Федеріко Гарсія Льорка. Поема канте хондо

by Diana

Переклала Ольга Здір

Супровідна записка до перекладу
Примітки перекладачки

Маленька балада трьох річок
Сальвадорові Кінтеросу

Гвадалквівір величний
між олив тече й помаранчів.
Зі снігів на поля пшеничні
річки Гранади збігають.

Ах, любов,
що пішла й не вертає!

Гвадалквівір бородатий
весь у гранатовім квіті,
а до річок Гранадових
в одну кров, в другу сльози улиті.

Ах, любов,
що пішла тай за вітром!

Для пишних вітрильних суден
Севілья гостинець має;
водами Гранади веслують
лише самотні зідхання.

Ах, любов,
що пішла й не вертає!

Гвадалквівір — височенна
вежа й гаї апельсинні.
Дарро й Геніль — біля греблі
башточки старовинні.

Ах, любов,
що пішла тай за вітром!

Хто скаже, що води уносять
лиш огники блудні ридань?

Ах, любов,
що пішла й не вертає!

Несуть вони квіт апельсинів
й оливи до Андалусії.

Ах, любов,
що пішла тай за вітром!

Поема циганської сигірійї
Карлосові Морлі Вікуньї

Крайобраз
Долина олив
присмеркова
згортається
опахалом
і розгортається знову.
Небо низьке
струмиться
темним зоряним ливнем.
Сутінки й очерети
тремтять
на річній підойми́ні.
Повняться
криком оливи.
Зграя птахів-
полонянок
у мерехтливім вітті
довгими колихає
хвостами
в сірім повітрі.

Гітара
Зачинає плачами
бриніти гітара.
Струн удари
розколюють
келихи рання.
Зачинає плачами
бриніти гітара.
І вже
не мовчатиме.
Їй незмога
мовчати.
Квилить монотонно,
плаче водами,
стогне вітрами
понад снігами.
Їй незмога
мовчати.
Тужить за речами
втраченими.
Пісками півдня гарячими
просить камелій білих,
плаче стрілою без цілі,
без розсвіту повечір’ям
і першим померлим птахом
у гіллі.
О, гітаро!
Серце, що його
п’ять шпаг ізранили.

Крик
Еліпскрику
лине від верховини
до верховини.

Постає
чорна райдуга,
простягшись від олив
над лазуровою ніччю.

Ай!

Наче лучок віоли,
крик примусив тремтіти
струни довжезні вітру.

Ай!

(Із печер визирають люди,
тримаючи світники).

Ай!

Тиша
Слухай, сину мій, тишу.
Вона хвилюється, дихає,
в ній течуть долини і відзвуки.
Це тиша,
що чола схиляє
до небосхилу.

Хода сигірійї
В темряві метеликовій
смаглявовида дівчина,
туман за нею зміїться
білою рікою.

Земля, створе́на зі світла;
небо з плоті земної.

Тіло скуте тремтінням
ритму, що все не з’явить ся;
серце в неї зі срібла
і кинджал у правиці.

Куди ідеш, сигірійє,
за ритмом цим, бездумково?
Який вбере в себе місяць
вапно й олеандр твого болю?

Земля, створена зі світла;
небо з плоті земної.

Вона пройшла
Діти споглядають
щось віддалене.

Гаснуть світники.
Сліпі дівчата
в місяця допитуються таїн.
І плачу спіралі висхідні
у повітрі вітерець гойдає.

Гори споглядають
щось віддалене.

А далі
Усі лабіринти,
утворені часом,
щезають.

(Пустиню
лишаючи).

І серце,
джерело бажань,
висихає.

(Пустиню
лишаючи).

Цілунків і ранків
палкі сподівання
згасають.

Пустиню
лишаючи.
Хвилясту пустиню
лишаючи.

Поема солеа́
Хорхе Саламеа

Спогад

Земля суха,
земля безгучна
ночей
безмежних.

(Вітер в оливняках,
вітер поземний).

Стара
земля
лямпади
і печалі.
Земля
водойм підземних.
Земля
сліпої смерті
і стріл безжальних.

(Вітровій по шляхах.
Тиховій в тополиному гаю).

Селище
Височіє розп’яття
на верховині голій.
Столітні оливи глядяться
в води прозорі.
На вулицях
люди закутані.
А на баштах
одвік обертаються флюгери…
О, закутнєє селище,
в часі загублене, —
сльози твої, Андалусіє!

