З поезій Вацлава Граб’є

by Diana

Переклала Софія Челяк

Джерело: Václav Hrabě, Blues pro bláznivou holku. – Praha: Československý spisovatel, 1990

Варіація на ренесансну тему

Любов — це вечірня зоря,
що пливе чорним небом.
Зачиніть двері на засуви!
Погасіть у домі всі свічки
і загартуйте тіла,
ви,
ті, у кого скам’яніло серце.

Любов — це красивий корабель,
що втратив капітана,
матроси обмінюються рукостисканнями
і бояться того, що трапиться вранці.

Любов — це біль пробудження
і гарячі руки зірок,
що сиплять тобі у вікно в’язниці
квіти з медових місяців.

Любов — це вечірня зоря,
що пливе чорним небом.
Наше життя
горить, як свічка,
а мертві
кохатися не можуть.

Variace na renesanční téma

Láska je jako večernice
plující černou oblohou
Zavřete dveře na petlice!
Zhasněte v domě všechny svíce
a opevněte svoje těla
vy
kterým srdce zkameněla

Láska je jako krásná loď
která ztratila kapitána
námořníkům se třesou ruce
a bojí se co bude zrána

Láska je bolest z probuzení
a horké ruce hvězd
které ti sypou oknem do vězení
květiny ze svatebních cest

Láska je jako večernice
plující černou oblohou
Náš život
hoří jako svíce
a mrtví
milovat nemohou

Сонна ніжність

Неони,
благовіст,
у твоїх очах сходять
зорі і квіти,
і падають додолу
між тіней,
на берег озера, де росте очерет і кмин,
де лісоруби після роботи п’ють
горобинівку.

А мені так хочеться спати.
Спати
у тіні твого волосся.
Спати і ні про що не думати,
прокидатися під звуки твого голосу,
як кухар
з казок, де сплять по сто років,
і знову засинати,
з пучком твого волосся на чолі,
і трохи ревнувати
до сонця,
що малює на твоєму тілі
малі незрозумілі візерунки.

Ospalé něžnosti

Neony
zvoní klekání
v tvých očích vycházejí
hvězdy a květiny
padají na zem
mezi stíny
na břeh jezera kde roste rákosí a kmín
kde dřevaři po skončení práce pijí
kořalku z jeřabin

A mně se chce tak spát
Spát
ve stínu tvých vlasů
Spát na nic nemyslet
při zvuku tvého hlasu se probouzet
jak kuchař
v pohádkách kde spí se stovky let
a znovu usínat
s hrstí tvých vlasů na čele
a trochu žárlit
na slunce
které ti po těle kreslí
malé nepochopitelné obrázky
Je konec léta

Інфекція

Зірвався зі скелі, порослої арнікою,
і розпластався тут
розірваною шкірою, повний піску, сушеного листя
і тебе.

Найгірший випадок правцю в історії медицини.
Найбільші авторитети похитали головами і зникли,
сказавши, що це безнадійно.
Старша медсестра приносить
апельсини, сиґарети і тринадцять репродукцій Боттічеллі.
Готуйтеся, увечері вас оперуватимуть.
Виймуть серце. Маєте надто велике серце,
щоб з ним можна було жити.

Жую апельсин і згадую
Прагу. Хлюпає сніг. Чайки на яскраво освітленій
вул. 7 листопада, пам’ятаєш?
Моя біла лікарняна постіль гупає, мов трамвай,
об який сперся вітер.

Це сумно або, можливо, смішно,
може, і помру під скальпелем,
бо тільки ти
маєш кров
тієї ж групи, що і я.

Маю їм сказати, де тебе знайти.
Не лякайся, коли прийдуть за тобою.
Лежатиму між гладенькими стерелізованими інструментами
і не знатиму,
що ти прийшла.

Знаю,
що не тішу собою,
але тішусь тобою,
що кров’ю розбавлена,
і попустить правець, пропахлий димом, арнікою і шлягерами
такими старими,
що їх ніхто уже не пам’ятає.

