Джордж Орвелл. Моя країна, ліва чи права

by Diana

Переклав Олег Лесько
Джерело

Усупереч поширеній думці минуле не багатше на події, ніж сучасність. Так може видатися через те, що, коли ми озираємось на події, які трапилися поодинці, вони скупчуються. І через те, що вельми мало спогадів приходять до нас справді незайманими. Значною мірою так видається ще й через те, що книжки, фільми і мемуари, які з’явилися у період між війною 1914-18 рр. і сьогоденням, тепер буцімто мають якісь приголомшливі, героїчні риси, яких бракує сучасності.
Одначе, якби ви жили під час тої війни і якби відсіяли свої справжні спогади від пізніших нашарувань, ви усвідомили б, що це не була аж така велика подія, що постійно хвилювала б вас. Наприклад, я не думаю, що битва на Марні мала для загалу стільки мелодраматизму, скільки їй надали пізніше. Більше того, я навіть не пригадую, щоб цю битву називали тоді саме так. Назва «Битва на Марні» з’явилася згодом. Лише й того, що німці були за двадцять дві милі від Парижа – і після розповідей про їхні звірства в Бельгії, це, звісно, наганяло немало страху, – а потім з тої чи іншої причини відступили. Коли війна розпочалася мені було одинадцять. Коли б я по правді відділив всі свої спогади від того, що я дізнався потім, я мав би визнати, що за всю війну мене так сильно нічого не вразило, як загибель «Титаніка» кілька років тому. Ця порівняно невелика катастрофа шокувала весь світ, і шок не минув цілком ще й досі. Я не можу забути страхітливо детальний звіт про трагедію, що його зачитувано за сніданком (у ті часи було звичкою читати газету вголос), і я пригадую, як серед довгого переліку жахів найбільше мене вразило те, що насамкінець «Титанік» перевернувся на ніс таким чином, що люди, які трималися на кормі, опинилися на висоті не менш як триста футів перед тим, як їм довелося стрибати у прірву. Тоді мені замлоїло, і я ще й досі відчуваю цю млість на саму згадку про ту трагедію. Нічого схожого жодного разу я не відчував під час війни.
Про початок війни у мене збереглося три яскраві спогади, які, бувши дріб’язковими і незначними, не зазнали впливу подальших подій. Перший спогад – це мультфільм «Німецький імператор» (мені здається, ненависний усім титул «Кайзер» став широковживаним дещо пізніше), який з’явився останніми днями липня. Люди були трохи шокованими цим глузуванням над особою королівської крові («Але ж він і справді красунчик!»), хоча ми й були на порозі війни. Другий мій спогад – це коли військові вилучали на потреби армії всіх коней у нашому провінційному містечку і на ринковій площі ридма ридав візник, коли від нього забрано коня, що довгі роки служив йому. І ще один спогад – юрба молодиків на залізничній станції, які чубляться за вечірні газети, щойно привезені потягом з Лондона. Купи газет яскраво-зеленого кольору (у ті часи деякі з газет все ще були зеленими), стоячі комірці, вузькі штани й капелюхи-котелки зринають в моїй пам’яті куди ліпше, ніж назви жахливих боїв, що вже гриміли на французькому кордоні.
Про той час, коли війна вже була в розпалі, мені найбільше пригадуються квадратні плечі, мускулясті руки й дзенькіт острог артилеристів, чий однострій мені подобався значно більше за той, в який вбиралися піхотинці. Коли ж ви попрохаєте мене сказати чесно, який мій головний спогад з останніх років війни, відповідь моя буде простою – маргарин. Оце вам приклад жахливої егоїстичності дітей: у 1917 році нас війна уже майже не хвилювала, лише наші шлунки. У шкільній бібліотеці на дошці висіла велетенська карта Західного фронту, через яку, пришпилена канцелярськими кнопками, звивистою лінією бігла червона шовкова нитка. Час від часу нитка посувалася на півцаля туди або сюди, кожен рух її означав гори трупів. Я не звертав уваги. У школі я був серед хлопців із розумовими здібностями вище середнього рівня, і однак я не пригадую, щоб нами було осягнуто справжнє значення бодай одної важливої події того часу. До прикладу, Російська революція не справила враження ні на кого, окрім тих, чиї батьки вкладали гроші в Росію. Серед наймолодших учнів пацифістські настрої розвинулися задовго до кінця війни. Недбала донезмоги поведінка на парадах Корпусу офіцерської підготовки й цілковита незацікавленість війною вважалися за ознаку освіченості. Молоді офіцери, що поверталися загартованими після тяжких випробувань, не схвалювали такого ставлення молодшого покоління, для якого їхні випробування не значили анічогісінько, і частенько докоряли нам за м’яку вдачу. Звісно, вони не були в змозі навести зрозумілі нам доводи. Вони могли лише гарикнути на тебе, мовляв, війна – це «те, що треба», вона тебе «робить чоловіком», «тримає в формі» тощо. Ми ж лише підсміхалися над ними. Наш пацифізм був недалекоглядним, таким, що притаманний добре захищеним країнам із сильним флотом. Цікавитися військовою справою, мати якісь знання про неї, ба навіть просто знати, з якого кінця пістолета вилітає куля, багато років після закінчення війни вважалося підозрілим в «освічених» колах. 1914-1918 роки було затавровано як період безглуздого кроволиття, і провину було покладено навіть на тих, хто загинув на цій війні. Я не раз сміявся, пригадуючи той агітплакат «А що ти робив, татку, на Великій війні?» (питає дитина свого засоромленого батька) і думаючи про всіх тих чоловіків, яких вдалося затягнути до армії завдяки цьому плакату і яких потім зневажали їхні ж діти за те, що вони не відмовилися йти до війська.
