З Сільвії Плат

by Diana

Переклала Тетяна Винник

Суперниця
Якби усміхався місяць, він був би схожий на тебе.
Я бачу тебе чимось прекрасним,
Але руйнівним.
Ви обидва захопливі викрадачі світла.
Його рота світова скорбота; і вуст твоїх безгоміння,

Маєш великий талант обертати усе на каміння.
Ніби я в мавзолеї, і ти тут.
Постукуєш пальцем по мармуровій кришці, шукаючи цигарки,
Дратівлива жінка, але не така нервова,
З останніх сил намагаєшся виправдатися, бути невразливою.

Місяць теж принижує своїх підлеглих,
Проте вдень він безсило смішний.
Твоє незадоволення проявляється крізь шпарку
Поштової буденної скриньки постійно.
Твоя чистота і світлість обертається димом.

І все одно ти шукатимеш чуток про моє життя,
Прогулюючись в Африці, пригадуватимеш мене.

The Rival
If the moon smiled, she would resemble you.
You leave the same impression
Of something beautiful, but annihilating.
Both of you are great light borrowers.
Her O-mouth grieves at the world; yours is unaffected,

And your first gift is making stone out of everything.
I wake to a mausoleum; you are here,
Ticking your fingers on the marble table, looking for cigarettes,
Spiteful as a woman, but not so nervous,
And dying to say something unanswerable.

The moon, too, abuses her subjects,
But in the daytime she is ridiculous.
Your dissatisfactions, on the other hand,
Arrive through the mailslot with loving regularity,
White and blank, expansive as carbon monoxide.

No day is safe from news of you,
Walking about in Africa maybe, but thinking of me.
Джерело

Я вертикальна
Краще б я була горизонтальною.
Я ж не дерево з корінням, глибоким, підземним.
Яке витягує із землі мінерали і материнську любов,
Аби кожного березня розпускалися листяні батончики,
Я ж не красуня на клумбі в саду,
Щоб віддзеркаленням живописним своїм захоплювалися,
Не знаючи, що пелюстки швидко облетять.
У порівнянні зі мною, дерево – безсмертне,
А бутон прекрасніший за мене, хоч нижчий зростом.
Я б хотіла безстрашності квітів і довголіття дерев.

Цієї ночі у далекому зоряному сяйві
Квіти й дерева пахнуть,
І я, непомітна, проходжаю між ними.
Мені видається, що уві сні
я схожа саме на них –
Мені краще лягти,
І тоді ми без перепон говоритимемо із небом.
Думки мої огортає імла.
Я принесу більше користі, коли навіки ляжу:
Тоді дерева зможуть торкнутися мене, і квіти потягнуться до мене.

I Am Vertical
But I would rather be horizontal.
I am not a tree with my root in the soil
Sucking up minerals and motherly love
So that each March I may gleam into leaf,
Nor am I the beauty of a garden bed
Attracting my share of Ahs and spectacularly painted,
Unknowing I must soon unpetal.
Compared with me, a tree is immortal
And a flower-head not tall, but more startling,
And I want the one’s longevity and the other’s daring.

Tonight, in the infinitesimal light of the stars,
The trees and flowers have been strewing their cool odors.
I walk among them, but none of them are noticing.
Sometimes I think that when I am sleeping
I must most perfectly resemble them–
Thoughts gone dim.
It is more natural to me, lying down.
Then the sky and I are in open conversation,
And I shall be useful when I lie down finally:
The the trees may touch me for once, and the flowers have time for me.
Джерело

Жовтневі маки
Навіть хмарам небесним не пересилити ці спіднички сьогодні.
А як же жінка, що у швидкій допомозі
Чиє серце розквітло невчасно по білій одежі –

Подарунком любові,
Невчасним
І небажаним навіть для неба,

Яке засліплює очі тих,
Попри горіння чадних газів,
Хто зиркає з-під капелюшків-котлів.

Боже мій, Боже,
Хто я, що я?
Поясни моєму крикові
Серед лісу промерзлого чи світанку з волошками.

