Олдос Гакслі. Котячий матеріал

by Diana

Переклала Світлана Крикуненко
Джерело

Нещодавно я познайомився з юнаком, що надумав стати письменником. Знаючи, що я маю безпосереднє відношення до цієї професії, він став питатись, як краще приступити до реалізації його амбіційного задуму. Я, як міг, пояснював. «Насамперед, – казав я, – варто запастися купою паперу, пляшечкою чорнила і ручкою. А все, що треба робити потім – просто сісти й почати писати». Але цього було замало для мого юного друга. Йому уявлялося щось на зразок езотеричної кулінарної книги з купою літературних рецептів, ретельно дотримуючись яких, можна стати Діккенсом, Генрі Джеймсом чи Флобером – на «свій смак», як пишуть у рецептах про додавання приправ та цукру. А чи не дозволив би я йому хоч зазирнути до цієї кулінарної книги? Я відповів, що мені шкода, але (на жаль – інакше скільки б часу і зусиль можна було заощадити!) я ніколи навіть не бачив нічого подібного. У нього був такий розчарований вигляд; тож, аби втішити бідного хлопчину, я порадив йому звернутися до викладачів з курсу письменницької та драматургічної майстерності котрогось із престижних університетів; от у кого і може бути книга з перевіреними рецептами літературної кухні – так у них. Але й цим наш юнак не вдовольнився. Втративши останню надію роздобути літературний еквівалент «Ста рецептів приготування яєць» чи «Carnet de la Menagere»*, він почав допитувати мене щодо методів «збору матеріалу». Я віддаю перевагу записнику чи щоденнику? Веду записи думок і виразів у вигляді картотеки? Став частим гостем багатої та вишуканої публіки? А, може, навпаки – встиг осісти в Сассекс-Даунз*? Чи ж пак тиняюсь ночами іст-ендівськими тавернами в пошуках «матеріалу»? Либонь вважаю тривалий вплив інтелектуального товариства на особистість благотворним? Письменнику варто турбуватись про підвищення загального рівня своєї освіти чи можна обмежитись вивченням творів інших авторів? І так далі, і таке інше. Я намагався відповідати на всі ці запитання – без сумніву, об’єктивно, як тільки міг. Та оскільки юнак і досі мав доволі засмучений вигляд, я вирішив дати йому ще одну пораду, і зауважте, абсолютно безкоштовно. «Юний друже, – мовив я, – коли хочеш стати письменником і писати психологічні романи про природу людини, немає нічого кращого, як завести пару котів». І з цими словами я пішов собі геть.
Будемо сподіватись, він прислухався до моєї поради, заради власного ж блага. Адже це була хороша порада – плід практичного пізнання та тривалих роздумів. Та, боюсь, як людина доволі недалека, він лише посміявся над тим, що прийняв за невдалий жарт; так само нерозважливо сміявся свого часу і я, коли багато років тому Рональд Фірбенк*, приємний, обдарований та непересічний чоловік, якось, сказавши, що збирається написати роман про життя в Мейфері*, вирушив до Вест-Індії* в пошуках матеріалу серед негритянського населення. Тоді я просто посміявся над цим, та зараз бачу, що правда таки на його боці. Людина примітивна, як і дитина, і тварина, – така ж, як і цивілізована, лиш, так би мовити, з нутром назовні, без прикриття масивного, ретельно мурованого фасаду манер, моделей мислення та загальноприйнятих форм вираження почуттів, за яким кожен з нас проводить своє життя. Цей фасад можна спокійно досліджувати в комфортних умовах, скажімо, Мейфера, Пассі* чи Парк-авеню*. Але що там, за зовнішнім лоском цих фешенебельних районів? Безпосереднього спостереження (якщо ти, випадково, не наділений надзвичайною інтуїцією) виявляється недостатньо; коли ж не вдається відтворити внутрішнє життя людини за її зовнішнім фасадом, зазираючи при нагоді за власний, не залишається нічого кращого, як на першому ж кораблі відправитись до Вест-Індії, або, що буде коштувати вже набагато менше, кілька разів навідатись до дитячої кімнати, чи скористатися альтернативою, яку я запропонував своєму юному товаришу по перу – завести собі пару котів.