Infekce

Spadl jsem ze skály prorostlé arnikou
a teď ležím
rozedřenou kůži mám plnou písku suchého listí
a tebe

Nejhorší případ tetanu v dějinách lékařství
Všechny kapacity nade mnou pokývaly hlavami a odešly
Je to prý skorem zbytečné
Vrchní sestra přináší
pomeranče cigarety a třináct reprodukcí od Botticelliho
Posilněte se večer vás budou operovat
Vezmou vám srdce Máte příliš velké srdce
na to abyste s ním mohl žít

Loupu pomeranč a vzpomínám
na Prahu Čvachtavý sníh Rackové Na 7. listopadu
bylo slavnostní osvětlení pamatuješ?
Moje bílá nemocniční postel se houpe jako tramvaj
do které se opřel vítr

Je to smutné nebo možná směšné
ale asi jim umřu pod nožem
protože jenom ty
máš krev
stejné skupiny jako já

Musím jim říct kde tě najdou
Nelekej se Až pro tebe přijedou
budu ležet mezi lesklými vyvařenými nástroji
a nebudu vědět
že jsi přišla

Vím
že mě nemáš ráda
ale já tě mám
v krvi rozpuštěnou
a bacily tetanu s vůní kouře a arniky a šlágry
tak starými
že je už vůbec nikdo nepamatuje

Ти

Це не алея заквітлих каштанів,
це не натовп ангелів з миртом,
це ніч.
Синя і біла.
На Влтаві замерзли човни і весільні букети.

У тебе очі, як тютюн.
А дерева на подольському цвинтарі —
це кипариси і срібні щуки.
Якось ти сказала: «Я тебе знайду».
Ніч.
Синя і біла.
Дим під стелею рухається, як твої руки.
У квартирі над нами хтось слухає Генделя,
чуєш?
«Музика на воді»,
припудровані троянди
у цьому холоді,
але ж і дурість, ні?
У тебе очі, як тютюн.
Страшно це все зіпсувати
якимось прекрасним жестом.

Коли підеш від мене,
зустрінеш господиню, що повертається
з м’ясом для недільного обіду,
дивуватиметься, що ти така молода,
а вже тиняєшся ночами.

Потім скаже, що у цьому також винні
комуністи.
«Подолі — не Монмартр», ніжно зауважить
інженер з другого поверху.
Дама у трамваї скривиться,
бо від тебе надто сильно смердить сиґаретами.

Буде ранок.
Тверезий,
сірий і синій, як волосся мого батька.
Майже ніхто не помітить,
що в тебе очі,
як тютюн.

Ty

To není alej kaštanů které kvetou
to není zástup andělů s myrtou
to je noc
Modrá a bílá
Na Vltavě zamrzly lodě a svatební kytice

Máš oči jako tabák
A stromy na podolském hřbitově
jsou cypřiše a stříbrné štiky
Jednou jsi řekla: “Já si tě najdu”
Je noc
Modrá a bílá
Kouř u stropu se chvěje jako tvoje ruce
V bytě nad námi někdo poslouchá Handla
slyšíš
“Vodní hudba”
napudrované růže
v téhle zimě
to je ale nerozum že?
Máš oči jako tabák
Bojím se abych to všechno nezkazil
nějakým překrásným gestem

Až půjdeš zítra ode mne
potkáš paní domácí jak se vrací
s masem na neděli
bude se divit že jsi tak mladá
a už se touláš po nocích

Pak si řekne že jsou tím stejně vinni
komunisti
“Podolí není Montmartre” upozorní mne jemně
inženýr z prvního patra
Dáma v tramvaji se ušklíbne
protože budeš hrozně moc vonět kouřem

Bude ráno
Střízlivé
šedé a moudré jako vlasy mého otce
Málokdo si všimne
že máš oči
jako tabák

Колискова

Березень. Чорне небо над містом
пахне дощем.
Ще раз усе порахую.
Ще хоча б раз.