Poppies In October
Even the sun-clouds this morning cannot manage such skirts.
Nor the woman in the ambulance
Whose red heart blooms through her coat so astoundingly —-
A gift, a love gift
Utterly unasked for
By a sky
Palely and flamily
Igniting its carbon monoxides, by eyes
Dulled to a halt under bowlers.
O my God, what am I
That these late mouths should cry open
In a forest of frost, in a dawn of cornflowers
Джерело

Перетинаючи води
Чорне озерце, чорний човен, двоє чорних людей, вирізаних із паперу.
Куди зникають чорні дерева, спиваючи ці води?
Їхні тіні можуть накрити Канаду.

Ледь помітне світло тече з-під водяних квітів.
Листя не підганяє нас:
Круглі і плоскі, сповнені темних порад.

З весел сповзають холодні світи.
Нас заповнив по вінця дух чорноти, що живеу рибах.
Мертве дерево піднімає прощальну знекровлену руку.

Серед лілій розкриваються зорі.
Тебе не сліпить світло дотліваючих сирен?
Це тиша зачудованих душ.

Crossing the Water
Black lake, black boat, two black, cut-paper people.
Where do the black trees go that drink here?
Their shadows must cover Canada.

A little light is filtering from the water flowers.
Their leaves do not wish us to hurry:
They are round and flat and full of dark advice.

Cold worlds shake from the oar.
The spirit of blackness is in us, it is in the fishes.
A snag is lifting a valedictory, pale hand;

Stars open among the lilies.
Are you not blinded by such expressionless sirens?
This is the silence of astounded souls.
Джерело

Спалення відьми
На ринковій площі стягують гілля сухе.
Хащі тіней – злиденна сукня. Я наповнюю
свою воскову оболонку, тіло ляльки.
Хвороба починається тут: для відьом я – мішень.
Замучити диявола може тільки диявол.
Я постаю над ложем вогненним у місяць рудого листя.

Легко докоряти темноті: пащу дверей,
Черево погреба. Вони погасили іскри в мені.
Жінка із чорним обличчям тримає мене у клітці для папуг.
Які ж бо великі очі бувають у мертвих!
Я опинилась сам-на-сам із лим кудлатим страховиськом.
Із дзьоба порожнього глека котяться зашморги диму.

Якщо я маленька, я не нашкоджу нікому.
Я навіть порухом жодним нічого не рушу. Так я сказала,
Крихітна і нежива, ніби рисове зерня.
Вони запалюють свічники, коло за колом.
Ми переповнені життям, друзі мої найбіліші. Ми ростемо.
Зростання спершу болюче. Вчимося істині самозгорання.

Мамо комах, розімкніть свої долоні:
Як, метелик, цілуватиму в губи свічу, не торкнувшись вогню.
Поверніть мій колишній обрис. Я готуюсь прийняти ті дні,
Коли зіллюся із пилом під тінню каміння.
Мої кості світяться. Спалахи світла возносять мене горілиць.
Я вмираю, вмираю під мантією з усієї вашої світлості!

Witch Burning
In the marketplace they are piling the dry sticks.
A thicket of shadows is a poor coat. I inhabit
The wax image of myself, a doll’s body.
Sickness begins here: I am the dartboard for witches.
Only the devil can eat the devil out.
In the month of red leaves I climb to a bed of fire.

It is easy to blame the dark: the mouth of a door,
The cellar’s belly. They’ve blown my sparkler out.
A black-sharded lady keeps me in parrot cage.
What large eyes the dead have!
I am intimate with a hairy spirit.
Smoke wheels from the beak of this empty jar.

If I am a little one, I can do no harm.
If I don’t move about, I’ll knock nothing over. So I said,
Sitting under a potlid, tiny and inert as a rice grain.
They are turning the burners up, ring after ring.
We are full of starch, my small white fellows. We grow.
It hurts at first. The red tongues will teach the truth.