Саме так, пару котів. Краще сіамських, з усього котячого роду якраз вони найбільш подібні до людського. А також найбільш незвичайні й, коли не наймиліші, то вже, без сумніву, найбільш дивовижні й фантастичні. Як хвилює душу погляд цих блідо-блакитних очей з-за чорної оксамитової маски обличчя! Тулуб у них, сніжно-білий при народженні, з часом набуває насиченого смаглявого відтінку. Їх передні лапки – мало не по самі плечі в чорних лайкових рукавичках, як у Іветти Гільбер*; задні ж – туго затягнуті в чорні шовкові панчохи, що становили такий порочний і непристойний контраст до оголених білесих тіл натурщиць Фелісьєна Ропса*. Хвіст же в цих котів, якщо він у них є (а письменнику-початківцю я би радив обирати тих, що з хвостом; адже хвіст для котів – головний орган вираження емоцій, а кіт Менкс* – все одно, що людина, позбавлена дару мови), хвіст звивається чорною змією, ніби живе власним неспокійним і хаотичним життям, навіть коли тіло спочиває в позі Сфінкса. А що за чудо, їхній голос! Подекуди в ньому вчувається жалісливий дитячий плач, іноді – овече мекання, а часом навіть крики загублених душ, знавіснілих від агонії. У порівнянні з цими фантастичними істотами, інші коти, якими б милими й приємними вони не були, однаково видаватимуться лише їх блідою подобою.
Тепер, коли коти вже куплені, без п’яти хвилин письменникові не залишається нічого іншого, як з дня на день вести спостереження за їхнім життям, підмічати, засвоювати та обдумувати уроки про людську природу, яким у них можна навчитися; ну і зрештою – як не прикро, але така обтяжлива і непосильна необхідність рано чи пізно все ж виникає – зрештою написати свій роман про Мейфер, Пассі чи Парк-авеню, вже залежно від ситуації.
Розглянемо ту необхідну нам частину котячого матеріалу, що може стати в нагоді молодому досліднику людської психології. Почнемо – як і має починатися будь-який хороший роман, а не з якогось дива так абсурдно закінчуватися – з одруження. Хай там що, а шлюбна церемонія сіамських котів, як я встиг помітити, – винятково драматичне дійство. Уже з самого початку спроба нареченого зав’язати знайомство (припускаємо, що відповідно до своїх котячих звичаїв вони не були знайомі до самого весілля) стає для нареченої сигналом до битви небувалої жорстокості. Перша реакція молодої дружини на загравання її майбутнього чоловіка – вчепитися йому в горлянку. Дивлячись на клубки шерсті в повітрі й слухаючи пронизливі, сповнені люті й ненависті крики, починаєш дякувати Богу за те, що не дав цим дияволам вирости більшими. Якби такі битви розігрувалися між істотами людських розмірів, вони б стали причиною смерті й руйнування всіх і всього в радіусі сотень ярдів. За таких обставин можна, ризикуючи заробити кілька подряпин, взяти бійців за загривок і, хоч вони продовжуватимуть вивертатися й шипіти, відтягти один від одного. Що буде, якщо дозволити молодятам битися до останнього, я не знаю, і ніколи не мав достатнього наукового інтересу й сили духу, аби дізнатися. Маю підозру, що на відміну від того, як це було в сім’ї Гамлета, приготовану до весільного столу їжу будуть подавати на поминальному обіді. Я щоразу відвертав цей трагічний кінець, просто зачинивши наречену в кімнаті, а нареченого залишивши на кілька годин томитись за дверима. А томиться він далеко не мовчки; та довгий час його меланхолійне любовне голосіння залишається без відповіді, за винятком епізодичного шипіння чи гарчання. Якщо ж у відповіді нареченої починають вчуватися ті ж м’якість і томління, що і в його голосі, двері можна відчиняти. Наречений тоді стрімголов кидається до кімнати, де на нього, на відміну від попереднього разу, вже чекають не укуси й подряпини, а всі, які тільки можливі, прояви прихильного ставлення.