Кинджал
Кинджал
у серце вганяється,
наче леміш плуга
в цілець.

Ні.
Не встромляйте.
Ні.

Кинджал,
мов сонячний промінь,
запалює жахні
провалля.

Ні.
Не встромляйте.
Ні.

Перехрестя
Вітер з-під сонця;
ліхтар
і в серце —
кинджал.
Вулицю
наповняє
тремтіння
струни нап’ятої,
тремтіння
величезного ґедзя.
З усіх чотирьох вітрів —
я бачу:
у серце —
кинджал.

Ай!
Крик лишає по собі у вітрі
тінь кипарису.

(Облиште мене в цьому полі
із плачем моїм).

Увесь світ — сама лиш руїна,
що в німотну тишу заринула.

(Облиште мене в цьому полі
із плачем моїм).

Не стало і променя, обрій
кострами поточений.

(Я ж сказав вам: облиште мене
в цьому полі
із плачем моїм).

Наглість
Мертвим зоставсь у провулку
із кинджалом у грудях.
Невідомий нікому.
Як тремтить цей ліхтар,
мамо!
Як він тремтить у провулку,
цей єдиний ліхтарик!
Світало. І було ні́кому
ув очі його зазирнути,
відкриті різкому повітрю.
Мертвим, мертвим зоставсь у провулку
із кинджалом, кинджалом у грудях
невідомий нікому, нікому.

Солеа
У погребовім одінні
гадає, що світ маленький,
а серце таке велике.

У погребовім одінні.

Гадає, що тужні крики
і тендітні зітхання
зникають в потоці вітру.

У погребовім одінні.

Балкон лишився відкритим,
і зоря світова крізь нього
увела небо блакитне.

Ай айяйяйяй,
у погребовім одінні!

Печера
З печери лунають
протяглії зойки.

(Лілове
на тлі червоному).

Спогадує циган
віддалені сторони.

(Фігури таємні
і вежі високі).

А очі ідуть
за вібруючим голосом.

(Чорне
на тлі червоному).

Білена печера
тремтить в золотому.

(Біле
на тлі червоному).

Зустріч
Ні ти, ані я
зустрічатися
не бажаємо.
Ти… та ти уже знаєш.
Я так сильно її кохав!
Іди собі отим плаєм.
Мої руки
попробивані
цвяхами.
Чи не бачиш,
як я кров’ю
спливаю?
Не оглядайся,
іди небавом
і молися, як я,
святому Каетанові,
бо ані ти, ані я
зустрічатися
не бажаємо.

Світанкові дзвони
Дзвони тай у Ко́рдові
на світанні.
Дзвони світанкові
у Гранаді.
По усіх усюдах
чують вас дівчата,
що плачуть над тужно́ю
ніжно́ю солеа.
У горах і долинах
Андалусі́ї
вам серця дівочі
вторять співом.
З Іспанії всієї
зі схилами тремтливими,
з розпуттями сліпучими,
з пустельними обніжжями
дівчата дослухаються
до вашого дзвоніння;
із ніжками граційними,
з одіннями струмливими,
дівчата, що наповнюють
перехрестя світлом.
Ах, дзвони тай у Ко́рдові
на світанні,
ах, дзвони світанкові
у Гранаді!

Поема сае́ти
Франсискові Іглесіасу

Лучники
Лучники темряво-млисті
до Севільї надходять.

Гвадалквівіру просторість.

Кресані широкі і сірі,
кереї повільні і довгі.

Ай, Гвадалквівіре!

Пройшли вони шлях неблизький
з країв печалі і болю.

Гвадалквівіру просторість.

І входять до лабіринту.
Кохання, кришталь і гори.

Ай, Гвадалквівіре!

Ніч
Свіча, лямпада,
ліхтар і блищак.

Сузір’я
саети.

Золоті віконця
горять,
і погойдуються у заграві
хрестів хиткі силуети.

Свіча, лямпада,
ліхтар і блищак.

Севілья
Севілья, башта вирізувана,
повна лучників ґречних.

Севілья — аби зранитись.
Кордова — щоб померти.

Місто, яке висліджує
довгі-предовгі ритми
й згортає їх, і звиває
їх немов лабіринти.
Немов лози із гронами стиглими,
що багрянце́м налиті.

Севілья — аби зранитись!

Понад долиною чистою
під склепінням небесним
своєї ріки неухильну
пускає стрілу-саету.

