З поезій Едварда Томаса

by Diana

Переклала Тетяна Кривов’яз

Стежка
Думаю, колись у Фроксфілді
Буде достатньо людей, щоби визбирати всю ожину
На живоплотах Ґрін Лейна, прямої
Широкої стежки, на якій вересень ховається
У папороті й ожині, дзвониках і дроках.
Сьогодні там, де вчора паслася сотня овець,
Бубонці зимородків хвилюють воду,
В яку не заходило жодне судно…
Схоже на весну: зяблик затягує
Свою пісню. Спека ж схожа на літню.
А тиша може бути зимовою. Тимчасом як блиск
Гостролисту в темряві живоплоту мерехтить, –
Милю – і ті дзвіночки бринять; я нічого не знаю
і нічого не хочу знати, тільки б час застиг,
Допоки не скінчиться стежка, і знову все буде так само.
The Lane
Some day, I think, there will be people enough
In Froxfield to pick all the blackberries
Out of the hedges of Green Lane, the straight
Broad lane where now September hides herself
In bracken and blackberry, harebell and dwarf gorse.
To-day, where yesterday a hundred sheep
Were nibbling, halcyon bells shake to the sway
Of waters that no vessel ever sailed …
It is a kind of spring: the chaffinch tries
His song. For heat it is like summer too.
This might be winter’s quiet. While the glint
Of hollies dark in the swollen hedges lasts—
One mile—and those bells ring, little I know
Or heed if time be still the same, until
The lane ends and once more all is the same.
Джерело

Дитина на кручі
Мамо, корінь цієї малої жовтої квітки
Серед каміння на смак мов хінін.
Сьогодні дивно на кручі. Сонце світить так яскраво,
І коник працює так самозабутньо на своїй швейній машинці.
Ось, один на моїй долоні, мамо, глянь;
Я лежу нерухомо. Інший на твоїй книзі.
Але я можу розповісти щось навіть дивніше. Тож
Залиш свою книгу коникові, матусю, –
Він як зелений лицар, що замаскувався на базарній площі, –
І послухай. Ти чуєш те ж, що чую я, –
Там, далеко? Вряди-годи піна в’ється
І простягає білу, мов дівчачу, руку.
Риби і чайки не дзвонять у дзвони. Там
Не може бути каплички чи церкви – звідси аж до Девона,
Де б риби чи чайки дзвонили у дзвони – слухай! –
Десь під водою чи високо в небі.
«Сину, це у затоці дзвенять бакени.
Сьогодні звук такий мелодійний!»
Ніколи не чув я солодшого звуку, мамо, ніде в Уельсі.
Я б хотів лежати під цією піною
Мертвим, але так, щоби чути дзвін
І мати певність, що ти часто приходитимеш
І відпочиватимеш, весело слухаючи.
Я був би щасливим, коли б це сталося.

The Child on the Cliffs
Mother, the root of this little yellow flower
Among the stones has the taste of quinine.
Things are strange to-day on the cliff. The sun shines so bright,
And the grasshopper works at his sewing-machine
So hard. Here’s one on my hand, mother, look;
I lie so still. There’s one on your book.
But I have something to tell more strange. So leave
Your book to the grasshopper, mother dear,—
Like a green knight in a dazzling market-place,—
And listen now. Can you hear what I hear
Far out? Now and then the foam there curls
And stretches a white arm out like a girl’s.
Fishes and gulls ring no bells. There cannot be
A chapel or church between here and Devon,
With fishes or gulls ringing its bell,—hark!—
Somewhere under the sea or up in heaven.
“It’s the bell, my son, out in the bay
On the buoy. It does sound sweet to-day.”
Sweeter I never heard, mother, no, not in all Wales.
I should like to be lying under that foam,
Dead, but able to hear the sound of the bell,
And certain that you would often come
And rest, listening happily.
I should be happy if that could be.
Джерело

