З поезій Ага Шахід Алі

by Diana

Переклала Зоя Бідило

– – – –

Від перекладачки.
Ага Шахід Алі (04/02/1949, Індія – 08/12/2001, США) – народився у місті Нью-Делі (Індія) в інтелігентній мусульманській родині з Кашміру. Творчо і емоційно він був прив’язаний до цієї землі, яку колись називали Раєм на землі. У 1989 році спалахнуло підтримане Пакистаном повстання мусульманської більшості Кашміру проти індійського правління. Були зруйновані древні святині, тисячі людей загинули, сотні тисяч стали бездомними. Ага Шахід Алі став поетом біженців, поетом вигнанців. З його смертю Кашмір втратив поета неперевершеної ерудиції, елегантності і віртуозності, літописця болю, покути й краси спустошеної війною землі.

ЦИМ ВЕЧОРОМ
Білі руки я кохав у Шалімарі[1]
Лоуренс Хоуп[2]

Де зараз ти? Кого дурманиш ти цим вечором?
Кого на шлях страждань відправиш ти цим вечором?

Оці „тканини із Кашміру” – „чи збільшать вроду –”
„Скажи” –„мене прикрасять” – брязкітки – цим вечором?[3]

Шукаю захисту: нехай тюрма відчиниться –
За віру гнаний просить, прихисти цим вечором.

Упали ангели усі – замерзли крила в них –
Мов оцет Божі вина самоти цим вечором.

Волали ідоли, не розбивай нас, Господи,
Лиш ми могли до Тебе привести цим вечором.

Могольська стеле[4], у мозаїці дзеркал мене
в мить зачарованості множиш ти цим вечором.

Вогонь від криги він звільнив по Божій милості.
Щоб в Пекло – Богу – вхід залишити цим вечором.

В узорнім храмі серця статуї розтрощені,
Ченцю в шафраннім[5] в дзвін не вдарити цим вечором.

Спини цю кару, Господи, ще буде Судний День,
Не нечестивець, грішник я простий цим вечором.

До жінки, що біля вікна, кати наблизились.
Слав Єзавель[7], Іллю[6] візьмуть чорти цим вечором.

Вслід полюванню, чую, заклику молитися,
мов зраненій газелі, стихнути цим вечором.

Чи запросила ти усіх суперників моїх?
Це не прощання, докори пусті цим вечором.

І я, Шахід, що не загинув, щоб сказати вам –
Зі мною плаче Бог. Мене звіть Ісмаїл[8] цим вечором.