Кордова — щоб померти!

У трунку своєму мішає,
від обрію знавісніла,
гіркоту дона Хуана
й довершеність Діоніса.

Севілья — аби зранитись.
Завжди — аби зранитись!

Процесія
Наближуються провулком
чудовні й чудні однороги.
З яких країв,
з яких мітичних дібров?
Надходять —
і обертаються лічозорами.
Фантастичні Мерліни
і Христос у вінці терновому,
Дюрандаль зачарований,
несамовитий Роланд.

Пасо
Діва у криноліні,
Діва де-ла-Соледад,
відкрита, мов превеликий
тюльпан.
На своєму човні зі світла
линеш
високим припливом
міста
між мутними стрілами
і зірками з кришталю.
Діво у криноліні,
рікою вулиці
линеш —
море на тебе чекає!

Саета
Христос смаглий
пропливає
від іудейського іриса
до гвоздика Іспанії.

Дивіться, він наближається!

Іспанія.
Небо чисте і хмарне,
земля вохриста
і русла, якими стікає
дуже повільна вода.
Христос смаглий
з косами згаровими,
із виступними вилицями
і зіницями білими.

Дивіться, онде він і́де!

Балкон
Лола
співає саети.
Навколо —
малі тореро,
і перукарик
крізь двері
за ритмами слідує
серцем.
Серед базиліку
і м’яти
Лола співає
саети.
Та Лола,
яка так багато
виглядалась
в люстерко басейну.

Досвіт
Утім, як і кохання,
саетеро —
незрячі.

Саети
по собі лишають
у зеленій ночі
іриса слід палаючий.

Місяця кіль
розтинає хмари фіялкові
і росою вкриваються
сайдаки.

Ай, як і кохання,
саетеро —
незрячі!

Силует Петене́ри
Еухеніо Монтесові

Дзвін
Приспів

На жовтій вежі
калатає дзвін.

Його відгомін
в жовтім вітрі плине.

На жовтій вежі
завмирає дзвін.

Із пилу різьбить вітер
прови срібні.

Путь
Сто верхівців у жалобі —
куди скачуть
низьким небом,
що сягає помаранчів?
Кордова їх, ні Севілья
не побачать.
Ні Гранада, що за морем
здавна плаче.
Сонні коні їх нестимуть
між хрестами
лабіринтом,
в якім спів тремтить і тане.
«Ай!» — сім скриків їхніх
вітер пронизали;
куди мчать сто андалузців
помаранчевих?

Шість струн
Гітара,
вона змушує плакати
уві сні.
Ридання
загублених душ
вириваються
з її круглого рота.
І, мов тарантул,
тче велику зорю,
щоб упіймати зітхання,
які плавають
у її чорній дерев’яній
водоймі.

Танок
У саду Петенери

У ночі саду
танцюють
шість циганок,
у біле убраних.

У ночі саду,
увінчані
папіряними трояндами
й біснагами.

У ночі саду
їх зубів перломут
черкає
омрак згаровий.

У ночі саду
їхні фіолетові тіні
видовжуються
і неба сягають.

Смерть Петенери
Людська пристрасть і туга одвічна
помирає в будинку біленому.

Сотня коней бредуть навмани.
Їхні верхівні мертві.

Мов великі зорі, свічки
кидають світло непевне,
і спідниці муар мерехтить
між її мідяними стегнами.

Сотня коней бредуть навмани.
Їхні верхівні мертві.

Довгі й гострі тіні лягли
від темрявого краю неба,
і гітари самотньої спів
розлягаєсь далеко.

Сотня коней бредуть навмани.
Їхні верхівні мертві.

Фальсе́та
Ай, Петенеро-циганко!
Ай-яй, Петенеро!
Не було на твоїм похороні
дівчат хвалених.
Дівчат, що дарують Христові мертвому
свої кучері
й виступають в мантиллях білих
у святкових процесіях.
На похорон твій зійшлися
люди злиденні.
Люди, що замість розуму
мають серце.
Вони йшли за тобою в сльозах
провулками темними.
Ай, Петенеро-циганко!
Ай-яй, Петенеро!

«De Profundis»
Сто закоханих
вічним сном
сплять у землі сухій.
Довгі червоні дороги
має Андалусі́я.
Ко́рдова оливняки
має для ста хрестів,
що між зелених віт
спомини берегтимуть.
Сто закоханих
спатимуть вічно.

