З поезій Кшиштофа Каміля Бачинського

by Diana

Переклала Ніна Макуха

Прагнення
Щодня, кохаючи тебе, плачу,
Журюся за тобою – дивлячись,
Мої очі перетворюються на попіл,
Знають, що не побачать.

А з тебе плине гіркота,
Як в небо спокійний дим,
День як кволий листок, що скручується,
І птах, обеззброєний співом.

На мені затримуються молитви,
Перелітні, ох, перелітні.
Елементарні битви,
Тривожні, самотні.

Вивчаю тіло на пам’ять
І вмію. Видно душу,
Вона існує, обманює,
А в мені ворушиться смерть.

Після чорного клекотіння снів
Шукаю тебе і згораю,
Руки мені не потрібні,
Я ніби птах зі зруйнованого гнізда.

І може в мовчанні
Або у стражданнях,
Що ж, коли погрожую ночі
Поганим зором.

І такий гордий тим,
Що руки мої як у лицарів
Прикріпляють кокарди,
В силу яких не вірять.

І таким видаюсь силачем,
Що не треба слів,
Не вмію створити небо
Коханням в очах.
VI 42 р.

Джерело

Pragnienia
Co dzień kochając cię płaczę,
tęsknię za tobą – patrząc,
oczy mi popieleją,
wiedzą, że nie zobaczą.

A z ciebie gorycz płynie
jak w niebo dym spokojny,
dzień jak liść kruchy się zwinie
i ptak, co w śpiew niezbrojny.

Przysiadają na mnie modlitwy
przelotne, ach, przelotne.
Elementarne bitwy,
trwożne, samotne.

Uczę się ciała na pamięć
i umiem. Widać dusza
jest jeszcze, która kłamie,
a we mnie śmierć porusza.

Po snów kipieli ciemnej
szukam cię, tak się spalam,
ręce mi nadaremne
jak ptak, co gniazdo kala.

I może by w milczniu
i w cierpieniu by może,
cóż, kiedy nocy grożę,
niedowidzeniu.

I takim ci ja hardy
jak ręce, co rycerzom
przypinają kokardy,
w których siłę nie wierzą.

I takim ci ja mocarz,
że kiedy słów nie trzeba,
nie umiem stworzyć nieba
miłością w oczach.
VI 1942

З вітром
Осені минають рок за роком,
Зірки як дощі розрізають віконні шиби.
Зелені олениці на галявині,
У вікнах серце бринить дзиґою.

Не плач, кохана, в зловісний час,
З-під твоїх вій розіллються
Зелений лист, птахи і дерева , дороги,
Якими далі треба йти.

Опале листя. Воно повернеться
І через молитовні склепіння гір
Пройдуть люди з ненавистю,
Залишиться шурхіт пташиних пер.

Розгойдаються лісні хащі – тільки подумай –
В повітрі хвилями розлетиться дихання
Принишклих ведмедів,
Блакитний дух озер.

Не плач, кохана. Спи в стражданні,
Тремтливою птахою у моїй долоні,
Для мене і річок, тіней весни
І літ любові.

Мине лоскотання зіркових буревіїв,
Зникнуть людські бурі.
Нам, що співають чисті пісні,
Серце розріже час, наче ніж.

Вже заколисують янголи
Ім’я – як золоте ім’я зірок,
Трухлявіє під ногами час,
Залишається вінок хмар на голові.

Вже заколисують янголи
В небаченому долонею сні
Прямі як сосна чисті дні,
Що ростуть у пташиному слові.
29 Х 42 р.

Джерело

Z wiatrem
Jesienie rok za rokiem idą,
gwiazdy jak deszcze szyby tną.
Zielone łanie na polanie,
u okien huczy serca bąk.

Nie płacz, kochana, lat złowrogich,
spod twoich rzęs zielony liść,
ptaki i drzewa trysną, drogi,
po których dalej trzeba iść.

Liście opadły. Wrócą liście
i modlitewne łuki gór,
przeminą ludzie w nienawiści,
zostanie trzepot ptasich piór.

