Примітки до перекладу «Поеми канте хондо» Федеріко Гарсії Льорки

by Diana

Ольга Здір

Переклад цієї поеми я публікувала у своєму блозі — кожну поезію окремою публікацією, у якій, окрім власного перекладу і оригіналу я наводила інші відомі переклади, а також посилання, за якими ці поезії можна послухати в оригіналі. Також я розміщувала передмови до публікації кожного поетичного циклу «Поеми канте хондо», переважно складені зі слів самого автора, — вони розкривають сутність тих музичних, поетичних, загальнокультурних і суспільних явищ, яким присвячена поема.
Гадаю, ці матеріали можуть бути корисними для оцінки мого перекладу, тож ось посилання, за яким усе це можна знайти.

Цілком «Поему канте хондо» в оригіналі можна прослухати за таким посиланням

Нижче пропоную примітки до деяких поезій, з яких складається «Поема канте хондо».

Технічна примітка.
У перекладі я явно наголошую власні імена (назви), «екзотичні» слова, такі як «біснага», а також, подекуди, звичайні слова, у яких я змінила наголос або обрала менш звичний із двох припустимих варіантів наголосу.

Поема канте-хондо
Передмова до публікації перекладів «Поеми канте хондо» та її першого поетичного циклу, «Поеми циганської сигірійї»: http://olga-zdir.blogspot.com/2015/01/mi-prologo.Poema-de-la-seguiriya-gitana.html

Поема циганської сигірійї

Крайобраз
Імовірно, образ віяла виник у поета завдяки тому факту, що під подихами вітерця оливи бліднуть, бо їх листя зісподу світло-сіре.

Гітара
Канте хондо близький до пташиних трелей, до голосу півня, до природної музики лісів і джерел.
Отже, це — винятковий зразок первісного, найдавнішого в Європі співу, в чиїх звуках живуть оголені, гарячкові чуття перших східних рас.
Композитор Мануель де Фалья, на якого я посилаюсь, глибоко дослідив це питання і вважає, що циганська сигірійя належить до канте хондо; він рішуче твердить, що це — єдиний тип пісень нашого континенту, які в усій чистоті зберегли ознаки стародавнього співу східних народів — як за композицією, так і за стилем.
Ще раніше, ні я ознайомився з цими думками де Фальї, циганська сигірійя малювала моїй уяві (уяві невиліковного лірика) безкінечну дорогу, дорогу без перехресть, яка веде до тремтливого джерела «дитинної» поезії, дорогу, на якій загинув перший птах і заіржавіла перша стріла.
З лекції Федеріко Гарсії Льорки «Канте хондо» (пер. Михайла Москаленка з книги «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975)

Крик
Циганська сигірійя починається страшним зойком, що розколює землю на дві ідеальні півкулі. Це крик мертвих поколінь, пронизлива туга за зниклими століттями, це жагучий спогад про любов під іншим місяцем і іншими вітрами.
Відтак мелодійна фраза розкриває таємницю музичних тонів і видобуває коштовний камінь ридання, лунку сльозу над рікою голосу. Андалузець тремтить, чуючи цей крик, і жодна інша пісня нашого краю поетичною величчю не дорівнюється сигірійї. Рідко, надзвичайно рідко щастило людському духові створити щось подібне.
З лекції Федеріко Гарсії Льорки «Канте хондо» (пер. Михайла Москаленка з книги «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975)

Тиша
У цій поезії тиша відповідає драматичній паузі, яка слідує за першими звуками гітари і криком, що ним починається канте хондо, і яка є невід’ємною частиною виконання.
«…що чола схиляє до небосхилу» (дослівно «і яка схиляє чола / до неба») — чому схиляє, якщо небо над головою? Відповідь на це дає наступна поезія циклу, «Хода сигірійї», а точніше — її рефрен: «Земля, створена зі світла; / небо з плоті земної».

Поема солеа
Передмова до публікації перекладів «Поеми солеа»: http://olga-zdir.blogspot.com/2015/01/mi-prologo.Poema-de-la-solea.html
Спогад [Tierra seca] ([Земля суха…])
У виданні, за яким зроблено цей переклад, поезія не має назви, однак у рукописах вона фігурує під назвою «Evocación» — «Спогад».