На перший погляд може здатися, що такий приклад котячої поведінки нічого не говорить про людську. Та видимість оманлива; за товстими стінами фасаду, густо вкритими міфологічними орнаментами, у прихистку яких цивілізована людина проживає усе своє життя, стає важко виявити той факт, на якому без кінця наполягав Д. Г. Лоуренс* у своїх романах та оповіданнях: що до пристрасного кохання майже завжди примішується почуття ненависті, а молода дівчина часто відчуває (незалежно від своїх вподобань чи, навіть, бажань) справжню відразу до фізичної сторони кохання. Завдяки тому, що у котів цей фасад відсутній, вони розкривають світові цю зазвичай маловідому таємницю людської природи. Варто молодому письменнику хоч раз побачити шлюбну церемонію котів – і він більше ніколи не зможе задовольнитися тим фальшивим і банальним уявленням про кохання, що побутує в сучасній літературі.
Минає час, позаду лишається медовий місяць, і поведінка наших котів починає говорити про людську природу багато такого, що не приховує навіть фасад цивілізації у світі людей. Про те що, на жаль, ми й так дуже добре знаємо: що чоловікові швидко приїдається його дружина, особливо, коли в сім’ї з’являється чи має з’явитися маленька дитина; що авантюрність і невірність – у самій сутності чоловіка; що почуття провини й наміри виправитись – звичайні психологічні симптоми тієї хвороби, яка час від часу вражає усіх чоловіків у віці від вісімнадцяти до шістдесяти років – хвороби, що зветься «прояснення заднього розуму»; що разом із хворобою зникають її психологічні синдроми, тож, коли в черговий раз на шляху трапляється спокуса, сумління знову спить, а наміри виправитись вже нічого не важать. Усі ці, на жаль, до болю знайомі істини демонструються нашими котами із вкрай комічною прямолінійністю. Ні один чоловік не наважиться так нахабно заявити про відсутність будь-якого інтересу зі свого боку, як це робить сіамський кіт, відкрито позіхаючи перед самим носом своєї дружини, яка саме добивається його прихильності. Ні один чоловік не посміє так відкрито заявляти про свої позашлюбні зв’язки, як цей же кіт, що влаштовує на даху свої котячі концерти. А як обережно він, сама смиренність, скрадається, повертаючись наступного дня до свого шлюбного кошика побіля каміна! Його вина вимірюється тим, як сильно у нього підібгані вуха і хвіст. А коли дружина, зачувши сторонній запах, а отже і подружню зраду, норовить, як завжди у такій ситуації, роздряпати йому обличчя (і так все в шрамах від численних дуелей, як у німецьких студентів*), він не чинить ніякого опору; адже, усвідомлюючи тяжкість свого гріха, знає, що заслуговує на все, що з ним відбувається.
Усієї правди про справжню сутність людини, яку може викрити чи підтвердити пара котів, просто не вмістити на цих сторінках. Розглянемо ще лиш один такий приклад із життя котів, безліч яких відклалися в моїй пам’яті, – приклад у вигляді театралізованого дійства, що своєю комічною пантомімою наштовхнув мене на усвідомлення найбільш прикрої властивості людської природи – її неминучої самотності. А було все так. Моя кішка, на той час уже дружина з великим стажем і багатодітна мати, в черговий раз переживала фазу загострення любовної недуги. Її ж чоловік, саме у розквіті сил, усім своїм виглядом демонструючи ліниву зверхність, таку властиву зрілому самцю-завойовнику (ну справжнісіньке тобі втілення молодості й сили Алківіада* у котячій подобі), відмовлявся мати з нею справу. Намарно нявчала вона, знемагаючи від любовних мук, намарно маячила перед очима, спокусливо тручись об двері й ніжки стільців, намарно підходила й лизала його обличчя. Він закривав очі, він позіхав, він відвертався, а коли вона вже надто надокучала, вставав і повільно, з образливо гордим і