Мертвими все ж було взято свою відплату. Коли війна опинилася в минулому, саме моє покоління, ті, які були «занадто молоді», усвідомили обшир того досвіду, якого вони не здобули. Ти почувався чимось меншим за людину без цього досвіду. 1922-1927 роки я провів поміж людей трохи старших за мене, що пройшли війну. Вони говорили про неї без упину, із жахом, певна річ, але й із дедалі більшою ностальгією. Цю ностальгію можна дуже чітко побачити в англійській воєнній літературі. Окрім того, пацифістські настрої були тільки перехідним етапом, і навіть усіх «занадто молодих» готували до війни. Більшість середнього класу Англії готується до війни з колиски, якщо не фізично, то психологічно. Найперший політичний лозунг, який я пригадую, – це «Чекати не будем, вісім (вісім дредноутів) здобудем». Маючи сім років, я був членом Воєнно-морської ліги й одягав матроський однострій з написом «Невразливий» на картузику. Навчаючись у школі, я був і в Кадетському корпусі, і в Корпусі офіцерської підготовки. Час від часу, починаючи з десяти років, я носив гвинтівку, готуючись не просто до війни, а до війни певного ґатунку, до війни, де несамовитий гуркіт гармат сягає найвищого рівня, а у визначений момент ти видираєшся з окопу і, обламуючи нігті об мішки з піском, затинаючись, біжиш по багнюці на колючий дріт і кулеметний вогонь. Я переконаний, що люди мого віку так захоплювалися громадянською війною в Іспанії частково й через те, що вона була такою подібною до Великої війни. У певні моменти генералові Франко вдавалося нашкребти докупи достатньо літаків, щоб вивести війну на сучасний рівень, і ці моменти були переламними. Але решту часу це була невдала копія воєнних дій 1914-18 рр, позиційна війна окопів, артилерії, раптових нападів, снайперів, багнюки, колючого дроту, вошей і бездіяльності. На початку 1937 року та ділянка Араґонського фронту, на якій я був, виглядала, либонь, дуже подібно до спокійного сектору у Франції в 1915-му. Навіть у ті рідкісні хвилини, коли всі гармати Уески й околиць стріляли одночасно, їх вистачало лише на уривчастий невиразний шум, подібний до стихаючого гуркоту грому. Снаряди 127-міліметрових гармат Франко розривалися досить гучно, але їх ніколи не було більше як десяток на раз. Коли я вперше почув, як артилерія, як то кажуть, «працює по-справжньому», я відчув і певне розчарування. Адже це так відрізнялося від приголомшливого, безперервного реву, до якого всі мої відчуття готувалися двадцять років.
