Енні Діллард. Справжнє життя

by Diana

Переклала Ірина Савюк-Шпілевська
Джерело

Кожна культура вказує, як вам прожити своє власне, єдине життя. Вона усе відає. Ймовірно, більшість культур, як і наша, високо оцінює внесок людей, які важко працюють на улюбленій роботі; знають усе та про все; збирають надлишок; та понад усе люблять власну родину, собаку, човен та спостерігати за птахами. Окрім цього наша культура зосереджується на грошах, знаменитостях та природній красі. Однак, і це не універсальне. Ви отримуєте задоволення від роботи, обожнюєте онуків, а тоді, десь посеред усього цього помираєте.
Ось іще одна сучасна домовленість: носити найліпші туфлі, які тільки можна собі дозволити, знати усі найвишуканіші ресторани Рима та їх працівників, водити найшикарнішу машину та їхати у відпустку на Тенеріфе. А готуєте ви як вправно!
Або ж ви захоплюєте свиней сусідського племені під час страшного наскоку; смажите батат; клацаєте канали телебачення та полюєте на білоперих птахів. Усі, кого ви знаєте, погоджуються: оце і є справжнє життя. Можливо, ви спалюєте полонених на вогнищі. Запалюєте вогнища до упою. Ви ведете людську боротьбу, чи елітну, щоби досягти усього, що наказує ваша культура: надрукувати газету, яка доводить, що ви маєте рацію; досягти успіху на теренах компанії, заробити високу посаду та заробітну плату, фондові опціони та заробіток; отримати позику на утримання бобів поки ціна їх не підскочить до небес; уникнути захоплення, годувати дітей та навчати їх; рахувати успіх чи вдосконалювати каліграфію; їсти королівського оленя чи ловити дику качку; протикати списом тюленя, залякувати ворога, та стати великою людиною чи коханою дружиною й померти, отримавши повагу за свиней, чи посаду, чи взуття. Справляти похорон не будуть. Забудьте про нього. Лише велика вечірка на день народження, адже оточуючі з цим погоджуються.
Отже, усі та кожен навколо погоджуються, що з часів зародження людства земля – скарб, праця – скарб, або навчання – скарб, чи звання – скарб, і добре намисто, і мушлі мурекса, і навіть володіння рабами. Кожному відомо, що бджоли тнуть, привиди переслідують, а викриття принижує конкурентів. А вороги усі мракобіси. Мудрі люди пливуть крізь скелі; будинки породжують бруд, злітно-посадкові смуги приваблюють літаки, смерчі карають, предки спостерігають, коротше перебування у Чистилищі можна купити. Чорний камінь священний, або сувій; панголій священний, кетсаль священна, оце дерево, вода, скеля, камінь, корова, хрест або гора. Найцікавіше, що усе це – щира правда. І Бостон Ред Сокс також. Можливо, насправді священного нічого немає, і про це усім освіченим людям добре відомо.
Що для вас “усі та кожен”? Гросмейстери навряд чи оточують себе гонщиками мотокросу. Хочете побачити аборигенів на своєму дні народження? Подаєте тибетську часуйму? Поп-культура існує не у власному далекому минулому, ні в якому іншому минулому, і навіть не з іншою культурою. Жоден з ваших знайомих не мріє купити мула. Його не викликали до суду та не кидатимуть до вулкану.
Отож, ілюзія досконала, наче поле зору. У ньому немає дірок, окрім прочитаних вами книг, які хутко забуваються. Смерть бере нас штормом. Що ж воно таке, оце життя? Що іще пропонують? А що як для нього то був контрактний міст, а для неї – закон про авторське право, а для всіх то був і є оптимальна суміш родини, друзів, навчання, внеску та радості від творіння й вдосконалення, що іще є, чи було, чи буде?
