З поезій Катерини Массе

by Diana

Переклад Кирила Поліщука
Джерело

День народження поетеси

мені виповнилося вісімнадцять тисяч слів
адже у поета замість долі –
лексикон
над ним я працюю майже без перерви
але в кожному вірші
є свої помилки

мені виповнилося вісімнадцять тисяч слів
я не роблю висновків
чи багато мені ще їх залишилося
але молю
бога своєї мови
аби допоміг дожити
до найголовнішого
з усіх ужитих мною
Слова

дзень нараджэння паэткi

мне споўнiлася васямнаццаць тысяч слоў
бо ў паэта замест лёсу –
лексiкон
над iм працую я амаль без перапынку
але ў кожным вершы
ёсць свае памылкi

мне споўнiлася васямнаццаць тысяч слоў
я не раблю высноў
цi многа мне яшчэ iх засталося
але малюся
богу сваёй мовы
каб дапамог дажыць
да самага галоўнага
з усiх ужытых мною
Слова


Спіритичний сеанс

у сервісному центрі сказали мені,
дуже небезпечно і кепсько,
що у деяких інтерфейс в голові
все ще польський чи російський.
щоб зрештою не зламатися,
нам потрібно тер-мі-ново оновлюватися.
крім того, міняти розкладку, мовні колонки,
а інакше полетить до біса наша операційна система

і пізніше – у іншому духовному стані –
що ми скажемо Вітовту, Сапегам, Радзивілловим,
Короткевичу і Єфросинії Полоцькій?
«Ну-у … в середовищі білоруськомовних було мало!»,
або
«Йой, з владою не пощастило!»,
або
«Е-ем, трохи сплутав націоналізм з нацизмом»,
або
«Я просто був дурнем сповненим цинізму».

ні, панове,
названим особам
це буде не до душі.
більш того,
що, якщо їх душі тепер тут,
серед нас або навіть в наших тілах?
що, якщо вони повернулися, прилетіли
подивитися через нас,
які дав плоди час?
що, якщо у Вас душа Костюшко?
а у вас – Калиновського?
може, Вашими очима дивиться Барбара Радзивілл?
а Вашим голосом говорить Дунін-Марцинкевич?

століттями, тисячоліттями ми самі зорали цей ґрунт.
не плугом – а власними серцями,
не для хліба –
а заради сильнішої духовної інерції,
що йде в майбутнє, у вічність,
долаючи скорботу і злидні.

не знаю, хто зараз ворушить моїми вустами,
я кажу це все під чиїмось сакральним примусом;
я чую, як хтось мені шепоче, панове,
що нам не можна,
не можна,
не можна!
здаватися.

сьпірытычны сэанс

у сэрвісным цэнтры сказалі мне,
гэта вельмі небясьпечна й кепска,
што ў некаторых інтэрфэйс у галаве
ўсё шчэ польскі ці расейскі.
каб урэшце не зламацца,
нам трэба тэр-мі-нова абнаўляцца.
апроч усяго, мяняць раскладку, моўныя калёнкі,
а йнакш паляціць да чорта нашая апэрацыёнка!

і пазьней – у іншай духоўнай роўніцы –
што мы скажам Вітаўту, Сапегам, Радзівілам,
Караткевічу і Эўфрасіньні Полацкай?
“ну-у… у асяродзьдзі беларускамоўных было мала!”,
альбо
“ой, з уладай не пашанцавала!”,
альбо
“э-эм, крыху зблытаў нацыяналізм з нацызмам”,
альбо
“я проста быў дурнем, поўным цынізму”.

не, спадарове,
названым асобам
гэта будзе не даспадобы.
больш за тое,
што, калі іхныя душы зараз тут,
сярод нас альбо нават у нашых целах?
што, калі яны вярнуліся, прыляцелі
паглядзець праз нас,
які жа плён даў час?
што, калі ў Вас душа Касьцюшкі?
а ў Вас – Каліноўскага?
можа, Вашымі вачыма глядзіць Барбара Радзівіл?
а Вашым голасам гаворыць Дунін-Марцінкевіч?

стагодзьдзямі, тысячагодзьдзямі мы самі ўзаралі гэтую глебу.
ня плугам – а ўласнымі сэрцамі,
ня дзеля хлеба –
а дзеля мацьнейшай духоўнай інэрцыі,
што йдзе ў будучыню, у вечнасьць,
пераадольваючы скруху і галечу.

ня ведаю, хто зараз варушыць маімі вуснамі,
я кажу гэта ўсё пад нечым сакральным прымусам;
я чую, як нехта мне шэпча, спадарства,
што нам нельга,
нельга,
нельга!
здавацца.