Knieje się pienią – tylko pomyśl –
w powietrza falującym tchu
niedźwiedzi pomruk zaczajony,
niebieski jezior duch.

Nie płacz, kochana. Śpij w cierpieniu,
na dłoni mojej drżący ptak,
rzekom i mnie, i wiosen cieniom,
i miłowaniu lat.

Przeminie łoskot burz gwiaździstych,
nie stanie ludzkich burz.
Nam, śpiewającym pieśni czyste,
serce rozetnie czas jak nóż,

Bo już kolebią aniołowie
imię – jak złote imię gwiazd,
próchnieje pod stopami czas,
zostaje wieniec chmur na głowie.

Bo już kolebią aniołowie
na niewidzialnych dłoni śnie
proste jak sosna, czyste dnie
rosnące w ptasim słowie.
29 IX 1942

Біла магія
Стоячи перед люстром тиші
Барбара , тримаючи руки над волоссям,
наливає у скляне тіло
краплини голосу.

І тоді як глечик – світлом
заповнюється і іскриться,
вбираючи у себе зірки
і білий нектар місяця.

Крізь тремтливу призму тіла
під музику білих блискіток
ласки таємно прослизнуть
як пушисті листочки сну.

Покриються інеєм у ньому ведмеді,
світлі від полярних зірок,
струмінь приведе потік мишей,
що приплинуть гамірною лавиною.

І тоді молочно наповнена,
поволі провалиться у сон,
а час мелодійно осяде
на дні каскадом блиску.

Так, Барбара має срібне тіло.
У ньому м’яко напружується
біла ласка мовчання
під невидимою рукою.
4 І 1942


Барбара – дружина Кшиштофа Каміля Бачинського, дів. прізвище Драпчинська (1922-1944). Познайомилась з Бачинським в кінці 1941 р., в червні 1942 р. одружилися. Загинула під час Варшавського повстання.

Джерело

Biała magia
Stojąc przed lustrem ciszy
Barbara z rękami u włosów
nalewa w szklane ciało
srebrne kropelki głosu.

I wtedy jak dzban – światłem
zapełnia się i szkląca
przejmuje w siebie gwiazdy
i biały pył miesiąca.

Przez ciała drżący pryzmat
w muzyce białych iskier
łasice się prześlizną
jak snu puszyste listki.

Oszronią się w nim niedźwiedzie,
jasne od gwiazd polarnych,
i myszy się strumień przewiedzie
płynąc lawiną gwarną.

Aż napełniona mlecznie,
w sen się powoli zapadnie,
a czas melodyjnie osiądzie
kaskadą blasku na dnie.

Więc ma Barbara srebrne
ciało. W nim pręży się miękko
biała łasica milczenia
pod niewidzialną ręką.
4 I 1942

Промені
Повітря наповнене янголами,
а їх прозорий шепіт
є окриленим теплом
над золотою вовною вогню.

Дівчинко, що літаєш,
розмножена у птахах .
Білий пил? Світлий потік?
Промінь стежок як золото
на крилах? На раменах?

Ким мені доводишся? Ким ти є?
Хмаринкою багряного сну.
Тінь проникає у повітря,
іде землею і заперечує
пухнастим скульптурам у голові.

Смуток це чи чекання?
Серед блискучих орга /нів
ніби стрункі ласки диму
або стовпи срібного пуху –
дзиґи злих геніїв, що бавляться.

Але ж стільки теплої музики!
Ким мені доводишся? Ким ти є?
Зафіксований повітрям птах з білого пилу –
Ким мені доводишся? Чим ти є –
Напів – птах чи напів-кохання.
1942, 19 VI

Джерело

Promienie
Powietrze aniołów pełne,
a ich przejrzysty trzepot
jest jak natchnione ciepło
nad ognia złotą wełną.

Dziewczynko, która fruwasz,
na ptaki rozmnożona.
Biały pył? Jasny potok?
Promień ścieżek jak złoto
na skrzydłach? Na ramionach?