[1] Сади Шалімар у Індії і Пакистані – чудові зразки паркового мистецтва Великих Моголів. Сад Шалімар біля міста Срінагар у штаті Джамму і Кашмір збудував імператор Великих Моголів Джахангір для своєї дружини Нур Джахан у 1618 році.
[2] Лоуренс Хоуп (1865 – 1904) – англійська поетеса Адела Флоренс Горі (в заміжжі Ніколсон.) Вона жила з батьком, офіцером англійської колоніальної армії в Індії, вийшла заміж за полковника Бомбейської армії Малколма Ніколсона, талановитого лінгвіста. Він познайомив дружину з традиціями, культурою і поезією Індії. Перший поетичний збірник Лоуренс Хоуп “Сад Ками” (у США “Індійська любовна лірика”) вийшов у 1901 році. Найбільш відомий вірш з цієї збірки КАШМІРСЬКА ПІСНЯ (“Білі руки я кохав у Шалімарі, / Де ви? Хто хмільний від ваших чарів? / Хто щасливий йде дорогою за вами, / Там в кінці його чекає біль прощання? / Pale hands I loved beside the Shalimar, / Where are you now? Who lies beneath your spell? / Whom do you lead on Rapture’s roadway, far, / Before you agonise them in farewell?”)
[3] Вкраплені слова з вірша Емілі Дікінсон, улюбленого поета Шахіда Алі, “473. I am ashamed – I hide —” (“473. Я засоромилась – Ховаюсь –”) (“Мене прикрасять – Як – скажи – / Ці брязкітки – чи збільшать вроду – / тканини із Кашміру –”/ “Me to adorn — How — tell — / Trinket—to make Me beautiful — / Fabrics of Cashmere —”)
[4] Могольська стеля – період правління Великих Моголів у Індії від середини XVI до кінця XVII століття відмічений відродженням індо-мусульманської архітектури, з характерним поєднанням персидського, індуського і буддистського стилів. Для оздоблення стелі в храмах і мечетях використовувалася інкрустація осколками дзеркал, склом, коштовним камінням. Багатократне відображення стелею світла і всього, що знаходилося внизу створювало величне враження.
[5] Одяг буддистських ченців має шафранний (жовтогарячий) колір, як одяг Будди після досягнення Просвітлення.
[6] Ілля – біблейський пророк, боровся з культом язичницького бога Ваала, до якого змушувала ізраїльтян Єзавель, дружина їхнього царя Ахава.
[7] Єзавель – прекрасна, розпусна, деспотична, жорстока, пихата дружина ізраїльського царя Ахава. Поклонялася язичницьким богам Астарті і Ваалу, влаштовувала оргії в честь Ашери. Щоб врятувати Ізраїль від нечестивиці, пророк Ілля вступив у боротьбу з нею. За беззаконня викинута у вікно, затоптана кіньми і з’їдена собаками.
[8] Ісмаїл – один з пророків Аллаха, старший син Ібрахіма від невільниці Хаджар (Агар), родоначальник арабів і прямий предок пророка Мухаммеда. Щоб випробувати вірність Ібрахіма, Аллах уві сні зажадав, щоб той приніс Ісмаїла в жертву. Ібрахім скорився волі Аллаха, але коли заніс ніж над Ісмаїлом, Аллах зупинив його і дав ягня для принесення жертви. “Звіть мене Ісмаїл” – алюзія на перші слова роману Германа Мелвілла МОБІ ДІК: “Можете звати мене Ісмаїл”. З усього екіпажу китобійного судна “Пекід” вижив лише Ісмаїл.

Джерело

В РЕАЛЬНІМ СВІТІ
Відчуйте хворого серця
стук – о, прошу, цієї миті –
[1]
Джеймс Меррілл[2]

Зроблю, що мушу, що осмілюсь в реальнім світі.
Втікач, чекаю я на милість в реальнім світі.

Холодна дійсність вогнем пекельним в рукав вп’ялась?
Буття колишнє – закінчилось в реальнім світі…

У тебе був єдиний вибір: його прийняв ти?
О Брате[3], що тепер журитись, в реальнім світі?

Під хвилями не чути звуків життя земного –
Любов хоронять, щоб звільнити в реальнім світі!

Його залишили живого, щоб був самотнім –
Бог не втішає у дрібниці в реальнім світі.

Прошу з тих пір, як у кишені ключів не маю –
Це пекло в золотому місті в реальнім світі.

Через Диявола – страждає – Господній Ангел.
Хто був спасен, торгує грішним в реальнім світі.

Хто у заручники потрапив, хто в терористи?
Це люди можуть розповісти в реальнім світі.

„За входом напис НЕБЕЗПЕКА”[4] застерігає,
Молитви, друже, перелистуй в реальнім світі.

Вид за спиною горло тисне і вдаль ковзає,
Розлук дороги простелились в реальнім світі.

Я невагомість відчуваю, подібну шовку –
Старіння в серці поселилось в реальнім світі.

Там, де згоріло його тіло, зола від серця.
Чи знайдуть руки тінь надії в реальнім світі?

У тебе, друже мій, Коханий[5] слова позичив,[6]–
Читай неспішно: нове дійство в реальнім світі.
(Для Деніела Холла)
– – – –

[1] Cерце – універсальним символом життя. Рядки для епіграфу взяті з поеми Джеймса Меррілла „Друг четвертого десятиліття” (James Merrill THE FRIEND OF THE FOURTH DECADE). Газель написана на смерть Джеймса Меррілла.
[2]Джеймс Меррілл (03/03/1926 – 06/02/1995)- американський поет, прозаїк, драматург, близький друг Ага Шахіда Алі.
[3] В оригіналі звернення мовою хінді „O Yaar” – „О Брате”.
[4]Рядок з поеми Джеймса Меррілла ДРУГ ЧЕТВЕРТОГО ДЕСЯТИЛІТЯ (James Merrill THE FRIEND OF THE FOURTH DECADE „Behind a door marked DANGER”)
[5] Традиційно в останньому аяті газелі називається ім’я автора. Ага Шахід Алі використав для цього перське значення імені Шахід – коханий, любий.
[6] Нагадування про слова з поеми Джеймса Меррілла, використані в газелі.