Свобода
Усе світло зникло зі світу, окрім
Цього місячного сяйва, що лежить на траві, як паморозь
Поза краєм тіні від високого в’яза.
Це так, наче все інше поснуло
У віках, незабуте й утрачене, –
Люди, які були колись, речі, які були колись, давно-давно,
І все, що я думав; окрім місяця й мене,
Досі живого, котрий стоїть тут безплідно над могилою,
Де поховане все. Обоє маємо свободу
Мріяти, що робили б, якби були вільними
Робити те, чого так довго бажали,
Місяць і я. Немає більшого невільника, ніж той, хто
Нічого не робить і більше не має чим зайняти себе,
Будучи вільним лише завдяки тому, що не є він сам,
І нічого не є він сам. Якби всі години,
Як ця, що минає, які провів я
Серед мудріших за себе, коли перестав
Запитувати себе, вільний я чи ні,
Були складені переді мною, а не втрачені десь колись,
І я міг взяти і понести їх геть,
Я був би багатим; або якби я мав силу
Знищити кожну з них і ніколи не
Жалкувати, я був би багатим, будучи таким бідним.
І все ще я наполовину залюблений у біль,
У недосконале, у сльози й радість водночас,
У все минуще, у життя і в прах,
І в місяць цей, що полишає мене в чорноті перед дверима.

Liberty
The last light has gone out of the world, except
This moonlight lying on the grass like frost
Beyond the brink of the tall elm’s shadow.
It is as if everything else had slept
Many an age, unforgotten and lost
The men that were, the things done, long ago,
All I have thought; and but the moon and I
Live yet and here stand idle over the grave
Where all is buried. Both have liberty
To dream what we could do if we were free
To do some thing we had desired long,
The moon and I. There’s none less free than who
Does nothing and has nothing else to do,
Being free only for what is not to his mind,
And nothing is to his mind. If every hour
Like this one passing that I have spent among
The wiser others when I have forgot
To wonder whether I was free or not,
Were piled before me, and not lost behind,
And I could take and carry them away
I should be rich; or if I had the power
To wipe out every one and not again
Regret, I should be rich to be so poor.
And yet I still am half in love with pain,
With what is imperfect, with both tears and mirth,
With things that have an end, with life and earth,
And this moon that leaves me dark within the door.
Джерело

Дощ
Дощ, опівнічний дощ, тільки нестямний дощ
У цій незахищеній халупі, і самотність, і я –
Пам’ятаю, що смертний,
І не чую дощу, і не дякую йому
За те, що зробив мене чистішим, ніж я був,
Тільки-но самотність прийшла до мене.
Блаженні мертві, на яких падає дощ,
Але тут і зараз я молюся, щоби ніхто, кого любив колись,
Не помирав цієї миті і не лежав
Самітний, слухаючи дощ,
Відчуваючи біль, викликаючи співчуття,
Безпорадний серед живих і мертвих,
Мов крижана вода в поламаному очереті,
У заростях очерету, безмовного й щільного,
Як я, у кого не залишилося більше любові,
Яку б не розчинив цей нестямний дощ,
Окрім любові до смерті,
Бо якщо любиш досконале,
Ніколи – буря шепоче – не розчаруєшся.

Rain
Rain, midnight rain, nothing but the wild rain
On this bleak hut, and solitude, and me
Remembering again that I shall die
And neither hear the rain nor give it thanks
For washing me cleaner than I have been
Since I was born into solitude.
Blessed are the dead that the rain rains upon:
But here I pray that none whom once I loved
Is dying tonight or lying still awake
Solitary, listening to the rain,
Either in pain or thus in sympathy
Helpless among the living and the dead,
Like a cold water among broken reeds,
Myriads of broken reeds all still and stiff,
Like me who have no love which this wild rain
Has not dissolved except the love of death,
If love it be towards what is perfect and
Cannot, the tempest tells me, disappoint.
Джерело

