала писати, аби побачити, чи хтось, поміж лапками, відповідатиме на мої найпотаємніші і невідступні питання, котрі можуть ставити лише діти, коли виявляють цілковиту глухоту дорослих, Бога, світу, космосу. І не мала іншої ради, як самій навчитися відповідати собі».

———-
Хорхе Кадавід (ісп. Jorge Cadavid; 1962 р. н.) – колумбійський поет і есеїст, лауреат декількох поетичних премій цієї країни. Вивчав філософію в університеті Севільї (Іспанія), а також лінгвістику в університеті свого рідного міста Памплона. Мешкає у Боготі.

Jorge Cadavid

El lenguaje de la poesía: entre la analogía y el refrenamiento.

No tenemos talento, es que
No tenemos talento,
Lo que nos pasa
Es que no tenemos talento,
A lo sumo
Oímos voces, eso es lo que oímos;
Un centelleo, un parpadeo,
Y ahí mismo voces.
Teresa oyó voces, el loco
Que vi ayer en el Metro oyó voces.

(Gonzalo Rojas)

La poesía suele ser considerada un misterio, y en algunos aspectos lo es. Toda actividad poética tiene un sentido religioso, porque siempre apunta a la Totalidad. Si no, ¿por qué unas palabras se acomodan de determinada manera y no de otra?, ¿por qué, de repente, una frase que está ahí terminando una idea se corta, se suceden las palabras con otro ritmo y de súbito surge un nuevo mundo, se ilumina una realidad hasta entonces insospechada? Es la imagen poética como revelación, la poesía como el revés de la filosofía, y el poeta como este “místico en estado salvaje”, según la expresión de Paul Claudel, a propósito de Rimbaud.

Se sabe que para los presocráticos pensar y ver constituían dos actividades indiscernibles entre ellas. Uno de los resultados más sorprendentes se encuentra en la etimología de la palabra “mística”. Con el vocablo mystes se designaba al adepto a los misterios de la vida, el que arruga los ojos para mirar lejos. Según esta acepción, los términos mística, miopía y misterio derivarían de una misma raíz.

Los neoplatónicos hablaban de una “centella divina” en el hombre que es el recuerdo de Dios. Por este recuerdo nos apartamos de lo múltiple, tendemos a la interiorización para unificarnos con el arquetipo, con el Uno primordial. De esa vía purgativa, que es la purificación del lenguaje, nos habla el poeta; indicando las cosas con su dolor, nos enseña a reconocer las palabras gastadas, a removerlas de sus significados habituales. El poeta saca a los signos de esa cárcel empobrecida del conocimiento que es la prosa del mundo.

La naturaleza de la prosa, dijo Paul Valéry, es perecer. La poesía dura porque produce el ambiguo y siempre cambiante placer de ser al mismo tiempo una afirmación y una canción. Ser al mismo tiempo imagen, música, y sentido originarios.

Se trata del núcleo que resulta evidente en la operación básica de toda poesía: en la metáfora “se lleva” (phora) “más allá” (meta) el sentido de los elementos referenciales empleados para forjar la imagen. Llevar más allá lo sensible y mundano significa traer más acá el otro mundo. El lector miope debe prestar más y más atención a la relación espacial y mental con el más allá, situado como está en el más acá. El poema va dirigido a toda alma metafísica – y no sólo a metafísicos -, a todo aquel que se entregue a “desconocer lo conocido”: extrañamiento ancestral de los primeros poetas-filósofos para quienes la poesía es “lo que no se ve”, lo que está oculto.

Tradicionalmente, en la poesía el procedimiento esencial es la condensación, y en la prosa es el de la distribución. Pero los poetas contemporáneos invierten el objetivo inicial obteniendo de la poesía el más alto grado de distribución y en la prosa el más alto grado de condensación. Quizás esto responda a la pregunta: ¿por qué, de pronto, escribe novelas un poeta? Esta confusión intencionada de formas y géneros lleva al poeta a discernir los argumentos de sus poemas como si se tratase de narraciones y a leer sus novelas como si se tratara de extensísimos “poemas en prosa”. Según esto, se desmentiría la afirmación irónica de William Burroughs que reza: “ El poeta es un novelista perezoso”, y se ratificaría a Cocteau cuando afirma: “El poeta es un mentiroso que dice siempre la verdad”.

La verdad poética es una mentira práctica. La poesía es una “verdad sospechosa” donde, como afirma Antonio Porchia, “lo visible es sólo un adorno de lo invisible”. El contenido de la poesía es, pues, la pura experiencia. De aquí que algunos teóricos se atrevan a decir que la cabal comunicación de la “pura experiencia” es el verdadero fin de toda literatura.