Mother of beetles, only unclench your hand:
I’ll fly through the candle’s mouth like a singeless moth.
Give me back my shape. I am ready to construe the days
I coupled with dust in the shadow of a stone.
My ankles brighten. Brightness ascends my thighs.
I am lost, I am lost, in the robes of all this light.
Джерело

Татко
Я виросла
і ти більше не сковуєш,
не мозолиш,
немов зношений малий черевик,
у якому я тридцять років ходила,
хворобливо бліда,
боялась пискнути.
Татку, я б тебе знищила,
Але не встигла: ти це зробив сам –
Не підйомний, як мармур,
лантух, напханий богом,
Розтрощена статуя із пальцем
Великим і сірим,
Який ніби міст над затокою Сан-Франціско,
Де синьо-зелено гойдалась на хвилях
Атлантичних вод твоя голова.
Я молилась, аби ти повернувся.
Ahc, du.
У польському містечку,
Зруйнованому війною, –
Містечко має доволі поширену назву,
німецькою мовою
Мій друг поляк
Переконаний, що їх
понад два десятки.
Тому я не знаю і досі,
Де відрізано тобі пуповину, про родословну твою
Я боялася спитати у тебе – язик терп у роті,
Ніби дротом колючим зв’язаний.
Ich, ich, ihc, ihc.
Я лелем-полелем вертіла язиком.
Я дивилася на кожного німця як на тебе,
Їх мова обпалює цинізмом, як матюк,
Мене ображала, як ображала б єврейку,
Яку заслали до Бельзена, Аушвітца, Дахау.
Я розмовляла і мислила, як єврейка.
Мабуть, я єврейка.
Триольські сніги, прозоре віденське пиво –
На перший погляд чисті.
Я схожа на свою прабабу циганку із дивною вдачею,
Чарами й картами, –
Все-таки я єврейської крові.
Я боялась страшенно тебе –
Люфтваффе, твого реву,
Твоїх підстрижених вус,
Арійських очей, яскравих, блакитних.
Міцний, непробивний, але ти ж не бог,
А свастика, чорніша чорного,
Яку не просвітлить ніщо.
Усі жінки закохані у фашистів,
Чоботом по обличчю тваринно,
Серце скотини такої як ти.
На світлині старій
Ти біля дошки шкільної стоїш, татусю,
З подвійним підборіддям, ще не копитом,
З пащею вовчою – чортяка чортякою –
Той чоловік у чорному,
Із пащею, яка розполовинила моє серце.
Мені було десять, коли тебе схоронили.
А вже у двадцять я намагалася накласти на себе руки,
Аби тільки до тебе, до тебе, до тебе прийти.
Вірила, що кості згодяться для цього.
Проте мене витягли з кулька,
Склали і склеїли.
Я тоді зрозуміла, що мені необхідно.
Я зготувала твою копію.
Чоловіка з поглядом Майнкампф
З пристрастю до гайки.
Я так сказала: я все
Вирішу, вирішу, вирішу.
Телефонний провід з корінням вирваний,
Голосисті вужики не пролазять.
Убиваючи одного, другого,
Убивала всіх,
Схожих на тебе упирів,
Які ссали мою кров.
Сім років – щоб знав ти.
Батьку, лежи спокійно.
У твоє жирне чорне серце
Убили кілок.
Тебе ніколи не любили селяни,
Вони танцюють по тобі, топчуть могилу твою.
Вони знають, знають, що там – ти.
Татку, татусю, яка ж ти сволота!
Земля тобі пухом.

Daddy
You do not do, you do not do
Any more, black shoe
In which I have lived like a foot
For thirty years, poor and white,
Barely daring to breathe or Achoo.

Daddy, I have had to kill you.
You died before I had time —-
Marble-heavy, a bag full of God,
Ghastly statue with one gray toe
Big as a Frisco seal

And a head in the freakish Atlantic
Where it pours bean green over blue
In the waters off the beautiful Nauset.
I used to pray to recover you.
Ach, du.

