З чеської і болгарської поезії

by Diana

Переклав Ігор Мельниченко

Їржі Карасек із Львовиць

Палкі й любострасні троянди

Палкі й любострасні троянди у мріях моїх розлились!
Танцюють кривавії плями в огні і п’янкому тремтінні!
Суміш палаючих барв!

І все в них знаходиться шалом! Штахетами саду течуть
Палкі й любострасні троянди! Скрики сп’янілого щастя!
У мріях моїх розлились!

Тіло твоє непокірне, поховане в пахощах душних –
у вирі, троянди! троянди! – палкі й любострасні троянди –
Маною ввірвалось у сни!

Твоя нагота мене мучить, і втомлює, втомлює члени,
тону я, здається у млості, у сонних сповільнених хвилях,
душить повітря густе!

Всі нерви прокинулись швидко, сполохані, схльостані коні,
і дражнить їх нагий бік зблизька, бажання прорвалось до крові,
струмує і бризкає з жил!

Хотів би я в вихорі мчати конем, на якім грива в’ється,
у вихорі мчати хотів я, летіть на баскому коні
до сонця палючого!

Задушений стиском тигрячим, тремчу під твоїм смуглим боком.
Так хотів би я вмерти в нестямі, під вітром твоєї жаги,
в завзятих обіймах твоїх!
Джерело

Пізня мить
Я знаю, прийде мить: посеред пустої пітьми
забудеш ти про сутінки і на мої коліна покладеш
голову важку свою, без згадки про минулі дні,
і будем святкувати пізнє і непевне кохання своє…

Не будемо думати про рожеву нудьгу небес по сонця заходу!
Забудемо, що ми пережили Содом і пройшли крізь загибель Помпеї!
Забудемо про свої провини давні і згасле блаженство,
ти байдужа до всього, я розчулений сумом, що пережив!

Я голову схилю до тебе і з тремтінням обійму
відречену постать твою у тиші вагітній неспокоєм,
і випиватиму очима твою душу, у них холоне жах…

А коли ти в мої коліна у спазмах голову важку зариєш, я тобі заспіваю нестямну колискову про тих, що приходять пізно і без згадки про минулі дні хочуть святкувати відчайдушне своє кохання
Джерело

Я содомське дитя…

Я содомське дитя, що у мріях своїх заблукало,
поки згуби пожежа роздасться на весь білий світ,
я кохаюсь в жазі, що зненацька в душі запалала,
таємних сил, культів і оргій обожнюю я заповіт.
Я – старий флагелант, що шмагає свої голі боки,
за пісню похмуру, аж поки не звалить утома,
знесилений зовсім у морі кохання широкім
звів погляд в останнє на божі криваві судоми,
Я – суворий моряк, що із світла простує у морок
по морях Невідомих, немов у гонитві за вітром,
та хижа гримаса диявола з посміхом скорим –
і в водах зрадливих я з судном штормами розбитим.

Я священник хмурний, що у келіях храмових темних
біля Матері Божої месу щоденно читає,
як сповідник печальний порочних всіх душ неспасенних,
їх тіні гріхів у в’язниці душевній ховає.
Я безсила жона, що приваблює всіх пишним персом,
розпусникам диким за здобич дає пишне лоно,
в шаленім змаганні і подих спинився і серце,
задушена шалом на ложі заходилась сконом.
Я примхливий поет, що людську відчуває всю муку,
мов струни скрипкові, як раптом рука їх знайде,
що журливий скрипаль у сувору взяв й пристрасну руку,
і струни тонких моїх нервів він дикою грою порве.

Я Содомське дитя, що у мріях своїх заблукало,
я старий флагелант, що схльостав своє тіло немало,
я суворий моряк із розбитою бурею снастю.
Я священник хмурний, що у храмі гріхи відпускає,
я гуляща жона, що шаленство лихе прославляє,
я примхливий поет, що не знає у творчості щастя.
Джерело

Старі будинки

Старих будинків я люблю пітьму
і плісняву, що завжди тхне з глибин,
їх сходи стоптані, підвалів цвіль німу,
з них віє вогкістю лінивий дух цеглин.

Шпалери зблідлі, квіти мовчазні
на стінах всіх кімнат вінків потертий скін,
в старих будинків бачу я пітьмі
і в плісняві, що завжди тхне з глибин.