Відсотки втрат, відсотки смутку,
відсотки щастя.

Те, що здобув,
те, що виграв,
те, що пропив,
те, що загубив дорогою,
те, що нажив чесно й нечесно.
Повноліття й поганe ім’я,
паперовий ґульден
у жилетці дядька.
Дядько був леґіонером, воював на П’яві,
і був такий добропорядний,
що коли повернувся, то не мав роботи.
Натомість мав хорошу дружину, татуювання на руці
і почуття гумору.
А на старості
рак.
Усе життя ненавидів війну і весь її бруд.

Він був з тих людей, що полетіли в космос.
А я —
бездарний племінник,
народжений у війну і виховиний в мирі,
під очима кола, як жалобні стрічки,
не можу спати
у цій чорній промоклій ночі.
Рахую на пальцях
нагороди життя і шрами від нашого кохання.

А ти спиш,
і, можливо, тобі сниться щось таке прекрасне,
чого я вже не матиму до смерті.

Добраніч.
Ти прекрасна навіть тоді, коли спиш.
Добраніч.

Чути, як приходить день.
Повільно, ніби вертається з п’янки.
Блукає
вулицями барів і церков.
Тепер позіхає.
Зупинився на розі.

Спи.

Я не можу…

Ukolébavka

Je březen Černé nebe nad městem
voní deštěm
Ještě jednou to všechno spočítám
aspoň jednou ještě.

Procenta ztrát, procenta smutku
procenta štěstí

to co jsem dostal
to co jsem vyhrál
to co jsem propil
to co jsem ztratil po cestě
to co jsem získal poctivě i nepoctivě

Plnoletost i špatnou pověst
papírovou zlatku
po strýčkovi ve vestě
strýček byl legionář a válčil na Piavě
a byl tak poctivý
že když se vrátil
neměl práci
Zato měl hodnou ženu na rukou tetování
a smysl pro legraci
A k stáří
rakovinu
Po celý život nenáviděl válku a všechnu její špínu

On byl z těch lidí co poletí do vesmíru
A já nezdárný synovec
zrozený za války vychovaný v míru
před očima kruhy jak smuteční pásky
nemohu spát
v této černé noci
Počítám na prstech
metály života a šrámy z naší lásky

A ty spíš
a možná se Ti zdá něco tak krásného
že na to do smrti nebudu mít

Dobrou noc
Jsi krásná i když spíš
dobrou noc

Je slyšet jak přichází den
Pomalu jako by se vracel z flámu
Bloudí
ulicemi hospod a chrámů
Teď zívá
Zastavil se na rohu

Spi

Já nemohu…

Заплющ очі

Заплющ очі.
Унизу машини для поливання уподібнюються дощу.
Ягнята збігають в долину і засинають
у твоїй тіні, тимчасом як завмирають стрілки годинника,
бо ця мить уже не повториться.

Вечірня тиша
провокує
лебедів
на те, щоб вони перед смертю спробували заспівати
щось про твою красу.

Заплющ очі.
У берлінському барі богохульствує одноногий
Христос,
його кров скрапує на голови фарисеїв.
Ганібалові слони лежать на берегах Конґо з порізаними жилами,
а вгодовані поети пророкують кінець
людської комедії.

Заплющ очі! Заплющ очі…
За мить замовкнуть
дзвони, тромбони, трамваї.
І я
слухатиму, як з неба відлунням повертаються
удари твого серця
у ритмі пташиних крил,
у ритмі, в якому Земля крутить космосом,
у ритмі, якого ніколи нікому не вдасться
спалити чи розіпнути.

Заплющ очі,
і буде це так, як захід місяця за алею мосту.

Заплющ очі,
і буде все так, як при створенні світу.