«Земля водойм підземних» — у шедеврі мавританського зодчества XIV століття, всесвітньо відомій Альгамбрі, бувшій резиденції Гранадського емірата, що являє собою архітектурний комплекс з палаців і садів, є так званий Майдан Водойм, який отримав свою назву від підземних цистерн, викопаних тут графом де Тендилья 1494 року. Імовірно, у поезії йдеться саме про ці водойми.

Селище
Andalucía — назва цієї іспанської провінції читається як Андалусі́я, однак в нашій країні традиційно використовувались також варіанти Андалу́сія або Андалу́зія, що їх можна не раз зустріти в інших перекладачів. Я ж віддаю перевагу автентичному звучанню і наголосу, хоча цього разу від нього відступила.

Зустріч
Мій переклад — один із тих щасливих випадків, коли оригінал вдалося відтворити в точності, не додавши, не прибравши і не змінивши жодного слова. Сюжет поезії загадковий: незрозуміло, із чоловіком чи жінкою зустрівся її герой і який зв’язок між його візаві та коханою, про яку він говорить. Цікаво, що різні перекладачі сприйняли і, відповідно, передали цей сюжет по-різному. Так, переклад Бориса Дубина іще більш розпливчастий, аніж оригінал: навіть фраза «Я так сильно її кохав!» перетворюється на нейтральне «Как я люблю, ты знаешь». У Миколи Лукаша явно вказано, що герой зустрівся із жінкою, але слова про кохання з поезії зникли зовсім. Марк Самаєв також гадає, що то була жінка, але не та, яку кохає герой. У Юни Моріц це також жінка, але чи кохана, чи інша, незрозуміло. Мені ж бачиться випадкова зустріч двох чоловіків, які кохають одну жінку. Проте я не стала конкретизувати переклад відповідно до свого бачення, а зберегла загадковість сюжету оригіналу: це може бути і «любовний трикутник» з двох чоловіків і жінки або двох жінок і чоловіка, і просто зустріч колишніх коханців.

«І молися, як я, Святому Каетанові» — Святий Каетан (1480–1547), якого в Іспанії називають отець Провидіння, вважається покровителем бідаків і хліба насущного. Коли 1547 року в Неаполі вибухнула громадянська війна, Каетан у молитвах просив Бога припинити кровопролиття, взявши його життя як жертву, і того ж року помер. Одна з найпоширеніших молитов до святого Каетана звучить так:

О, преславний святий Каетане, отець Провидіння!
Ти не допускаєш, щоб у моєму домі не вистачало хліба насущного,
і твоєю щедрою рукою прошу милостини у земного і людського.
О, преславний святий Каетане,
Провидіння, Провидіння, Провидіння!

(¡Oh, glorioso san Cayetano, Padre de la Providencia!
No permitas que en mi casa me falte la subsistencia
y de tu liberal mano una limosna te pido en lo temporal y humano.
¡Oh, glorioso San Cayetano,
providencia, providencia, providencia!)

Світанкові дзвони
Починаючи із назви — Alba, — яка перекладається і як «світання», і як «ранкові дзвони», уся ця поезія має два прочитання. Слово солеа́, що стало назвою андалузького наспіву, означає також самотність, печаль і тугу, а в цьому поетичному циклі солеа́ постає як одухотворений персонаж. Говорячи про дівчат, котрі чують ранкові дзвони в Андалусі́ї та по всій Іспанії, Льорка використовує такі слова, що їх можна зрозуміти і як опис природи краю, і як опис самих дівчат: приміром, pie, що перекладається і як стопа, і як обніжжя гори, або falda, яке означає гірський схил і спідницю або накидку. Не маючи змоги передати цю гру понять нашою мовою, слова якої є більш конкретними, я розгорнула цю двозначність у два послідовні описи, через що переклад вийшов довшим за оригінал.

Поема саети
Передмова до публікації перекладів «Поеми саети»: http://olga-zdir.blogspot.com/2015/02/mi-prologo.Poema-de-la-saeta.html

Пасо
Пасо (ісп. paso) — скульптурні зображення святих або композиції на релігійні сюжети, що переносяться вручну на спеціальних ношах або провозяться на візках під час релігійних процесій Седмиці.
Діва де-ла-Соледад (ісп. Virgen de la Soledad — Діва Самотності) — одна з іпостасей Діви Марії і форм поклоніння їй в іспаномовних країнах, що уособлює самотність Марії у Страсну суботу.

Балкон
Лола з її дітлахами, малими тореро, ще раз з’являються у книзі «Поема канте хондо» в поезії «Лола» з циклу «Дві дівчини».