Джерело

АРАБСЬКОЮ

Зникає мова? Бізнес свій я маю арабською.
Лист про кохання: без жалю сплітаю арабською.

Які тут виставлені паволоки із Кашміру!
На кожнім „пейслі”[1] золотом сіяє арабською.

Чи не даремна суєта навкруг чужої мови?
Парфуми на убранні спокушають арабською.

Був „Путівник розгублених” написаний – повірте –
Маймоном[2] – євреєм із Іспанії – арабською.

Маджнун[3] спиняє караван, рве комір, кличе Лейлу.
Так само, як в перекладі, страждає арабською.

Шаммас[4] говорить: вітчизну з пам’яті не витерти.
В двох його мовах іврит кохається з арабською.

Загинув Лорка[5], і балкон залишився відкритим,
Касиди в морі він без швів зшиває арабською.

Бісексуальний Рай: ах! вічно юні гурії!
З них кожна Так! до тебе промовляє арабською.

Тут про грядущий Апокаліпсис шипіння марне,
Три форми Ш у ньому розпізнаю арабською.

І я також, о Аміхаю[6], дивився так, як ти –
На смерть. Івритом. І, вибачаюся, арабською.

Мене запитуєш, Шахід що означає: слухай,
Перською „любий”, „свідком” – називають арабською.

– – – –

[1] „Пейслі” – традиційний візерунок на тканинах з Кашміру https://en.wikipedia.org/wiki/Paisley_(design)
[2] Маймон (Маймонідес) – (1138 (1135?), Кордова — 13/12/1204, Каїр) – видатний єврейський філософ, лікар, раввин, писав арабською мовою та івритом. http://toldot.ru/tora/rabbanim/rabbanim_504.html
[2] Лейла́ і Меджну́н – закохані зі старовинної арабської легенди про трагічне кохання.
[4] Антон Шаммас – палестинський письменник, поет, перекладач, знавець англійської і арабської літератури та історії мистецтв.
[5] Федеріко Гарсіа Лорка (05/06/1898 – 19/08/1936) – великий іспанський поет, убитий на початку Громадянської війни в Іспанії. Тут алюзія на слова з його вірша Балкон „Коли я помру / Залиште балкон відкритим” (El Balcón „Si muero / Dejad el balcón abierto”).
[6] Ієгуда Аміхай – поет, прозаїк, драматург з Єрусалиму, класик івритської поезії 20-го сторіччя. У 1945 році воював в Італії у складі Єврейської бригади британської армії, у 1948 – 1949 рр. воював у ізраїльській армії у Війні за незалежність Ізраїлю.

Джерело

ПРОЩАННЯ

В якийсь момент я загубив твої сліди.
Вони несуть руїну і звуть це миром.[1]
Коли ти зникла, скелі хоронили:
Були беззахисними неозброєні.

Коли гірська коза об скелю треться,
чи хтось збирає її пух[2] на схилі?
О Ткач[3], хто виткав досконале полотно,
хто зважить пряжу бездоганно вірно?
Вони несуть руїну і звуть це миром.
Хто стереже Ворота Раю[4] уночі?

Знов моя пам’ять на шляхах минулого.
Всю ніч в пустелі йдуть армійські каравани:
У світлі фар розтане з часом сірий дим –
узимку – наче дрібно змелений фенхель.
Чи ми спитаємо: що ви зробили з світом?
У озері мечеті й храми разом відображаються
в задумливих обіймах.

Чи подаруєш їм шафран[5], якщо знайдеш їх тут
у цім столітті в цій країні,
де я пришитий до твоєї тіні?

Ми покидали цю країну, хапаючись за двері.
Втікали діти, припадаючи до вікон.
Ти на освітленій дорозі була позаду.
Коли на ній не стало світла, зникло все.

В якийсь момент я загубив твої сліди.
Мені потрібна ти. Щоб вдосконалити мене:
Мене без тебе вдосконалює диявол.
Іде твоє минуле шляхами моєї пам’яті.
Все, що ти втратила – це я. Ти не прощаєш.
Все, що ти втратила – це я. Твій досконалий ворог.
Йдуть твої спогади шляхами моєї пам’яті.