Я не цілком певен, у якому саме році я вже знав, що теперішня війна – неминуча. Після 1936 року, звісно, це стало зрозуміло всім, хто не був цілковитим ідіотом. Кілька років майбутня війна була для мене страшним снищем, часом я навіть виголошував промови і писав памфлети проти неї. Але вночі перед оприлюдненням російсько-німецького пакту мені наснилося, що війна вже розпочалася. Це був один із тих снів, що, хай яке буде їхнє приховане значення по Фройду, часом таки виявляють тобі справжній стан твоїх почуттів. Цей сон повідомив мені дві речі: по-перше, що, коли розпочнеться війна, яку так довго й із таким жахом очікують, я відчую тільки полегшу і, по-друге, що у своєму серці я патріот, що я не буду саботувати, не буду чинити щось супроти своєї країни, що я підтримаю війну і, якщо вдасться, буду воювати. Я спустився сходами й побачив газету, в якій повідомлялося про приліт Ріббентропа до Москви. Отож, війна насувалася, і британський уряд, навіть уряд Чемберлена, міг упевнено розраховувати на мою відданість. Не варто й згадувати, що відданість ця була й лишається тільки символічним жестом. Уряд категорично відмовився застосовувати мене, як і майже всіх моїх знайомих, у будь-якій якості, навіть як писаря чи рядового. Це, однак, анітрохи не міняє нічиїх почуттів. До того ж, рано чи пізно їм доведеться знайти нам застосування.
Якби мені довелося навести аргументи, чому я підтримую війну, гадаю, я зміг би. У нас немає іншого реального вибору, окрім як боротися з Гітлером або піддатися йому. І, мушу зауважити, зі соціалістичного погляду краще боротися. Хай там як, я не бачу жодного доводу, щоб піддатися, який би не зробив безглуздим опір республіканців у Іспанії, спротив китайців японському вторгненню тощо. Я, однак, не вдаю, що саме це є емоційною основою моїх дій. Зі свого сну тої ночі я зрозумів, що тривала патріотична муштра, через яку пройшов середній клас, зробила свою справу, і коли Англія опиниться в серйозній халепі, я не буду в змозі щось саботувати. Не слід, одначе, неправильно це тлумачити. Патріотизм не має жодного стосунку до консерватизму. Це відданість чомусь, що міняється, але якимось таємничим чином сприймається як незмінне, подібно до відданості Росії колишніх білогвардійців, що стали більшовиками. Бути відданим одночасно і Англії Чемберлена, і завтрішній Англії могло би здатися неможливим, коли б ми не стикалися з цією дивовижею щодня. Врятувати Англію може тільки революція – це було зрозуміло вже багато років, але тепер революція почалася, і вона може набрати сили досить швидко, якщо тільки ми стримаємо Гітлера. За два роки, може рік, якщо тільки ми протримаємося, то станемо свідками змін, що здивують ідіотів, які не можуть нічого передбачити. Видається мені, що вулицями Лондона ще потечуть ріки крові. Що ж, нехай течуть, коли так мусить бути. Але коли червоне ополчення розквартирується в «Рітці», я однаково відчуватиму, що якимось чином Англія, котру мене вчили любити так давно й за геть інші речі, нікуди не поділася.
Я зростав у атмосфері з відтінком мілітаризму, а пізніше під звуки сурм прожив п’ять нудних років. І досі в мене з’являється легке відчуття блюзнірства, коли я не виструнчуюся на «Боже, храни короля!» Це, звісно, по-дитячому, але, як на мене, краще вже бути так вихованим, аніж як ліві інтелектуали, які просвічені настільки, що не можуть збагнути найпростіших емоцій. Коли настане час, від революції відвернуться саме такі люди, серця яких ніколи не стрепенуться на вигляд британського прапора. Порівняйте вірш Джона Корнфорда, написаний недовго перед його смертю («Перед штурмом Уески») з віршем сера Генрі Ньюболта («Все стихло навкруги»). Якщо відкинути технічні відмінності, які є залежать лише від епохи, стане зрозуміло, що емоційний зміст обох віршів майже однаковий. Молодий комуніст, що героїчно гине, воюючи в Інтернаціональній бригаді, – до мозку кісток продукт англійської приватної школи. Він бореться за іншу справу, але почуття його не змінилися. Що це доводить? Лише те, що на скелеті твердолобого консерватора може нарости плоть соціаліста, що відданість одній системі має силу перетворювати себе у відданість іншій і що існує духовна потреба патріотизму і воєнної доблесті, заміни яким, хай як мало вони до вподоби заячим серцям серед лівих, ще не знайдено.

My Country Right or Left
Contrary to popular belief, the past was not more eventful than the present. If seems so it is because when you look backward things that happened years apart are telescoped together, and because very few of your memories come to you genuinely virgin. It is largely because of the books, films and reminiscences that have come between that the war of 1914-18 is now supposed to have had some tremendous, epic quality that the present one lacks.
