Нільс Акерман. “Наша демократія – учень в школі українського популізму?”

by Diana

Переклала Марина Марченко
Джерело

Довгий час мені здавалося, що сучасна політична система в Україні – недорозвинений зародок демократії західного типу. Та політичне сьогодення змушує мене висунути протилежну гіпотезу: а що, як це сумне видовище – насправді провісник того, що очікує нас на Заході?
Українська політична система – захопливий світ, де майже все можливо, від листівки до вбивства, з проплаченими маніфестаціями найманих демонстрантів. 2010 року я із захватом висвітлював президентські вибори, коли Юлія Тимошенко на плакатах зі своєю знаменитою косою, опліч з білим тигром, проголошувала себе втіленням і охоронцем української культури. Ту кампанію вона програла Вікторові Януковичу, який обмежив своє звернення до виборців
звинуваченнями опонентів у всіх бідах, що роз’їдають країну, починаючи з економічної кризи.
Прикметна риса української демократії – кричущий брак ідеології. Партії завжди створюються довкола харизматичного лідера, який іноді навіть дає назву партії. Від виборів до виборів групи створюються і розпадаються,
наслідуючи політичні видозміни своїх лідерів. Замість і на місці програм, базованих на класичних ідеологіях (ліберали/соціалісти/християнські демократи/зелені тощо), політична пропозиція обмежується демагогічними
обіцянками, що формуються залежно від результатів опитувань. Сьогодні – кращі дороги, завтра – субсидії на комунальні тарифи, постійно – підвищення пенсій… Пенсії, це завжди спрацьовує! «Можна поміняти місцями програми
Януковича і Тимошенко, ніхто й не помітить», – пояснював нам один український політик 2010 року для репортажу для «Ебдо». Для більшості сучасних політиків це й досі не змінилося.
За іронією долі, єдина партія, котра може похвалитися чітким і роками незмінним ідеологічним курсом – ультранаціоналісти з партії «Свобода».
Спостерігаючи це сумне видовище кілька років тому, я був дійшов висновку, що молода українська демократія поки в зародковому стані, та поступово з’являтимуться партії, згуртовані довкола ідей, а не лідерів. Я сподівався, що за
якісь десять років українська демократія зможе запропонувати цілий спектр поглядів, подібно до пропорційних західних систем. Проблиск надії дала мені поява молодих рухів, як-от «Демократичний альянс» з прозорим фінансуванням і волонтерським членством на противагу великим партіям, які існують, схоже, насамперед для того, щоб захищати бізнесменів депутатським імунітетом.
Але недавні події навіяли мені глибокий сумнів щодо напрямку розвитку. Чи справді українська демократія рухається на захід, чи радше ми сповзаємо щороку ближче до політичного спектаклю? Ми весело сміємося над депутатами, які товчуться у Верховній Раді (український парламент), наче в дитсадку, а тим часом наші традиційні партії
дедалі більше прилаштовують свої програми до абсурдних пріоритетів і пропозицій найрадикальніших партій. Ми своїми голосами схвалюємо ініціативи, які грають на скороминущих і нерозважних почуттях, і дозволяємо перетворити інформування на різновид гумористичного спектаклю, де політичний талант виявляється в умінні принизити
супротивників.
Трамп і Сандерс в Сполучених Штатах, наші популістські ініціативи від правих і лівих у Швейцарії, наші французькі сусіди, які дозволяють Національному фронтові диктувати собі політичний порядок денний, не кажучи вже про східних і північних сусідів, де справи аж ніяк не кращі… Запит 2016-го – політик з сильною горлянкою. Здатною вивергати кілометри обіцянок, не гірше за продавця порохотягів з телемагазину.
Розважливі конструктивні демократичні дебати не підривають YouTube і не набирають мільйони переглядів на газетних сайтах, але на жаль, ми досі не знайшли іншого способу знаходити розумні відповіді на складні запитання.
Наслідуючи популістів, традиційні партії, замість спиратися на програми, будуть копіювати і їхні методи залучення виборців. Що ж до нас, виборців, який сенс нарікати на те, що їхній вплив зростає, коли ми самі постійно граємо
в їхню гру, підхоплюючи їхні спотворені пріоритети і вбачаючи розв’язання проблем тільки через призму їхнього бачення. Якщо популізм набирає очки, це тому, що нам треба навчитися відрізняти політику від шоу, державні служби від рекламних кампаній. В Україні багато говорять, що «ми маємо такий уряд, на який заслуговуємо». Я від усього серця сподіваюся, що і тут, в Україні, і на Заході, ми заслуговуємо кращого, ніж політика ґуль і роз’юшених носів.