Подзвін
На вежах
жовтих
калатають дзвони.

Їх відгомони
в жовтім вітрі
плинуть.

Дорогою ступає Смерть,
вінчана
зів’ялим квітом,
й піє журну пісню,
награючи на віуелі білій.
Вона іде
і піє, піє, піє…

На вежах жовтих
завмирають дзвони.

Із пилу різьбить вітер
прови срібні.

Дві дівчини
Максімо Кіхано

Лола
Пере під помаранчем
бавовнянії льолі.
Зелені в неї очі
і голос фіялковий.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!

Аж світиться від сонця
водиця у канаві,
в оливовому гаї
горобчики співають.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!

Як пелюшки розклала
сушитися на сонці —
де взялися-примчали
малі тореадори.

Ах, кохання
під квітучим помаранчем!

Ампаро
Яка ти самотня, Ампаро,
удома, у біле убрана!

(Межи туберозою і ясмином
екватор).

Серед джуркотливих співів
прекрасних фонтанів у патіо
дослухаючись до таких тихих
ясно-жовтих трелей канарок.

Серед тріпотіння вечірнього
птахів на гілках кипарисів
повільно виводячи літери
голкою по канві.

Яка ти самотня, Ампаро,
удома, у біле убрана!

І як промовити важко, Ампаро:
«Тебе я кохаю!»

Віньєти фламе́нко
Мануелеві Торресу, «хлопчикові з Хереса» із поставою фараона

Портрет Сільвері́о Франконе́тті
Фламенко
і кров італійця —
як він співав,
Сільверіо?
Густий мед Італії
з нашим лимоном,
ніс у собі ридання глибоке
співака сигірійї.
Крик його був жахливий.
Старі люди оповідали:
ртуть дзеркал
розтікалася
і волосся дибилося.
Ковзав тонами
без найменших розривів.
Творець
і садівничий,
він зводив альтанки
для тиші.

Його мелодія нині —
з відгомонами, лунами, вилясками.
Спить, довершена й чиста,
у відлуннях колишнього!

Хуан Бре́ва
Хуан Брева
мав тіло велета
і голос дівчини,
до бриніння якого
не було нічого подібного.
Навіть усміхнений,
він співав із тим самим болем.
Поставали у зорі
гаї лимонні
Малаги сонної,
і плачі його
від води морської
ставали солоними.
Співи його були схожі
на спів сліпого Гомера.
А голос — на море без світла
і помаранчі вичавлені.

Співоче кафе
Люстри з кришталю
і свічада зелені.

На помості півтемному
Парра́ла
провадить речі
зі смертю.
Полум’я
не з’являється,
вона знов і знов викликає.
Люди
жадають ридань.
У зелених свічадах
коливаються
довгі єдвабні шлейфи.

Передсмертне журіння
Мігелеві Бенітесу

Зміяться по небі чорнім
жовтії блискавиці.

Прийшов у цей світ з очима,
іду же безокий.
О Господь великого болю!
Адже по тім —
тільки свіча і прости́ня
тут, на землі.

Хотів я прийти туди,
де збираються люди добрі.
І я прийшов, о мій Боже!..
Але по тім —
тільки свіча і простиня
тут, на землі.

Лимонне дерево всіяне
лимончиками золотими.
Ви їх зривайте і кидайте
просто у вітер.
Ви ж бо вже розумієте!..
що по тім,
по тім
лиш свіча і простиня
тут, на землі.

Зміяться по небі чорнім
жовтії блискавиці.

Замова
Стиснута п’ясть
осліплює, наче Медуза,
око скорботне
свічі.

Туз кийóвий.
Ножиці крижем.

У ладану
білім курінні
має щось від крота і
метелика тріпотливого.

Туз кийовий.
Ножиці крижем.

Непомітно стискає
серце, бачите?
Серце,
відбите у вітрі.

Туз кийовий.
Ножиці крижем.

Memento
Коли помру,
поховайте з гітарою мене
в пісках південних.

Коли помру,
серед дерев апельсинових
й м’яти зеленої.

Коли помру,
хочете, я вам флюгером
замайорю?

Коли я помру!


Три міста

Пілар Суб’яуре

Малагенья
Смерть
заходить в таверну,
смерть її полишає.

Чорні коні і люди недобрі
проходять глибоко проораними
шляхами старої гітари.

Пахне сіллю й жіночою кров’ю
тубероза приморська пропасна.

