Джордж Орвелл. Література і тоталітаризм

by Diana

Переклала Світлана Кобута
Джерело

На початку моєї першої трансляції я говорив, що наш час – це не епоха критики. Це епоха прихильності, а не відчуження, епоха, коли особливо складно побачити літературні заслуги у книзі, із висновками якої ти не згоден. Політика, політика у найзагальнішому сенсі цього слова, вторглася в літературу до такої міри, що змушує свідомо переосмислювати одвічну боротьбу особистості та суспільства. Саме тому, задумуючись про складність написання чесної неупередженої критики в час, подібний до нашого, починаєш осягати природу загрози, котра нависла над усією літературою прийдешнього віку.

Ми живемо в епоху, в якій окремий індивід перестає існувати, чи, можливо, краще сказати, в якій індивід потрохи втрачає ілюзією своєї окремішності. Наразі, в усьому, що ми говоримо про літературу, і (більше того) в усьому, що ми говоримо про критику, окремішність індивіда підсвідомо сприймається як даність. Уся сучасна європейська література, а я кажу про літературу останніх чотирьохсот років, будується на принципі інтелектуальної чесності, чи, якщо вам так більше до вподоби, на шекспірівському максимі “Будь чесним сам з собою”. Від автора передусім очікуємо правдивості, правдивості його думок та відчуттів, описаних на папері. Найгірше ж, що можна сказати про мистецький твір, це те, що йому бракує щирості. І стосується це більшою мірою навіть не критики, а художнього письменства. Адже доки письменник щирий і відкритий, ані штучна манірність, ані абсолютна дурість не здатні зіпсувати його твір. Сучасна література є по своїй суті річчю особистою. Або вона слугує засобом вираження справжніх емоцій та думок, або не існує взагалі.

Скажу іще раз, ми віримо в непохитність цієї істини, втім, варто лише її озвучити, і починаєш усвідомлювати усю небезпеку, котра загрожує літературі. Це тому, що ми живемо в епоху тоталітарних країн, які не дозволяють і, напевне, не могли б дозволити людині бути хоч трохи вільною. При слові тоталітаризм одразу згадуються Німеччина, Росія, Італія, втім, я вважаю, слід бути готовим до поширення цього явища по всьому світу. Цілком очевидно, що період вільного капіталізму наближається до свого завершення, і що країна за країною перейматиме принципи централізованої економіки, яку, залежно від уподобань, називають соціалізмом чи державним капіталізмом. Разом із нею, економічна свобода особистості, а також, значною мірою, її свобода дії, вибору місця роботи, свобода вільного пересування перестануть існувати. Ще донедавна важко було передбачити такий розвиток подій. Було неможливо прийти до повного розуміння того, що зникнення економічної свободи може мати якийсь вплив на інтелектуальну свободу. Соціалізм зазвичай мислився як щось на зразок покращеного лібералізму: держава керуватиме твоїм економічним життям, позбавить тебе бідності, безробіття та подібних речей, але не матиме потреби втручатися у твоє особисте інтелектуальне життя. Мистецтво процвітатиме як і в епоху ліберального капіталізму, і навіть трошки більше, адже митець не страждатиме від економічних негараздів.

Сьогодні, опираючись на очевидні докази, слід визнати, що ці уявлення були хибними. У попередніх епохах важко було б навіть уявити рівень обмеження свободи думки, досягнутий при тоталітаризмі. Важливо зазначити, що подібний контроль думок є не лише від’ємним, але й додатним. Тоталітаризм не просто забороняє виражати – чи припускати – певні думки, але й визначає, про що ти повинен думати, створює ідеологію для тебе, намагається керувати твоїм емоційним життям та визначати твою лінію поведінки. Настільки, наскільки це можливо, тоталітаризм ізолює тебе від зовнішнього світу, зачиняє у штучному просторі без жодних стандартів для порівняння. Тоталітарна держава за всяку ціну прагне контролювати думки та емоції своїх громадян такою ж мірою, якою вона контролює їхні дії.

Що важливо для нас – це питання: чи може література вижити у такій атмосфері? Думаю, відповідь дуже коротка: ні. Якщо тоталітаризм невідворотно запанує у всьому світі, феномену, який називають літературою прийде кінець. І його не можна буде назвати просто завершенням певного періоду, скажімо, фіналом літератури пост-ренесансної Європи, як би це могло здатися на перший погляд.

Між тоталітаризмом та віруваннями минулого, чи то Європи, чи Сходу, існує декілька вкрай суттєвих відмінностей. Найважливішою з них є те, що вірування минулого не змінювалися, в усякому випадку, не змінювались швидко. В середньовічній Європі Церква диктувала, у що ти повинен вірити, але вона, принаймні, дозволяла слідувати тим самим догмам від народження і до смерті. Вона не змушувала вірити в понеділок в одне, а, скажімо, у вівторок в зовсім інше. В цьому аспекті вірування сучасного християнина, індуїста, буддиста чи мусульманина схожі між собою. В певному значенні вони думають визначеними категоріями, але їхні життя минають в межах незмінних мисленнєвих рамок. Їхніми емоціями не граються і не спекулюють.

