Джордж Орвелл. Роздуми про звичайну жабу

by Diana

Переклала Ірина Савюк-Шпілевська

Джерело

Ще до прильоту ластівок та появи перших нарцисів, але не пізніше розквіту первоцвіту, за своїм звичаєм прихід весни вітає звичайна жаба. Вона вилазить із нірки в землі, де ще з минулої осені лежала наче у схроні, та якомога швидше повзе до найближчої придатної для неї калабані. Щось непевне, можливо, вібрація у землі чи, ймовірніше, підвищення температури підказує жабі, що слід прокидатись. Проте нечисленні особини сплять собі мертвим сном і пропускають рік. Бувало й таке, що я не раз викопував їх із землі, живих та дужих, посеред літа.
І тепер, після тривалого голодування, жаба виглядає духовно натхненно, достоту наче англокатолик після Великого посту. Рухи її повільні, але цілеспрямовані, тіло зморшкувате, і на його тлі очі виглядають надзвичайно великими. Саме зараз можна побачити те, чого в інший момент абсолютно не помітно: у жаби найпрекрасніші з усіх живих створінь очі – золоті чи, навіть, наче золотаво-жовтий напівдорогоцінний камінець, що подеколи можна побачити на каблучці з печаткою, хризоберил, здається, його називають.
Декілька проведених у воді днів жаба зосереджує свої зусилля на нарощуванні сили, і з цією метою поїдає невеликих комах. І ось вона уже повернулась до свого нормального розміру й наразі проходить фазу інтенсивної сексуальності. Якщо це самець, то він жадає лише одного – обхопити щось лапками, і якщо йому запропонувати гілочку, ба навіть палець, він схопиться за нього з небувалою силою й довго вивчатиме, поки не переконається, що це не самка. Часто можна побачити безформну масу з десятка чи двох десятків жаб, що перевертаються у воді; вони лізуть одна на одну й неможливо зрозуміти де самець, а де самка. Мало по малу вони розділяються на пари, в яких самець належним чином сидить на спині самки. Тільки тепер можна відрізнити самців від самок, адже самці менші й темніші та сидять на спинах самок, міцно обійнявши обраницю за шию. Ікра відкладається за день чи два у довгих шнурочках, які заплутуються в очереті та незабаром стають невидимими. За декілька тижнів вода оживає від сили силенної пуголовків, які швидко зростають, хутко відрощуючи задні, а потім і передні лапки, а тоді й хвіст. І ось нарешті в середині літа нове покоління жаб, менше від нігтя на великому пальці, але ідеальне з якого боку не глянь, вилазить з води й усе починається з початку.
Я розповідаю про нерест жаб, адже це один з феноменів весни, що приваблює мене надзвичайно сильно, а ще тому, що жаби, на відміну від жайворонків чи примул, не оспівані поетами. Свідомий я також, що більшість людей не надто прихильні до рептилій чи амфібій, а тому не стверджуватиму, що для того, аби насолоджуватись весняною порою слід зацікавитись жабами. Для цього існують крокуси, дрозди, зозулі, терен, й багато іншого. Я кажу лише про те, що насолода від весни доступна усім, і вона не коштує нічого. Навіть на найбруднішій вулиці прихід весни обов’язково проявить себе: блакиттю між димарями чи яскравим зеленим кольором на старішій рослині. Дивовижно, але Природа існує неформально просто у самому серці Лондона. Я бачив, як над газовими районами Дептфорда пролітала постільга, і чув перші пісні чорного дрозда на Юстон Роуд. Мають бути сотні тисяч, якщо не мільйони, птахів, які живуть у радіусі чотирьох миль, і приємно розуміти, що жоден з них не платить і копійки за житло.