Я через Рай пливу рікою з Пекла:
прекрасний привид, серед ночі.

Весло – це серце, воно у хвилі з порцеляни б’є.
Безмовна ніч. Весло – це лотос.
Я – танучий весляр – ласкавим диханням втішає бриз,
мені він наче співчуває.

Якби ти тільки могла колись моєю бути,
чи залишилося б щось неможливе в світі?

Все, що ти втратила – це я. Ти не пробачиш.
Блукає моя пам’ять шляхами твого минулого.
Там нічого прощати. Ти не пробачиш.
Навіть від себе я таю свій біль, свій біль я відкриваю
лиш собі.

Нема нічого, що не прощається. Ти не прощаєш.

Якби ти тільки могла колись моєю бути,
чи залишилося б щось неможливе в світі?
(Для Патріції О’Нілл) Зі збірки „Країна без поштамтів”
– – – –

[1] парафраза з Тацита: “Solitudinem faciunt et pacem appellant” (“Агрикола”, ХХХ,4, “Вони творять пустелю й називають це миром”) – промова вождя бритів Калгака з закликом виступити проти вторгнення римлян
[2] якісна кашемірова нитка з підшерстка гірської кози має товщину близько 16 мкм (людська волосина має товщину 50 мкм)
[3] Ткач – одне з 99 імен Аллаха. Він виткав досконале полотно – світ
[4]Долину Кашміра називають “Раєм на землі”.
[5] шафран – одні з найдорожчих у світі прянощів, які одержують з рилець кашмірського шафрану (крокусу), найцінніший подарунок.


Джерело

ПАСТОРАЛЬ
“…біля стіни для екзекуцій, увитої густим плющем”
Збігнєв Герберт
[1]

Ми ще зустрінемося в Срінагарі[2],
Біля воріт Палацу Миру,
тримаючи в руках розквітлі квіти,
солдати віддадуть ключі[3]
і згинуть. Ми знову прийдемо
в покинуту країну, яка недавно зникла,

у місто, зруйноване, коли нас не було.
Ми розірвемо біля турнікетів сорочки,
щоб обв’язати наїжачені шипи, плющем
зігріємо троянди. Мерщій, гранат[4]
говорить птахам – дитя людське зуміє
витримати все. Не слід засмічувати вуха

місцевими чутками. Ми вислухаємо
розповіді нашого садівника, як це було
в дитинстві, у вирощеному ним саду:
„Це правда, моя смерть на вході до мечеті
під час різні, коли лунає заклик до молитви,
відкрила шлюзи” – „Мерщій, настала тиша –

і світанок наповнив очі кожному.”
Чи ми послідуємо за чубатим жайворонком,
відкриємо з зусиллям дальній вхід у тополиний гай,
пройдемо повз покриті пилом оголошення про розшук
на цвинтарі, повз викопані поспіхом могили
без будь-яких імен, неначе нове місто?

„Це правда.” (почуємо ми знову від нашого
садівника). „Цей птах узимку замовкає.
До нього голос повернеться навесні, скорботним криком.
Коли побачить він, як гірський сокіл
повітря розсікає, як лазурова сорока,
ним схоплена, обм’якає у пазурах”.

Пролита кров. Мої слова відлунням ось так
на заході, біля плюща, навіщо?
В шухляді білого стола із кедра,
ми на веранді знайдемо листи:
Коли закрилися поштамти, знав листоноша,
ми повернемося на них відповісти. Краще

якби він вмер миттєво,
почорнів під натиском осінніх сподівань,
та нікому було б збирати наші подихи,
зберігати оці нечитані листи
закоханих: поглянь як розколовся світ.
Чому тебе немає? Де ти? Вернися.”

