З білоруської поезії 1990-х – 2010-х років

by Diana

Переклав В’ячеслав Левицький

Від перекладача
До запропонованої добірки вміщено твори, які досить прикметно відображають різноманітність сучасної білоруської літератури. З огляду на їх персонажів художній світ поетів, належних до генерацій 1990-х – 2010-х років, можна півжартома схарактеризувати як діалог між «Музою навпаки» і русалкою з багатоповерхівки, тобто між цілком деконструйованим давнім міфом і міфом, своєрідно переосмисленим.
Справді, Віктор Жибуль і Андрій Ходанович – яскраві представники постмодернізму, учасники мистецького руху «Бум Бам Літ». Їхні вірші ґрунтуються на розгорнутих, часто радикальних експериментах із мовою (від обігрування паронімів і усталених висловів до моделювання паліндромів).
Уладь Ленкевич тяжіє радше до розбудови індивідуально-авторських символів та міжмистецьких зв’язків. Це невипадково: репрезентуючи помітних поетів наймолодшого покоління, він також очолює успішний арт-рок-гурт «TonqiXod».
Своєю чергою, письмо Олеся Пашкевича, нині більш відомого за прозовим доробком і опозиційною громадською діяльністю, постає дещо традиційнішим, але позначеним деталізованою, винятково наочною образністю.
***
Білоруські власні назви відтворено згідно з чинним Українським правописом і законами української мови.

– – – – – – – –
Віктор Жибуль
Зума

Раніше до мене зазирала Муза;
тепер мене відвідує Зума.
Так-так, саме так вона себе називає,
буцімто Муза, та навпаки:
-МУЗ- ↔ -ЗУМ- ,
і тільки закінчення -а засвідчує
її незмінну жіночу сутність.
(Президент Південноафриканської Республіки
тут зовсім ні до чого:
збіг із його прізвищем
чисто випадковий).

Муза навпаки…
І надихає вона від протилежного,
надихає підступно й жорстоко,
примушуючи запримітити,
що натхнення,
виявляється, буває двох видів:
затхнення і розтхнення
(ну, за аналогією із зачарованістю
й розчарованістю),
і ось – Муза мене надихає,
а Зума – мене роздихає.

І тому тепер, замість КРАСи,
мене верне до САРКазму.
Буває, відчиняю вікно, мрійливо мовлячи:
«КОСИ ПУЩ, ЯЛПУГ…»,
а мені у відповідь ГУП – ЛЯЩ У ПИСОК!
І не ТРАВа мене заколисує шелестом,
а ВАРТа мене пильнує,
і запорука світлого майбуття – не Я І ДАНА ВОЛЯ мені,
а лише ЯЛОВА НАДІЯ.
І тому я тереблю БЛОКнот підозріло,
адже почуваюся запаяним у КОЛБу.

Зума… Зума… Зума…
Як через фотографічний ZOOM
дивитися на речі
змушує мене вона,
аби збільшена секунда
епохою видавалася в об’єктиві.

Зума – як вічна зима
із завиванням вітру: ууу!
Полярна ніч заглушує розум.
Полювання на динозаврів
переноситься на непевний термін.

Можливо, її засудять
за незаконне виробництво
та зберігання натхнення,
але поки що в неї –
преЗУМпція невинуватості.
Значить, усе нівроку
і можна жити далі,
Зумо… Зумо… Зумо…

Джерело: Жыбуль В. Смакаванне галосных гукаў // Дзеяслоў. – 2012. – № 6. – С. 173–174; або в електронному форматі

Зума
Раней да мяне завітвала Муза;
цяпер мяне наведвае Зума.
Так-так, менавіта так яна сябе называе –
як быццам бы Муза, але наадварот:
-МУЗ- ↔ -ЗУМ- ,
і толькі канчатак -а выяўляе
яе нязменную жаночую сутнасць.
(Прэзідэнт Паўднёваафрыканскай рэспублікі
тут зусім ні пры чым:
супадзенне з ягоным прозвішчам
чыста выпадковае.)

Муза наадварот…
І натхняе яна ад адваротнага,
натхняе падступна і жорстка,
прымушаючы звярнуць увагу
на тое, што натхненне,
аказваецца, бывае двух відаў:
затхненне і растхненне
(ну, па аналогіі з зачараванасцю
і расчараванасцю),
і вось – Муза мяне натхняе,
а Зума – мяне растхняе.