А смерть
заходить і йде.
Смерть виходить з таверни,
та все навколо тиняє.

Квартал Кордови
Ноктюрн

Зоряна злива
не досягне будинку,
ніч не торкнеться тіла,
мертвого тіла дівчини,
не знайде червоної ружі,
що у волоссі ся криє.
Лиш шість плачів солов’їних
крізь ґрати долинуть.

Люди здихають скрушно,
проходячи мимо,
і з вуст їх гітар зринає
збентежений віддих.

Танець
Танцює-гуляє Ка́рмен
вулицями Севільї.
Зіниці її спалахують,
струмить волосся збіліле.

Дівиці,
запніть завіси!

В її голові звиваються
змії жовтошкірої кільця,
і днів відлетілих красені
із нею танцюють, їй сниться.

Дівиці,
запніть завіси!

Будинків контури тануть
уздовж тротуарів спустілих,
і давнім сумом стискається
серце Андалусії.

Дівиці,
запніть завіси!

Шість каприччо
Рехіно Сайнсеві де ла Маса

Загадка гітари
Перехрестя
кружало —
на нім шестеро дів
у танку кружляють,
з плоті і срібла —
три на три.
Сни минулі за ними шукають,
але їх в обіймах тримає
Поліфем золотий.
Гітара!

Лямпада
О, як піднесено мріє
пломінь лямпади!

Наче факір індійський,
споглядає
золоту свою сутність
і затьмарюється,
коли снить
про атмосфери безвітряні.

Лелека, розпечений
до білого жару,
зі свого гнізда
дзьобає густі тіні
і бовваніє, тремтливий,
у круглих очах
мертвого циганчати.

Крóтало
Кротало.
Кротало.
Кротало.
Скарабей гомінкий.

У павуку
руки
хвилюєш повітря
розпечене
і виливаєш свій жаль
дерев’яною треллю.

Кротало.
Кротало.
Кротало.
Скарабей гомінкий.

Кактус опунція
Лаокооне,
самітнику.

Як тобі добре тут,
наодинці з півмісяцем!

Пелотарі багатоликий.

Як тобі добре тут,
на двобій викликаєш вітер!

Дафна і Аттіс,
що знають твій біль.
Невимовний.

Агава
Восьминіг скам’янілий.

Ти затягуєш попелясті
попруги на черевах гір
і висіюєш страхітливими
зубами тіснини.

Восьминіг скам’янілий.

Хрест
Хрест.
(Крапка: тут кінчається
шлях).

Споглядає себе у каналі.
(Три крапки).

СЦЕНА ІЗ ПІДПОЛКОВНИКОМ ЖАНДАРМЕРІЇ
Приміщення для зберігання прапорів.

ПІДПОЛКОВНИК
Я — підполковник жандармерії.

СЕРЖАНТ
Так.

ПІДПОЛКОВНИК
І ніхто не сміє мені суперечити.

СЕРЖАНТ
Ні.

ПІДПОЛКОВНИК
Маю три зірки і двадцять хрестів.

СЕРЖАНТ
Так.

ПІДПОЛКОВНИК
Зі мною привітався архієпископ Толедо, у якого двадцять чотири масакові китиці.

СЕРЖАНТ
Так.

ПІДПОЛКОВНИК
Я підполковник. Я підполковник. Я підполковник жандармерії.

(Ромео і Джульєтта, у блакитному, білому і золотому кольорах, обіймаються в тютюновому садку на коробці гаванських сигар. Вояк погладжує рулю гвинтівки, повну підводної сутіні).

ГОЛОС (ззовні)

Місяцю, місяцю, місяцю,
у пору достиглих олив
осяюєш вежу Касóрли
й потаєний Бенамехі́.

Місяцю, місяцю, місяцю.
Півень до тебе піє.
Доньки сеньйора алькальда
тебе споглядають замріяно.

ПІДПОЛКОВНИК
Що це?

СЕРЖАНТ
Циган!

(Циганів погляд молодого мула затьмарює і розширює очиці підполковника).

ПІДПОЛКОВНИК
Я — підполковник жандармерії.

СЕРЖАНТ
Так.

ПІДПОЛКОВНИК
Ти, хто такий?

ЦИГАН
Циган.

ПІДПОЛКОВНИК
І що таке циган?

ЦИГАН
Що завгодно.

ПІДПОЛКОВНИК
Як тебе звати?

