Вибрані вірші Фернандо Пессоа і Пабло Неруди

by Diana

Переклала Ірина Гаврилюк

ФЕРНАНДО ПЕССОА
Джерело

Кохання – це компанія

Кохання – це компанія.
Я вже не знаю, як іти шляхами самому,
Бо я вже не можу іти сам.
Видима думка змушує мене іти швидше
І бачити менше, і втішатися всім, що бачу.
Навіть її відсутність це те, що зі мною.
І я люблю її так сильно, що навіть не знаю, як її бажати.

Якщо я її не бачу, то уявляю її і стаю сильним, як високі дерева.
Але коли я її бачу, я тремчу і не знаю, що сталося з тим, що відчував за її відсутності.
Я увесь стаю силою, що мене покидає.
Уся дійсність дивиться на мене, як соняшник з її обличчям посередині.

O amor é uma companhia

O amor é uma companhia.
Já não sei andar só pelos caminhos,
Porque já não posso andar só.
Um pensamento visível faz-me andar mais depressa
E ver menos, e ao mesmo tempo gostar bem de ir vendo tudo.
Mesmo a ausência dela é uma coisa que está comigo.
E eu gosto tanto dela que não sei como a desejar.

Se a não vejo, imagino-a e sou forte como as árvores altas.
Mas se a vejo tremo, não sei o que é feito do que sinto na ausência dela.
Todo eu sou qualquer força que me abandona.
Toda a realidade olha para mim como um girassol com a cara dela no meio.

(підписано іменем Альберто Каейри)

Усі любовні листи

Усі любовні листи
Смішні.
Вони б не були любовними листами, якби не були
Смішними.

Я свого часу теж писав любовні листи,
Як і інші,
Смішні.

Любовний лист, якщо існує любов,
Повинен бути
Смішним.

Та, врешті-решт,
Той, хто ніколи не писав
Любовних листів,
Насправді
Смішний.

Хотів би я щоб в ті часи,
Коли я писав любовні листи,
Я не думав про
Сміховинність.

А насправді, сьогодні
Ці мої спогади
Про любовні листи
От що
Смішно.

(Усі дивні слова,
Як і дивні почуття,
Природно
Смішні).

Todas as cartas de amor são

Todas as cartas de amor são
Ridículas.
Não seriam cartas de amor se não fossem
Ridículas.

Também escrevi em meu tempo cartas de amor,
Como as outras,
Ridículas.

As cartas de amor, se há amor,
Têm de ser
Ridículas.

Mas, afinal,
Só as criaturas que nunca escreveram
Cartas de amor
É que são
Ridículas.

Quem me dera no tempo em que escrevia
Sem dar por isso
Cartas de amor
Ridículas.

A verdade é que hoje
As minhas memórias
Dessas cartas de amor
É que são
Ridículas.

(Todas as palavras esdrúxulas,
Como os sentimentos esdrúxulos,
São naturalmente
Ridículas).

(підписано іменем Альваро Кампоса)

ПАБЛО НЕРУДА

Зі збірки «Двадцять віршів про кохання і пісня розпачу»
Перекладено за виданням: Neruda, Pablo. Veinte poemas de amor y una canción desesperada. – Madrid: EDAF, 2009. – 112 p.

I

Тіло жінки, білі пагорби, стегна білі,
ти схожа на світ, що лежить капітулюючи.
Моє грубе селянське тіло врізається в тебе
і змушує сина вискочити з глибин землі.

Я був самотнім, ніби тунель. Від мене летіли птиці
і мене переповнювала ніч своїм могутнім вторгненням.
Щоб вижити, я викував тебе як зброю,
як стрілу для мого лука, як камінь для моєї пращі.

Але падає година помсти, і я тебе кохаю.
Тіло зі шкіри, з моху, нетерплячого і тугого молока.
Ах, кубки грудей! Ах, очі відсутності!
Ах, троянди лобка! Ах, твій голос, сумний і повільний!

Тіло моєї жінки, добиватимуся твоєї милості.
Моя спрага, моє бажання, мій шлях мінливий!
Темні річища, де тече вічна спрага,
і втома тече, і безмежний біль.