І таму цяпер замест КРАСы
мяне хіліць да САРКазму.
Бывае, адчыняю акно, летуценна просячы:
«СОНЦА Б!..»,
а мне ў адказ – БАЦ у НОС!
І не ТРАВа мяне закалыхвае шэптам,
а ВАРТа мяне сцеражэ,
і не НАДЗЕЯ мне шлях асвятляе,
а толькі ЯЕ ЗДАНь.
І таму я не лунаю ў аБЛОКах,
а адчуваю сябе запаяным у КОЛБу.

Зума… Зума… Зума…
Як праз фатаграфічны ZOOM
глядзець на рэчы
змушае мяне яна,
каб павялічаная секунда
эпохай здавалася ў аб’ектыве.

Зума – як вечная зіма
з завываннем ветру: уууу!
Палярная ноч заглушае розум.
Паляванне на дыназаўраў
пераносіцца на няпэўны тэрмін.

Магчыма, яе асудзяць
за нелегальную вытворчасць
і захаванне натхнення,
але пакуль у яе –
прэЗУМпцыя невінаватасці.
Значыцца, усё файна
і можна жыць далей,
Зума… Зума… Зума…

Ох, цей перший млинець, що завжди нанівець!..
(Екзистенційна кулінарія)

У нас нанівець обернувся млинцем.
Медалі й подяки дали нам за це.
Повік не збагнути, одначе, усім:
до чого млинці, коли ціль – нанівці?

Немає видінням та мріям кінця –
з життєвого тіста спекти нанівця,
рутина ж відкине (хоч як ви просіть)
за край нанівців у країну млинців.

Ти мислив об’ємно? То мисли ж плескато!
Усесвіт пізнай, не виходячи з хати!
Не стане трактатів, кантат і хітів!
З орбіти поверне Земля до китів!

Шикують, частують укотре млинцями,
та знаємо твердо, що правда за нами!
Рушаймо ва-банк, мов азартний гравець, –

на, може, найкращий той самий нівець!

Джерело: Жыбуль В. Мая каляровая рэвалюцыя // Дзеяслоў. – 2011. – № 4. – С. 114; або в електронному форматі (з дещо відмінним строфічним членуванням)

Уй, блін!
(Экзістэнцыйная кулінарыя)

Наш першы камяк атрымаўся блінам.
Нам дзякуй сказалі, далі медалі нам.
Ды толькі не ўцяміць нікому ніяк,
што быў нашай мэтай не блін, а камяк.

У снах і фантазіях марылі мы
жыццёвае цеста скатаць у камы,
ды толькі рэальнасць вяртае ізноў
з краіны камоў у краіну бліноў.

Ты мысліў аб’ёмна? Дык мыслі пляската!
Сусвет спасцігай, не выходзячы з хаты!
Не будзе трактатаў, кантатаў, хітоў!
З арбіты Зямля ляжа зноў на кітоў!

Нас строяць у шэрагі, кормяць блінамі,
ды ведаем цвёрда, што праўда за намі!
Паставім, што ёсць у нас, хутка на кон –

каціся, жыццё, пад адхон камяком!

Уладь Ленкевич

світязь
на-пов-ніть напов-ні…

звідкілясь із міського дна
долинає звук до вушних раковин
розплющую те, що під бровами, дослухаюся

на по-о-оміч на по-о-оміч на по-о-оміч

а, це давно знайомий клич бабуні
що живе поверхом глибше
я був повівся якось, турбував міліцію
сплутали будинок попервах – був напис трохи змитий
дісталися нарешті, стоїмо під дверима
я, дільничний, сусіди пригнічені

звідтіль : на по-оміч на по-оміч
каже : не трощитимемо
ти що, не знаєш? це старезна русалка
вона колись кличем у вир хлопців надила
накотила, мабуть, ностальгія

щодня між будинків при виритій ним же ямнині
білявий собака невиспаний, проходжу мимо
в одне око глипає, по спині ляпаю
а він листя облизує, усе пильнує господаря
що подався в потойбічну плавбу

переді мною пара свіжих городян
вирушили на прогулянку, від них пахне прийнятим душем
брижі та плюскіт автомобілів

тут поприживалися примовка одне до одного : не хвилюйся
та залюбленість на гойдалці хитатися
острах підводних каменів
телефонна мережа то ловить, а то не ловить
тут у думки поринають
а то в разі чого ліпше на час залягти на дно
а діти – діти бавляться в піску та калюжах

це місто піднеслося на поверхню
занадто хутко занадто хутко
у мешканців – кесонна хвороба

звідсіля зійшло море, залишивши сіль на асфальтах

Джерело: Лянкевіч У. 70% вады : вершы. – Мінск : Кнігазбор, 2013. – С. 47–48.