Силует Петенери
Знайдена мною в Інтернеті докладна розповідь про цей старовинний різновид іспанського пісенного мистецтва: посилання.

Дзвін
Про́ва — ніс судна.
Танок (У саду Петенери)

«…увінчані папіряними трояндами й біснагами…» — бісна́гою в Іспанії називають особливий букетик з квітів ясмину у формі кульки, який продають на вулицях влітку.

Фальсета
Гітара в канте хондо має лише позначати ритм і «йти» за кантаором; вона — фон для голосу і повинна бути повністю підпорядкована співакові. Оскільки ж гітарист своїм умінням нерідко не поступається співакові, з’явилась фальсета. Це — струнний супровід, інколи надзвичайної сили, але часто-густо фальшивий, нездарний і повний недоречних італізмів; саме такий він у «віртуозів», що супроводять виконавців фанданго на отих жалюгідних виставах, званих «опера фламенка».
Фальсета також має свою традицію, і деякі гітаристи, наприклад, славетний Ніньйо де Уельва, йдучи за голосом свого природного чуття, не нехтують чистотою лінії й, попри всю свою віртуозність, ніколи не виставляють себе віртуозами.
Я згадав про голос природного чуття тому, що перше, що необхідне для співу,— це здатність перетворювати й очищувати мелодію та ритм, притаманна андалузцям, зокрема циганам.
Ф. Г. Льорка, «Архітектура канте хондо», 1931 р., (пер. Михайла Москаленка з книги «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975)

«De Profundis»
De profundis — «з глибин» (лат.). Це початок покаянного псалма, який читається як відхідна молитва над вмираючим.

Подзвін
Віуела (ісп. vihuela) — струнний інструмент, що побутував в XV-XVI століттях в Іспанії, Італії та Португалії, за формою подібний до гітари.

Дві дівчини
Ці дві поезії — не просто лірична замальовка. У них знайшла своє вираження тема нещасливої долі іспанських жінок — тих, що позбавлені щастя материнства, або через станові чи суспільні причини не можуть одружитись за сердечною схильністю, або узагалі лишаються на все життя самотніми, — тема, яка глибоко хвилювала поета і стала одною з провідних у його драматургії. Розповідь про прототип — у певному сенсі — Ампаро, знаходимо у книзі Льва Осповата «Гарсиа Лорка» (серія ЖЗЛ, вид. «Молодая гвардия», Москва, 1965):
Неподалеку от Аскеросы, в деревне Пинос Пуэнте, проводил каникулы Пепе Мора. Когда он приходил к Федерико, донья Висента, знавшая всех в округе, расспрашивала:
– Ну что, не вышла еще замуж Ампаро Медина? А Мария Санчес все так же хороша собой?
Федерико был знаком с Марией Санчес. Волосы у нее были седые, а лицо молодое, нежное. Поседела она в один день, много лет назад, когда у нее на руках умер жених, упавший с лошади. На старуху она не походила и всякий раз, как Федерико и Пепе навещали ее, встречала их оживленно и весело, болтала о всякой всячине. Но в самом этом ее оживлении, в слишком уж звонком смехе было что-то щемящее, жалкое.
История Ампаро Медины была еще обыкновеннее: ее жених из года в год откладывал свадьбу под разными предлогами, а время шло, из девушки она превращалась в старую деву. Проходя мимо ее дома, Пепе и Федерико всегда видели, как она, в праздничном платье, тщательно причесанная, сидит у окна, устремив куда-то в пространство свой голодный, неистовый, взывающий к справедливости взгляд.
Этот взгляд преследовал их всю обратную дорогу до Аскеросы, и Пепе, яростно сбивая палкой верхушки бурьяна, произносил речи о несчастной судьбе испанских женщин. Смолоду перед ними открыты лишь две возможности: если девушка красива, из нее делают приманку для богатого жениха, если же нет, то роли меняются и крючок забрасывает жених – разумеется, небогатый. Браки по любви – редкость, во всяком случае, в высшем и среднем классе. Но страшнее всего остаться одинокой, окруженной презрением и насмешками или той жалостью, которая хуже всяких насмешек. И вот, пока молодые франты прогуливаются по улицам, на каждом балконе, за каждой оконной решеткой надеются, томятся, изнывают тысячи девушек, разбиваются тысячи сердец!
Федерико шагал молча, завидуя Пепе, умевшему выговориться. То, что чувствовал он сам, не укладывалось в слова – это было глухой, привычной болью, шедшей откуда-то из детства, может быть, из воспоминаний о случайно подслушанном разговоре, о потаенных материнских слезах. Иногда эта боль обострялась, к ней присоединялось ощущение своей вины – необъяснимое, но такое мучительное, что он готов был прибежать под окно к Ампаро, сказать слова любви, что угодно, лишь бы увидеть радость в ее глазах! Потом острота сглаживалась, боль словно засыпала, но никогда не уходила совсем и довольно было легкого толчка, чтобы вновь ее разбудить.