незалежним виглядом йшов геть. А як тільки випадала нагода – утікав і проводив наступні двадцять чотири години на даху. Покинута напризволяще, його дружина безутішно блукала будинком, наче шукаючи загубленого щастя, і вела з собою розмову жалібним, змученим голоском, чиї інтонації неминуче викликали образ Мелізанди* з опери Дебюссі. «Je ne suis pas heureuse ici»*, – здавалося, промовляла вона. І справді, бідолашна, нещасна. Але, подібно до своїх старших братів і сестер зі світу людей, вона залишається зі своїм нещастям на одинці, не маючи надії на розуміння чи розраду. Адже, попри всі можливості мови, розуму, інтуїції і співчуття, донести щось до свідомості іншої людини насправді не можливо. Справжню сутність будь-якої думки чи почуття не передати словами, вона залишається надійно замкненою в неприступному сховищі душі та тіла кожного індивіда. Усе наше життя – це довічне ув’язнення в одиночній камері. Усвідомлення цієї печальної істини так несподівано прийшло до мене, коли я спостерігав, як покинута, змучена любовною гарячкою кішка похнюплено блукає кімнатою. «Je ne suis pas heureuse ici, – не вгавала вона, – je ne suis pas heureuse ici». А її чорний хвіст красномовно розсікав повітря у трагічному жесті відчаю. Та варто було йому смикнутися, як — гоп! — і з-під крісла, з-за книжкової шафи, з будь-якого місця, де б йому не довелося ховатися, вискакував її єдиний син (тобто єдиний, кого ми не віддали) і, розчепіривши кігті, кидався, ніби недолугий іграшковий тигр, на кожен порух хвоста. Часом промахуючись, він ловив його і, затиснувши між зубів, грайливо тріпав за кінчик з грізним до абсурдності виглядом. Матері доводилося з силою виривати хвоста з його пащі. Тоді він знову залазив під крісло і, припавши до землі, погойдував задом, приміряючись до чергового стрибка. Хвіст, з його трагічними жестами відчаю, виявився іграшкою, перед якою він ну ніяк не міг встояти. Терпіння матері було просто ангельським. Ні відсічі, ні прочухана у відповідь; коли витівки дитини було вже не сила терпіти, вона просто переходила на інше місце – от і все. Її розпачливе жалібне нявчання не припинялося ні на мить. «Je ne suis pas heureuse ici, je ne suis pas heureuse ici». Воно краяло мені серце. І що безглуздішими були витівки кошеня, то більше. Здавалося, на сцену посеред голосіння Мелізанди ввірвався балаганний блазень – без наміру завадити чи позловтішатись, адже заподіяння шкоди зовсім не було метою розіграної кошеням сценки, причиною ж була звичайна відсутність розуміння. Просто, кожен відбував своє довічне ув’язнення у власній одиночній камері. І між цими камерами – ніякого зв’язку. Абсолютно ніякого. Ці розмови про котів часом навіюють надміру невеселі думки.

………….
*«Carnet de la Menagere» – «Настільна Книга домогосподарки» (з фр.).
*Сассекс-Даунз – відносно малонаселена мальовнича місцевість в графстві Сассекс з пологими пагорбами, утвореними внаслідок відкладення крейди.
*Іст-Енд – вважається найбіднішим районом Лондона, розташований у східній його частині і є антиподом фешенебельного Вест-Енду.
*Рональд Фірбенк (1886 – 1926) – англійський письменник, мав аристократичне походження, вирізнявся ексцентричною поведінкою та любов’ю до подорожей.
*Мейфер – фешенебельний район Лондона.
*Вест-Індія – загальна назва островів Атлантичного океану між материками Північна і Південна Америка, а також атлантичного узбережжя Центральної і Південної Америки від Мексики до Гайани.
*Пассі – район Парижа, де мешкають найбільш заможні жителі міста.
*Парк-авеню – престижна вулиця в елітному районі Нью-Йорка.
*Іветта Гільбер (1865 – 1944) – відома французька співачка та актриса кабаре «Мулен Руж», модель Тулуз-Лотрека, часто доповнювала свій образ довгими чорними рукавичками.