Kim mi jesteś? Kim jesteś?
Obłok snu purpurowy.
Cień przenika powietrze,
idzie ziemią i przeczy
puszystej rzeźbie głowy.

Smutek to czy czekanie?
Pośród organów blasku
jak dymu smukłe laski
lub słupy srebrnych puchów —
— bąki grających duchów.

Ileż muzyki ciepłej!
Kim mi jesteś? Kim jesteś?
Utrwalony powietrzem
ptaku białego pyłu —
kim mi jesteś, czym jesteś —
pół-ptak, a pół-miłość.
A.D. 42, 19 IV

Пісенька
Знову мандруємо теплою країною,
малахітовою лукою моря.
(Птахи, що повернулись, помирають
посеред апельсинових дерев на роздоріжжях).

На сіро-фіолетових луках
небо розкриває плавність аркад.
Пейзаж м’яко поглинається крізь повіки,
фіксує сіль на оголених вустах.

А вечорами у затоках течії
ніч облизує море солодкою гривою.
М’якими грушками бринить літо,
що спарилося під накривкою вітру.

Перед перламутровими фонтанами
ніч роздає виноградинки зірок.
Знову мандруємо теплою землею,
знову мандруємо теплою країною.
1938 р.

Джерело

Piosenka.
Znów wędrujemy ciepłym krajem,
malachitową łąką morza.
(Ptaki powrotne umierają
wśród pomarańczy na rozdrożach.)

Na fioletowoszarych łąkach
niebo rozpina płynność arkad.
Pejzaż w powieki miękko wsiąka,
zakrzepła sól na nagich wargach.

A wieczorami w prądach zatok
noc liże morze słodką grzywą.
Jak miękkie gruszki brzmieje lato
wiatrem sparzone jak pokrzywą.

Przed fontannami perłowymi
noc winogrona gwiazd rozdaje.
Znów wędrujemy ciepłą ziemią,
znów wędrujemy ciepłym krajem.
1938 r.

Цей час
Мила моя, кохана. Такий це сутінковий час.
Темна ніч, так, вже давно темна ніч, але без зірок,
у якій тремтять привиди викорчуваних з землі дерев.
Сумні небеса над нами ніби хрест зламаних рук.
Голови перекочуються по землі, ночі спускаються до дня,
дні відходять до ночі, не човни – труни народжуються,
у світ відходять могилами, час відходить у снах.

А серця – їх так мало, а вуста – стільки їх.
Ми самі – такі малі, ще крок – і перейдемо у міф.
Ми самі – такі собі хмаринки на перехресті доріг,
де гармати століть і хрест, а на ньому Бог.
Ті мотузки, може з шибениць?довгі, а на кінці дзвін –
то мабуть дзвін простору. І така слабкість рук.
Відлітає – відчуваю – та міць як пісок у склі
стародавніх годинників. Прокидаємося у сні
без голосу і без наснаги і чути як гримить череда
з бурі машин, закутих в кайдани. Небо криваве, до троянди
подібне – лежить на нас як покоління гір.
І ллється морок. Тиша. Хрускіт зламаних черепів;
вітер інколи загуде і привалить століття скелею.
Не залишиться наших сердець. Такий це сутінковий час.
10 ІХ 1942 р

Джерело

Ten czas
Miła moja, kochana. taki to mroczny czas.
Ciemna noc, tak już dawno ciemna noc, a bez gwiazd,
po której drzew upiory wydarte ziemi – drżą.
Smutne nieba nad nami jak krzyż złamanych rąk.
Głowy dudnią po ziemi, noce schodzą do dnia,
dni do nocy odchodzą, odchodzi czas we snach.