дихання

вдих –
видих
вдих –
видих
прислухайся
вдих –
видих
не зупинити
вдих –
видих
музика
це
б’ється серце
всесвіту
вдих –
видих
дихають хвилі
вдих –
видих
дух
рухається
спіраллю
не зупинити
вдих –
видих
це
б’ється серце всесвіту
ти б’єшся
серцем всесвіту
серце всесвіту
б’ється тобою
всесвіт б’ється
твоїм серцем
вдих –
видих
не зупинити
вдих –
видих
ти не один
дихаєш не сам –
це
легені всесвіту
вдих –
видих
в
ди
х
ви
дих
дихає
дух
не спинити

дыханьне

удых –
выдых
удых –
выдых
прыслухайся
удых –
выдых
не спынiць
удых –
выдых
музыка
гэта
б’ецца сэрца
сусьвету
удых –
выдых
дыхаюць хвалi
удых –
выдых
дух
рухаецца
па сьпiралi
не спынiць
удых –
выдых
гэта
б’ецца сэрца сусьвету
ты б’ешся
сэрцам сусьвету
сэрца сусьвету
б’ецца табою
сусьвет б’ецца
тваiм сэрцам
удых –
выдых
не спынiць
удых –
выдых
ты не адзiн
ня дыхаеш сам –
гэта
лёгкiя сусьвету
удых –
выдых
у
ды
х
вы
дых
дыхае
дух
не спынiць

* * *

я пірнаю в себе –
звідти ніхто мені відповісти не може.
о боже,
може мене не існує?

хутчіш виходжу на повітря,
хитається земна вісь.
і я вдихаю запах всесвіту –
і знаю:
я є.

***
я паглыбляюся ў сябе –
адтуль ніхто мне адказаць ня можа.
о божа,
мо мяне не існуе?

хутчэй выходжу на паветра,
хістаецца зямная вось.
і я ўдыхаю пах сусьвету –
і ведаю:
я ёсьць.

у Мови

я питаю у Мови:
«які твої умови?»
вона мені: «промовиш на Мові –
і все абсолютне стане умовним.
а коли знову зажадаєш свободи –
полюби безумовно –
і станеш безмовною,
без Мови.
зупинить безмовності муку
І верне тебе до твого Абсолюту»

«Так навіщо існуєш ти, Мово?» –
«Щоб любили ви все безумовно,
без умов,
без мов,
понад мов».

у Мовы

я пытаю ў Мовы:
“якія твае ўмовы?”
яна мне: “прамовіш на Мове –
і ўсё абсалютнае стане ўмоўным.
а коль зноў пажадаеш волі –
палюбі безумоўна –
і станеш бязмоўнай,
бяз Мовы.
суніме бязмоўнасьць пакуты
і верне цябе да твайго Абсалюта”.

“дык нашто існуеш ты, Мова?” –
“каб аднойчы любілі вы ўсе безумоўна,
без умоваў,
бяз моваў,
звыш моваў”.


церемонія життя

церемонія життя:
розлиті по чашах душі
під тиском самозабуття
стоять мовчки, непорушно
на підносі,
неначе слова в лапках.

душу, яку цілком не зміряти,
обмежували формою,
розміром,
щоби її смак і аромат чистий
зробити чиєюсь насолодою
церемонія життя:
до дна випиті душі,
і тільки я
лишилась в чаші непорушна.
куди увіллється смак мій, аромат
хвилею насолоди?

я лишилася тут одна –
ким би не був ти,
пий же, пий мене до дна.

цырымонія жыцьця

цырымонія жыцьця:
разьлітыя па кубках душы
пад ціскам самазабыцьця
стаяць маўкліва, непарушна
на падносе,
як быццам словы ў двукосьсі.

душу, што цалкам невымерная,
абмежавалі формаю,
памерам,
каб ейны чысты смак і водар
зрабіць чыёйсьці асалодай.

цырымонія жыцьця:
дарэшты выпітыя душы,
і толькі я
лунаю ў кубку непарушным.
куды ўвальецца смак мой, водар
аднойчы плыньню асалоды?

я засталася тут адна –
кім бы ты ні быў,
пі жа, пі мяне да дна.

Біла колона в чорному залі

Біла колона.
У чорному залі.
Квіткова охорона
З бетону і сталі.
Мармурова анфілада.
Кам’яні контрфорси.
Моя коралова помада.
Твої «найківські» кроси.
Рафаеля «Сікстинська Мадонна».
Навпаки – «Квадрат» Малевича.
Я крила розправила, злетіла безмовно.
А ти, мов Аполлон, застиг у величі.
Я зліва: пишу у повітрі фреску.
Праворуч: ти ставиш лептоп на загрузку.
І кажеш мені щось німецькою.
А я мовчу
Білоруською.

Белая калёна ў чорнай залі

Белая калёна.
У чорнай залі.
Кветкавы ордар пад аховай
Бэтону і сталі.
Мармуровая анфіляда.
Каменныя контрфорсы.
Мая каралевая памада.
Твае “найкаўскія” кросы.
“Сыкстынская Мадона” Рафаэля.
Насупраць – “Квадрат” Малевіча.
Я распасьцерла крылы ды ўзьляцела.
А ты застыў, як Апалён, у сваёй велічы.
Я зьлева: пішу ў паветры клясычную фрэску.
Ты – справа: ставіш лэптоп на загрузку.
І кажаш мне штосьці па-нямецку.
А я маўчу.
Па-беларуску.