In the German tongue, in the Polish town
Scraped flat by the roller
Of wars, wars, wars.
But the name of the town is common.
My Polack friend

Says there are a dozen or two.
So I never could tell where you
Put your foot, your root,
I never could talk to you.
The tongue stuck in my jaw.

It stuck in a barb wire snare.
Ich, ich, ich, ich,
I could hardly speak.
I thought every German was you.
And the language obscene

An engine, an engine,
Chuffing me off like a Jew.
A Jew to Dachau, Auschwitz, Belsen.
I began to talk like a Jew.
I think I may well be a Jew.

The snows of the Tyrol, the clear beer of Vienna
Are not very pure or true.
With my gypsy ancestress and my weird luck
And my Taroc pack and my Taroc pack
I may be a bit of a Jew.

I have always been scared of you,
With your Luftwaffe, your gobbledygoo.
And your neat mustache
And your Aryan eye, bright blue.
Panzer-man, panzer-man, O You —-

Not God but a swastika
So black no sky could squeak through.
Every woman adores a Fascist,
The boot in the face, the brute
Brute heart of a brute like you.

You stand at the blackboard, daddy,
In the picture I have of you,
A cleft in your chin instead of your foot
But no less a devil for that, no not
Any less the black man who

Bit my pretty red heart in two.
I was ten when they buried you.
At twenty I tried to die
And get back, back, back to you.
I thought even the bones would do.

But they pulled me out of the sack,
And they stuck me together with glue.
And then I knew what to do.
I made a model of you,
A man in black with a Meinkampf look

And a love of the rack and the screw.
And I said I do, I do.
So daddy, I’m finally through.
The black telephone’s off at the root,
The voices just can’t worm through.

If I’ve killed one man, I’ve killed two —-
The vampire who said he was you
And drank my blood for a year,
Seven years, if you want to know.
Daddy, you can lie back now.

There’s a stake in your fat black heart
And the villagersnever liked you.
They are dancing and stamping on you.
They always knew it was you.
Daddy, daddy, you bastard, I’m through.
Джерело

Гриби
Тихою нічкою,
Дивною тайною,
Тінню нечутною,
Ледь виринаючи
Трав не торкаючись,
Сходим на землю ми.

Нас не помітять,
Нас не впізнають,
Легко і впевнено
Листя прогниле,
Хвою правічну
Переростаємо,
Навіть себе ми
Переростаємо.

Ніжно таранимо,
М’які, мов перини,
Глухі та незрячі
У безгомінні,
Здіймаємо плечі
І розпрямляємо.

Тіні одвічні
Нас заступили,
Але ні в кого
Ми не просили.

Тільки водою
Тіло омиємо,
Власні бажання
ми пересилимо.

Мало беремо,
Швидко ростемо.
У лісі світає,
Ми наростаємо.

Тихі, сумирні,
Навіть поживні,
Ліземо вгору,
Рука за руку,
Мріємо, мріємо
І лиш на себе
Плекаєм надію.

Скоро ж бо, скоро,
Вранці прокинемось,
Ми не сумуємо.

Скоро, вже скоро
Світ завоюємо.

Мushrooms
“Overnight, very
Whitely, discreetly,
Very quietly
Our toes, our noses
Take hold on the loam,
Acquire the air.
Nobody sees us,
Stops us, betrays us;
The small grains make room.
Soft fists insist on
Heaving the needles,
The leafy bedding,
Even the paving.
Our hammers, our rams,
Earless and eyeless,
Perfectly voiceless,
Widen the crannies,
Shoulder through holes. We
Diet on water,
On crumbs of shadow,
Bland-mannered, asking
Little or nothing.
So many of us!
So many of us!
We are shelves, we are
Tables, we are meek,
We are edible,
Nudgers and shovers
In spite of ourselves.
Our kind multiplies:
We shall by morning
Inherit the earth.
Our foot’s in the door.”
Джерело

Жінка-лазар

Я реалізована.
Раз в десять років
Виходить –

Схожа на диво, шкіра виблискує,
Мов на нацистському абажурі,
Моя права нога –

Із пап’є́-маше́, як лист паперу легка,
Моя безлика подоба, витончений
Єврейський профіль.