A serca – tak ich mało, a usta – tyle ich.
My sami – tacy mali, krok jeszcze – przejdziem w mit.
My sami – takie chmurki u skrzyżowania dróg,
gdzie armaty stuleci i krzyż, a na nim Bóg.
Te sznury, czy z szubienic? długie, na końcu dzwon –
to chyba dzwon przestrzeni. I taka słabość rąk.
I ulatuje – słyszę – ta moc jak piasek w szkle
zegarów starodawnych. Budzimy się we śnie
bez głosu i bez mocy i słychać, dudni sznur
okutych maszyn burzy. Niebo krwawe, do róży
podobne – leży na nas jak pokolenia gór.
I płynie mrok. Jest cisza. Łamanych czaszek trzask;
i wiatr zahuczy czasem, i wiek przywali głazem.
Nie stanie naszych serc. Taki to mroczny czas.
10 IX 1942

Варшава
Темна брила з бурими димами,
почорнілі обличчя поколінь,
недоторкані хмари кохання,
переорана стражданнями рілля.

Місто грізне як урвище домовини.
Інколи глухе, ніби палицею бурі
завалене у прірву і горде,
як чорний лев у затяжній агонії.

Втиснуло лапи людських розсипів
у глухі вулиці згаслих рівчаків,
буркотливо чекає і відслідковує могили
кривавими ночами посеред ясних громів.

Ще стараннями не загарбників лава
перетягнеться як задушливий дим,
зітне голови, посіє трави
на коханні, людській кривді.

Ще зі сторіччя в сторіччя так спіниться
кров з темрявою, а темрява з бруківкою
і проросте громом з землі
і з гуркотом розірве небеса.

Темна брила пожежного міста,
як старий лев, що конає в агонії,
скульптура розвіяна чорними димами,
потріскана часом палиця.

І знову взяти долото і рискаль,
різати у просторі і шукати в землі,
споруджувати сторіччя і живі ліани
на пілястрах, кшталтах і склепіннях.

І надимати знамена, і бити в камінь,
допоки лев викується в долоні
і викришить стомленими раменами
таку скалу, що відчуває серцем.
10 ІІ 43 р.

Джерело

Warszawa
Bryła ciemna, gdzie dymy bure,
poczerniałe twarze pokoleń,
nie dotknięte miłości chmury,
przeorane cierpienia role.

Miasto groźne jak obryw trumny.
Czasem głuchym jak burz maczugą
zawalone w przepaść i dumne
jak lew czarny, co kona długo.

Wparło łapy ludzkich rojowisk
w głuchych ulic rowy wygasłe,
warcząc czeka i węszy groby
w nocach krwawych i gromach jasnych.

Jeszcze przez nie najeźdźców lawa
jako dym się duszny powlecze,
zetnie głowy, posieje trawy
na miłości, krzywdzie człowieczej.

Jeszcze z wieku w wiek tak się spieni
krew z ciemnością, a ciemność z brukiem,
że odrośnie jak grom od ziemi
i rozewrze niebiosa z hukiem.

Bryła ciemna, miasto pożarne,
jak lew stary, co kona długo,
posąg rozwiany w dymy czarne,
roztrzaskany czasów maczugą.

I znów ująć dłuto i rydel,
ciąć w przestrzeni i w ziemi szukać,
wznosić wieki i pnącze żywe
na pilastrach, formach i łukach.

I w sztandary dąć, i bić w kamień,
aż się lew spod dłoni wykuje,
aż wykrzesze znużone ramię
taki głaz, co jak serce czuje.
10 II 43 r.

Погляд
Ніщо не повернеться. Ті часи
вже у забутті; лише в люстрах
збирається темрява у моїх власних
відображеннях – така ж зла і пуста.

Знаю, знаю напам’ять і не хочу
повторити, наперед не можу знати
моїх постатей. І так вмираю
з напіввираженим в устах Богом.

І зараз знову сидимо колом
і гримить дощ з планет, б’ючи по мурах,
і тяжкий погляд як мотузка над столом,
і застиглі хмари тиші.

І один з нас – це я,
хто покохав. Світ розцвів мені
як велика хмарина, вогнем у снах
і я наче дерево – прямий.

А другий з нас – це я,
котрого породила тремтяча ненависть,
і ніж мій виблискує, то не сльоза,
з здерев’янілих як вода очей.

А третій з нас – це я,
відбитий у виплаканих сльозах,
і біль мій як велика темрява.