А чим іще є видіння чи факт часу й люди, що він їх несе, видобуваючи із вуст космосу, з круглого роту вічності у широкому, розмальованому висловлюванні. Століття, континенти та класи живуть у цьому хитросплетінні висловлювань, нескінченні, наче домашні паузи. Кожен народ знає виключно свою ділянку матерії, свої власні війни, інструменти та мистецтво. А ще зоряне небо.
Гаразд, що потому? Скажімо, ви регулюєте власне хитросплетіння та розумієте ширину часу й довжину простору. Ви бачите, яким чином тканина проходить між зірок та облямовує їх. Ви бачите, як в сусідніх ділянках люди пліткують та возвеличують з різних причин. Вони працюють над своїми проектами, наточують списи, розрихлюють землю, садять; вбивають зубрів, чи одне одного; готують жертви, як ми тут і тепер працюємо над нашими проектами. Що б ви зробили по-іншому, побачивши, що все це розповзлось по всіх усюдах без усіляких меж? Ваших дітей ніхто міцніше не любитиме. А ви любитимете менше? Зміните проект? На що? Що б ви не робили, людям воно приносите менше задоволення, ніж бридж чи бейсбольна команда “Ред Сокс”.
Якими б загіпнотизованими не були ви та ваш народ, ви так само помрете у їх війні, нашій війні. Яким мертвим б ви не були, прийде більше людей. Скільки б людей не приходило, ваш час та його пристрасті, ви і ваші пристрасті, важать однаково у балансі з будь-ким мертвим, хто тягнув стовп водяного колеса біля Нілу чи жовтих рік, чи фарбував голову у чорне, чи вмирав у диких місцях, чи сконав від хвороби тоді або й тепер. Наші життя та смерті важать однаково, чи ми повинні забути руйнівну демократів одна людина-один голос, та призначити одній людині важливість життя від одного до шести мільярдів, чиє число зменшується, наче гравітація, з квадратом відстані між нами та ними.
Що б ви зробили по-іншому, сидячи на бобовому стеблі й споглядаючи сцени всіх людей повсюди й повсякчас? Коли ви спуститесь, чи ви менше танцюватимете під свою улюблену музику, знаючи, що музика така ж тимчасова як і кузочка. Хтось мусить робити глечики, взуття, перевертати землю, рибалити. Якщо ви спустите довгі лозяні драбини до своїх людей та часу в хитросплетінні, якщо повідаєте їм що бачили і навіть якщо хтось слухатиме, що ж тоді? Всім відомо, що час та культура множинні. Якщо ви повернетесь стинаючим плечима релятивістом чи недорікуватим абсолютистом, що тоді? Якщо ви годинами роззираєтесь, широко розставивши ноги, яку нову мудрість ви можете взяти з собою в могилу для розв’язання хробаками? Ну що ж, рекламою, ймовірно, не займетесь.
Можливо, краще знатимете свою власну смерть, але ж боятиметесь не менше. Спробуйте приводити людей до стіни, підносити дітей, щоб її побачити до якої межі? Менше курсів з гольфу? А з гольфом що не так? Нічого, зовсім нічого. Прирівнюється до розкоші? Звичайно. Як саме?
Ось там жінка дивиться за вівцями, чоловік, який несе тліючі вуглинки у проколотому глиняному шарі, інженер, дівчина, яка закручує шерсть у пряжу, плавильна піч, діти, які вчаться впізнавати мовлення рідної мови, чоловік, який оплакує обіловану спину раба, чоловік, який закопує коріння, жінка, яка закопує коріння, дитя, яке закопує коріння. Що б ви їм сказали? І майбутнім людям, що вони роблять? Які радощі переносять людей туди сюди час від часу? Вони йдуть в брудну ріку, в канави, в печери, в шахти, в зерносховище, виходять в море на човні. Більшість людей, які колись жили всередині єдиної культури, що протягом сотень тисяч років не змінювалась; археологи чухають потилиці, задумавшись про таку консервативну та статичну культуру.