Зніміть серветку,
Мій вороже. Як вам?
Кислим тхне? Відчуваєш?

О, мій вороже!
Очниці, ніс і всі мої зуби.
Завтра усе забудеш.

Швидко, так швидко
Буду як контур могильний
Мені у пору, буде домом моїм.

Я ж бо жінка з усмішкою.
Мені тільки за тридцять.
Як кішка, що має дев’ять життів.

Це моє третє життя.
Нісенітниця –
Знищуватися десятиліттями.

І цей натовп, що пожирає арахіс,
З отупінням
Всередину пробирається, аби подивитись на мене,

Як мене викручує – з усіх кінців –
Оригінальний стриптиз!
Пані та панове, ось мої руки, а ось коліна.

Я – схожа на скелета,
Це мій бенефіс.
Я просто жінка. Я всього лише мить.

Першого разу це сталося у десятирічному віці.
Це був нещасний випадок.
Вдруге я прагнула затриматися назавжди.

Я привалила камінь, думала, що так краще,
Як у мушлі замкнулася.
Шукали мене і кликати, кликали.

А потім перлини і мушлі
Знімали із мене черви.
Вмирати – це дар, що виходить у мене найкраще.

У мене це виходить найкраще.
Як у пеклі, жахливо й по-справжньому.
Мабуть, це моє покликання.

Легко виходить у камері.
Коли лежиш нерухомо,
Це так театрально

Нізвідки серед білого дня,
Зявиться на тому ж місці, з тим же обличчям,
І натовп і вигуками здивування:

(Бо ж він із могили підніме мене)
“Ах, що ж за диво!
Та їм замало”.

Вони хочуть розглядувати мої шрами,
Випити крові моєї,
О, ця юрба

Хоче слухати моє слово,
Прослуховувати серцебиття –
Воно, як заведений годинник.

Торкнутись мене,
Відірвати пасмо мого волосся
Чи мого одягу! Горлохвати!

Так, так, Герр Лікарю,
Так, так, Герр Вороже,
Ви чуєте цих неуків?

Я – ваш шедевр,
Я ваше безцінне
Дитя золотаве,

Що плавиться у крик.
У печі я танцюю і горю.
Не думайте, що я недооцінюю вашу турботу.

Я її ціную.
Попіл, мій попіл ви ворушите палицею.
Плоть, кістки – і нічого більше –

Ось пиріг з мила.
Обручка. Золота пломба.
Усе идля вас.

Тільки обережніше,
чуєте, обережніше,
Герр Боже, Герр Люцифере.

Я розхлюпую хвилі вогню,
Я здіймаюся з попелу, аби дихати
І ковтати мужчин із повітрям.

Lady Lazarus
I have done it again.
One year in every ten
I manage it–

A sort of walking miracle, my skin
Bright as a Nazi lampshade,
My right foot

A paperweight,
My face featureless, fine
Jew linen.

Peel off the napkin
O my enemy.
Do I terrify?–

The nose, the eye pits, the full set of teeth?
The sour breath
Will vanish in a day.

Soon, soon the flesh
The grave cave ate will be
At home on me

And I a smiling woman.
I am only thirty.
And like the cat I have nine times to die.

This is Number Three.
What a trash
To annihilate each decade.

What a million filaments.
The peanut-crunching crowd
Shoves in to see

Them unwrap me hand and foot–
The big strip tease.
Gentlemen, ladies

These are my hands
My knees.
I may be skin and bone,

Nevertheless, I am the same, identical woman.
The first time it happened I was ten.
It was an accident.

The second time I meant
To last it out and not come back at all.
I rocked shut

As a seashell.
They had to call and call
And pick the worms off me like sticky pearls.

Dying
Is an art, like everything else.
I do it exceptionally well.

I do it so it feels like hell.
I do it so it feels real.
I guess you could say I’ve a call.