І четвертий той, кого знаю,
котрий знову навчить покори,
ті мої надаремні часи
і моє занадто хворе серце
на смерть, котра зароджується в мені.
18 Х 1943

Джерело

Spojrzenie
Nic nie powróci. Oto czasy
już zapomniane; tylko w lustrach
zasiada się ciemność w moje własne
odbicia – jakże zła i pusta.

O znam, na pamięć znam i nie chcę
powtórzyć, naprzód znać nie mogę
moich postaci. Tak umieram
z półobjawionym w ustach Bogiem.

I teraz znów siedzimy kołem,
i planet dudni deszcz – o mury,
i ciężki wzrok jak sznur nad stołem,
i stoją ciszy chmury.

I jeden z nas – to jestem ja,
którym pokochał. Świat mi rozkwitł
jak wielki obłok, ogień w snach
i tak jak drzewo jestem prosty.

A drugi z nas – to jestem ja,
którym nienawiść drżącą począł,
i nóż mi błyska, to nie łza,
z drętwych jak woda oczu.

A trzeci z nas – to jestem ja
odbity w wypłakanych łzach,
i ból mój jest jak wielka ciemność.

I czwarty ten, którego znam,
który nauczę znów pokory
te moje czasy nadaremne
i serce moje bardzo chore
na śmierć, która się lęgnie we mnie.
18.X.43 r.

Привиди
Дими, що пахнуть колонами неба
високо-високо над сивиною дерев,
і у невидимому відображенні потоку.
Чи ж ми тільки думаємо про Бога,
чи нас вже взагалі немає?

Це все осінь. Все знову мине.
Тіло і попіл, і смуток той самий,
і тиша велична стоїть у глибинах,
спраглий, темний глек.

Знаю: це той же калейдоскоп склепінь,
що гуде у світлі високо-високо,
вогняні кулі і знаки на небі,
плинуть ті самі скульптури хмар.

А я там на долі тільки людина,
Не впізнаю осені і річок,
Припнутий кроками до скорботної землі,
Ледве відчуваю далекий берег.

А я там на долі голодую і конаю,
Тяжка смерть на мені. Нахилена буря
пересувається по мені горою. Лежу без дна.

А я там на долі голодую і очі наповнені
обтяжують мене і погрожують,
і стільки сердець точиться в мені,
всі спалені.

Існують тільки ті жести, котрі весь час мовчать,
трепіт крил чи рук, а може зірок?
Бачу в туманах знову мандруючий ліс
І ніч таємну, вовчу.

Стою біля вікна. Вікно – люстерко,
відобразить землю високо-високо,
і те, що в темряву впало каменем,
загляне в мою пам’ять оком світла.

Дерева відкриються – співочі брами.
Мене надихне гіркий запах листя.
Прийдуть звірі – муркітливе тепло –
На тихих лапах.

Густі ліси розстелять на листі багрянець,
аж до дна темного озера,
над озерами зведуть гори
ці долоні чисті як скло.

Буду розмовляти з золотим ведмедем
під вагою слив, під яблунями
і так вільно зімкнуться гілки
і світ за нами.

І так залишусь наповнений листям
посеред каскаду лісів і тварин,
струменіючою рікою з золотої вовни.

Тоді прийде тиша. І перш ніж не гримне час,
не переверне все буря сліпа
і темний лоскіт, і хруст заліза,
а забуте далеко від неба
чорне волосся смерті проросте на обличчях.
18 жовтня 1942 р.

Джерело

Zjawy
Dymy pachnące jak kolumny nieba
nad drzew siwieniem wysoko, Wysoko,
i w niewidzialnym odbicie potoku.
Czyśmy tak tylko zamyśleni w Bogu,
czy nas już nie ma?

To wszystko jesień. Wszystko znów ominie.
Ciało i popiół, i smutek ten sam,
i cisza wielka stoi na głębinie,
nienasycony, ciemny dzban.

Wiem: to te same kołowroty sklepień
huczą u świateł wysoko, wysoko,
kule ogniste i znaki na niebie,
te same idą posągi obłoków.