Я там принад шукаю давній слід,
де інші люди, часу інший плин.
Я подих душ, що лишили цей світ
з пітьми старих будинків чую літ
і з плісняви, що завжди тхне з глибин.
Джерело

Сплін

Так мляво-мляво день за днем повзе,
немов ченці, що йдуть із келій коридором.
Згустились сутінки, погасли барви вже,
залила темнота усе, що вловиш зором,
земля де сіра й сірі небеса,
де обрій зблід як смерть, є зайвою сльоза.
Вкриває попіл все, а потім дощ змиває
в зрадливім світлі, вкритім напівтінню…
А погляд у туман печалі зазирає,
у хмари скупчені, вологість тяжкоплинну.
Душа за ніччю тужить, то за днем.
То тьмою впитись хоче, то згоріти.
В кімнаті крок звучить, де втома тягне щем.
Набридне світла мла, що нею все залите,
і попелу дощем, його печалі сконом,
в тих сутінках без контурів і рис,
без барв тремтіння, що блищить строкатим тоном,
де скрадливість тіней з тремтінням повелася.
А втомлена душа із сумом всім злилася.
Джерело

Ярослав Врхліцький
+++
Я б за коханням йшов на край землі
Крізь бурі дикі і життя незгоди.
Хай штормами розбиті кораблі,
І світ сховавсь від злої непогоди.

Не йшов би я – у далечінь летів
За сонця променем сходив би всю планету
За кришталем очей, за легким рухом брів
За забуттям, що кануло у лету.

Останній закуток би обійшов
За крихтою (хоч на хвилину) щастя
А може і без мандрів би знайшов
щось миле поруч, миле і прекрасне.

Я б за коханням йшов на край землі,
Немов жебрак, що під дверима просить .
Хай штормами розбиті кораблі,
Колись нектар й мою самотню душу зросить.
Джерело

Їржі Волькер

Балада про ненароджену дитину

Спочатку вони посміхались,
в потім, як в сні закохались.
На узбережжі, біля ліхтаря,
Де вода хлюпотить, небу мрії звіря,
Там стояли вони, з ними промені грались.
І, нарешті, поцілувались.

Коханці – найбагатші люди в світі,
бо їхні скарби не можна злічити:
рука, очі, перса, вуста.

“За місто моя мила,
веде стежечка біла,
там глибоко в житах, за містом
зелені межі, мов намисто.
Свої скарби там порахуєм,
і тільки вдвох порозкошуєм,
щоб вони не згоріли,
чи не відлетіли,
як жар-птиці.”

Ішли за місто, вечір вже надходив,
любов не звуть, вона сама приходить;
і молоді кохають,
і бідняки кохають,
любов людину на цей світ приводить,
Ішли за місто, вечір вже надходив.
Спочатку боролась,
спочатку боялась,
Та нарешті коханню віддалась…

Чому б йому тіло своє не дала,
Своє тіло повне життя
коли я вже серце йому віддала,
Своє серце повне життя?

Кохання – жінка і мужчина
Кохання – хліб і ніж незмінно,
я розрізав тебе, кохана,
кров тече моїми руками
З паляниці білої.

Коли ноги несли до оселі,
Далеко було від дверей до постелі,
Коли ніч горить-не гріють перини,
В ту ніч під серцем невпинним
Дитячі вуста народились.
І плакали в ту ніч кімнати голі стіни,
що тяжко, тяжко буде дати
Врізаний шмат вустам зголоднілим.

Над містом місяць світив,
тричі виходив і двічі гас.
Коли втретє вже морок усе застелив,
Дитячі вуста проговорили;
“Матусю мила,
Я є кохання,
так хочу, щоб мене ти на світ народила!”

Коли почула це вона,
До милого бігла, схопившись зі сна.
Знайшли в його кімнатці сум та холод дах,
Як в голові важкій, що на слабких не держиться плечах.

Коли про це вони дізнайсь,
Сіли на ліжко, зла думка прокралась,
Були вони бліді та тихі,
Кохання вбить порадило їм лихо.