Zavři oči

Zavři oči
Dole na ulici kropicí auto napodobuje déšť
Beránci sbíhají do údolí a usínají
ve tvém stínu zatímco ručičky hodin se zastavují
protože tato chvíle se už nebude opakovat

Ticho večera
provokuje
labutě
aby se ještě před smrtí pokusily zazpívat
něco o tvé kráse

Zavři oči
V berlínské hospodě se rouhá jednonohý
Kristus
a jeho krev
padá na hlavy farizejů
Hannibalovi sloni leží na březích Konga s odřezanými žilami
a vypasení básníci předvídají konec
lidské komedie

Zavři oči! Zavři oči…
Za chvíli umlknou
zvony trombóny tramvaje
a já
budu poslouchat jak se z oblohy s ozvěnou vracejí
údery tvého srdce
v rytmu ptačích křídel
v rytmu v kterém se země kolébá vesmírem
v rytmu který se nikdy nikomu nepodaří
upálit nebo ukřižovat

Zavři oči
a bude to jako když měsíc zapadá v aleji mostů

Zavři oči
a bude to všechno jako na počátku světa!

Вірш майже на розлучення

Сонце,
прекрасний манекен,
незґрабно похилося
до заходу.
Закриваються
квіти і зачиняються крамниці.
Прага, змучена
похвалою поетів і своєю
красою,
сивіє
сутінками.

Це так незвично,
що все на тебе схоже.
Це так незвично.
Та думка, що можу тебе втратити.
Бо все на світі неухильно змінюється.

Можу тебе втратити,
і знову будуть ранки,
повні сиґарет,
і буде манити
до гарного і помпезного смутку.
Можу тебе втратити,
і знову будуть ночі,
місяць, що розвівається на небі, буде схожий на тінь
твого розпущеного волосся,
багато не спатиму і ненавидітиму
класику.

Можу тебе втратити,
і потім, можливо, це буде найкраще зваблення мовою діалектикти.

Так,
усе може статися.
Але ніколи вже не загублю
усіх тих легкомисних, невихованих і справедливих
дітей нашої любові.
Усе те, що непогано було б спродати
у «Тузексі»,
вистругати за ніч,
вибити протекцію
усмішкою,
спрагою і відвагою,
не чекати, що життя пройде повз, як святкова народна процесія,
не дати спокуситися
щастям,
яке випало вміру, і варто
не бути тут зайвим,
і не їсти дармового хліба.

Над ранок побачити диких коней біля Влтави,
перерахувати свої кохання
і, якщо буде потрібно,
не дати вбитися
для неї.

Báseň skoro na rozloučenou

Slunce
překrásný manekýn
se prkenně uklání
k západu
Zavírají se
květiny a obchody
a Praha unavená
chválou básníků a svoji
krásou
šediví
soumrakem

Je to tak podivné
co všechno se ti podobá
Je to tak podivné
ta myšlenka že tě můžu ztratit
protože všechno na světě
se neustále mění

Můžu tě ztratit
a zase budou rána
plná cigaret
o bude to svádět
ke krásnému a pompéznímu
smutku

Můžu tě ztratit
a zase budou noci
měsíc vlající na obloze
bude podobný stínu
tvých rozpuštěných vlasů
nebudu moci spát a budu
nenávidět
klasiky
Můžu tě ztratit
A pak bude snad nejvhodnější
svést to na dialektiku

Ano
to všechno se může stát
Ale nikdy už neztratím
všecky ty lehkomyslné
nevychované a pravdivé
děti naší lásky
všecko to co nejde vyhandlovat
v Tuzexu
nabiflovat přes noc
získat protekcí
úsměvem
Touhu a odvahu
nečekat až se život převalí
kolem jako baráčnický
průvod
nedat se zlákat
štěstím
které padne a sluší
nebýt tu zbytečně
nejíst tu zadarmo chleba

Uvidět ráno u Vltavy divoké koně
Vyjmenovat své lásky
a bude-li třeba
nechat se zabít
pro ně


Замість вівтаря буде телефон

Значить так, на Карлаку, перед вітриною
з сімома французькими коньяками
(і духом електричного Будди у грудневому повітрі).