*Фелісьєн Ропс (1833 – 1898) – бельгійський художник, автор алегоричних картин, в яких жорсткий натуралізм і еротика поєднуються з містичною символікою; часто предметом зображення на його картинах були напівоголені натурщиці в чорних шовкових панчохах.
*Менкс – порода безхвостих котів з природною мутацією хребта.
*Д. Г. Лоуренс (1885 – 1930) – один з ключових англійських письменників XX століття, деякі книги якого, зокрема «Коханець леді Чаттерлей» тривалий час забороняли публікувати через начебто їхню непристойність.
*Дуель німецьких студентів – мензура, жорстко регламентовані фехтування серед членів бійцівських братств.
*Алківіад (бл. 450 – 404 до н.е.) – афінський політик і полководець періоду пелопоннеської війни.
*«Je ne suis pas heureuse ici» – «Я така нещасна» (з фр.); слова Мелізанди з опери К. Дебюссі «Пеллеас і Мелізанда» на лібретто М. Метерлінка, що зображує казково-містичну середньовічну історію кохання і смерті юних закоханих.

Aldous Huxley. Sermons in Cats
I met, not long ago, a young man who aspired to become a novelist. Knowing that I was in the profession, he asked me to tell him how he should set to work to realize his ambition. I did my best to explain. “The first thing,” I said, “is to buy quite a lot of paper, a bottle of ink, and a pen. After that you merely have to write.” But this was not enough for my young friend. He seemed to have a notion that there was some sort of esoteric cookery book, full of literary recipes, which you had only to follow attentively to become a Dickens, a Henry James, a Flaubert—“according to taste,” as the authors of recipes say, when they come to the question of seasoning and sweetening. Wouldn’t I let him have a glimpse of this cookery book? I said that I was sorry, but that (unhappily—for what an endless amount of time and trouble it would save!) I had never even seen such a work. He seemed sadly disappointed; so, to console the poor lad, I advised him to apply to the professors of dramaturgy and short-story writing at some reputable university; if any one possessed a trustworthy cookery book of literature, it should surely be they. But even this was not enough to satisfy the young man. Disappointed in his hope that I would give him the fictional equivalent of “One Hundred Ways of Cooking Eggs” or the “Carnet de la Menagere,” he began to cross-examine me about my methods of “collecting material.” Did I keep a notebook or a daily journal? Did I jot down thoughts and phrases in a card-index? Did I systematically frequent the drawing-rooms of the rich and fashionable? Or did I, on the contrary, inhabit the Sussex downs? or spend my evenings looking for “copy” in East End gin-palaces? Did I think it was wise to frequent the company of intellectuals? Was it a good thing for a writer of novels to try to be well educated, or should he confine his reading exclusively to other novels? And so on. I did my best to reply to these questions—as non-committally, of course, as I could. And as the young man still looked rather disappointed, I volunteered a final piece of advice, gratuitously. “My young friend,” I said, “if you want to be a psychological novelist and write about human beings, the best thing you can do is to keep a pair of cats.” And with that I left him.
I hope, for his own sake, that he took my advice. For it was good advice—the fruit of much experience and many meditations. But I am afraid that, being a rather foolish young man, he merely laughed at what he must have supposed was only a silly joke: laughed, as I myself foolishly laughed when, years ago, that charming and talented and extraordinary man, Ronald Firbank, once told me that he wanted to write a novel about life in Mayfair and so was just off to the West Indies to look for copy among the Negroes. I laughed at the time; but I see now that he was quite right. Primitive people, like children and animals, are simply civilized people with the lid off, so to speak—the heavy elaborate lid of manners, conventions, traditions of thought and feeling beneath which each one of us passes his or her existence. This lid can be very conveniently studied in Mayfair, shall we say, or Passy, or Park Avenue. But what goes on underneath the lid in these polished and elegant districts? Direct observation (unless we happen to be endowed with a very penetrating intuition) tells us but little; and, if we cannot infer what is going on under other lids from what we see, introspectively, by peeping under our own, then the best thing we can do is to take the next boat for the West Indies, or else, less expensively, pass a few mornings in the nursery, or alternatively, as I suggested to my literary young friend, buy a pair of cats.