А що ж до весни, то навіть вузькі та похмурі вулиці навколо Банку Англії не в силах заборонити її. Наче новий отруйний газ, що просочується крізь усі фільтри, весна проникає усюди. Весну зазвичай називають “дивом”, і протягом останніх п’яти чи шести років цей вже тривіальний троп отримав нове життя. Після зим, що ми останнім часом переживали, весна й дійсно видається дивом, адже все важче стає повірити, що вона колись настане. Кожного лютого з 1940 року я ловив себе на думці, що цього разу зима не закінчиться ніколи. Проте Персефона, як і жаби, щоразу постає з мертвих в один і той самий час. Несподівано, в кінці березня стається диво і моє сумне існування змінюється. В кварталах темна жимолодь набуває світло-зеленого кольору, листя каштанів набирається сили, розквітають нарциси, жовтофіоль пускає бутони; мундири полісменів набувають приємного блакитного відтінку, торговець рибою вітає клієнтів посмішкою, і навіть горобці змінюють колір, відчувши приємне весняне повітря й вирішивши покупатись, вперше з минулого вересня.
Чи гріх радіти весні та іншим змінам пір року? Точніше, чи політично коректно стверджувати, що, поки ми всі страждаємо під гнітом, або повинні страждати під гнітом капіталістичної системи, життя більше варте того, щоб жити через пісню чорного дрозда, жовтий в’яз у жовтні, чи інше природне явище, яке не коштує грошей і яке не має того, що редактори лівих газет називають “класовий інтерес”? Багато хто так і думає, я в цьому навіть не сумніваюсь. З власного досвіду знаю, що прихильний відгук про “Природу” в одній з моїх статей неодмінно викличе потік образливих листів, і, незважаючи на те, що ключовим словом у цих листах зазвичай є “сентиментальний”, у них змішуються дві ідеї. Одна з них полягає у тому, що будь-яке задоволення у ході життя заохочує політичний квієтизм. Люди, згідно цієї думки, повинні бути незадоволеними, і це наша робота множити бажання, а не просто збільшувати насолоду від того, що ми вже маємо. Інша ідея – ми живемо в час машин, і не любити машину, чи навіть намагатись зменшити її домінування – справа зашкарубла, реакційна та дещо безглузда. Така думка часто підкріплюється твердженням, що любов до Природи всього лише слабкість урбанізованих людей, які й гадки не мають, що таке справжня Природа. А ось ті, хто дійсно має справу із землею, насправді не люблять її, і ні на секунду не цікавляться різними там квіточками-пташечками, хіба лише з чисто споживацької точки зору. Щоб любити сільську місцевість людина повинна жити у місті, лише інколи відпочиваючи погожими днями на лоні природи.
Остання ідея очевидячки хибна. Середньовічна література, включаючи популярні балади, до прикладу, повняться майже Георгіанським ентузіазмом стосовно Природи, а мистецтво аграрних народів таких, як китайці чи японці, повсякчас зосереджувалось на деревах, птахах, квітах, річках та горах. Інша ідея видається мені невірною з іншої точки зору. Безперечно, ми повинні бути незадоволеними, ми мусимо не лише продовжувати пошук хорошого у поганому. І все ж, якщо ми вб’ємо усі насолоди реального життя, то яке майбутнє на нас чекає? Якщо людина не спроможна радіти приходу весни, то чому вона повинна бути щасливою в раціоналізаторській Утопії? Що ж людина робитиме із вільним часом, який з надлишком забезпечить машина? Я підозрюю, якщо реально вирішити наші економічні та політичні проблеми, то життя зі складного перетвориться на значно простіше, і задоволення, яке людина отримує від знаходження першої примулки виросте у значно більше задоволення, ніж від поїдання морозива під мелодію, зіграну на піаніно фірми “Вурліцер”. Гадаю, пронісши крізь роки дитячу любов до таких речей, як дерева, риби, метелики і, повертаючись до мого першого прикладу, жаб, людина робить власне мирне та пристойне майбутнє більш реальним, і навпаки – проповідуючи доктрину про те, що захоплюватись можна лише сталлю та бетоном, людина лишень ще більше упевнюється, що не буде іншого виходу зайвої енергії окрім злоби, ненависті та обожнюванні вождя.