При тоталітаризмі все відбувається з точністю до навпаки. Особливістю тоталітарної держави є те, що, контролюючи думки, вона не фіксує їх. Вона створює незаперечні догми, а потім змінює їх із плином часу. Догми необхідні для забезпечення абсолютного послуху громадян, але вони не можуть не піддаватись змінам, продиктованим потребами силової політики. Тоталітарна держава проголошує себе непохитною, але у той же час ставить під сумнів саме існування об’єктивної правди. Візьмемо грубий, очевидний приклад: до вересня 1939 року кожен німець дивився на російський більшовизм жахом та відразою, після вересня 1939 року останній викликав почуття захоплення та замилування. Якщо Росія та Німеччина розпочнуть війну між собою, що вони цілком ймовірно зроблять у наступні кілька років, можна очікувати на чергову кардинальну зміну почуттів. Емоційне життя німців, об’єкти їхньої любові та ненависті, при потребі, повинні за замовчуванням змінитися мало не за день. Навряд чи мені треба вказувати, який вплив подібні речі мають на літературу. Написання твору – це передусім справа почуттів, які не завжди піддаються зовнішньому впливу. Легко бути підлабузником, але глибокі твори можуть бути написані лише, якщо митець вірить у те, що каже, без подібної щирості не буде творчого імпульсу. Всі вищенаведені докази свідчать про те, що емоційні зміни, яких тоталітаризм вимагає від своїх послідовників, є психологічно неможливими. Саме це є основною підставою стверджувати, що за умови світового панування тоталітаризму, літературі, у тій формі, в якій ми її знаємо, настане кінець. І, власне кажучи, тоталітаризм вже досягнув свого у цьому напрямку. Література Італії скалічена, а в Німеччині вона практично зникла. Найхарактернішою діяльністю нацистів є спалення книг. Навіть у Росії мистецьке відродження, на яке ми всі очікували, не відбулося, а найталановитіші російські автори демонструють знакову тенденцію закінчувати життя самогубством або зникати у в’язницях.

Як я говорив раніше, ліберальний капіталізм неухильно прямує до свого кінця. Саме тому я міг би припустити, що свобода думки безсумнівно приречена. Але це не так, тож на завершення я просто скажу, що вірю у можливість літератури вижити і покладаю надію на країни, в яких лібералізм пустив глибоке коріння, на невійськові держави, на західну Європу та американський континент, на Індію та Китай. Я сподіваюсь, хоча це може бути марне сподівання, що, попри невідворотність приходу колективізму, ці країни зможуть побудувати нетоталітарний соціалізм, в якому свобода думки переживе занепад економічного індивідуалізму. В усякому випадку, це – єдина надія, котрої тримаються ті, хто турбується про літературу. Кожен, хто цінує літературу, хто бачить її визначальну роль у розвитку історії людства, повинен також розуміти, що необхідність протистояти тоталітаризму, нав’язаному чи то з середини, чи то ззовні, є питанням життя і смерті.

1941

Literature and Totalitarianism

I said at the beginning of my first talk that this is not a critical age. It is an age of partisanship and not of detachment, an age in which it is especially difficult to see literary merit in a book with whose conclusions you disagree. Politics — politics in the most general sense — have invaded literature, to an extent that does not normally happen, and this has brought to the surface of our consciousness the struggle that always goes on between the individual and the community. It is when one considers the difficulty of writing honest unbiased criticism in a time like ours that one begins to grasp the nature of the threat that hangs over the whole of literature in the coming age.

We live in an age which the autonomous individual is ceasing to exist — or perhaps one ought to say, in which the individual is ceasing to have the illusion of being autonomous. Now, in all that we say about literature, and (above all) in all that we say about criticism, we instinctively take the autonomous individual for granted. The whole of modern European literature — I am speaking of the literature of the past four hundred years — is built on the concept of intellectual honesty, or, if you like to put it that way, on Shakespeare’s maxim, ‘To thine own self be true’. The first thing that we ask of a writer is that he shall not tell lies, that he shall say what he really thinks, what he really feels. The worst thing we can say about a work of art is that it is insincere. And this is even truer of criticism than of creative literature, in which a certain amount of posing and mannerism, and even a certain amount of downright humbug, doesn’t matter, so long as the writer is fundamentally sincere. Modern literature is essentially an individual thing. It is either the truthful expression of what one man thinks and feels, or it is nothing.