I

Cuerpo de mujer, blancas colinas, muslos blancos,
te pareces al mundo en tu actitud de entrega.
Mi cuerpo de labriego salvaje te socava
y hace saltar el hijo del fondo de la tierra.

Fui solo como un túnel. De mí huían los pájaros
y en mí la noche entraba su invasión poderosa.
Para sobrevivirme te forjé como un arma,
como una flecha en mi arco, como una piedra en mi honda.

Pero cae la hora de la venganza, y te amo.
Cuerpo de piel, de musgo, de leche ávida y firme.
Ah los vasos del pecho! Ah los ojos de ausencia!
Ah las rosas del pubis! Ah tu voz lenta y triste!

Cuerpo de mujer mía, persistirá en tu gracia.
Mi sed, mi ansia sin límite, mi camino indeciso!
Oscuros cauces donde la sed eterna sigue,
y la fatiga sigue, y el dolor infinito.

II

Смертельним полум’ям тебе огортає світло.
Заглиблена, бліда, скорботна,
стоїш проти старих пропелерів сутінок,
що обертаються навколо тебе.

Безмовна, моя подруго,
самотня в самоті цієї години мертвих,
сповнена життів вогню,
чиста спадкоємиця знищеного дня.

З сонця падає гроно на твої темні одежі.
Ночі великі корені
проростають раптом з твоєї душі,
і приховане в тобі знову виходить назовні,
так що народ, блідий і блакитний,
від тебе новонароджений, живиться.

О, велична і плодюча, і магнетична рабине
кола, що проходить чорним і золотим:
піднімися і спробуй здобути творіння таке живе,
що квіти схиляються, і повне печалі.

II

En su llama mortal la luz te envuelve.
Absorta, pálida doliente, así situada
contra las viejas hélices del crepúsculo
que en torno a ti da vueltas.

Muda, mi amiga,
sola en lo solitario de esta hora de muertes
y llena de las vidas del fuego,
pura heredera del día destruido.

Del sol cae un racimo en tu vestido oscuro.
De la noche las grandes raíces
crecen de súbito desde tu alma,
y a lo exterior regresan las cosas en ti ocultas.
de modo que un pueblo pálido y azul
de ti recién nacido se alimenta.

Oh grandiosa y fecunda y magnética esclava
círculo que en negro y dorado sucede:
erguida, trata y logra una creación tan viva
que sucumben sus flores, y llena es de tristeza.

ІІІ

Ах, простір сосен, відгук хвиль розбитих,
повільна гра світла, одинокий дзвін,
сутінки опускаються в твоїх очах, лялечко,
мушле земна, в якій земля співає!

У тобі річки співають, і моя душа біжить у них,
як ти того хочеш і куди ти забажаєш.
Направ мій шлях до свого лука надії,
і випущу я, нестямний, свою зграю стріл.

Навколо себе бачу я твою талію з туману,
і твоя тиша непокоїть мої години переслідувані,
і твої руки з прозорого каменю,
де мої поцілунки кидають якір і мої вологі бажання гніздяться.

Ах, твій голос загадковий, яким кохання барвиться і вигинається
у вечорі лункому і вмираючому!
Так довгими годинами бачив я на полях,
як вигинаються колоски у роті вітру.

ІІІ

Ah vastedad de pinos, rumor de olas quebrándose,
lento juego de luces, campana solitaria,
crepúsculo cayendo en tus ojos, muñeca,
caracola terrestre, en ti la tierra canta!

En ti los ríos cantan y mi alma en ellos huye
como tú lo desees y hacia donde tú quieras.
Márcame mi camino en tu arco de esperanza
y soltaré en delirio mi bandada de flechas.

En torno a mí estoy viendo tu cintura de niebla
y tu silencio acosa mis horas perseguidas,
y eres tú con tus brazos de piedra transparente
donde mis besos anclan y mi húmeda ansia anida.

Ah tu voz misteriosa que el amor tiñe y dobla
en el atardecer resonante y muriendo!
Así en horas profundas sobre los campos he visto
doblarse las espigas en la boca del viento.

IV

Ранок сповнений бурі
в серці літа.