“Сьогодні
наші серця, моя мила,
з тисяч інших сердець у світовій пітьмі
лиш для прилавку у корчмі,
варт лиш сп’яніти згірклим губам.
Ми кров влили, але п’ємо бальзам,
Сотні тисяч людей кохались,
але дитя не народилась в них,
і наше не народиться,
Не наш це гріх,
а лиш нужда.

Не світить сонце,
Зірки вже не сяють,
до лікаря тужливо поспішають
Коханців двоє.
Туди дорога не веде м’яка і біла,
туди іти по сходах із каміння,
а в приймальні ще чекать безсило,
чекати довго-довго і безсило,
аж із дверей зачинених зловісно
лице з’явилось перекошене і жовте,
і сказало:” Заходьте”.

В лікаря руки були із карболу.
з його слів на душі холодіє:
“Хворих жінок лікувать я не вмію,
Переломи – ось справа моя”

Він з неї зняв кофтину,
і пальцями на персах перебрав
якийсь печальний марш.

О жінко!
Чуєш голос цей,
що в тебе на персах горів,
ось наостанок ще закричав
і врешті згас у глибині ночей.

Він потім стояв,
біля дверей на прозі кімнати стояв,
Та очі його зрадили і не стояли осторонь холодно,
За болем її стежили,
За її болем, за візком жалобним.
Скрипіли колеса, осінній вітер вив,
Зробив це я?
Я це зробив.

“Подай мені, мій милий руку,
як підем сходами додолу,
я вже не хоробра і буду плакать ,
бо з багатства всього
лиш пляшечка лежить в кишені евменолу,
бо зараз я суцільна рана,
дитячі мертві руки кличуть:”Мамо!”

Я не жінка
Я – могила
Мої очі стоять, наче дві свічі,
що осінню горять за упокій душі,
Та ніхто наді мною не молиться”.
І жінка хоче ліпший світ, інакший,
і жінка плаче, бо вона його зробить не може кращим.

Вечір,
Сумних коханців безліч є,
бо те, що жить могло на світі – не живе,
але багато не сумних,
поки що горе не для них.

Сонце на землю світять,
Дерева стоять без листя,
люди на землі кохають,
та коханню не народи́ться.

Не народи́ться ?
Джерело

Вмираючий

Моя смерть на цім світі нічого не змінить.
Лиш декілька сердець зайдуться болем зримим
Померли тисячі, за мною вмре не менше, і тисячі стомились від життя,
Бо в смерті і народженні – одна, на жаль мета.

Я смерті не боюсь, смерть не така вже зла, вона лиш шмат життя тяжкого,
але вмирання найстрашніше і найгірше
бо почуття підстрелені не оживуть ніколи,
а в іржавих трубах тіла час гниє все сильніше,
він знищить руки, очі, нерви, кожен м’яз,
яким в обійми світ стискав, кохав багато раз
Я смерті не боюсь, смерть не така вже зла, у смерті я не сам,
вмирання я боюсь, де самота одна і я вмираю – не обман.

Прощай дівча, прощай моя мила, прощай мій образе чарівний,
з твоїх грудей мої руки відтяли, а серце розбили безвинне,
думка про тебе мене півроку протинала,
боліла, коли гірш було, а краще – помагала.
Та сьогодні прощаюсь, бо марним є все, я сьогодні листа написав,
щоб забула, шукала деінде, де серцю пожива проста,
цей лист для мене був найбільший біль, найбільший стогін,
та в умиранні кожен має бути сам без допомоги.

Моя смерть на цім світі нічого не змінить,
лиш залишу своє горе і змінюсь на нового,
може деревом стану, дитям, може стану камінням,
Я смерті не боюсь, смерть не така вже зла, вона лиш шмат життя тяжкого.
Джерело

Вранішня пісня

В обличчя нам війнув несмілий ранок
Сном лук, лісів глибоких, дальніх гір,
І віра спокоєм лягла на свіжі рани,
Кривавим болям і смертям наперекір.

Блукаєм радісно у тиші босі
травою свіжою; над лісом схід зорить.
На землю випали сріблясті сльози-роси,
Мабуть ми плакали, та зараз хочем жить.