Та все ж весна завітала до нас, навіть у Лондон, і ніхто не завадить вам насолоджуватись нею. Ця думка дарує радість. Скільки разів я стояв та спостерігав за паруванням жаб, чи “боксерським поєдинком” зайців у молодій кукурудзі, і думав про усіх важливих людей, які могли б заборонити мені насолоджуватись цим, мали б вони можливість. На щастя, вони її не мають. Отож, якщо ви не хворі, не голодні, не налякані та не ув’язненні, або не знаходитесь наразі на туристичній базі, весна залишається весною. Атомні бомби збирають на заводах, поліція никає містами, з гучномовців ллється брехня, проте Земля все ще крутиться навколо Сонця, і жоден диктатор чи бюрократ, хоч як би він цього не жадав, завадити цьому не в силах.

Some Thoughts on the Common Toad
Before the swallow, before the daffodil, and not much later than the snowdrop, the common toad salutes the coming of spring after his own fashion, which is to emerge from a hole in the ground, where he has lain buried since the previous autumn, and crawl as rapidly as possible towards the nearest suitable patch of water. Something — some kind of shudder in the earth, or perhaps merely a rise of a few degrees in the temperature — has told him that it is time to wake up: though a few toads appear to sleep the clock round and miss out a year from time to time — at any rate, I have more than once dug them up, alive and apparently well, in the middle of the summer.
At this period, after his long fast, the toad has a very spiritual look, like a strict Anglo-Catholic towards the end of Lent. His movements are languid but purposeful, his body is shrunken, and by contrast his eyes look abnormally large. This allows one to notice, what one might not at another time, that a toad has about the most beautiful eye of any living creature. It is like gold, or more exactly it is like the golden-coloured semi-precious stone which one sometimes sees in signet-rings, and which I think is called a chrysoberyl.
For a few days after getting into the water the toad concentrates on building up his strength by eating small insects. Presently he has swollen to his normal size again, and then he hoes through a phase of intense sexiness. All he knows, at least if he is a male toad, is that he wants to get his arms round something, and if you offer him a stick, or even your finger, he will cling to it with surprising strength and take a long time to discover that it is not a female toad. Frequently one comes upon shapeless masses of ten or twenty toads rolling over and over in the water, one clinging to another without distinction of sex. By degrees, however, they sort themselves out into couples, with the male duly sitting on the female’s back. You can now distinguish males from females, because the male is smaller, darker and sits on top, with his arms tightly clasped round the female’s neck. After a day or two the spawn is laid in long strings which wind themselves in and out of the reeds and soon become invisible. A few more weeks, and the water is alive with masses of tiny tadpoles which rapidly grow larger, sprout hind-legs, then forelegs, then shed their tails: and finally, about the middle of the summer, the new generation of toads, smaller than one’s thumb-nail but perfect in every particular, crawl out of the water to begin the game anew.
I mention the spawning of the toads because it is one of the phenomena of spring which most deeply appeal to me, and because the toad, unlike the skylark and the primrose, has never had much of a boost from poets. But I am aware that many people do not like reptiles or amphibians, and I am not suggesting that in order to enjoy the spring you have to take an interest in toads. There are also the crocus, the missel-thrush, the cuckoo, the blackthorn, etc. The point is that the pleasures of spring are available to everybody, and cost nothing. Even in the most sordid street the coming of spring will register itself by some sign or other, if it is only a brighter blue between the chimney pots or the vivid green of an elder sprouting on a blitzed site. Indeed it is remarkable how Nature goes on existing unofficially, as it were, in the very heart of London. I have seen a kestrel flying over the Deptford gasworks, and I have heard a first-rate performance by a blackbird in the Euston Road. There must be some hundreds of thousands, if not millions, of birds living inside the four-mile radius, and it is rather a pleasing thought that none of them pays a halfpenny of rent.