Як білі хустки прощання мандрують хмари,
вітер їх трусить своїми мандрівними руками.

Незліченне серце вітру
б’ється об нашу тишу закохану.

Свистячий між деревами, оркестральний і божественний,
як мова, повна воєн і пісень.

Вітер, що швидким поривом піднімає опале листя
і відхиляє стріли пульсуючі птахів.

Вітер, що її збиває у хвилю без піни
і невагому речовину, і пожежі похилі.

Зламується і занурюється її вага поцілунків,
завойована у дверях літнього вітру.

IV

Es la mañana llena de tempestad
en el corazón del verano.

Como pañuelos blancos de adiós viajan las nubes,
el viento las sacude con sus viajeras manos.

Innumerable corazón del viento
latiendo sobre nuestro silencio enamorado.

Zumbando entre los árboles, orquestal y divino,
como una lengua llena de guerras y de cantos.

Viento que lleva en rápido robo la hojarasca
y desvía las flechas latientes de los pájaros.

Viento que la derriba en ola sin espuma
y sustancia sin peso, y fuegos inclinado.

Se rompe y se sumerge su volumen de besos
combatido en la puerta del viento del verano.

V

Щоб ти мене почула,
мої слова
часом тоншають,
як сліди чайок на пляжах.

Намисто, п’яний дзвіночок
для твоїх рук, ніжних, як виноград.

І я дивлюся на свої слова здаля.
Вони більше твої, ніж мої.
Видираються вони на мій старий біль, ніби плющ.

Так само видряпуються вони вологими стінами.
Ти винна у цій грі кривавій.
Вони втікають від мого темного лігва.
Ти усе наповнюєш, наповнюєш усе.

До тебе вони населяли самотність, зайняту тобою,
і краще, ніж ти, призвичаїлися до моєї печалі.

Тепер я хочу, щоб вони сказали те, що хочу тобі сказати,
щоб ти чула так, як я хочу, щоб ти мене чула.

Вітер туги ще несе їх, як завжди.
Урагани снів ще часом їх змітають.
Ти вслухаєшся в інші голоси у моєму болісному голосі.
Плач старих ротів, кров старих благань.

Люби мене, подруго. Не покидай мене. Іди за мною.
Іди за мною, подруго, цією хвилею журби.

Та мої слова забарвилися твоєю любов’ю.
Ти наповнюєш все, все наповнюєш.

Я перетворюю їх в безкінечне намисто
для твоїх рук, ніжних, як виноград.

V

Para que tú me oigas
mis palabras
se adelgazan a veces
como las huellas de las gaviotas en las playas.

Collar, cascabel ebrio
para tus manos suaves como las uvas.

Y las miro lejanas mis palabras.
Más que mías son tuyas.
Van trepando en mi viejo dolor como las yedras.

Ellas trepan así por las paredes húmedas.
Eres tú la culpable de este juego sangriento.
Ellas están huyendo de mi guarida oscura.
Todo lo llenas tú, todo lo llenas.

Antes que tú poblaron la soledad que ocupas,
y están acostumbradas más que tú a mi tristeza.

Ahora quiero que digan lo que quiero decirte
para que tú las oigas como quiero que me oigas.

El viento de la angustia aún las suele arrastrar.
Huracanes de sueños aún a veces las tumban
Escuchas otras voces en mi voz dolorida.
Llanto de viejas bocas, sangre de viejas súplicas.

Ámame, compañera. No me abandones. Sígueme.
Sígueme, compañera, en esa ola de angustia.

Pero se van tiñendo con tu amor mis palabras.
Todo lo ocupas tú, todo lo ocupas.

Voy haciendo de todas un collar infinito
para tus blancas manos, suaves como las uvas.

VI

Пригадую, якою ти була минулої осені.
Ти була сірим беретом і спокійним серцем.
У твоїх очах боролося полум’я сутінок,
І листя падало у воду твоєї душі.

Трималася за мої руки, як лоза,
листя збирало твій голос повільний і спокійний.
Багаття захвату, в якому горіла моя жага.
Солодкий блакитний гіацинт, скручений над моєю душею.