Yes, a pair of cats. Siamese by preference; for they are certainly the most “human” of all the race of cats. Also the strangest, and, if not the most beautiful, certainly the most striking and fantastic. For what disquieting pale blue eyes stare out from the black velvet mask of their faces! Snow-white at birth, their bodies gradually darken to a rich mulatto color. Their forepaws are gloved almost to the shoulder like the long black kid arms of Yvette Guilbert; over their hind legs are tightly drawn the black silk stockings with which Felicien Rops so perversely and indecently clothed his pearly nudes. Their tails, when they have tails—and I would always recommend the budding novelist to buy the tailed variety; for the tail, in cats, is the principal organ of emotional expression and a Manx cat is the equivalent of a dumb man—their tails are tapering black serpents endowed, even when the body lies in Sphinx-like repose, with a spasmodic and uneasy life of their own. And what strange voices they have! Sometimes like the complaining of small children; sometimes like the noise of lambs; sometimes like the agonized and furious howling of lost souls. Compared with these fantastic creatures, other cats, however beautiful and engaging, are apt to seem a little insipid.
Well, having bought his cats, nothing remains for the would-be novelist but to watch them living from day to day; to mark, learn, and inwardly digest the lessons about human nature which they teach; and finally—for, alas, this arduous and unpleasant necessity always arises—finally write his book about Mayfair, Passy, or Park Avenue, whichever the case may be.
Let us consider some of these instructive sermons in cats, from which the student of human psychology can learn so much. We will begin—as every good novel should begin, instead of absurdly ending—with marriage. The marriage of Siamese cats, at any rate as I have observed it, is an extraordinarily dramatic event. To begin with, the introduction of the bridegroom to his bride (I am assuming that, as usually happens in the world of cats, they have not met before their wedding day) is the signal for a battle of unparalleled ferocity. The young wife’s first reaction to the advances of her would-be husband is to fly at his throat. One is thankful, as one watches the fur flying and listens to the piercing yells of rage and hatred, that a kindly providence has not allowed these devils to grow any larger. Waged between creatures as big as men, such battles would bring death and destruction to everything within a radius of hundreds of yards. As things are, one is able, at the risk of a few scratches, to grab the combatants by the scruffs of their necks and drag them, still writhing and spitting, apart. What would happen if the newly-wedded pair were allowed to go on fighting to the bitter end I do not know, and have never had the scientific curiosity or the strength of mind to try to find out. I suspect that, contrary to what happened in Hamlet’s family, the wedding baked meats would soon be serving for a funeral. I have always prevented this tragical consummation by simply shutting up the bride in a room by herself and leaving the bridegroom for a few hours to languish outside the door. He does not languish dumbly; but for a long time there is no answer, save an occasional hiss or growl, to his melancholy cries of love. When, finally, the bride begins replying in tones as soft and yearning as his own, the door may be opened. The bridegroom darts in and is received, not with tooth and claw as on the former occasion, but with every demonstration of affection.
At first sight there would seem, in this specimen of feline behavior, no special “message” for humanity. But appearances are deceptive; the lids under which civilized people live are so thick and so profusely sculptured with mythological ornaments, that it is difficult to recognize the fact, so much insisted upon by D. H. Lawrence in his novels and stories, that there is almost always a mingling of hate with the passion of love and that young girls very often feel (in spite of their sentiments and even their desires) a real abhorrence of the fact of physical love. Unlidded, the cats make manifest this ordinarily obscure mystery of human nature. After witnessing a cats’ wedding no young novelist can rest content with the falsehood and banalities which pass, in current fiction, for descriptions of love.