свіцязь

паі-ці-ці паі-ці-ці паі-ці-ці

аднекуль з гарадскога дна
даплывае гук да вушных ракавін
пралупляю тое, што пад бровамі, прыслухоўваюся

памагі-і-іце памагі-і-іце памагі-і-іце

а, гэта даўно знаёмы лямант бабулькі
што жыве на паверх глыбей
я быў павёўся аднойчы, турбаваў міліцыю
зблыталі дом спачатку – быў надпіс трохі змыты
дабраліся нарэшце, стаім пад дзвярыма
я, мянты, суседзі мятыя

адтуль : памагі-іце памагі-іце
кажуць : не будзем ламаць
ты што, не знаеш? гэта старая русалка
яна калісьці лямантам у вір хлапцоў вабіла
накаціла, відаць, настальгія

штодзень між дамоў у выкапанай ім жа яміне
бялявы сабака нявыспаны, праходжу міма
адным вокам лыпае, па спіне ляпаю
а ён лісце аблізвае, усё пільнуе гаспадара
што паехаў у тагасветнае плаванне

перада мной пара свежых гараджанаў
выбраліся на шпацыр, ад іх пахне прынятым душам
рабізна і плёскат аўтамабіляў

тут па жыцці кажуць адно аднаму : не хвалюйся
і любяць на арэлях гойдацца
баяцца падводных камянёў
тэлефонная сетка то ловіць, а то не ловіць
тут у думкі занураюцца
а калі што якое, то лепей часова залегчы на дно
а дзеці – дзеці гуляюцца ў пяску і лужынах

гэты горад падняўся на паверхню
занадта хутка занадта хутка
у насельнікаў – кесонная хвароба

адсюль сышло мора, пакінуўшы соль на асфальтах

гра в міста [♪]

рейки промигочуть – кінострічки смужка
блискавична риска розтини доріг
я не звик на місці бо на місці душно
як іду камінням – то зчиняю грім

всяке подальше місто що мушу залишити
чіпляється за ноги всіма коренищами
всяке подальше місто що мушу залишити
починається з останньої літери переднішого

і в оцій химерній хмуристій мандрівці
випаде з кишені безвідчутно час
думаю що пошук не пустий можливо
просто підкоряє роль утікача

всяке подальше місто що мушу залишити
чіпляється за ноги всіма коренищами
всяке подальше місто що мушу залишити
починається з останньої літери переднішого

Джерело: Лянкевіч У. 70% вады : вершы. – Мінск : Кнігазбор, 2013. – С. 7.

гульня ў гарады [♪]

прамільгаюць рэйкі нібы кінастужка
бліскавіцай дзеліць лінія шашу
не магу на месцы мне на месцы душна
крочу па каменні – утвараю шум

кожны наступны горад які я наведваю
чапляецца за ногі сваімі карэннямі
кожны наступны горад які я наведваю
пачынаецца з апошняе літары папярэдняга

і ў гэтым цьмяным дзіўным падарожжы
неўпрыкмет з кішэні выпадае час
спадзяюся пошук не дарма быць можа
проста захапляе роля ўцекача

кожны наступны горад які я наведваю
чапляецца за ногі сваімі карэннямі
кожны наступны горад які я наведваю
пачынаецца з апошняе літары папярэдняга

Олесь Пашкевич

У вікнах

Чудуюсь, наче знову сон:
ряхтливо міняться дощинки,
пенсне в оправі підвіконь.
Сяйливий серп, зірчастий льон,
та хмарна сукня йде з обжинків.

Сплітає зблиски в коси пóдув,
і гнеться гребінцем паркан.
Щербата паща хідника
віршує ще про теплу пору.

Туман розпростує намітку,
під небовиддю – жнива слід,
надломлені волошки квіти.
Мов сон, дивлюсь в одвічний світ
із пристінків міського скиту…

Джерело: Пашкевіч А. Нябесная сірвента : вершы. – Мінск : Мастацкая літаратура, 1994. – С. 12; див. електронний варіант

У вокнах

Зноў мройна бачу, быццам сон:
у рабацінні ад дажджынак
пенснэ драўлянае вакон.
Зіхоткі серп праз зорак лён
сукенкі хмар нясуць з дажынак.

Сплятае знічкі ў косы вецер,
нібы грабеньчык, гнецца плот.
А вуліцы шчарбаты рот
складае шчыры верш аб леце.