Я відчуваю, як блукають твої очі, а осінь далеко:
сірий берет, голос птиці і серце дому,
до якого мігрували мої глибокі бажання
і упали мої поцілунки, щасливі, як вугілля.

Небо з корабля. Поле з пагорбів.
Твоя пам’ять зі світла, диму, нерухомого ставу!
Далеко за твоїми очима палали сутінки.
Сухе осіннє листя кружляло в твоїй душі.

VI

Te recuerdo como eras en el último otoño.
Eras la boina gris y el corazón en calma.
En tus ojos peleaban las llamas del crepúsculo
Y las hojas caían en el agua de tu alma.

Apegada a mis brazos como una enredadera.
las hojas recogían tu voz lenta y en calma.
Hoguera de estupor en que mi sed ardía.
Dulce jacinto azul torcido sobre mi alma.

Siento viajar tus ojos y es distante el otoño:
boina gris, voz de pájaro y corazón de casa
hacia donde emigraban mis profundos anhelos
y caían mis besos alegres como brasas.

Cielo desde un navío. Campo desde los cerros.
Tu recuerdo es de luz, de humo, de estanque en calma!
Más allá de tus ojos ardían los crepúsculos.
Hojas secas de otoño giraban en tu alma.

VIІ

Схилившись у полудні, кидаю свої сумні сіті
у твої океанічні очі.

Там простягається і палає у найвищому полум’ї
моя самотність, що руки звертає, як потопаючий.

Я посилаю червоні сигнали через твої відсутні очі,
що рухаються як море біля маяка.

Таїш тільки пітьму, жінко, далека й моя,
від твого погляду часом виникає узбережжя страху.

Схилившись у полудні, метаю свої сумні сіті
у те море, що б’ється об твої океанічні очі.

Нічні птахи клюють перші зірки,
що спалахують, як моя душа, коли тебе люблю.

Ніч скаче на своїй темній кобилі,
розсипаючи блакитні китиці полем.

VIІ

Inclinado en las tardes tiro mis tristes redes
a tus ojos oceánicos.

Allí se estira y arde en la más alta hoguera
mi soledad que da vueltas los brazos como un náufrago.

Hago rojas señales sobre tus ojos ausentes
que olean como el mar a la orilla de un faro.

Solo guardas tinieblas, hembra distante y mía,
de tu mirada emerge a veces la costa del espanto.

Inclinado en las tardes echo mis tristes redes
a ese mar que sacude tus ojos oceánicos.

Los pájaros nocturnos picotean las primeras estrellas
que centellean como mi alma cuando te amo.

Galopa la noche en su yegua sombría
desparramando espigas azules sobre el campo.

VIII

Біла бджола, ти дзижчиш – п’яна від меду ‒ у моїй душі
і кружляєш у повільних спіралях диму.

І я без надії, слово без відлуння,
той, хто все втратив, і той, хто все мав.

Остання петля, скрипить у тобі моя тривога остання.
На моїй землі пустельній ти остання троянда.

Ах, мовчазна!

Заплющ свої очі глибокі. Там тріпоче ніч.
Ах, твоє оголене тіло наляканої статуї.

Твої глибокі очі, де майорить ніч.
Прохолодні руки з квітів і коліна троянди.

Твої груди подібні на білих равликів.
На твій живіт прилетів спати метелик тіні.

Ах, мовчазна!

Ось самотність, у якій тебе немає.
Іде дощ. Вітер з моря полює на блукаючих чайок.

Вода ходить боса мокрими вулицями.
Листя з того дерева скаржиться, ніби хворе.

Біла бджола, навіть відсутня, ти все одно дзижчиш у моїй душі.
Оживаєш у часі, тонка і мовчазна.

Ах, мовчазна!

VIII

Abeja blanca zumbas ‒ ebria de miel ‒ en mi alma
y te tuerces en lentas espirales de humo.

Soy el desesperado, la palabra sin ecos,
el que lo perdió todo, y el que todo lo tuvo.

Última amarra, cruje en ti mi ansiedad última.
En mi tierra desierta eres tú la última rosa.

Ah silenciosa!

Cierra tus ojos profundos. Allí aletea la noche.
Ah desnuda tu cuerpo de estatua temerosa.