Ось тут дощів катма; вони вмирають з голоду. Карибу мало; вони вмирають з голоду. Корумповані лідери беруть собі усю могутність. Не лише там, але й тут. Іржа та головня псують жито. Коли свині чи інша худоба вмирають з голоду чи замерзають, люди скоро теж помирають. Хвороба спустошує сектор, мільярди секторів.
Люди дивляться на небо та на інших тварин. Вони виготовляють прекрасні об’єкти, видобувають чудесні звуки, прекрасні рухи їх тіл б’ють барабани. Вони моляться; штовхають людей в трясовину; допомагають хворим та пораненим; проколюють губи, носи та вуха; вони припускаються тих самих помилок, не дивлячись на релігію, письмову мову, філософію та науку; вони будують, вбивають, захищають, рахують та вираховують, киплятять чайник, підтримують вуглики; розповідають свої історії та описують себе.
Чи ваше безпосереднє знання зробить вас буддистом? Чи мусите ви поплатитись задоволенням як таким? До якої межі?
Скажіть, що щось бачили. Ви бачили звичну частинку того, що реальне, нескінченну тканину часу, що прострілює вічність, і часові тонкошкірі люди, що працюють та вмирають під зірками, що поволі змінюються.

THIS IS THE LIFE

By Annie Dillard from the Fall issue of Image: A Journal of the Arts and Religion, published by the Center for Religious Humanism at Seattle Pacific University. Dillard’s most recent book is For the Time Being.

Any culture tells you how to live your one and only life: to wit as everyone else does. Probably most cultures prize, as ours rightly does, making a contribution by working hard at work that you love; being in the know, and intelligent; gathering a surplus; and loving your family above all, and your dog, your boat, bird-watching. Beyond those things our culture might specialize in money, and celebrity, and natural beauty. These are not universal. You enjoy work and will love your grandchildren, and somewhere in there you die.
Another contemporary consensus might be: You wear the best shoes you can afford, you seek to know Rome’s best restaurants and their staffs, drive the best car, and vacation on Tenerife. And what a cook you are!
Or you take the next tribe’s pigs in thrilling raids; you grill yams; you trade for televisions and hunt white-plumed birds. Everyone you know agrees: this is the life. Perhaps you burn captives. You set fire to a drunk. Yours is the human struggle, or the elite one, to achieve… whatever your own culture tells you: to publish the paper that proves the point; to progress in the firm and gain high title and salary, stock options, benefits; to get the loan to store the beans till their price rises; to elude capture, to feed your children or educate them to a feather edge; or to count coup or perfect your calligraphy; to eat the king’s deer or catch the poacher; to spear the seal, intimidate the enemy, and be a big man or beloved woman and die respected for the pigs or the title or the shoes. Not a funeral. Forget funeral. A big birthday party. Since everyone around you agrees.
Since everyone around you agrees ever since there were people on earth that land is value, or labor is value, or learning is value, or title, necklaces, degree, murex shells, or ownership of slaves. Everyone knows bees sting and ghosts haunt and giving your robes away humiliates your rivals. That the enemies are barbarians. That wise men swim through the rock of the earth; that houses breed filth, airstrips attract airplanes, tornadoes punish, ancestors watch, and you can buy a shorter stay in purgatory. The black rock is holy, or the scroll; or the pangolin is holy, the quetzal is holy, this tree, water, rock, stone, cow, cross, or mountain and it’s all true. The Red Sox. Or nothing at all is holy, as everyone intelligent knows.
Who is your “everyone”? Chess masters scarcely surround themselves with motocross racers. Do you want aborigines at your birthday party? Or are you serving yak-butter tea? Popular culture deals not in its distant past, or any other past, or any other culture. You know no one who longs to buy a mule or be named to court or thrown into a volcano.
So the illusion, like the visual field, is complete. It has no holes except books you read and soon forget. And death takes us by storm. What was that, that life? What else offered? If for him it was contract bridge, if for her it was copyright law, if for everyone it was and is an optimal mix of family and friends, learning, contribution, and joy of making and ameliorating what else is there, or was there, or will there ever be?