Sin embargo, el poeta no debe confundir nunca la emoción poética –estado subjetivo- con la poesía –ejecución verbal-. La objetividad en poesía se limita a esto: no ocultar la emoción que se mezcla con el lenguaje y el pensamiento. Miguel de Unamuno diría: “Siente el pensamiento, piensa el pensamiento.” El poeta no debe confiarse demasiado en la poesía como estado del alma, y en cambio, debe insistir mucho en la poesía como efecto de las palabras. La emoción los dioses se la otorgan de balde. Lo segundo tiene que sacarlo de sí mismo.

Paul Valéry afirmó que la poesía es un intento por crear un lenguaje dentro de un lenguaje. En este sentido, la poesía es un combate contra el lenguaje, un “dar a ver” verbal. De aquí su procedimiento esencial, la catacresis, que es expresar con palabras lo que no tiene palabras ya hechas para ser expresado. Sean, pues, bienvenidos el desajuste, la transgresión, la desviación que es el lenguaje poético.

Podemos afirmar que el discurso del poema es una patología del lenguaje (la antiprosa), ya que rehuye a la lógica, a la norma gramatical y semántica. La poesía nombra por primera vez. El poeta es un Adán que bautiza al mundo: esto supone entender lo dicho y también la intención con que se dice. La poesía no destruye el lenguaje ordinario sino para reconstruirlo en un plano superior. A la destrucción operada por la figura analógica y alegórica, sucede una reestructuración de otro orden. Esto implica recordar, entre otras cosas, que “lo visible es sólo un aspecto parcial de lo real”, según la incomparable expresión de Paul Klee. La poesía no es sólo comunicación, también es conocimiento: “filosofía haciéndose”.

La poesía implica dos tiempos. El primero es negativo, y se constituye como una violación sistemática del código del lenguaje. El poema se inicia como violencia sobre las palabras. Esta desviación no es necesariamente oscuridad a nivel reflexivo. Si hay oscuridad en el poema, es preferible que se trate de una oscuridad inteligible, que nos permita penetrar en la atmósfera del poema. El segundo es positivo, y abre la escala de lo real. Descubre una profundidad de la forma. Es la alegoría y analogía del refrenamiento: ese decir sin decir. Este ocultamiento intencionado llevó Oscar Wilde a afirmar: “Toda mala poesía es sincera”.

Un poema generalmente nace a partir de una imagen o de una asociación de palabras. Resulta fundamental el primer verso. Cuando se sigue ese primer verso ya se presiente lo que puede ser el tema del poema. En muchas oportunidades, la generación de un poema está asociada con hechos emotivos. A eso se le llamó desde la antigüedad inspiración: el poeta siente que arde en la hoguera. Con el tiempo, la inspiración ya no funciona igual, se toma su tiempo en llegar, su fuego es lento. Lograr la atmósfera requiere de días o semanas. Las veces que nos afanamos en forzar a la inspiración, ésta se resiste y no llega. Es fundamental dejar reposar el poema en “las gavetas del invierno”, después retomarlo. Un poema requiere ser rumiado. No es la lógica lo que el poema canta, sino la vida. Aunque no es la vida lo que da estructura al poema, sino la lógica. Sthendal puntualiza sobre la inspiración: “Si hacia 1795 hubiese comentado a alguien mi proyecto de escribir, cualquier hombre sensato me hubiera dicho que escribiera dos horas todos los días, con o sin inspiración. Estas palabras me hubiesen permitido aprovechar los diez años de mi vida que malgasté totalmente aguardando la inspiración”.

La poesía es contención, silenciamiento. Todo en ella está sugerido, nada está dicho. Es el logos silenciado. La música callada. Pero el silencio en el poema está poblado de signos: los espacios en blanco de Emily Dickinson. El lector debe hacer hablar al poema ya que su verdad está entre líneas. Es la metáfora cifrada, o en clave, que llevó a Baudelaire a afirmar: “Hay cierta gloria en no ser comprendido”. El poema es pues una posibilidad. El lector se convierte en una metáfora de sí mismo. Los versos son felices porque son ambiguos. Toda poesía autentica “dice” más de lo que “enuncia” el poema.