ЦИГАН
Оце.

ПІДПОЛКОВНИК
Як?

ЦИГАН
Циган.

СЕРЖАНТ
Я натрапив його і доправив сюди.

ПІДПОЛКОВНИК
Де ти був?

ЦИГАН
На мосту над річками.

ПІДПОЛКОВНИК
Себто, над якими річками?

ЦИГАН
Над усіма річками.

ПІДПОЛКОВНИК
І що ти там робив?

ЦИГАН
Цинамонову вежу.

ПІДПОЛКОВНИК
Сержанте!

СЕРЖАНТ
Слухаю, пане підполковнику жандармерії.

ЦИГАН
Я винайшов крила, і літаю. Сірка і ружі на моїх губах.

ПІДПОЛКОВНИК
Ай!

ЦИГАН
Хоч у крилах немає потреби, бо літаю без них. Хмари й перстені у моїй крові.

ПІДПОЛКОВНИК
Аай!

ЦИГАН
У січні маю цитриновий квіт.

ПІДПОЛКОВНИК (Тіпається у корчах).
Ааааай!

ЦИГАН
І помаранчі, як лягає сніг.

ПІДПОЛКОВНИК
Аааай, піф-паф, бабах! (Падає мертвий).

(Підполковникова душа кольору тютюну і кави з молоком вилітає у вікно).

СЕРЖАНТ
Ґвалт!

(У дворі казарми четверо жандармів б’ють цигана).

Пісня побитого цигана
Двадцять чотири удари
в лице, як і двадцять п’ятий.
Згодом вночі на фолію
покладе мене мати.

Лише ковточок води,
із фляшки твоєї, жандарме.
Води, води, води…
Із рибами і човнами.

Ай, жандармський начальнику,
у пишній горішній залі!
Вид мій від крови отерти,
шовкової хустки не маєш!

5 липня 1925 р.

ДІАЛОГ АМАРГО
Долина.

ГОЛОС
Амарго.
Олеандри в моєму патіо.
Мого серця гіркий мигдаль.
Амарго.

(З’являються троє юнаків у великих кресанях).

ПЕРШИЙ ЮНАК
Прийдемо пізно.

ДРУГИЙ ЮНАК
Спускається ніч.

ПЕРШИЙ ЮНАК
А той?

ДРУГИЙ ЮНАК
Іде слідом.

ПЕРШИЙ ЮНАК (голосно)
Амарго!

АМАРГО (здаля)
Іду.

ДРУГИЙ ЮНАК (на все горло)
Амарго!

АМАРГО (спокійно)
Іду!

(Павза).

ПЕРШИЙ ЮНАК
Які гарні оливові гаї!

ДРУГИЙ ЮНАК
Так.

(Тривала мовчанка).

ПЕРШИЙ ЮНАК
Не подобається мені іти вночі.

ДРУГИЙ ЮНАК
Мені також.

ПЕРШИЙ ЮНАК
Ніч — для сну.

ДРУГИЙ ЮНАК
І то правда.

(Жаби і цвіркуни перетворили андалусійське літо на альтанку. Йде Амарго, заклавши руки за пояс).

АМАРГО
Ай айайай.
Я питався у Смерті.
Ай айайай.

(Від крику його пісні стискаються серця тих, хто його чує).

ПЕРШИЙ ЮНАК (здалека)
Амарго!

ДРУГИЙ ЮНАК (його ледь чути)
Амаргооо!

(Мовчанка).

(Амарго один посеред дороги. Його великі зелені очі напівзакриті, вельветовий жакет тісно облягає талію. Навкруги високі гори. Чути, як за кожним кроком у його кишені цокає великий срібний годинник).

(Дорогою чвалом скаче вершник).

ВЕРШНИК (притримавши коня)
Ніч добра!

АМАРГО
Дякуючи Богові.

ВЕРШНИК
Ідете до Гранади?

АМАРГО
Іду до Гранади.

ВЕРШНИК
То нам по дорозі.

АМАРГО
Схоже на те.

ВЕРШНИК
Чому б вам не сісти на крупу мого коня?

АМАРГО
Бо ноги мені не болять.

ВЕРШНИК
Я їду з Малаги.

АМАРГО
Добре.

ВЕРШНИК
Там у мене брати.

АМАРГО (байдужо)
Скільки?

ВЕРШНИК
Троє. Продаємо ножі. Така у нас справа.

АМАРГО
На здоров’я.