As for spring, not even the narrow and gloomy streets round the Bank of England are quite able to exclude it. It comes seeping in everywhere, like one of those new poison gases which pass through all filters. The spring is commonly referred to as “a miracle”, and during the past five or six years this worn-out figure of speech has taken on a new lease of life. After the sorts of winters we have had to endure recently, the spring does seem miraculous, because it has become gradually harder and harder to believe that it is actually going to happen. Every February since 1940 I have found myself thinking that this time winter is going to be permanent. But Persephone, like the toads, always rises from the dead at about the same moment. Suddenly, towards the end of March, the miracle happens and the decaying slum in which I live is transfigured. Down in the square the sooty privets have turned bright green, the leaves are thickening on the chestnut trees, the daffodils are out, the wallflowers are budding, the policeman’s tunic looks positively a pleasant shade of blue, the fishmonger greets his customers with a smile, and even the sparrows are quite a different colour, having felt the balminess of the air and nerved themselves to take a bath, their first since last September.
Is it wicked to take a pleasure in spring and other seasonal changes? To put it more precisely, is it politically reprehensible, while we are all groaning, or at any rate ought to be groaning, under the shackles of the capitalist system, to point out that life is frequently more worth living because of a blackbird’s song, a yellow elm tree in October, or some other natural phenomenon which does not cost money and does not have what the editors of left-wing newspapers call a class angle? There is not doubt that many people think so. I know by experience that a favourable reference to “Nature” in one of my articles is liable to bring me abusive letters, and though the key-word in these letters is usually “sentimental”, two ideas seem to be mixed up in them. One is that any pleasure in the actual process of life encourages a sort of political quietism. People, so the thought runs, ought to be discontented, and it is our job to multiply our wants and not simply to increase our enjoyment of the things we have already. The other idea is that this is the age of machines and that to dislike the machine, or even to want to limit its domination, is backward-looking, reactionary and slightly ridiculous. This is often backed up by the statement that a love of Nature is a foible of urbanized people who have no notion what Nature is really like. Those who really have to deal with the soil, so it is argued, do not love the soil, and do not take the faintest interest in birds or flowers, except from a strictly utilitarian point of view. To love the country one must live in the town, merely taking an occasional week-end ramble at the warmer times of year.
This last idea is demonstrably false. Medieval literature, for instance, including the popular ballads, is full of an almost Georgian enthusiasm for Nature, and the art of agricultural peoples such as the Chinese and Japanese centre always round trees, birds, flowers, rivers, mountains. The other idea seems to me to be wrong in a subtler way. Certainly we ought to be discontented, we ought not simply to find out ways of making the best of a bad job, and yet if we kill all pleasure in the actual process of life, what sort of future are we preparing for ourselves? If a man cannot enjoy the return of spring, why should he be happy in a labour-saving Utopia? What will he do with the leisure that the machine will give him? I have always suspected that if our economic and political problems are ever really solved, life will become simpler instead of more complex, and that the sort of pleasure one gets from finding the first primrose will loom larger than the sort of pleasure one gets from eating an ice to the tune of a Wurlitzer. I think that by retaining one’s childhood love of such things as trees, fishes, butterflies and — to return to my first instance — toads, one makes a peaceful and decent future a little more probable, and that by preaching the doctrine that nothing is to be admired except steel and concrete, one merely makes it a little surer that human beings will have no outlet for their surplus energy except in hatred and leader worship.
At any rate, spring is here, even in London N.1, and they can’t stop you enjoying it. This is a satisfying reflection. How many a time have I stood watching the toads mating, or a pair of hares having a boxing match in the young corn, and thought of all the important persons who would stop me enjoying this if they could. But luckily they can’t. So long as you are not actually ill, hungry, frightened or immured in a prison or a holiday camp, spring is still spring. The atom bombs are piling up in the factories, the police are prowling through the cities, the lies are streaming from the loudspeakers, but the earth is still going round the sun, and neither the dictators nor the bureaucrats, deeply as they disapprove of the process, are able to prevent it.