What else is a vision or fact of time and the peoples it bears issuing from the mouth of the cosmos, from the round mouth of eternity, in a wide and parti-colored utterance. In the complex weave of this utterance like fabric, in its infinite domestic interstices, the centuries and continents and classes dwell. Each people knows only its own squares in the weave, its wars and instruments and arts, and also the starry sky.
Okay, and then what? Say you scale your own weft and see time’s breadth and the length of space. You see the way the fabric both passes among the stars and encloses them. You see in the weave nearby, and aslant farther off, the peoples variously scandalized or exalted in their squares. They work on their projects, they flake spear points, hoe, plant; they kill aurochs or one another; they prepare sacrifices as we here and now work on our projects. What, seeing this spread multiply infinitely in every direction, would you do differently? No one could love your children more; would you love them less? Would you change your project? To what? Whatever you do, it has likely brought delight to fewer people than either contract bridge or the Red Sox.
However hypnotized you and your people are, you will be just as dead in their war, our war. However dead you are, more people will come. However many more people come, your time and its passions, and yourself and your passions, weigh equally in the balance with those of any dead who pulled waterwheel poles by the Nile or Yellow rivers, or painted their foreheads black, or starved in the wilderness, or wasted from disease then or now. Our lives and our deaths count equally, or we must abandon one-man-one-vote dismantle democracy, and assign six billion people an importance-of-life ranking from one to six billiona ranking whose number decreases, like gravity, with the square of the distance between us and them.
What would you do differently, you up on your beanstalk looking at scenes of all peoples at all times in all places? When you climb down, would you dance any less to the music you love, knowing that music to be as provisional as a bug? Somebody has to make jugs and shoes, to turn the soil, fish. If you descend the long rope-ladders back to your people and time in the fabric, if you tell them what you have seen, and even if someone cares to listen, then what? Everyone knows times and cultures are plural. If you come back a shrugging relativist or tongue-tied absolutist, then what? If you spend hours a day looking around, high astraddle the warp or woof of your people’s wall, then what new wisdom can you take to your grave for worms to untangle? Well, maybe you will not go into advertising.
Then you would know your own death better but perhaps not dread it less. Try to bring people up the wall, carry children to see it to what end? Fewer golf courses? What is wrong with golf? Nothing at all. Equality of wealth? Sure; how?
The woman watching sheep over there, the man who carries embers in a pierced clay ball, the engineer, the girl who spins wool into yarn as she climbs, the smelter, the babies learning to recognize speech in their own languages, the man whipping a slave’s flayed back, the man digging roots, the woman digging roots, the child digging roots what would you tell them? And the future people what are they doing? What excitements sweep peoples here and there from time to time? Into the muddy river they go, into the trenches, into the caves, into the mines, into the granary, into the sea in boats. Most humans who were ever alive lived inside one single culture that never changed for hundreds of thousands of years; archaeologists scratch their heads at so conservative and static a culture.
Over here, the rains fail; they are starving. There, the caribou fail; they are starving. Corrupt leaders take the wealth. Not only there but here. Rust and smut spoil the rye. When pigs and cattle starve or freeze, people die soon after. Disease empties a sector, a billion sectors.
People look at the sky and at the other animals. They make beautiful objects, beautiful sounds, beautiful motions of their bodies beating drums in lines. They pray; they toss people in peat bogs; they help the sick and injured; they pierce their lips, their noses, ears; they make the same mistakes despite religion, written language, philosophy, and science; they build, they kill, they preserve, they count and figure, they boil the pot, they keep the embers alive; they tell their stories and gird themselves.
Will knowledge you experience directly make you a Buddhist? Must you forfeit excitement per se? To what end?
Say you have seen something. You have seen an ordinary bit of what is real, the infinite fabric of time that eternity shoots through, and time’s soft-skinned people working and dying under slowly shifting stars. Then what?