It’s easy enough to do it in a cell.
It’s easy enough to do it and stay put.
It’s the theatrical

Comeback in broad day
To the same place, the same face, the same brute
Amused shout:

‘A miracle!’
That knocks me out.
There is a charge

For the eyeing of my scars, there is a charge
For the hearing of my heart–
It really goes.

And there is a charge, a very large charge
For a word or a touch
Or a bit of blood

Or a piece of my hair or my clothes.
So, so, Herr Doktor.
So, Herr Enemy.

I am your opus,
I am your valuable,
The pure gold baby

That melts to a shriek.
I turn and burn.
Do not think I underestimate your great concern.

Ash, ash–
You poke and stir.
Flesh, bone, there is nothing there–

A cake of soap,
A wedding ring,
A gold filling.

Herr god, Herr Lucifer
Beware
Beware.

Out of the ash
I rise with my red hair
And I eat men like air
Джерело

Тюльпани
Тюльпани тривожні й вразливі, бо доокіл зима.
Поглянь, як розчиняється тиша у сніжному люстрі.
Я вчуся смирення, мирно й спокійно лежу –
Як блискіт, що падає тихо на руки, постіль і стіни.
І я тут ніхто, і швидка не вмикає тривогу.
Я сукню й наймення своє віддала медсестрам,
Пройдешнє – анестезіологу, а тіло – хірургам.

Моя голова між двома подушками,
Ніби око з білими, вічно відкритими повіками.
Безтямно зіниця усотує все на світі.
Медсестри витають над головою, у білих ковпаках,
Як чайки над морем, але не тривожать мене.
Щось роблять руками, однакові всі на обличчя,
Що збилась я з ліку.

Моє тіло для них – мов камінець для берега, і вони
Хвилями піклування накривають мене.
Кінчиком голки уводять у мене сон,
І я мов не я, як сумка порожня дорожня,
Моє тіло – схованка для медикаментів.
Чоловік і дитина дивляться на мене із світлини;
Я шкірою чіпляюся за гачки їхніх усмішок.

Речі тридцятирічної давнини спливають
Сьогодні до мене.
А хвилі вимивають із мене найсокровенніше.
До гола беззахисна, розіп’ята на інвалідному візку із зеленим пластиком,
Я бачила, як мій сервіз, мій одяг і книги
Розчиняло безглуздя. Я захлиналася.
А тепер я монашка, чиста й дитинна.

Я не просила квітів, я хочу –
Лежати бездумно, розкинувши руки.
Так вільно, що вам і не збагнути.
Таке безгоміння, таке існування чи витримаю я, –
Апатія, табличка з ім’ям, дріб’язок.
Спокій такий мають тільки покійники, навіки
Ним причастившись.

Дратує запах тюльпанів.
Я відчуваю дихання квітів крізь поліетиленову обгортку,
Жадібне дихання, схоже на дихання немовляти.
Багряні квіти природні, мов рани.
Квіти стоять у повітрі, мене вони топлять –
О як вони кличуть мене, яскраві які,
Ніби десять закривавлених ножів довкола моєї шиї,
Що аж ціпенію.
За мною не стежили. Тепер тюльпани
Дивляться гостро на мене, у вікно за спиною,
Де світло щоденно росте і ламається.
І я, невагомий паперовий привид,
У крапку зійшлась на перехресті сонця і крові.
Я безлика, я ніби провалилася крізь землю.
Кострище тюльпанів пожирає мій кисень.

До їхньої появи я дихала просто і легко –
Вдих і видих, без жодної зупинки,
Та ось тюльпани відняли у мене все.
Дихання моє налітає на них, колобродить,
Як у заржавілій машині річкова вода.
Вони тримають мою увагу і висотують силу,
Некеровані квіти.

Стіни теж хвилюються.
Тюльпани конче необхідно засадити до клітки, немов диких звірів.
Вони розкривають ліниві пащі,
І серце у грудях розкривається і закривається,
Бутон із черленими пелюстками.
Вода, якою я втамовую спрагу, солона і тепла,
Немовби морська.
Ця вода схожа на одужання.