Туман разбэрсвае наміту,
пад небасхілам – пожні след
з заломамі сцяблін блакіту.
Бы ў сне, гляджу ў адвечны свет
ca сценаў гарадскога скіту…

Каштанова арія

Життя – іскрить каштана свічка
на іменинах у землі.
На короваї крони – з пічки
вогні (весна б гукнула: «Плі!..»).

Як накривка, лягло суцвіття
на плечі голої зими.
Шукаємо лаврове сміття
на облисілі чола й ми.

Гуркоче світлий дощ у двері,
зірвуться хмари – тільки змах.
А лиць пожужмлені папери
ховає парасольна тьма…

Джерело: Пашкевіч А. Нябесная сірвента : вершы. – Мінск : Мастацкая літаратура, 1994. – С. 18; див. електронний варіант
Каштанaвая арыя

Жыццё – каштанаў паліць свечкі
на дні народзінаў зямлі.
На караваі кронаў – з печкі
вясна раскідвае агні.

Кладзецца накрыўкай суквецце
на плечы голыя зімы.
Лаўровае шукаем смецце
на лбы злыселыя i мы.

Дажджом святло грукоча ў дзверы,
і хмарны пух зрывае дзень.
А твараў мятыя паперы
хавае парасонны цень…

Андрій Ходанович

Закликання зими (різдвяне)

Вечір забути оцей не годиться.
Жухлість у листі, посохлість у глиці.
Жодної білої плямки ніде.
Сніг не іде.

Клімат помірний – на вдачу вандалів.
Діти – без гірки в Різдво і так далі?..
Килим – із пилом; ні чистки, ні дез…
Сніг не іде.

Діду Миколо, пильнуй колимагу!
Мага на ранок розшарпує смага:
«Зірочко, де ти? П’ять зірочок… теж?..»
Сніг не іде.

Лічать години, чекаючи дати,
бард бородатий, мислитель кудлатий.
Пасма заплакані, мов канитель –
сніг не іде!

Просить поет, підбираючи слово,
і з голови не іде риболову:
хтось по воді вже ступає… Пусте.
Сніг не іде.

Просять у Господа: «Чудо зроби!» –
біатлоністи між іншими бі…
(бітник, біологи з бібліотек).
Сніг не іде.

Просить дорослий, а з ним – і бешкетник.
Просить політик на суржику шпетнім:
«Діткам – по зірочкє, нам – по звіздє…»
Сніг не іде.

Сумнівів годі, приязні люди!
Чудо різдвяне… якось то буде:
вийдеш весною, а там, як на гріх,
снігу до стріх!

Джерело

Гуканне зімы (каляднае)

Хіба на вечар той можна забыцца?
Жухлае лісьце, сухая ігліца.
Ані бялюткае плямы нідзе.
Сьнег не ідзе.
Вось памяркоўны клімат пракляты!
Як жа бяз горкі дзятве на Каляды?
Як дываны выбіваць грамадзе?
Сьнег не ідзе.
Дзед Мікалай, дзе твая калымага?
Зраніцы мага аж мучае смага:
«Зорачкі, дзе вы? Пяць зорачак – дзе?»
Сьнег не ідзе.
Лічаць гадзіны, чакаючы даты,
бард валасаты, мысьляр барадаты.
Горкія сьлёзы ў яго барадзе –
сьнег не ідзе!
Просіць паэт, падбіраючы словы,
і рыбаловы губляюць галовы:
нехта з адчаю пайшоў па вадзе…
Сьнег не ідзе.
Просяць у Божанкі: «Цуд нам зрабі!» –
біятляністы ды іншыя бі… –
бітнік, біёляг гібее ў нудзе.
Сьнег не ідзе.
Просяць дарослыя і падшыванцы.
Просіць палітык на добрай трасянцы:
«Дзеткам – па зорачцы, нам – па зьвязьдзе…»
Сьнег не ідзе.
Не сумнявайся, мірныя людзі!
Цуд на Каляды… калісьці, ды будзе:
выйдзеш увесну, а там, як на грэх,
сьнегу да стрэх!

Фальшиві друзі перекладача

Він вірив у Діда Мороза, вона у викрадення Європи,
його батьки в комунізм, її батьки в гороскопи.
Він – Водолій зимовий, вона – Терези (це осінь),
і спочатку мама її із татом його закликáли у гості.

Предки її були елітою яйцеголових:
батько – доктор наук, мати – просто мегера.
А донеччин кавалер мав дев’ять літ (без малого)
й усі його звали Гоша, вона ж називала – Гера.