Дівчина, що миє голову на другому кінці телефонного дроту,
і мої зголоджені слова безсило хрускотять мембраною.

Через кілька років якось піднімеш слухавку з незнайомим голосом,
знову шпортаючись гарно облаштованою кімнатою,
літатимуть мокрі і зіжмакані вірші наших чотирьох очей,
через це у телефонній будці стоятиме
пара́ із запахом ромашок і твоїх рук.

Трамвай повний мишей і відгодованих почуттів,
а я точно не знаю, коли відправляється останній потяг
до Гамелна, так само як і не знаю,
як сказати «чекатиму» в минулому часі.

Сімсот тридцять шість кроків до вітрини,
пошматовані неони кохання у розмовах, які оминаю,
мій подих замерз (з питомим незнанням героя)
на скляних дверях твоєї відсутності,
і куряться декілька букетів у зубах готичних вікон,
це реквієм
за сумною ніжністю,
що догорає фіалковим вогнем
у твоєму волоссі, яке сохне.

Точно не маю ні найменшого поняття, коли відправляється останній потяг
до Гамелна. У нетверезих петлях
годинника скрипить темрява.

А відкриймо шикарний бар,
де можна буде, коли захочеться, зустрічатися
цілодобово,
на стінах сокири по всіх безгрішних коханнях,
над входом мальована вивіска:
«Біля семи Мартелів
перед ланцюгом
на початку
моста».

А na místě oltáře bude telefon

Tak tedy na Karláku před výkladní skříní
se sedmi francouzskými koňaky
(a duchem elektronického Budhy v prosincovém vzduchu)
Dívka která si myje vlasy na druhém konci telefoního drátu
a moje hladová slova bezmocně chrastí membránou
Kdykoliv po těch lletech zvedneš telefon s neznámým hlasem
znovu proklopýtají noblesním pokojem
zmoklé a zmuchlané verše našich čtyř očí dohromady
Kdykoliv od té doby v každé telefoní budce
pára z heřmánku a tvých rukou

Tramvaj plná myší a vykrmených citů
a já fakt nevím kdy jede poslední vlak
do Hameln zrovna tak jako nevím
jak se řekne “Budu tě čekat” v minulém čase.

Sedm set třicet šest kroků k výkladní skříni
škubavé neony lásky v rozhovorech které míjím
můj dech zamrzající (s pitomou nevědomostí hrdinů)
na skloněných dveřích tvé nepřítomnosti
a několik kytic kouře v zubech gotických oken
to je rekviem
za smutné něžnosti
dohořívající fialovýcm ohněm
ve tvých schnoucích vlasech

Fakt Nemám ponětí kdy jede poslední vlak
do Hameln v nenamazaných pantech
hodin vrže tma

A postavíme tedy skvostnou hospodu
kde bude možno kdykoliv se potkat
s nepřetržitým provozem
na stěnách sekyry po všech švorcových láskách
a nad vchodem malovaný štít
“U sedmi Martellů
před řetězem
na začátku
mostu”.

Коли світатиме

Блиск в очах ліхтарів,
запах дурману.
І твої прохолодні,
як вітер уранці,
долоні
молились з моїми — найкрасивіші
сури корану.

Ще один поцілунок, а потім
на твоєму черевичку
перепливу купу океанів.
І навіть відкрию
якусь нову незнайому Америку
лише для тебе.
Може так статися,
що помру серед мисливців за черепами,
і коли тобі надішлють мою висушену зменшену голову,
ти здаси її в комісійний магазин,
бо не зможеш її опізнати.

Або мені не пощастить роздобути
хоча б одного матроса,
і я, зі злості, проп’ю
твій черевичок в якійсь лісабонській кнайпі.
Можливо, буду засуджений за єресь,
бо всі розумні люди знають, що Америка
лишень одна і та вже відкрита,
моливо, ти прийдеш подивитися,
як спалюють божевільного.