Tulips
The tulips are too excitable, it is winter here.
Look how white everything is, how quiet, how snowed-in.
I am learning peacefulness, lying by myself quietly
As the light lies on these white walls, this bed, these hands.
I am nobody; I have nothing to do with explosions.
I have given my name and my day-clothes up to the nurses
And my history to the anesthetist and my body to surgeons.

They have propped my head between the pillow and the sheet-cuff
Like an eye between two white lids that will not shut.
Stupid pupil, it has to take everything in.
The nurses pass and pass, they are no trouble,
They pass the way gulls pass inland in their white caps,
Doing things with their hands, one just the same as another,
So it is impossible to tell how many there are.

My body is a pebble to them, they tend it as water
Tends to the pebbles it must run over, smoothing them gently.
They bring me numbness in their bright needles, they bring me sleep.
Now I have lost myself I am sick of baggage——
My patent leather overnight case like a black pillbox,
My husband and child smiling out of the family photo;
Their smiles catch onto my skin, little smiling hooks.

I have let things slip, a thirty-year-old cargo boat
stubbornly hanging on to my name and address.
They have swabbed me clear of my loving associations.
Scared and bare on the green plastic-pillowed trolley
I watched my teaset, my bureaus of linen, my books
Sink out of sight, and the water went over my head.
I am a nun now, I have never been so pure.

I didn’t want any flowers, I only wanted
To lie with my hands turned up and be utterly empty.
How free it is, you have no idea how free——
The peacefulness is so big it dazes you,
And it asks nothing, a name tag, a few trinkets.
It is what the dead close on, finally; I imagine them
Shutting their mouths on it, like a Communion tablet.

The tulips are too red in the first place, they hurt me.
Even through the gift paper I could hear them breathe
Lightly, through their white swaddlings, like an awful baby.
Their redness talks to my wound, it corresponds.
They are subtle : they seem to float, though they weigh me down,
Upsetting me with their sudden tongues and their color,
A dozen red lead sinkers round my neck.

Nobody watched me before, now I am watched.
The tulips turn to me, and the window behind me
Where once a day the light slowly widens and slowly thins,
And I see myself, flat, ridiculous, a cut-paper shadow
Between the eye of the sun and the eyes of the tulips,
And I have no face, I have wanted to efface myself.
The vivid tulips eat my oxygen.

Before they came the air was calm enough,
Coming and going, breath by breath, without any fuss.
Then the tulips filled it up like a loud noise.
Now the air snags and eddies round them the way a river
Snags and eddies round a sunken rust-red engine.
They concentrate my attention, that was happy
Playing and resting without committing itself.

The walls, also, seem to be warming themselves.
The tulips should be behind bars like dangerous animals;
They are opening like the mouth of some great African cat,
And I am aware of my heart: it opens and closes
Its bowl of red blooms out of sheer love of me.
The water I taste is warm and salt, like the sea,
And comes from a country far away as health.

Джерело

Вранішня пісня
Любов завела твого золотого годинника.
Лікар взяв тебе за ніжки, і твій голос
Став однією зі стихій.

Ми всі так зраділи.
На музейному протязі твоя голизна відсвічує
Нашу міцність. Ми стали степами навколо тебе.

Я лиш подарувала тобі життя, я – всього лишень хмарка,
Яка у свічаді відлунює подобу твою.

Твоє дихання метеликом тремтить над
Кущем троянд. Я прокинулась.
Проте я чую танець морської хвилі.

Крик – і ось, я лелем-полелем встаю з ліжка,
Вікторіанська нічна льоля рябить ув очах.
Моє кошеня відкрило ротика. Віконний чотирикутник
Ковтає зірки. Моє кошеня вчиться
Говорити зі світом оцим.
Лопаються голосні звуки, як повітряні кульки.

Morning Song
Love set you going like a fat gold watch.
The midwife slapped your footsoles, and your bald cry
Took its place among the elements.

Our voices echo, magnifying your arrival. New statue.
In a drafty museum, your nakedness
Shadows our safety. We stand round blankly as walls.