Вона іще в сім була вундеркіндом і знала, до речі, доста
латину. Сказала йому: «Carpe diem! Перекладеш Горація?»
Удома обскуб календар відривний. Стояв відтак на горосі,
бо ж батько на потяг не втрапив тоді, а в батька рука гаряча, як…

За десятиріччя стрів її на узбережжі Юрмали.
Побачив – у воду за нею пішов у плині юрм немалих.
Вона кричала: «тону!», він: «годі, м’ячику, квилить!» –
і перекладав, як перекладач, її з хвилі на хвилю.

Вона йому: «що за справи?», а він: «вот такие делишки тут!» –
і цілував її просто в Балтійське море.
Потім він жартував, що вивищивсь на цілісіньку
голову. А вона: «Цілісіньку? Ти ж бо на неї хворий!»

Батько її казав: «У військо, отам на кордоні вишколять!»
Він відказав: «Carpe diem! Це із поезії Риму».
Потім додав: «Ви – вершки суспільства, ми – його віршики».
Потім ляснув дверима.

Мама її завзято на кухні лементувала нічку,
поспіль вісім годин довбешку навчала добру:
«Доню, як ти бажаєш перекладати й іти в лінгвістичний,
він – твій фальшивий друг!

Хочеш перекладати – обмеж поезію!
Хочеш у лінгвістичний – дружи з головою!»

Голова їй наснилась: його, ще й відділена лезами,
і вона говорила з нею (живою?),
задивлялась (усміх із білорусьфільмівським прикусом)
і в горщику поховала з маминим фікусом…

Хтось назове усе це «казка» чи «містика»,
інші відкажуть: «Життя – театр, який починається з вішалки».
Та сьогодні вона високооплачувана синхроністка.
Він сидить у неї на шиї, перекладаючи віршики.

Джерело: Хадановіч А. Дэжа вю : перавыбранае. – Мінск: Логвінаў, 2013. – С. 157–159.

Фальшывыя сябры перакладчыка
Ён верыў у Дзеда Мароза, яна ў выкраданьне Еўропы,
яго бацькі ў камунізм, яе бацькі ў гараскопы.
Ён – лютаўскі Вадалей, яна – верасьнёвыя Шалі,
і ейныя тата і мама яго на першых парах запрашалі.

Ейныя продкі былі элітай яйкагаловай:
бацька – доктар навук, маці – проста мегера.
А кавалер іх дачкі меў тады восем з паловай,
і ўсе яго звалі Гоша, яна ж называла – Гера.

Яна ў свае сем была вундэркіндам і нават ведала троху
лаціну. Сказала яму: «Carpe diem! Перакладзеш з Гарацыя?»
Ён дома аскуб адрыўны каляндар. Пасьля стаяў на гароху,
бо бацька ня трапіў тады на цягнік, а ў бацькі рука гарачая…

Празь дзесяць гадоў ён сустрэў яе на ўзьбярэжжы Юрмалы.
Убачыў – і крочыў за ёю ў ваду, адчуўшы юр не малы.
Яна крычала: «тану!», а ён: «не патонеш, мячык!» –
і перакладаў яе з хвалі на хвалю, як перакладчык.

Яна яму: «што ты робіш?», а ён у адказ: «то и делаю!» –
і цалаваў яе проста ў Балтыйскае мора.
Потым ён жартаваў, што вышэйшы на цэлую
галаву. А яна яму: «Цэлую? Ты ж на яе – хворы!»

Ейны бацька сказаў: «Валіў бы ты ў войска, лепш у памежнікі!»
Ён адказаў: «Carpe diem! Гэта з паэзіі Рыма».
Потым дадаў: «Вы – вяршкі грамадзтва, мы – яго вершыкі».
Потым ляснуў дзвярыма.

Ейная мама на кухні да ранку рыдала, як плачка,
павучала дурніцу восем гадзінаў запар:
«Доча, калі ты хочаш у лінгвістычны на перакладчыка,
ён – твой фальшывы сябар!

Хочаш на перакладчыка – менш паэзіі!
Хочаш у лінгвістычны – сябруй з галавою!»

Уночы яна прысьніла, што яму галаву адрэзалі,
і яна размаўляла зь ёй, як з жывою,
любавалася ўсьмешкай зь беларусьфільмаўскім прыкусам
і пахавала ў вазоне з маміным фікусам…

Хтось назаве ўсё гэта казкай ці містыкай,
іншыя скажуць: «Жыцьцё – тэатр, які пачынаецца з вешалкі».
Сёння яна працуе высокааплатнаю сынхраністкай.
Ён сядзіць у яе на шыі, перакладаючы вершыкі.