Tienes ojos profundos donde la noche alea.
Frescos brazos de flor y regazo de rosa.

Se parecen tus senos a los caracoles blancos.
Ha venido a dormirse en tu vientre una mariposa de sombra.

Ah silenciosa!

He aquí la soledad de donde estás ausente.
Llueve. El viento del mar caza errantes gaviotas.

El agua anda descalza por las calles mojadas.
De aquel árbol se quejan, como enfermos, las hojas.

Abeja blanca, ausente, aún zumbas en mi alma.
Revives en el tiempo, delgada y silenciosa.

Ah silenciosa !

ІХ

П’яний від сосен і довгих поцілунків,
як літо, я кермую вітрильником з троянд,
схилений до смерті тонкого дня,
вгрузлий у своє тверде морське божевілля.

Блідий і закоханий у свою поглинаючу воду,
кружляю у кислому запахові голого клімату,
одягнений у сіре і гіркі звуки,
і печальний гребінь покинутої хвилі.

Стверділий від пристрастей, осідлую єдину хвилю,
Місячну, сонячну, палку і холодну, раптово
сплячий у горлі щасливих
островів, білих і солодких, як прохолодні стегна.

Тремтить у вологій ночі моя одежа із поцілунків,
заряджена безмежно електричними струмами,
героїчно розділена на сни,
і п’янкі троянди пробивають мене.

Проти течії, серед хвиль випадкових
твоє паралельне тіло підкоряється моїм рукам,
як риба безкінечно прив’язана до моєї душі
швидко і повільно у піднебесній енергії.

ІХ

Ebrio de trementina y largos besos,
estival, el velero de las rosas dirijo,
torcido hacia la muerte del delgado día,
cimentado en el sólido frenesí marino.

Pálido y amarrado a mi agua devorante
cruzo en el agrio olor del clima descubierto.
aún vestido de gris y sonidos amargos,
y una cimera triste de abandonada espuma.

Voy, duro de pasiones, montado en mi ola única,
lunar, solar, ardiente y frío, repentino,
dormido en la garganta de las afortunadas
islas blancas y dulces como caderas frescas.

Tiembla en la noche húmeda mi vestido de besos
locamente cargado de eléctricas gestiones,
de modo heroico dividido en sueños
y embriagadoras rosas practicándose en mí.

Aguas arriba, en medio de las olas externas,
tu paralelo cuerpo se sujeta en mis brazos
como un pez infinitamente pegado a mi alma
rápido y lento en la energía subceleste.

Х

Ми втратили навіть ці сутінки.
Ніхто не бачив, як ми цього вечора трималися за руки,
коли синя ніч упала на світ.

Я бачив зі свого вікна
фієсту західного сонця в далеких пагорбах.

Іноді, як монета,
палає частинка сонця між моїми долонями.

Я запам’ятав тебе душею, здушеною
моєю печаллю, про яку ти знаєш.

То де ж ти була?
Хто ще там був?
Про що говорила?
Чому мене охоплює ця цілковита любов,
коли мені сумно і відчуваю, що ти далеко?

Упала книга, до якої звертаюся завжди у сутінках,
і, як побитий собака, скрутився мій плащ у мене в ногах.

Завжди, завжди ти віддалятимешся вечорами
туди, де сутінки течуть, стираючи статуї.

Х

Hemos perdido aún este crepúsculo.
Nadie nos vio esta tarde con las manos unidas
mientras la noche azul caía sobre el mundo.

He visto desde mi ventana
la fiesta del poniente en los cerros lejanos.

A veces como una moneda
se encendía un pedazo de sol entre mis manos.

Yo te recordaba con el alma apretada
de esa tristeza que tú me conoces.

Entonces, dónde estabas?
Entre qué genes?
Diciendo qué palabras?
Por qué se me vendrá todo el amor de golpe
cuando me siento triste, y te siento lejana?

Cayó el libro que siempre se toma en el crepúsculo,
y como un perro herido rodó a mis pies mi capa.

Siempre, siempre te alejas en las tardes
hacia donde el crepúsculo corre borrando estatuas.