A ja tam w dole jestem człowiek jeno,
ja nie poznaję jesieni i rzek,
spięty krokami z bolesną ziemią,
ledwie przeczuwam daleki brzeg.

A ja tam w dole łaknę i konam,
śmierć na mnie ciężka. Burza schylona,
mknie po mnie górą. Leżę bez dna.

A ja tam w dole łaknę, i oczy
tylko mi ciążą, grozą spełnione,
i tyle serc się przeze mnie toczy,
wszystkie spalone.

Są tylko te skinienia, które czas przemilczą,
skrzydeł trzepot czy rąk, czy gwiazd?
Widzę we mgłach na nowo wędrujący las
i noc tajemną, wilczą.

Staję u okna. Okno – zwierciadło,
ziemię odbije wysoko, wysoko,
i to, co w ciemność kamieniem spadlo,
spojrzy mi w pamięć jak światła oko.

Drzewa otworzą się – bramy śpiewne.
Natchnie mnie liści gorzki zapach.
Przyjdą zwierzęta – mruczące cieplo –
na cichych łapach.

Knieje odwiną po liściu z purpury,
aż do jeziora mrocznego dna,
nad jeziorami postawią góry
te dłonie czyste jak ze szkła.

Będę rozmawiał z niedżwiedziem złotym
pod śliw ciężarem, pod jabłoniami
i tak się wolno zamkną gałęzie
i świat za nami.

I tak zostanę liści pełny
pośród kaskady lasów i zwierząt,
płynący rzeką ze złotej wełny.

Wtedy jest cisza. Nim czas nie uderzy,
nim nie przewali się burza ślepa
i ciemny łoskot, i chrzęst żelaza,
a zapomnianym daleko od nieba
czarny włos śmierci porośnie na twarzach.
18 październik 1942 r

Молот
Матері
Бачу твій ясний молот – Боже,
котрий подрібнює мене із ночі в ніч,
і знаю: коли розчавить – воскресне
небесний клон.

Ти як майстер-ремісник, котрий
виковує там, де бачить форму,
і стинає там, де непохитна скеля,
а живе підносиш до гори .

І бачу костел світо створення:
склепіння за склепінням готичні створюєш,
у повітрі виковуєш кшталти змін
і стовп величності.

Бачу як достиглі і повні
птахи і дерева насичують скарпель,
а я – несмертельний біль і покута?

А я, чи завжди недостиглий,
чи ж бо я – наповнений вогнем глек,
так під твоїм молотом загартовуюсь
як замкненість небесних ран ?

І падає твій молот рішучий,
аж тіло дістається землі – пух,
а я – навіщо така скульптура-дух,
що мені крізь біль – бути вічним пам’ятником?
17 квітня 1942 р.

Джерело

Młot
Matce
Czuję Twój młot przejrzysty – Panie,
który mnie kruszy z nocy w noc,
i wiem: gdy skruszy – zmartwychwstanie
niebieski klon.

Jesteś jak mistrz-rzemieślnik, który
wykuwa tam, gdzie widzi formy,
i zetnie tam, gdzie głaz oporny,
a żywy wzniesie w górę.

I widzę kościół wszechstworzenia:
gotycki łuk po łuku wznosisz,
w powietrzu kując kształty przemian
i słup wielości.

Widzę dojrzale już i pełne
ptaki i drzewa syte dłuta,
a ja czy jestem w nieśmiertelność
ból i pokuta?

A ja, czy zawsze niedojrzały.
abym ja ognia pełen dzban,
tak pod Twym młotem stał się trwały
jak zasklepienie niebem ran?

I pada młot Twój ostateczny,
aż ciało stanie ziemi – puch,
a ja – czym taki posąg-duch.
że mi przez ból – być posąg wieczny?
17 kwiecień 42 r.

