Адам Заґаєвський. Львів.

by Diana

Переклала Роксолана Задорожна
Джерело

У Львові кумедна ситуація: першого дня, за вечерею, я несподівано звинуватив своїх супутників, що вони не розуміються на цьому місті, що сприймають його так, як будь-яке інше місце Європи, Ліверпуль чи Бохум, що нічого не відчувають, зупиняючи свої об’єктивні погляди на вулицях та площах, як фотоапарати. А це, все-таки, місто незвичайне, тут існують дивовижні речі, хоча і приховані… Вони, до певної міри, заховані під завісою радянського пилу, що ще там спочиває. Звісно. Та тут необхідна якась сила уяви, щоб до них добратися. Це не легка Флоренція, зі своєю очевидною, абсолютною, підтвердженою сотнею екскурсоводів вродою, це не Рим, красу якого побачить кожний ідіот, ні, тут – цілком інакше, місто ховається під верствою вульгарності – тим паче воно заслуговує на дослідження, тим паче людям вразливим слід почати працювати, а не тільки пасивно очікувати дива… Тут, у цьому скаліченому місті, треба послуговуватися не лише поглядом і слухом, але й уявою. Ця уява, щоправда, як казав Марсель Пруст, стосується місць відсутніх, віддалених. Не можна уявляти собі вулицю, на якій знаходимося, кімнату, у якій перебуваємо, особу, з якою розмовляємо. Але ж Пруст жив у епоху класичну, до катастрофи, і не міг знати, що колись будуть напів існуючі міста, міста ніпів покинуті, прикриті шлейфом гидоти, міста втрачені і напів віднайдені. Він не міг передбачити, що в них уява стає, – мусить зостати – ще одним чуттям, напів уявою і наполовину органом чуття. Бо тих звичайних, медично та емпірично підтверджених апаратів сприйняття, тут замало. Вони мають бути підсилені примруженим оком, інтуїцією… Не міг він передбачити і нашу мандрівку до Львова, у місто, котре нікому не належить, ані тим, хто з нього виїхав, ані тим, хто тут живе постійно і тому вимагає іншого виду уяви. Я говорив, звісно, коротко. Тоді я ще не умів розвивати свій аргумент, я був дуже лаконічним та емоційним, якимсь, навіть, незґрабним. То аж тепер, перебуваючи сам у своїй кімнаті, слухаючи музику і будучи в змозі розписати усе те, що насправді хотів тоді сказати, аж тепер, долаючи свій постійний esprit d`escalier, виправляю недосконалість того вечора, коли ми сиділи у пивниці якогось ресторану на вулиці Академічній (це довоєнна назва) у Львові. Зрештою, пишу ж ще й для того, щоб підкоригувати свої незґрабності та лаконічності, аби з навальної хвилі думок виокремити міркування вичерпні, більш вмотивовані.

Вони дивилися на мене, не розуміючи мого вибуху, але за мить, певне, дійшли висновку, що мають справу з кимсь трохи ненормальним, з кимсь, хто здійснює свою мандрівку у місце незвичайне. Вони осягнули це, а наступного дня – так мені здалося – відчули щось з величі того міста, щось з його випромінювань…

ADAM ZAGAJEWSKI.
Lwów

We Lwowie zabawny moment: pierwszego dnia wieczorem, przy kolacji, nagle oskarżyłem moich współtowarzyszy podróży, że nic nie rozumieją z tego miasta, że traktują je tak, jakby byli w dowolnym miejscu Europy, w Liverpoolu albo w Bochum, że nic nie czują, omiatają obiektywnymi spojrzeniami ulice i place tak, jakby byli tylko aparatami fotograficznymi, a przecież to jest miasto niezwykłe, tu są rzeczy wspaniałe, chociaż ukryte… Są wciąż do pewnego stopnia schowane pod powłoką sowieckiego kurzu, który jeszcze na nich spoczywa, zgoda, ale trzeba pewnego wysiłku wyobraźni, żeby się do nich przedostać, to nie jest łatwa Florencja z jej oczywistą, absolutną, potwierdzoną przez sto przewodników urodą, to nie Rzym, którego piękno zobaczy każdy idiota, nie, tutaj jest zupełnie inaczej, miasto kryje się pod warstwą wulgarności – tym bardziej zasługuje ono na eksplorację, tym bardziej ludzie wrażliwi powinni wziąć się do pracy, a nie tylko biernie oczekiwać cudu… Tutaj, w tym pokaleczonym mieście, trzeba posłużyć się nie tylko wzrokiem i słuchem, ale i wyobraźnią. Wyobraźnia co prawda, jak mówił Marcel Proust, odnosi się do miejsc nieobecnych, odległych, nie można wyobrażać sobie ulicy, na której właśnie przebywamy, pokoju, w którym się znajdujemy, osoby, z którą rozmawiamy, ale przecież Proust żył w epoce klasycznej, przed katastrofą, nie mógł wiedzieć, że będą kiedyś miasta na wpół istniejące, na wpół porzucone, przykryte plandeką brzydoty, miasta stracone i półodzyskane, nie mógł przewidzieć, że w nich wyobraźnia staje się – musi się stać – jeszcze jednym zmysłem, pół wyobraźnią i pół aparatem zmysłowym, jako że te zwykłe, medycznie i empirycznie potwierdzone zmysły tu nie wystarczają, muszą zostać wspomożone okiem na wpół przymkniętym, intuicją… Nie mógł przewidzieć naszej wyprawy do Lwowa, do miasta, które do nikogo nie należy, ani do tych, co z niego wyjechali, ani do tych, co tu mieszkają na stałe i dlatego wymaga nowej odmiany wyobraźni. Mówiłem oczywiście krócej, wtedy nie umiałbym aż tak rozwinąć mojego argumentu, byłem o wiele bardziej lakoniczny i emocjonalny, zapewne też niezgrabny, to dopiero teraz, kiedy jestem sam w moim pokoju, słucham muzyki i kiedy mogę spisać to, co naprawdę miałem do powiedzenia, to teraz dopiero, pokonując mój wieczny esprit d’escalier, poprawiam niedoskonałą rzeczywistość tamtego wieczoru, kiedy siedzieliśmy w piwnicy pewnej restauracji przy ulicy Akademickiej (to nazwa przedwojenna) we Lwowie. W końcu przecież po to piszę, żeby korygować moje niezgrabności, moje lakoniczności, żeby z pomruków i równoważników zdań wyprowadzać zdania dłuższe, lepiej umotywowane.

Spojrzeli na mnie, nie rozumiejąc mojego wybuchu, ale po chwili chyba doszli do wniosku, że mają do czynienia z kimś trochę nienormalnym, z kimś, kto odbywa podróż do miejsca dlań niezwykłego, zrozumieli to, a następnego dnia – wydawało mi się – odczuli coś z majestatu tego miasta, coś z jego promieniowania…