Також цілком можливо,
що мені пощастить,
і одного дня я привезу тобі
прикраси з пір’я, тютюн, ґумові м’ячі
із землі,
яку відкрив.

Až bude svítat

V očích luceren se leskne
vůně durmanu
a tvoje dlaně
svěží
jak vítr po ránu
se modlí s mými to nejkrásnější
súru z koránu

Jen ještě jeden polibek a potom
na tvém střevíčku
přepluji spoustu oceánů
A třeba objevím
nějakou novou neznámou Ameriku
jenom pro tebe
Může se stát
že zemřu mezi lovci lebek
a až ti pošlou mou vysušenou zmenšenou hlavu
prodáš ji v bazaru
protože nebudu k poznání

Anebo se mi nepodaří sehnat
ani jenoho lodníka
a já ze vzteku propiju
tvůj střevíček v nějaké lisabonské hospodě
Mohu být souzen pro kacířství
protože všichni rozumní lidé ví že Amerika
je jen jedna a ta už byla objevena
a možná i ty se přijdeš podívat
jak upalují blázna

Ale také je docela možné
že se mi to povede
a jednoho dne ti přivezu
ozdoby z peří tabák a gumové míčky
ze země
kterou jsem objevil

Вірш майже як різдвяна листівка

На снігу, який нападав зранку,
тягнуться чорні сліди,
як листя у жовтні, як жовтий захід,
як дерева старої алеї.
Сонячна кров стікає снігом,
морозно закам’янів краєвид,
почервоніла ріка без берегів
повільно засинає без риби.
Лиш довга низка
чорних стоп
рве сніг,
хто тут ішов,
щастя чи смерть
шукав у заметах?

У той час всюди горіло в печах,
спітніле обличчя
впало у сніг,
тим весняним ароматом запахло навіть мені,
коли під ним почала танути земля.
Був це добрий театр —
на самоті дивитися через скло.

Останню добу не можу заснути.
Так мало снігу нападало,
і мені за склом у теплі
залишається шматок надії,
що якийсь вітер завіє снігом
ті сліди цілком.

Báseň skoro jako vánoční pohlednice

Ve sněhu který zrána napad
táhnou se černé šlápěje
jak listí v říjnu žloutne západ
jak stromy staré aleje
Krev slunce stéká po sněhu
a mrazem ztuhlá krajina
zarudlá řeka bez břehů
a bez ryb zvolna usíná
Jen dlouhý řetěz
černých stop
trhá sníh
kdo to tu šel
štěstí či hrob
hledal v závějích?

Zatímco všude hořelo v kamnech
zpocenou tváří
do sněhu pad
ta jarní vůně dýchla až na mne
když pod jeho tělem zem začala tát
Bylo to dobré divadlo
přes sklo se dívat jak byl sám

Poslední dobou špatně usínám
Tak málo sněhu napadlo
a mně který jsem za sklem v teple
zbývá pramálo naděje
že vůbec někdy vítr sněhem
ty černé stopy zavěje

Два тимпани в інтервалі квінти

Сам,
як меморіальна дошка
на запорошеній вулиці червня,
сам,
як високосний рік.
Погляньте, генерали,
як по-королівськи золотяться сади
під навалою бабиного літа,
погляньте, генерали,
як кавалери у джинсах
переходять струмок,
ведучи своїх дам
на Ґавот, а сніг
падає на туберкульозні легені
старих майстрів.
Сам,
як меморіальна дошка
на запорошеній вулиці.
Сам,
як високосний рік.
Послухаю сентиментальний крик
лоретанських дзвонів, порахую
скурені сиґарети
і спробую запам’ятати
те, як цей вечір сцить
за рогом осені,

а клапті сонця, загашені
об барокові вікна розбишацьким
пальцем, ще якусь мить димлять
з нав’язливою ніжністю
недопалка
і відступника.