Віньєти фламенко
Основні відмінності між канте хондо і канте фламенко полягають у тому, що перший коріниться в ранніх музичних системах Індії, тобто серед найдавніших зразків співу взагалі, тоді як тип фламенко — лише віддалений нащадок канте хондо; свого остаточного вигляду він набув лише у XVIII столітті.
Канте хондо забарвлений таємничими кольорами первісних епох; канте фламенко — тип відносно сучасний, емоційна глибина його непорівнянно менша. Духовний колорит і колорит місцевий — різниця тут величезна.

Мелодія канте фламенко точиться не хвилями, а стрибками; як і наша сучасна музика, канте фламенко має стрункий ритм, і виник він аж через кілька століть після того, як Гвідо д’Ареццо дав назви нотам.
З лекції Федеріко Гарсії Льорки «Канте хондо» (пер. Михайла Москаленка з книги «Федеріко Гарсіа Лорка. Думки про мистецтво», 1975)

«Мануелеві Торресу, „хлопчикові з Хереса“ із поставою фараона» — Мануель Торрес (справжнє ім’я Мануэль де Сото Лорето, 1878–1933) був відомим кантаором циганського походження, якого називали королем сигірійї.

Портрет Сільверіо Франконетті
Сільверіо Франконетті (1831–1889), легендарний виконавець фламенко, був сином італійця та іспанки. Він одним з перших підняв циганські народні співи, що вважалися плебейськими, до рівня мистецтва. Так звана «сигірійя Сільверіо» стала відомою на всю країну. Переважно Франконетті працював у Мадриді, Севільї, Хересі і Кадісі, де зажив слави «короля співаків». Він став засновником традиції так званих «співочих кафе», cafés cantantes. Відкрите 1881 року, його Café de Silverio на вулиці Rosario de Sevilla незабаром стало уособленням еталону фламенко і місцем зустрічі кращих представників цього мистецтва.
«ртуть дзеркал розтікалася» — при нагріванні зі ртутної амальгами (саме нею зі споду покриваються дзеркала) вивільняється ртуть. Очевидно, таку саму дію справляла і потужна вібрація голосу співака. Втім, «se abría el azogue de los espejos» можна зрозуміти і як «тріскалася амальгама дзеркал».

Хуан Брева
Хуан Брева — псевдонім славетного виконавця фламенко Antonio Ortega Escalona (1844–1918), одного з небагатьох, чий голос дійшов до нас у записах: https://www.youtube.com/watch?v=gP2Y9-XZDF0

Співоче кафе
Див. вище коментар до поезії «Портрет Сільверіо Франконетті».

Останні рядки поезії «Співоче кафе»:
«Y en los espejos verdes / largas colas de seda / se mueven»
(У зелених свічадах коливаються довгі єдвабні шлейфи)
перегукуються із останніми рядками поезії «Крайобраз», якою починається перший цикл «Поеми канте хондо» — «Поема циганської сигірійї»:
«Una bandada / de pájaros cautivos, / que mueven sus larguísimas / colas en lo sombrío»
(Зграя птахів-полонянок у мерехтливім вітті довгими колихає хвостами в сірім повітрі).

Передсмертне журіння
Брат Федеріко Гарсії Льорки, Франсіско, згадував:
Не помню, кто из дядей, Франсиско или Энрике, рассказывал нам с Федерико (родители с нами на эти темы не говорили), что после концерта, когда в «Казино» осталась небольшая компания и речь зашла о славе, ее недолговечности и изменчивости, Хуан Брева сказал — все кончается свечой и простыней. Какой образ смерти! Те, кто знаком с поэзией Федерико, помнят его «Предсмертную жалобу» из «Поэмы о канте хондо» — там есть эти слова.
З книги «Гарсиа Лорка в воспоминаниях современников», укладач і автор вступної статті Лев Осповат.