Time passes and, their honeymoon over, the cats begin to tell us things about humanity which even the lid of civilization cannot conceal in the world of men. They tell us—what, alas, we already know—that husbands soon tire of their wives, particularly when they are expecting or nursing families; that the essence of maleness is the love of adventure and infidelity; that guilty consciences and good resolutions are the psychological symptoms of that disease which spasmodically affects practically every male between the ages of eighteen and sixty—the disease called “the morning after”; and that with the disappearance of the disease the psychological symptoms also disappear, so that when temptation comes again, conscience is dumb and good resolutions count for nothing. All these unhappily too familiar truths are illustrated by the cats with a most comical absence of disguise. No man has ever dared to manifest his boredom so insolently as does a Siamese tomcat, when he yawns in the face of his amorously importunate wife. No man has ever dared to proclaim his illicit amours so frankly as this same tom caterwauling on the tiles. And how slinkingly—no man was ever so abject—he returns next day to the conjugal basket by the fire! You can measure the guiltiness of his conscience by the angle of his back-pressed ears, the droop of his tail. And when, having sniffed him and so discovered his infidelity, his wife, as she always does on these occasions, begins to scratch his face (already scarred, like a German student’s, with the traces of a hundred duels), he makes no attempt to resist; for, self-convicted of sin, he knows that he deserves all he is getting.
It is impossible for me in the space at my disposal to enumerate all the human truths which a pair of cats can reveal or confirm. I will cite only one more of the innumerable sermons in cats which my memory holds—an acted sermon which, by its ludicrous pantomime, vividly brought home to me the most saddening peculiarity of our human nature, its irreducible solitariness. The circumstances were these. My she-cat, by now a wife of long standing and several times a mother, was passing through one of her occasional phases of amorousness. Her husband, now in the prime of life and parading that sleepy arrogance which is the characteristic of the mature and conquering male (he was now the feline equivalent of some herculean young Alcibiades of the Guards), refused to have anything to do with her. It was in vain that she uttered her love-sick mewing, in vain that she walked up and down in front of him rubbing herself voluptuously against doors and chairlegs as she passed, it was in vain that she came and licked his face. He shut his eyes, he yawned, he averted his head, or, if she became too importunate, got up and slowly, with an insulting air of dignity and detachment, stalked away. When the opportunity presented itself, he escaped and spent the next twenty-four hours upon the tiles. Left to herself, the wife went wandering disconsolately about the house, as though in search of a vanished happiness, faintly and plaintively mewing to herself in a voice and with a manner that reminded one irresistibly of Melisande in Debussy’s opera. “Je ne suis pas heureuse ici,” she seemed to be saying. And, poor little beast, she wasn’t. But, like her big sisters and brothers of the human world, she had to bear her unhappiness in solitude, uncomprehended, unconsoled. For in spite of language, in spite of intelligence and intuition and sympathy, one can never really communicate anything to anybody. The essential substance of every thought and feeling remains incommunicable, locked up in the impenetrable strong-room of the individual soul and body. Our life is a sentence of perpetual solitary confinement. This mournful truth was overwhelmingly borne in on me as I watched the abandoned and love-sick cat as she walked unhappily round my room. “Je ne suis pas heureuse ici,” she kept mewing, “je ne suis pas heureuse ici.” And her expressive black tail would lash the air in a tragical gesture of despair. But each time it twitched, hop-la! from under the armchair, from behind the book-case, wherever he happened to be hiding at the moment, out jumped her only son (the only one, that is, we had not given away), jumped like a ludicrous toy tiger, all claws out, on to the moving tail. Sometimes he would miss, sometimes he caught it, and getting the tip between his teeth would pretend to worry it, absurdly ferocious. His mother would have to jerk it violently to get it out of his mouth. Then, he would go back under his armchair again and, crouching down, his hindquarters trembling, would prepare once more to spring. The tail, the tragical, despairingly gesticulating tail, was for him the most irresistible of playthings. The patience of the mother was angelical. There was never a rebuke or a punitive reprisal; when the child became too intolerable, she just moved away; that was all. And meanwhile, all the time, she went on mewing, plaintively, despairingly. “Je ne suis pas heureuse ici, je ne suis pas heureuse ici.” It was heartbreaking. The more so as the antics of the kitten were so extraordinarily ludicrous. It was as though a slap-stick comedian had broken in on the lamentations of Melisande—not mischievously, not wittingly, for there was not the smallest intention to hurt in the little cat’s performance, but simply from lack of comprehension. Each was alone serving his life-sentence of solitary confinement. There was no communication from cell to cell. Absolutely no communication. These sermons in cats can be exceedingly depressing.