З Елвіна Брукса Вайта

by Diana

Переклала Юлія Півторак

Лист Е. Б. Уайта до дружини Кетрін з нагоди її вагітності (який «написала» їхня собака Дейзі)
Джерело

Дорога пані Уайт!
Я рада що тепер кожного ранку до нас приходить Жозефіна, але, напевно, я менше буду думати, адже зранку я завжди думала у ванній. Уайт уже два дні сам не свій, він трохи хвилюється, бо не певен що дав Вам зрозуміти наскільки велика його радість з приводу того, що наближається, за словами колумніста із «Міррор», благословенна подія. Тож, користуючись нагодою, пані Уайт, допомогти йому, пишу Вам цю коротку записку, чого я вже давно не робила, але я трохи, як Ви знаєте, хворіла. Уайт, направду, сам не свій і сказав би більше, але стримується, бо не хоче виглядати смішним в очах досвідченої матері. Він відчуває, каже, дивне нервове смикання у горлі щоразу як згадує про те, що незабаром має статися і потребуватиме так багато любові, а все через те, що Ви – така чудова. (Боюсь, я висловлююся не досить ясно, але коли Уайт говорив зі мною сам на сам, то також був не в стані ясно викладати своїх думок, тож я вже стараюся з усіх сил). Я добряче знаю Уайта і завжди чую що у нього на думці, а там завжди одне і те саме – він гадає, що його писанина не виражає його почуттів і непокоїться за цю невиразність як за свої печінки, але ще дужче, і від цього він гнівається, слабує, або його починає штрикати в голові. Та ой леле, минулої неділі його так переповнили почуття, про які він не міг сказати, що він став, як би по-простому сказала Жозефіна – ніби під хмільком, бо все навколо ніби чинилось одночасно – ті шумливі штуки (що б то не було) над ставком Палмера Льюіса, щиголь, якого я навіть з будинку чую, насіння, яке Ви сіяли там де раніш лежало порізане скло і кістки – все чинилося в той сам час як і дитина – яка, на його думку, уже є, поки він стоїть втупившись у Вас поглядом і бурмоче коротенькі молитви. До того ж Уайт дуже бентежиться й побоюється, що Ви подумаєте ніби він бачить у Вас лише майбутню матір, а не теперішню особистість, або що йому кортить стати батьком лише із марнославства. Я не думаю що це так – Уайтові до душі усяке продовження роду, в тім числі й його власного, а щодо Вас, він мені казав, поза темою родючості, казав що захоплюється Вами у кожному рішенні які Вам довелося прийняти та кожній ситуації яку Вам довелося пройти, дякі з них, з його слів, були досить брудні.
Ну, пані Уайт, я напевно Вас вже втомила оцим довгим листом, але Ви самі часто повторюєте що чоловік і дружина мусять один одному відкривати усе що в них на думці, інакше нічого доброго їх не чекає, а Уайтові ніяк не виходило розповісти Вам про своє щастя, то ж я вирішила замовити слівце.
Уайт купить мені нову ковдру, бо моя подушка у ванній вся в болоті.
З любов’ю, Дейзі

Dear Mrs. White:
I like having Josephine here in the morning, although I suppose I will get less actual thinking done — as I used to do my thinking mornings in the bathroom.
White has been stewing around for two days now, a little bit worried because he is not sure that he has made you realize how glad he is that there is to be what the column writer in the Mirror calls a blessed event.
So I am taking this opportunity, Mrs. White, to help him out to the extent of writing you a brief note which I haven’t done in quite a long time but have been a little sick myself as you know.
Well, the truth is White is beside himself and would have said more about it but is holding himself back, not wanting to appear ludicrous to a veteran mother.
What he feels, he told me, is a strange queer tight little twitchy feeling around the inside of his throat whenever he thinks that something is happening which will require so much love and all on account of you being so wonderful.
(I am not making myself clear I am afraid, but on the occasions when White has spoken privately with me about this he was in no condition to make himself clear either and I am just doing the best I can in my own way.)
I know White so well that I always know what is the matter with him, and it always comes to the same thing — he gets thinking that nothing that he writes or says ever quite expresses his feeling, and he worries about his inarticulateness just the same as he does about his bowels, except it is worse, and it makes him either mad, or sick, or with a prickly sensation in the head.
But my, my, my, last Sunday he was so full of this matter which he couldn’t talk about, and he was what Josephine in her simple way would call hoppy, and particularly so because it seemed so good that everything was starting at once — I mean those things, whatever they are, that are making such a noise over in the pond by Palmer Lewis’s house, and the song sparrow that even I could hear from my confinement in the house, and those little seeds that you were sprinkling up where the cut glass and bones used to be — all starting at the same time as the baby, which he seems to think exists already by the way he stands around staring at you and muttering little prayers.
Of course he is also very worried for fear you will get the idea that he is regarding you merely as a future mother and not as a present person, or that he wants a child merely as a vindication of his vanity.
I doubt if those things are true; White enjoys animal husbandry of all kinds including his own; and as for his regard for you, he has told me that, quite apart from this fertility, he admires you in all kinds of situations or dilemmas, some of which he says have been quite dirty.
Well, Mrs. White, I expect I am tiring you with this long letter, but as you often say yourself, a husband and wife should tell each other about the things that are on their mind, otherwise you get nowhere, and White didn’t seem to be able to tell you about his happiness, so thought I would attempt to put in a word.
White is getting me a new blanket, as the cushion in the bathroom is soiled.
Lovingly, Daisy