But if you were alive during that war, and if you disentangle your real memories from their later accretions, you find that it was not usually the big events that stirred you at the time. I don’t believe that the Battle of the Marne, for instance, had for the general public the melodramatic quality that it was afterwards given. I do not ever remember hearing the phrase ‘Battle of the Marne’ till years later. It was merely that the Germans were twenty-two miles from Paris — and certainly that was terrifying enough, after the Belgian atrocity stories — and then for some reason they had turned back. I was eleven when the war started. If I honestly sort out my memories and disregard what I have learned since, I must admit that nothing in the whole war moved me so deeply as the loss of the Titanic had done a few years earlier. This comparatively petty disaster shocked the whole world, and the shock has not quite died away even yet. I remember the terrible, detailed accounts read out at the breakfast table (in those days it was a common habit to read the newspaper aloud), and I remember that in all the long list of horrors the one that most impressed me was that at the last the Titanic suddenly up-ended and sank bow foremost, so that the people clinging to the stern were lifted no less than three hundred feet into the air before they plunged into the abyss. It gave me a sinking sensation in the belly which I can still all but feel. Nothing in the war ever gave me quite that sensation.
Of the outbreak of war I have three vivid memories which, being petty and irrelevant, are uninfluenced by anything that has come later. One is of the cartoon of the ‘German Emperor’ (I believe the hated name ‘Kaiser’ was not popularized till a little later) that appeared in the last days of July. People were mildly shocked by this guying of royalty (‘But he’s such a handsome man, really!’) although we were on the edge of war. Another is of the time when the army commandeered all the horses in our little country town, and a cabman burst into tears in the market-place when his horse, which had worked for him for years, was taken away from him. And another is of a mob of young men at the railway station, scrambling for the evening papers that had just arrived on the London train. And I remember the pile of peagreen papers (some of them were still green in those days), the high collars, the tightish trousers and the bowler hats, far better than I can remember the names of the terrific battles that were already raging on the French frontier.
Of the middle years of the war, I remember chiefly the square shoulders, bulging calves and jingling spurs of the artillerymen, whose uniform I much preferred to that of the infantry. As for the final period, if you ask me to say truthfully what is my chief memory, I must answer simply — margarine. It is an instance of the horrible selfishness of children that by 1917 the war had almost ceased to affect us, except through our stomachs. In the school library a huge map of the Western Front was pinned on an easel, with a red silk thread running across on a zig-zag of drawing-pins. Occasionally the thread moved half an inch this way or that, each movement meaning a pyramid of corpses. I paid no attention. I was at school among boys who were above the average level of intelligence, and yet I do not remember that a single major event of the time appeared to us in its true significance. The Russian Revolution, for instance, made no impression, except on the few whose parents happened to have money invested in Russia. Among the very young the pacifist reaction had set in long before the war ended. To be as slack as you dared on O.T.C. parades, and to take no interest in the war was considered a mark of enlightenment. The young officers who had come back, hardened by their terrible experience and disgusted by the attitude of the younger generation to whom this experience meant just nothing, used to lecture us for our softness. Of course they could produce no argument that we were capable of understanding. They could only bark at you that war was ‘a good thing’, it ‘made you tough’, ‘kept you fit’, etc. etc. We merely sniggered at them. Ours was the one-eyed pacifism that is peculiar to sheltered countries with strong navies. For years after the war, to have any knowledge of or interest in military matters, even to know which end of a gun the bullet comes out of, was suspect in ‘enlightened’ circles. 1914-18 was written off as a meaningless slaughter, and even the men who had been slaughtered were held to be in some way to blame. I have often laughed to think of that recruiting poster, ‘What did you do in the Great War, daddy?’ (a child is asking this question of its shame-stricken father), and of all the men who must have been lured into the army by just that poster and afterwards despised by their children for not being Conscientious Objectors.
But the dead men had their revenge after all. As the war fell back into the past, my particular generation, those who had been ‘just too young’, became conscious of the vastness of the experience they had missed. You felt yourself a little less than a man, because you had missed it. I spent the years 1922-7 mostly among men a little older than myself who had been through the war. They talked about it unceasingly, with horror, of course, but also with a steadily growing nostalgia. You can see this nostalgia perfectly clearly in the English war-books. Besides, the pacifist reaction was only a phase, and even the ‘just too young’ had all been trained for war. Most of the English middle class are trained for war from the cradle onwards, not technically but morally. The earliest political slogan I can remember is ‘We want eight (eight dreadnoughts) and we won’t wait’. At seven years old I was a member of the Navy League and wore a sailor suit with ‘H.M.S. Invincible’ on my cap. Even before my public-school O.T.C. I had been in a private-school cadet corps. On and off, I have been totting a rifle ever since I was ten, in preparation not only for war but for a particular kind of war, a war in which the guns rise to a frantic orgasm of sound, and at the appointed moment you clamber out of the trench, breaking your nails on the sandbags, and stumble across mud and wire into the machine-gun barrage. I am convinced that part of the reason for the fascination that the Spanish Civil War that for people of about my age was that it was so like the Great War. At certain moments Franco was able to scrape together enough aeroplanes to raise the war to a modern level, and these were the turning-points. But for the rest it was a bad copy of 1914-18, a positional war of trenches, artillery, raids, snipers, mud, barbed wire, lice and stagnation. In early 1937 the bit of the Aragon front that I was on must have been very like a quiet sector in France in 1915. It was only the artillery that was lacking. Even on the rare occasions when all the guns in Huesca and outside it were firing simultaneously, there were only enough of them to make a fitful unimpressive noise like the ending of a thunderstorm. The shells from Franco’s six-inch guns crashed loudly enough, but there were never more than a dozen of them at a time. I know that what I felt when I first heard artillery fired ‘in anger’, as they say, was at least partly disappointment. It was so different from the tremendous, unbroken roar that my senses had been waiting for for twenty years.