I’m no more your mother
Than the cloud that distills a mirror to reflect its own slow
Effacement at the wind’s hand.

All night your moth-breath
Flickers among the flat pink roses. I wake to listen:
A far sea moves in my ear.

One cry, and I stumble from bed, cow-heavy and floral
In my Victorian nightgown.
Your mouth opens clean as a cat’s. The window square

Whitens and swallows its dull stars. And now you try
Your handful of notes;
The clear vowels rise like balloons.

Джерело

Туман і вівці
У білих ошатних сорочках
Втопилися пагорби.
Зорі, як люди,
Зневірились у мені.

Поїзд лишив тільки дим,
Хоч світ за очі – геть,
О мій повільний
Кінь, іржа
вої
крові.

Дзвіночки копит…
Зів’ялою квіткою
Ранок упав на дорогу.
Кості мої міцно сидять у сідлі,
Тільки поля розтриножили душу.

Лишень вони насміляться
Відпустити мене у небо,
Де не буде ні зірок, ні овець,
Тільки небо, яке віддзеркалює
Чорні водяні круги.

Sheep In Fog
The hills step off into whiteness.
People or stars
Regard me sadly, I disappoint them.

The train leaves a line of breath.
O slow
Horse the colour of rust,

Hooves, dolorous bells –
All morning the
Morning has been blackening,

A flower left out.
My bones hold a stillness, the far
Fields melt my heart.

They threaten
To let me through to a heaven
Starless and fatherless, a dark water.
Джерело

Місяць і тисове дерево
Це – здоровий глузд, холодний і земний,
Блакитний, з чорними деревами.
Трави омивають ноги мої, наче Божі,
Розпластуються під ногами.
У цій долині оселився дим,
Долина межує з гробницями.
Я буду іти навмання, бо нікуди мені йти.
Бо місяць – тупик, обличчя застигле,
Бліде і величне.
Воно заклинає по-злочинному безгомінне море
І замкнене коло рота. Тут оселя моя.
Двічі на тиждень дзвони стукають в небо –
Вісім жорстких язиків стверджують Воскресіння.
Вкінці промовляють наймення свої.
Тис із готичним станом росте, росте,
Погляд сковзає по стовбуру прямо до місяця.
Місяць, як мати. Але не така лагідна, як Марія.
Місяць витрушує з рукава сов і кажанів.
Хочеться в ніжність твою повірити,
У єство, у погляд печальний
Крізь плетиво свіч.
Я падала довго. Хмари цвіли
У зіницях зірок.
Здається, що в церкві усі святі
Пливуть понад цегляними лавами.
Місяць сліпий, нелюдський і оголений.
Тис віншує про ніч і безмовність.

The Moon And The Yew Tree
This is the light of the mind, cold and planetary
The trees of the mind are black. The light is blue.
The grasses unload their griefs on my feet as if I were God
Prickling my ankles and murmuring of their humility
Fumy, spiritous mists inhabit this place.
Separated from my house by a row of headstones.
I simply cannot see where there is to get to.

The moon is no door. It is a face in its own right,
White as a knuckle and terribly upset.
It drags the sea after it like a dark crime; it is quiet
With the O-gape of complete despair. I live here.
Twice on Sunday, the bells startle the sky —-
Eight great tongues affirming the Resurrection
At the end, they soberly bong out their names.

The yew tree points up, it has a Gothic shape.
The eyes lift after it and find the moon.
The moon is my mother. She is not sweet like Mary.
Her blue garments unloose small bats and owls.
How I would like to believe in tenderness —-
The face of the effigy, gentled by candles,
Bending, on me in particular, its mild eyes.

I have fallen a long way. Clouds are flowering
Blue and mystical over the face of the stars
Inside the church, the saints will all be blue,
Floating on their delicate feet over the cold pews,
Their hands and faces stiff with holiness.
The moon sees nothing of this. She is bald and wild.
And the message of the yew tree is blackness – blackness
and silence

Джерело