До читачів
Джерело

Любий читачу:
Я отримую дуже багато листів від дітей і я не можу відписати на кожен – на це не вистачило б цілого дня. Тому надсилаю тобі цей друкований лист. Спробую відповісти на кілька запитань які мені найчастіше задають.
Як мені спали на гадку сюжети книг «Стюарт Маля» та «Павутинка Шарлотти»? Одного разу, багато років тому, мандруючи я заснув на полиці у вагоні поїзда, а вночі мені наснився маленький хлопчик, що поводився неначе мишеня. Так почалася історія Стюарта Маляти.
Що ж до «Павутинки Шарлотти» – я дуже полюбляю бувати у нашій стайні у будь-який час. Одного дня я йшов годувати порося, і мені раптом стало його дуже жаль, бо, як і більшість поросят, воно було приречене на смерть. Мене огорнув сум. Тож я почав думати як би врятувати поросяті життя. Я спостерігав за тим як велика сіра павучиха плела свою сітку і мене вразило як вміло вона це робила. Врешті я уплів павучиху в історію, яку ти знаєш, історію дружби і порятунку на фермі. Почав писати і через три роки з’явилася книжка. (Як бачиш я не дуже моторний працівник.)
Часом мене питають в якому віці я почав писати і що спонукало мене до цього заняття. Почав я рано – як тільки навчився складати букви в слова. Направду – не можу пригадати часу в своєму житті коли б не писав. Не знаю що мене вело і чому мені так подобалось письмо, та, думаю, діти часто забавляються викладаючи свої думки на папері словами чи малюнками. Малювання мені не вдавалося, тож я взявся до слів. Коли я виріс, то виявив що писанням можна заробляти на життя.
Деякі читачі запрошують мене завітати до їхньої школи. Дехто просить надіслати йому фото, афтограф або книгу. Інші ж цікавляться моєю сім»єю та домашніми тваринами. Як би мені цього не хотілося – прийти в гості я не можу. Не можу й книжки надіслати – їх можна знайти у книгарні чи в бібліотеці. Багато дітей вважають що письменник володіє усіми своїми книжками, чи навіть сам їх робить. Це не так – книжки робить видавець. Якщо письменнику знадобиться копія – він має її купити. Тому я не можу розсилати книжки. Афтографів я також не розсилаю – це справа для кінозірок. Більшу частину року я живу у сільській місцевості в Новій Англії. Наші вікна виходять на море і гори. Мешкаю із родиною свого сина, маю трьох онуків.
Чи мої історії правдиві, питаєте ви? Ні, вони вигадані, а події й персонажі в них – фантастичні. У справжньому житті не існує дітей, які виглядають як миші, у справжньому житті павуки не вплітають слів до своєї павутини. У справжньому житті лебідь не заграє на трубі. Але справжнє життя – це тільки один вид життя – існує ще життя уяви. І, хоча мої історії й вигадані, думаю, в них також є певна правда – правда про те як люди й тварини відчувають і як діють.
Щиро Ваш,
Е.Б.Уайт