As I say, we take this notion for granted, and yet as soon as one puts it into words one realizes how literature is menaced. For this is the age of the totalitarian state, which does not and probably cannot allow the individual any freedom what ever. When one mentions totalitarianism one thinks immediately of Germany, Russia, Italy, but I think one must face the risk that this phenomenon is going to be world-wide. It is obvious that the period of free capitalism is coming to an end and that one country after another is adopting a centralized economy that one can call Socialism or state capitalism according as one prefers. With that the economic liberty of the individual, and to a great extent his liberty to do what he likes, to choose his own work, to move to and fro across the surface of the earth, comes to an end. Now, till recently the implications of this were not foreseen. It was never fully realized that the disappearance of economic liberty would have any effect on intellectual liberty. Socialism was usually thought of as a sort of moralized liberalism. The state would take charge of your economic life and set you free from the fear of poverty, unemployment and so forth, but it would have no need to interfere with your private intellectual life. Art could flourish just as it had done in the liberal-capitalist age, only a little more so, because the artist would not any longer be under economic compulsions.

Now, on the existing evidence, one must admit that these ideas have been falsified. Totalitarianism has abolished freedom of thought to an extent unheard of in any previous age. And it is important to realize that its control of thought is not only negative, but positive. It not only forbids you to express — even to think — certain thoughts, but it dictates what you shall think, it creates an ideology for you, it tries to govern your emotional life as well as setting up a code of conduct. And as far as possible it isolates you from the outside world, it shuts you up in an artificial universe in which you have no standards of comparison. The totalitarian state tries, at any rate, to control the thoughts and emotions of its subjects at least as completely as it controls their actions.

The question that is important for us is: can literature survive in such an atmosphere? I think one must answer shortly that it cannot. If totalitarianism becomes world-wide and permanent, what we have known as literature must come to an end. And it will not do — as may appear plausible at first — to say that what will come to an end is merely the literature of post-Renaissance Europe.

There are several vital differences between totalitarianism and all the orthodoxies of the past, either in Europe or in the East. The most important is that the orthodoxies of the past did not change, or at least did not change rapidly. In medieval Europe the Church dictated what you should believe, but at least it allowed you to retain the same beliefs from birth to death. It did not tell you to believe one thing on Monday and another on Tuesday. And the same is more or less true of any orthodox Christian, Hindu, Buddhist or Muslim today. In a sense his thoughts are circumscribed, but he passed his whole life within the same framework of thought. His emotions are not tampered with.

Now, with totalitarianism, exactly the opposite is true. The peculiarity of the totalitarian state is that though it controls thought, it does not fix it. It sets up unquestionable dogmas, and it alters them from day to day. It needs the dogmas, because it needs absolute obedience from its subjects, but cannot avoid the changes, which are dictated by the needs of power politics. It declared itself infallible, and at the same time it attacks the very concept of objective truth. To take a crude, obvious example, every German up to September 1939 had to regard Russian Bolshevism with horror and aversion, and since September 1939 he had to regard it with admiration and affection. If Russia and Germany go to war, as they may well do within the next few years, another equally violent change will have to take place. The German’s emotional life, his loves and hatreds, are expected, when necessary, to reverse themselves overnight. I hardly need to point out the effect of this kind of thing upon literature. For writing is largely a matter of feeling, which cannot always be controlled from outside. It is easy to pay lip-service to the orthodoxy of the moment, but writing of any consequence can only be produced when a man feels the truth of what he is saying; without that, the creative impulse is lacking. All the evidence we have suggests that the sudden emotional changes which totalitarianism demands of its followers are psychologically impossible. And that is the chief reason why I suggest that if totalitarianism triumphs throughout the world, literature, as we have known it, is at an end. And, in fact, totalitarianism does seem to have had that effect so far. In Italy literature has been crippled, and in Germany it seems almost to have ceased. The most characteristic activity of the Nazis is burning books. And even in Russia the literary renaissance we once expected has not happened, and the most promising Russian writers show a marked tendency to commit suicide or disappear into prison.

I said earlier that liberal capitalism is obviously coming to an end, and therefore I may have seemed to suggest that freedom of thought is also inevitably doomed. But I do not believe this to be so, and I will simply say in conclusion that I believe the hope of literature’s survival lies in those countries in which liberalism has struck its deepest roots, the non-military countries, western Europe and the Americas, India and China. I believe — it may be no more than a pious hope — that though a collectivized economy is bound to come, those countries will know how to evolve a form of Socialism which is not totalitarian, in which freedom of thought can survive the disappearance of economic individualism. That, at any rate, is the only hope to which anyone who cares for literature can cling. Whoever feels the value of literature, whoever sees the central part it plays in the development of human history, must also see the life and death necessity of resisting totalitarianism, whether it is imposed on us from without or from within.

1941

……….
*First published: Listener, (Broadcast on the BBC Overseas Service). — GB, London. — June 19, 1941. Reprinted: — ‘The Collected Essays, Journalism and Letters of George Orwell’. — 1968.