Dva tympány v intervalu kvinty

Sám
jako pamětni kámen
v prašné ulici června
sám
jako přestupný rok
Pohled’te generálové
jak královské zahrady zlátnou
pod nájezdy babiho léta
Pohled’te generálové
jak kavaliři v texaskách
přes potok přecházeji
vedouce své dámy
na posledni gavotu a snih
padá na tuberácké plice
starých mistrů
Sám
jako pamětni kámen
v prašné ulici
Sám
jako přestupný rok
poslouchám sentimentálni křik
loretánských zvonů počitám
zbylé cigarety
a snažím se zapamatovat si
tento večer mokvající
na zápraží podzimu

a útržky slunce tipnuté
o barokni okna chuligánským
palcem ještě chvili čoudi
s křiklavou něhou
vajglů
a renegátů

Голова дівчини

Спершу
був непристойний задум
і вибілений снігом п’янки
папір.

А потім пензлик, вмочений у туш.
Варто було б намалювати лінію.
Вона, як слід від нещасливого кохання,
тонка, чорна і дуже виразна.

І раптом тут ти.

Багато чоловіків втратили через тебе голову,
а ще більше захочуть узяти ніж
і порізати
цю зухвалу красу.

Не розмовляй з ними взагалі,
поки на почнуть розказувати
про те, яка ти є,
але
це всього лиш розмови.
Не кажи ні слова
і не сердся на них,
вони тебе не розуміють,
бо не дивляться на тебе
по телебаченню.

Не розуміють, що ти така гарна
просто так,
не розуміють,
бо не відчули того страху,
який колотить серцем об ребра, як протяг,
не відчувають жалю в горлі
і не мають почервонілих очей від покори і безсоння.

Коли пензель зупинився після горбика твого підборіддя,
він перетворився на бритву,
що ніжно і точно вирізає з паперу
твою шию,
пензлик з великою м’якістю і гнучкістю,
поміж життям і смертю
змальовує твої риси
назавжди,
він — це причина спалити,
ужиткове користування,
розлучення,
гниль
або, врешті-решт, кінець
кохання.

Цей процес називається створенням.
Спочатку маємо двадцять років,
страх через розум
і досконалість.
Потім одного разу ти
чорна і дуже вразлива,
як слід від нещасливого кохання,
яке ще довго після свого закінчення
провокуватиме на
відвертості.

Hlava dívky

Na počátku
byl rouhavý úmysl
a papír zbělelý až k sněhu
ponocováním

A potom štětec namočený v tuši
Tu čáru už nelze vymazat
Je jako stopa po smutné lásce
štíhlá černá a tak krásně viditelná

Pak jsi tu najednou ty

Mnoho lidí se do tebe zblázní
a ještě víc jich dostane chuť vzít nůž
a podřezat
tu drzou krásu

Vůbec s nimi nemluv
až ti budou říkat
že jsi taková
no
jen promluvit
Neříkej ani slovo
a taky se na ně nemrač
Oni tě nechápou
protože tě neznají
z televize

Nechápou že jsi tak krásná
zadarmo
Nechápou
protože neznají ten strach
který tluče srdcem o žebra jako průvan
neznají tu palčivost v krku
a oči zarudlé pokorou a nevyspáním
když se štětec stáčel po ohybu tvé brady
a měnil se v břitvu
vyřezávající z papíru jemně a jistě
tvůj krk
štětec s ohromnou jistotou se pohybující
mezi životem a smrtí
a kreslící tvou podobu
navždy
to jest do spálení
užitečného použití
roztrhání
hniloby
nebo až do konce
lásky

Říká se tomu proces tvoření
na počátku je dvacet let
strach z rozumu
a dokonalosti

Pak jsi tu najednou ty
Černá a lehce zranitelná
Jako stopa po smutné lásce
která ještě dlouho po svém zániku
bude provokovat
opravdovostí