Dear Reader:
I receive many letters from children and can’t answer them all — there wouldn’t be time enough in a day. That is why I am sending you this printed reply to your letter. I’ll try to answer some of the questions that are commonly asked.
Where did I get the idea for Stuart Little and for Charlotte’s Web? Well, many years ago I went to bed one night in a railway sleeping car, and during the night I dreamed about a tiny boy who acted rather like a mouse. That’s how the story of Stuart Little got started.
As for Charlotte’s Web, I like animals and my barn is a very pleasant place to be, at all hours.
One day when I was on my way to feed the pig, I began feeling sorry for the pig because, like most pigs, he was doomed to die. This made me sad. So I started thinking of ways to save a pig’s life. I had been watching a big grey spider at her work and was impressed by how clever she was at weaving. Gradually I worked the spider into the story that you know, a story of friendship and salvation on a farm. Three years after I started writing it, it was published. (I am not a fast worker, as you can see.)
Sometimes I’m asked how old I was when I started to write, and what made me want to write. I started early — as soon as I could spell. In fact, I can’t remember any time in my life when I wasn’t busy writing. I don’t know what caused me to do it, or why I enjoyed it, but I think children often find pleasure and satisfaction is trying to set their thoughts down on paper, either in words or in pictures. I was no good at drawing, so I used words instead. As I grew older, I found that writing can be a way of earning a living.
Some of my readers want me to visit their school. Some want me to send a picture, or an autograph, or a book. And some ask questions about my family and my animals and my pets. Much as I’d like to, I can’t go visiting. I can’t send books, either — you can find them in a bookstore or a library. Many children assume that a writer owns (or even makes) his own books. This is not true — books are made by the publisher. If a writer wants a copy, he must buy it. That’s why I can’t send books. And I do not send autographs — I leave that to the movie stars. I live most of the year in the country, in New England. From our windows we can look out at the sea and the mountains. I live near my married son and three grandchildren.
Are my stories true, you ask? No, they are imaginary tales, containing fantastic characters and events. In real life, a family doesn’t have a child who looks like a mouse; in real life, a spider doesn’t spin words in her web. In real life, a swan doesn’t blow a trumpet. But real life is only one kind of life — there is also the life of the imagination. And although my stories are imaginary, I like to think that there is some truth in them, too — truth about the way people and animals feel and think and act.
Yours sincerely,
E.B. White

Лист Е.Б. Уайта до читача, що розчарувався в людстві.
Джерело
Шановний пане Надó:
Допоки є на світі хоча б один чесний чоловік, та хоч б одна жінка, здатна на співчуття, зараза може ширитись, але не варто опускати руки. У важкі часи нам залишається одне – надія. Кожної неділі рано вранці я заводжу годинника – це мій маленький внесок до порядку й розміреності життя.
У моряків є таке прислів’я про погоду: погода – то великий ошуст. Думаю, те саме справедливо й щодо нашого суспільства – справи можуть виглядати досить похмуро, та за мить хмари розходяться і все міняється, часом це стається досить раптово. Людство довело планету до страшенного безладу, це неозброєним оком видно. Але в нас, людях, закладено також і зернята добра, вони лиш чекають на сприятливі умови аби дати паростки. Людська цікавість, наша настирливість і наша винахідливість довели нас усіх до великої халепи. Сподіваймося, що ці якості допоможуть нам видряпатися звідти.
Шануйтеся. Тримайтеся за якоря надії. І заведіть годинника, бо завтра буде новий день.
Щиро,
Е.Б. Уайт
Dear Mr. Nadeau:
As long as there is one upright man, as long as there is one compassionate woman, the contagion may spread and the scene is not desolate. Hope is the thing that is left to us, in a bad time. I shall get up Sunday morning and wind the clock, as a contribution to order and steadfastness.
Sailors have an expression about the weather: they say, the weather is a great bluffer. I guess the same is true of our human society — things can look dark, then a break shows in the clouds, and all is changed, sometimes rather suddenly. It is quite obvious that the human race has made a queer mess of life on this planet. But as a people we probably harbor seeds of goodness that have lain for a long time waiting to sprout when the conditions are right. Man’s curiosity, his relentlessness, his inventiveness, his ingenuity have led him into deep trouble. We can only hope that these same traits will enable him to claw his way out.
Hang on to your hat. Hang on to your hope. And wind the clock, for tomorrow is another day.
Sincerely,
E. B. White