Судний день
Кожен день є судним без покарання,
як в небуття відходять пожежі,
невидимий – на землі – низько,
не спійманий пропалює все.
Хоч і бринять плоди в усмішках
і святині проростають на гріхах,
хоч молодість буяє і старість,
кожен день є судним без покарання.
А хто раптом побачить у мохові
якісь стежки як заграви розпачу
і у мармурі розпізнає птаха,
зупинилася необережна земля,
здригнеться порохом, задимить пожежами,
а в них побачить судний день без покарання.
Грудень 41 р.

Джерело

Dzień sądu
Każdy dzień jest dniem sądu bez kary,
jak w niepamięć idące pożary
niewidzialny – na ziemi – nisko,
niechwytany – przepala wszystko.
Chociaż dzwonią owoce w uśmiechach
i świątynie wzrastają na grzechach
chociaż młodość wytryska i starość,
każdy dzień jest dniem sądu bez kary.
A kto nagle na mchach zobaczy
jakieś tropy jak łuny rozpaczy
i w marmurze czy ptaku rozpozna,
że stanęła ziemia nieostrożna,
zadrży prochem, zadymi pożarem,
w nim zobaczy dzień sądu bez kary.
grudzień 41 r.

Жаль
Зрізано дерева богом війни,
голови повідрубувано диким бунтом,
бо не прийдуть ангели з пташиного пуху, не прийдуть.
Ось ніж ешафотів до хліба. Щось ще?

Занепокоєні мадонни мліють,
якби ж ти підняв примарні повіки землі,
шкода мені, шкода, бо світ – це жаль
за втраченою людиною.
лютий 41 р.

Джерело

Żal
Pozcinano drzewa światowidom,
ścięto głowy buntom dziecięcym,
bo nie przyjdą anioły z ptasich puchów, nie przyjdą.
Oto nóż szafotów do chleba. Cóż więcej?

Zatroskane madonny mdleją
jakbyś podniósł ziemi upiorną powiekę
więc żal mi, żal, bo świat to żal
za utraconym człowiekiem.
luty 41 r.

Ріка
Плинь, земле. Темні гори. Ріка несе все.
Материки вздовж води гарнішають. Веслом мовчання
ріка все поділить на весну і осінь,
на сиві зими, пори всіх часів.
Пролітають птахи, а береги таємничо
відкривають світ смутку і радості.

То така срібна значимість, усмішка неба у землі,
побачить нас і понесе з темними від праці руками,
струджених пригорне і з віддзеркаленнями
десь на околиці існування може прочитає
наші мовчазні обличчя. Будемо подібні
своїм відображенням у ній або будемо нагадувати
пітьму, котру несе, або бездоганні
обличчя застигнуть у сріблі, проте нескорені.

Плинь, земле. Довгий вечір і птахи вулиць,
здається трепіт вій приятельських очей,
і ластівки миготять теплими тінями,
і ніч опускається важко, і перистий світанок
підносить повіки хмар. Плоти снують у морок,
несучи важкі плоди; яблука – ніби град
достиглих ураганів впали з дерев минулих років.

Що ж будемо робити? Будиночки на узбережжі
як іграшки чекають на дитячу долоню,
а навколо спочивають натруджені звірі
і на полюсі тіні кінь у глибині пасовиська –
пробігає. Люди з далеку піднімають очі,
усміхаються, підносять руки вітаючи квіти,
ніби кажуть: «Плиньте. Стільки років».
І залишаються життєрадісні на самоті
з тим серцем, розділеним на світло і камінь.

А ріка плине, не зупиняючись ні на мить,
а інколи несе так залізні руки,
а інколи у ній зітхання, що просить ковток повітря,
і миють криваві долоні ті, хто вбили.
А інколи впаде сльоза, ніби попіл, що
привітає : «О, плиньте! Стільки ще років?»

А це тих спалених земель дим або волосся,
а це скривавлених хлопців, котрим кат стинає голови,
матері омиють тіла, перш ніж почорніють очі,
ріка ще є воскресінням, даремною надією,
або дівчатка тихі з оливковими очима,
якісь роздерті серця і домовини ловлять у ній,
а це пробиті руки занурять привидів
повидирані очі як дно каміння,
розіллються, загудуть, перш ніж стануть трояндою,
що проросте над водою, і як запечена кров,
припнута на пагорбах злих переможців – пропалить
і буде як грот з мовчання і сталі.