El tiempo del poema es vertical, se intuye en el instante. La poesía es un regreso, por tanto, al tiempo original, a la infancia. El tiempo de la narrativa es horizontal y es un despliegue de la duración, de la historia. Todo poema es una totalidad cerrada sobre si misma, es la intuición del instante. En el poema, que siempre es “tiempo presente”, somos eternos e inmortales. En la narración somos mortales y efímeros.

Todo arte es, en su esencia, poesía. El poema es una posibilidad, dulce como un misterio. Su técnica muere en el momento mismo de la creación. Su técnica no es transmisible. El estilo del poeta es su desviación particular. Es una “falta querida”, intencionada. El estilo es el estigma. Lo que decimos en el momento de la creación, la carnalidad de las palabras, su ritmo, su sonido, está indisolublemente ligado a su sentido. El poeta no piensa por ideas, sino por imágenes. En esos instantes en que no sucede sino el fenómeno extraordinario de la normalidad, en esos engarces de sabiduría cotidiana, allí transcurre la iluminación para el poeta. La iluminación no es más que un ostentoso descuido. El poeta ordena lo visible y lo invisible, para ver el dorso nunca visto del objeto de siempre.

Pienso, en este punto, en la formidable metáfora de Kant: esa paloma que quiere volar sin aire, en el vacío, es la angustia metafísica de encontrar que el aire mismo la frena y, sin embargo, sin aire no podría volar. La paloma es el vértigo de la imaginación mediante el cual importamos lo irreal a lo real. El poema es un continuo levantamiento de los sentidos. No hay certidumbre alguna en el mundo que ve el poeta. Antonio Machado ironizó al decir: “Los grandes poetas son metafísicos fracasados”, pero fue más allá al plantear que: “Los grandes filósofos son poetas que creen en la realidad de sus poemas”. Machado pensó que el escepticismo de los poetas sirve de estímulo a los filósofos. Es necesario, por tanto, estudiar la estructura poética de los grandes sistemas metafísicos (el río de Heráclito, el terrón de azúcar de Bergson, la esfera de Parménides, el eterno retorno de Nietzsche, etc.).

No hay progreso en la poesía. Ser poeta es ser lúcido. Ver en el poema las contradicciones del hombre, incluso su historia hecha de recomienzos es la tarea de Sísifo. La poesía es un reflejo de los ires y venires, incluso de los fracasos del hombre. En el poema el hombre se pregunta por su finitud, por su insignificancia. La leyenda que es el poema se deja desear pero no poseer. Escribimos eso de lo no conseguimos hablar. La falta de consumación es la que empuja a los poetas a seguir escribiendo. La poesía es antihistoria. La tarea heroica de Baudelaire fue crear la voz del poeta caído en un mundo sin aura, sin milagro, sin magia. El precio de esta asunción fue la pérdida de la aureola. El aura, según Walter Benjamín, es la proximidad de una lejanía, la manifestación irrepetible de una lejanía (por cercana que pueda estar).

La poesía para el poeta argentino Roberto Juarroz, es un nombrar, un desnombrar y, finalmente, un transnombrar la realidad como una nueva forma de percepción. El poeta no desdeña los valores de la inspiración, pero aclara que la aventura de la poesía moderna afirma más los valores del oficio y la lucidez: como pre-meditación. La inspiración llama al hombre, lo visita. La realidad pide ser aumentada por la creación. El hombre no puede provocar la inspiración sino como expectativa de lectura, es decir, leyendo en sí mismo lo que le falta, lo cual es ya comienzo de expresión. La poesía, dice Antonio Machado, si es algo, es revelación de la esencial heterogeneidad del ser, la incurable otredad que padece lo uno: “yo soy otro”, diría Rimbaud. La poesía está hecha de dilemas: espacio-tiempo, vértigo-fijeza, soledad-comunión, identidad-otredad.

La diosa blanca de la poesía latinoamericana que es la poeta peruana Blanca Varela, contestó con una pequeña fábula a la pregunta de por qué escribía poesía:

Desde muy niña adquirí la costumbre de sentarme a la mesa frente a un papel blanco para decir cosas que no podía decir de viva voz. Y ordenaba y desordenaba las palabras tratando de encontrar en ese juego algo que fuera diferente, mejor, o que me revelara algo más de esa realidad que me rodeaba, que no me comprendía y que no me gustaba demasiado. Creo que comencé a escribir para ver si alguien, entre comillas, contestaba mis más secretas y obsesivas preguntas, esas que sólo pueden hacerse los niños cuando descubren la sordera total de los mayores, de Dios, del mundo, del cosmos. Y no tuve más remedio que aprender a contestarme a mí misma.

__________________________
Jorge Cadavid (Colombia)