I don’t quite know in what year I first knew for certain that the present war was coming. After 1936, of course, the thing was obvious to anyone except an idiot. For several years the coming war was nightmare to me, and at times I even made speeches and wrote pamphlets against it. But the night before the Russo-German pact was announced I dreamed that the war had started. It was one of those dreams which, whatever Freudian inner meaning they may have, do sometimes reveal to you the real state of your feelings. It taught me two things, first, that I should be simply relieved when the long-dreaded war started, secondly, that I was patriotic at heart, would not sabotage or act against my own side, would support the war, would fight in it if possible. I came downstairs to find the newspaper announcing Ribbentrop’s flight to Moscow. [On 21 August 1939 Ribbentrop was invited to Moscow and on 23 August he and Molotov signed the Russo-German Pact.] So war was coming, and the Government, even the Chamberlain Government, was assured of my loyalty. Needless to say this loyalty was and remains merely a gesture. As with almost everyone I know, the Government has flatly refused to employ me in any capacity whatever, even as a clerk or a private soldier. But that does not alter one’s feelings. Besides, they will be forced to make use of us sooner or later.
If I had to defend my reasons for supporting the war, I believe I could do so. There is no real alternative between resisting Hitler and surrendering to him, and from a Socialist point of view I should say that it is better to resist; in any case I can see no argument for surrender that does not make nonsense of the Republican resistance in Spain, the Chinese resistance to Japan, etc. etc. But I don’t pretend that that is the emotional basis of my actions. What I knew in my dream that night was that the long drilling patriotism which the middle classes go through had done its work, and that once England was in a serious jam it would be impossible for me to sabotage. But let no one mistake the meaning of this. Patriotism has nothing to do with conservatism. It is devotion to something that is changing but is felt to be mystically the same, like the devotion of the ex-White Bolshevik to Russia. To be loyal both to Chamberlain’s England and to the England of tomorrow might seem an impossibility, if one did not know it to be an everyday phenomenon. Only revolution can save England, that has been obvious for years, but now the revolution has started, and it may proceed quite quickly if only we can keep Hitler out. Within two years, maybe a year, if only we can hang on, we shall see changes that will surprise the idiots who have no foresight. I dare say the London gutters will have to run with blood. All right, let them, if it is necessary. But when the red militias are billeted in the Ritz I shall still feel that the England I was taught to love so long ago for such different reasons is somehow persisting.
I grew up in an atmosphere tinged with militarism, and afterwards I spent five boring years within the sound of bugles. To this day it gives me a faint feeling of sacrilege not to stand to attention during ‘God save the King’. That is childish, of course, but I would sooner have had that kind of upbringing than be like the left-wing intellectuals who are so ‘enlightened’ that they cannot understand the most ordinary emotions. It is exactly the people whose hearts have never leapt at the sight of a Union Jack who will flinch from revolution when the moment comes. Let anyone compare the poem John Cornford wrote not long before he was killed (‘Before the Storming of Huesca’)(1) with Sir Henry Newbolt’s ‘There’s a breathless hush in the close tonight’(2). Put aside the technical differences, which are merely a matter of period, and it will be seen that the emotional content of the two poems is almost exactly the same. The young Communist who died heroically in the International Brigade was public school to the core. He had changed his allegiance but not his emotions. What does that prove? Merely the possibility of building a Socialist on the bones of a Blimp, the power of one kind of loyalty to transmute itself into another, the spiritual need for patriotism and the military virtues, for which, however little the boiled rabbits of the Left may like them, no substitute has yet been found.
1940