Плине спокійна ріка. Добра земле, плинь,
ріка все поділить на злочини і діяння,
і спокійна, залізна, понесе, устаткує,
дими переплутаних віддзеркалень на квіти пологів,
на барки глухих трун. Забутий голос
ще тихо кричить у ній, ще біліє волосся
спостерігачів на березі. Трави ще довгі,
ще ластівки прошиють і зважать повітря
маленьким порухом крил. Ще зітхне простір.

Закінчується темна ріка і надходить час.
9 VII 1942р.

Джерело

Rzeka
Płyń, ziemio. Góry ciemne. Rzeka wszystko niesie.
Lądy wzdłuż wody pękną. Jak wiosło milczenia
rzeka wszystko podzieli na wiosnę i jesień,
na zimy siwe, pory wszystkich lat.
Niosą się ptaki, a brzegi tajemne
świat smutku otwierają i radości świat.

To taka waga srebrna, uśmiech nieba w ziemi,
ujrzy nas i uniesie z rękami ciemnymi
od pracy, utrudzonych przygarnie i z odbić
gdzieś na krańcu żywota może się odczyta
nasze twarze milczące. Będziemy podobni
sami swoim odbiciom w niej albo podobni
ciemnościom, które niesie, albo nieskalane
twarze w srebrze zostaną, a niepokonane.

Płyń, ziemio. Długi wieczór i ptaki u lic,
zdaje się, rzęsy trzepot przyjacielskich oczu,
i jaskółki cieniami ciepłymi migocą,
i noc zapada ciężko, i pierzasty świt
podnosi chmur powiekę. Tratwy suną w mrok,
owoce ciężkie niosą; jabłka – jakby grad
burz dostałych opadły z drzew minionych lat.

Cóż będziemy czynili? Domki na wybrzeżu
jak zabawki czekają na dziecinną dłoń,
a wokoło zwierzęta utrudzone leżą
I na biegunach cieni w głąb pastwiska koń –
przebiega. Ludzie oczy unoszą z daleka,
Uśmiechają się, ręce w powitania kwiat
wznoszą, jakby mówili: “Płyńcie. Tyle lat”.
I z uśmiechem zostają pogodni i sami
z tym sercem rozdzielonym na światło i kamień.

A ta rzeka unosi nie trwając ni chwili,
a czasem takie ręce żelazne unosi,
a czasem w niej westchnienie, co o oddech prosi,
i myją krwawe dłonie ci, którzy zabili.
I czasem łza upadnie, jakby popiół padł
powitaniem: “O płyńcie! Ileż jeszcze lat?”

A to tych ziem spalonych włosy albo dym,
a to skrwawionych chłopców, których ścina kat,
matki ciała obmyją, nim oczy sczernieją,
jeszcze rzeka wskrzeszeniem, daremną nadzieją,
albo dziewczątka ciche o oczach z ołowiu,
jakieś serca rozdarte i trumny w niej łowią,
a to przebite ręce upiory zanurzą,
oczy powydzierane jak kamienie dnem
potoczą się, zahuczą, nim się staną różą,
co nad wodą wyrośnie, i jak skrzepła krew
u hełmów złych zwycięzców przypięta – przepali
i będzie jako grot z milczenia i ze stali.

Płynie rzeka spokojna. Dobra ziemio płyń,
rzeka wszystko rozdzieli na zbrodnię i czyn
i spokojna, żelazna, uniesie, pogodzi
dymy splątanych odbić na kwiaty narodzin,
na barki trumien głuchych. Zapomniany głos
jeszcze w niej woła cicho, jeszcze bieli włos
zapatrzonych na brzegu. Jeszcze trawy długie,
jeszcze jaskółki przetną i zważą powietrze
maleńkim ruchem skrzydeł. Jeszcze westchnie przestrzeń.
Kończy się ciemna rzeka i zapada czas.

9 VII 42 r.