В кривавій млі день сонце відчуває,
Вважаєте, що світло не для нас ?
Повірте лиш, в душі вагань немає,.
бо віра є – для сонця.прийде час.
Джерело

Епітафія

Тут лежить Їржі Волькер, поет, що любив білий світ,
За справедливість він бився не знаючи болю,
Та раніше, ніж серце здійняв він до бою
Помер молодим двадцяти чотирьох літ
Джерело

Вітєзвал Незвал

Прощай і хустина

Прощай коли б ми більше не зустрілись
нам пам’ять щастя миті збереже
Прощай коли б нам знов побачитись судилось
можливо ми не прийдемо а прийдуть інші вже.

Чудові дні були та край всьому приходить
Мовчи, жалобний дзвоне, жалоби я знав час
Хустинка, поцілунок вже віддали швартови,
лиш кілька посмішок і сам лишився враз.

Прощай коли б ми не сказали більш ні слова
малий хай спомин лишиться по нас
простий немов листівка, немов вуаль прозорий,
оманний трохи, наче золото прикрас.

Якщо я бачив те, що іншим не під силу
тим краще ластівко що в рідний рвешся хлів.
Побачив південь я де ти гніздечко звила
Тобі судився літ, мені судився спів.

Прощай якщо це вже востаннє
моїм надіям вже нічого не лишать
Якщо про зустріч мріємо навіщо розставання
Прощай і хустина. Доле, не зрадь!
Джерело

У вересні

Осінь оплачує листям
витрати життя.
Зникає кохання, зникає і час ненависний,
осінь оплачує листям
і нема вороття.

З твоїх очей спадає
щось наче лист.
Порожній парк, нікого вже немає,
з твоїх очей сльоза спадає
і листя із пташиних гнізд.
Джерело

Франтішек і Гелльнер

Фруктовим соком пахне подих твій
Шовковиць полуденних
Волосся осявало яскравим світлом мрій
повітря луків темних.

Твої сірі очі були, мов опал,
у вечора світлі,
а губи твої, мов червоний корал,
палали розквітлі.

Я із книги життя свого
вирвав сторінку
і спалено все, де імення твого
читати видко.

Хто може серце зрозуміти,
у рамці мідній
портрет твій у дорозі світом
зі мною, рідна.

Тебе не можна враз забути
заради інших,
я знаю, іншим вже не бути
ти не вернешся більше
Джерело

Пенчо Славейков

+++
Вечірня прохолода тихо віє,
і ніч несе на землю диво-мрію.
Усе до сну вже відійти готове.
На небі мерехтять яскраві зорі.
Із череди у степовім просторі
Самотній лине дзвін у тиші вечоровій.
Бутони прихилили до землі чола потомлені:
над ними угорі тихенько щось говорить листя.
В душі ховається вся суєтна печаль,
Накрило серце, мов тонка вуаль,
Нічне повітря лагідне і чисте.
Джерело

Нікола Вапцаров

Прощальне

(моїй дружині)
Немов з далеких мандрів давній гість
Приходить буду я до тебе в сни.
Не залишай мене на самоті.
Для мене двері тихо відчини.

Я нишком увійду і сяду поруч.
Напружу очі в безвісті імлу.
Коли ж красою погляд свій насичу,
Тебе я поцілую і піду.
Джерело

Пейо Яворов

+++
Немов зірчасте небо в тебе очі,
коса, немов серпанок золотий.
У тихих сутінках таємне щось шепоче.
Твій подих цноту й свіжість навіва,
Мов подув життєдайного тепла,
Заснув у квітах вітерець легкий.

Прийди! День мертвий, холод скрізь,
у ясну ніч і косу розпусти
таку ж прекрасну, як була колись.
Прийди! В моє лице життям повій.
Прийди! І в серце зранене зігрій.
В цю ясну ніч із зорями – прийди!
Джерело

Дімчо Дебелянов
Пісня сироти

Якщо я на війні загину,
Ніхто не буде шкодувати.
Не маю матері й дружини,
Не привелось і друзів мати.

Ох серденьку, облиш смутне,
Один я по життю блукаю
І мов розрада, на мене
По перемозі смерть чекає.

Я шлях свій міряю гіркий
З усім нехитрим скарбом років,
Усе багатство – смуток мій
І нерозділений неспокій.

Піду колись я в небуття,
Як йшов життям – розпуки повен.
І тихий, наче пісня та,
Що навіває зайвий спомин.
Джерело