Біждеревник
Біждеревник, чи боже дерево, – назва нічого не скаже
Тому, хто не знає ні божого дерева, ні біждеревника, –
Сріблясто-зеленої трави зі стрілчатим листям, майже деревця,
Що росте між розмарином і лавандою.
Навіть тому, хто добре її знає, назви –
Орнаментальні, примарні – не скажуть нічого,
Хіба крім того, що не варто чіплятися за назви.
І все одно я люблю назви.
Саму ж траву я не люблю, та все ж
Люблю напевне, як одного дня її полюбить дитинча,
Висмикуючи стрілку з кущика біля дверей
По дорозі з будинку чи в будинок.
Часто воно чекає там, зрізуючи верхівку і розкидаючи
Зморщені клаптики на стежку, можливо, думаючи,
Можливо, ні про що, потім нюхає пальці
І втікає. Кущ нерухоміє,
Він удвічі нижчий за дитину, хоча такого ж віку;
Тож – вона зрізає його, не кажучи ні слова.
І я можу лише допитуватись, як довго згодом
Вона пам’ятатиме той полиновий запах,
І ряди дерев у саду, і правічні терносливи,
Що обрамлюють живопліт, і звивчасту стежку до дверей,
І низький щільний кущ обіч дверей, і мене,
Котрий забороняє обскубувати його.
Я ж не пригадаю
Де вперше відчув полиновий запах.
Я також часто висушую сіруваті листочки,
Нюхаю їх і думаю, і знову нюхаю, і намагаюся
Зрозуміти, що це я пам’ятаю, –
Завжди безплідно. Я не можу вподобати цей запах,
Та все ж я радше відмовлюся від інших, солодших,
Беззмістовних, ніж від цього полинового.
Я згубив ключ. Я нюхаю пагін
Й не думаю ні про що. Я нічого не бачу й не чую,
Та все ж здається, що слухаю, лежачи в очікуванні
Чогось, що мав би – хоча ніколи не спроможуся – згадати:
Не приходять ні сади, ні стежка, ні сріблясто-зелені кущі
Біждеревника, чи божого дерева, ні дитини поруч,
Ні батька, ні матері, жодного давнього друга,
Лише дорога – темна, без назви, без кінця.

Old Man
Old Man, or Lad’s-love,—in the name there’s nothing
To one that knows not Lad’s-love, or Old Man,
The hoar-green feathery herb, almost a tree,
Growing with rosemary and lavender.
Even to one that knows it well, the names
Half decorate, half perplex, the thing it is:
At least, what that is clings not to the names
In spite of time. And yet I like the names.
The herb itself I like not, but for certain
I love it, as some day the child will love it
Who plucks a feather from the door-side bush
Whenever she goes in or out of the house.
Often she waits there, snipping the tips and shrivelling
The shreds at last on to the path, perhaps
Thinking, perhaps of nothing, till she sniffs
Her fingers and runs off. The bush is still
But half as tall as she, though it is as old;
So well she clips it. Not a word she says;
And I can only wonder how much hereafter
She will remember, with that bitter scent,
Of garden rows, and ancient damson-trees
Topping a hedge, a bent path to a door,
A low thick bush beside the door, and me
Forbidding her to pick.
As for myself,
Where first I met the bitter scent is lost.
I, too, often shrivel the grey shreds,
Sniff them and think and sniff again and try
Once more to think what it is I am remembering,
Always in vain. I cannot like the scent,
Yet I would rather give up others more sweet,
With no meaning, than this bitter one.
I have mislaid the key. I sniff the spray
And think of nothing; I see and I hear nothing;
Yet seem, too, to be listening, lying in wait
For what I should, yet never can, remember:
No garden appears, no path, no hoar-green bush
Of Lad’s-love, or Old Man, no child beside,
Neither father nor mother, nor any playmate;
Only an avenue, dark, nameless, without end.
Джерело