ВЕРШНИК
Срібні і золоті.

АМАРГО
Ніж не має бути більше, ніж ножем.

ВЕРШНИК
Ви помиляєтесь.

АМАРГО
Дякую.

ВЕРШНИК
Золоті ножі самі вганяються в серце. Ножі зі срібла перетинають шию, мов травину.

АМАРГО
Вони не для хліба?

ВЕРШНИК
Чоловіки ламають хліб руками.

АМАРГО
Це дійсне!

(Кінь непокоїться).

ВЕРШНИК
Коню!

АМАРГО
Вже ніч.

(Нерівна дорога викривлює тінь тварини).

ВЕРШНИК
Хочеш ножа?

АМАРГО
Ні.

ВЕРШНИК
Дивись, я тобі його дарую.

АМАРГО
Але я не беру.

ВЕРШНИК
Іншої нагоди не буде.

АМАРГО
Хто зна?

ВЕРШНИК
Інші ножі непридатні. Інші ножі м’які і бояться крові. Ті, що ми продаємо, холодні. Розумієш? Входять, шукаючи найжаркішого місця, і там залишаються.

(Амарго мовчить. Його права рука холоне, ніби стискаючи шматок золота).

ВЕРШНИК
Ой же гарний ніж!

АМАРГО
І багато коштує?

ВЕРШНИК
Може, таки хочеш оцей?

(Дістає золотий ніж. Вістря блискає, мов полум’я свічки).

АМАРГО
Я сказав, що ні.

ВЕРШНИК
Юначе, берися до мене!

АМАРГО
Поки не втомився.

(Кінь крутиться у нетерплячці).

ВЕРШНИК (натягуючи поводи)
Ну що за кінь!

АМАРГО
Вже темно.

(Павза).

ВЕРШНИК
Як я казав, у Малазі маю троє братів. І як вони торгують ножами! Собор придбав дві тисячі, щоб прикрасити ними усі вівтарі й увінчати башту. Імена скількох човнів ними вирізано! Найбідніші рибалки узбережжя присвічують собі уночі сяйвом їх нагострених лез.

АМАРГО
Красиво!

ВЕРШНИК
Хто заперечить?

(Ніч гусне, мов сторічне вино. Товста змія Півдня розплющує очі перед світом, і у сплячих виникає безмежне бажання кинутися з балкону у розпусну магію ароматів і далечінь).

АМАРГО
Схоже, ми заблукали.

ВЕРШНИК (стримуючи коня)
Хіба?

АМАРГО
За розмовою.

ВЕРШНИК
То не вогні Гранади?

АМАРГО
Не знаю. Світ великий.

ВЕРШНИК
І дуже самотній.

АМАРГО
Він ніби безлюдний.

ВЕРШНИК
Ото вже ти сказав.

АМАРГО
Це вкидає мене у відчай! Ай айайай!

ВЕРШНИК
Як уже ти туди йдеш, то чим займаєшся?

АМАРГО
Чим займаюсь?

ВЕРШНИК
І коли ти на місці, для чого ти там?

АМАРГО
Для чого?

ВЕРШНИК
Ось я сідаю на коня і продаю ножі, та коли б не вони, то нащо би їхав?

АМАРГО
Нащо?

(Павза).

ВЕРШНИК
Наближаємось до Гранади.

АМАРГО
Невже?

ВЕРШНИК
Поглянь, як сяють вогні вартівень.

АМАРГО
Ніби нічого й не змінилося.

ВЕРШНИК
Ти бо втомився.

АМАРГО
Це так.

ВЕРШНИК
Тепер уже не відмовишся доїхати зі мною верхи.

АМАРГО
Ще трохи.

ВЕРШНИК
Вилізай уже. Швидше. Треба прибути до світу… І візьми цей ніж. Я тобі його дарую.

АМАРГО
Ай, айайай!

(Вершник допомагає Амарго. Вони рушають дорогою на Гранаду. Гори на задньому плані порослі болиголовом і кропивою).

Пісня матері Амарго
Несуть на моїм простирадлі
з олеандрами й гілкою пальмовою.

В день двадцять сьомого серпня
із золотим ножем.

Хрест. Ми ідемо пішки!
Як іще, як смаглий і гіркий він?

Сусіди, отой мосяжний
подайте-но глек з лимонадом.

Хрест. І не треба плакати.
Він на місяці, мій Амарго.

9 липня 1925 р.