Замова
Туз кийовий — іспанська колода має інакші масті: монети (oros), кубки (copas), мечі (espadas) і киї (bastos).

Memento
«поховайте з гітарою мене / в пісках південних» — в оригіналі написано просто: «bajo la arena» — «у піску». Я дозволила собі додати (задля дотримання розміру і рими) саме таке уточнення, спираючись на природу Льорківських образів — вони повторюються, створюючи певну систему символів. Так, і апельсинові дерева, і м’ята, і флюгери зустрічаються в інших поезіях «Поеми канте хондо». Зустрічається в ній і пісок — одного разу, у поезії «Гітара» з циклу «Поема циганської сигірійї»:
«Arena del Sur caliente
que pide camelias blancas» —
«Пісками півдня гарячими
просить камелій білих».

Три міста
Танець
«і давнім сумом стискається / серце Андалусії» — в оригіналі: «corazones andaluces / buscando viejas espinas» (андалусійські серця шукають за давніми печалями (болями)). Ось що писав Льорка про андалусійську тугу, говорячи про іншу свою поезію, «Романс про чорну тугу»:
Pena [туга] Соледад Монтойя — це коріння народу Андалусії. Це не мука, бо той, хто відчуває тугу, може усміхатись, і не засліплюючий біль, бо через тугу ніколи не плачуть. Це жага без об’єкта, інтенсивна любов невідомо до чого, із певністю, що смерть, ця вічна домінанта Андалусії, дихає за дверима.

Шість каприччо
Загадка гітари
«на нім шестеро дів / у танку кружляють, / з плоті і срібла — / три на три» — традиційна іспанська шестиструнна гітара має три металеві струни і три жилові.

Кротало
Кро́тало (ісп. crótalo) — музичний інструмент, подібний на кастаньєту; у поетичній мові цим словом називають також кастаньєту (див. зображення нижче):

Кактус опунція
Пелота́рі (pelotari) — гравець у пелоту (баскська гра в м’яч).
Дафна і Аттіс (Dafne y Atis) — ці два слова є іменами персонажів давньогрецької мітології та одночасно — назвами рослин: вовчатника і аннони лускатої, плоди яких подібні на плоди опунції на різних стадіях визрівання.

Діалог Амарго
«Ромео і Джульєтта, у блакитному, білому і золотому кольорах, обіймаються в тютюновому садку на коробці гаванських сигар» — цей образ, спогад із дитинства Льорки, коли його батько отримував з Куби сигари із таким зображенням на коробці, ще раз з’являється у його творчості у поезії «Негритянський сон на Кубі». Така повторюваність образів, символів і мотивів є характерною для Льорки — вони ніби створюють особливий упізнаваний світ його поезії.
«Як іще, як смаглий і гіркий він?» — ім’я Амарго (Amargo) перекладається з іспанської як «гіркий».
«Він на місяці, мій Амарго» — із місяцем, який іспанські цигани називали «сонцем мертвих», у них була пов’язана низка древніх вірувань, зокрема і про те, що туди переселяються душі померлих.
Скажу несколько слов об одной темной андалузской силе — об Амарго, кентавре ненависти и смерти.
Мне было восемь лет, я играл у себя дома в Фуэнте-Вакеросе, и вдруг в окно заглянул мальчик — он показался мне великаном. В глазах его было столько презрения и ненависти, что мне не забыть их до смерти. Он плюнул в комнату и исчез. Голос издалека позвал: «Сюда, Амарго!»
С тех нор Амарго жил и рос в моем воображении, и я даже, кажется, понял, почему он, ангел отчаянья и смерти, поставленный у врат Андалузий, так смотрел на меня. Как наваждение он вошел в мои стихи. И сейчас я уже не знаю, видел ли я его или он привиделся мне, выдумал я его или он и вправду чуть было не задушил меня. Впервые я упомянул об Амарго в 1921 году в «Поэме о канте хондо».
(Читает «Сцену с Амарго».)
Потом он появляется в «Романсеро», и, наконец, в конце трагедии «Кровавая свадьба» тоже оплакивают эту загадочную личность, а почему — я и сам не знаю.
Переклад Н. Маліновської виступу Ф. Г. Льорки «Цыганское романсеро» з книги «Федерико Гарсиа Лорка. Самая печальная радость…»