Чи ця історія для тих, оглухглих, що за океаном?
Мерщій, говорить птиця. Й ми спробуємо
цим ключем спочатку відкрити двері
до вітальні. Одне за одним дзеркала
під покривалом пилу, не помічають нашого повернення,
як ми запалюємо лампи. Наша країна на карті з скла
завмерла на стіні, розбита нами на шматки.
Ми підемо повз наших предків по сходах вгору,
виконуючи їхню волю всупереч серцям. Вони бажають
щоб ми вернулися – назавжди! – й успадкували
(Мерщій, говорить птиця), що нам належить, бо нікому –
збирати повідомлення про нашу смерть по світу.
(для Сувіра Каула) Зі збірки „Країна без поштамтів”
– – – –

[1] Збіґнєв Герберт „Зупинка” 1969 р. (,„Postoj” Zbigniew Herbert „na murze gęste bluszcze egzekucji”)
[2] Алюзія на рядки Осипа Мандельштама “B Петербурге мы сойдемся снова”. Срінагар – столиця штату Кашмір.
[3] У 1989 році лідери мусульманської більшості Кашміру, підтримані Пакистаном, почали збройне повстання за вихід штату зі складу Індії. Срінагар став епіцентром війни. Сотні тисяч індійських військових придушили повстання.
[4]Гранати – це фрукти з Раю. „Ми вирощуємо дякуючи воді, сади з винограду, олив і гранатів, які мають схожість і відмінність” (Сура „Худоба”, аят 99). Плоди граната з зернами, подібними рубінам, – символи добробуту, духовного умиротворення, радості наближення до Аллаха. Магомет радив їсти гранати для очищення від заздрості і ненависті.

Джерело

КРАЇНА БЕЗ ПОШТАМТІВ

1
Я знову повернувся в цю країну,
де зруйнували мінарети.
Хтось у гірчичне масло вмочить гніт
в глиняну лампу, читати вечорами
начертані планетами послання.
Відбитки пальців замінили підпис в банку,
в цьому поштовому архіві з приреченими
адресатами, де всі будинки зруйновані або пусті.
Пусті? Тому що так багато втікали, бігли
і стали біженцями там, на рівнині,
де довелося випасти росою,
і стати горами зі скла. Вони крізь нього
нас бачать – бачать як зруйновані безумством
будинки їх захищають від вогню, неначе
печерні стіни. Спалили їх солдати, вогнем зітерли,
наш світ згорів миттєво, так попелом стає
пап’є-маше у візерунках золотих. Коли загинув
муедзин, було обкрадене безмовне місто.
Будинки були зметені, немов опале листя
для спалення. Тепер щовечора ми забуваємо
свої домівки – свої, покинуті пустими.
Ми правовірні. Ми на ті двері прикріпили вінки.
Правовірніші щоночі під стінами запалюють вогонь
і ми вдивляємося у пітьму, як у печеру.

2
„Ми опинилися в вогні, ховаючись в пітьмі”, –
як карта ляже, скаже вулиця: „Я хочу
бути тим, хто проливає кров. Умивши свої руки.
Або я залишуся на холоді допоки ллється дощ
чорнилом, і мої пальці, за межею болю,
всю ніч штампують скасовані печаті.”
Безумний провідник! Забуто сказане. Вони прибудуть
у цю країну, з попелу. Фантоми душ,
моліться за живих. Я повернувся дощем,
знайти його, дізнатися, чому він не писав,
Я взяв з собою гроші, валюту з пейслі[1],
купити нові марки, вже рідкісні, пусті,
на них не вказана країна[2]. Без ліхтаря
дивлюся на похованих в будинках, спорожнілих –
Він міг би жити, відкривати двері диму,
пітьмі видихувать свій спалений рефрен –
„Всьому кінець, нічого не лишилося”.
Я мушу наказати тиші, щоб стала дзеркалом,
щоб знову чути його голос звідусюди.
Біжать вогненні хвилі. Я мушу цю ріку перепливти?
Зачинені усі поштамти. Хто буде доставляти
пергаменти з нарізаними пейслі, мої новини в тюрми?
Віднині зможе тільки тиша одержати мої листи
до нього. Чи темні вікна пошти для безадресних листів.

3
„Всі карти знищені, не проминули жодну.
Я сторож в мінареті, в якому муедзин загинув.
Приїдь мерщій, бо я живий. Тут пейслі часом
при світла бувають білі або чорні.
Липке багно заляпує їх завитки,
вони як квіти осені в утраченій країні.
Прийми їх, я даю їх тільки раз, вночі.
Приїдь до того, як я, мертвий, втрачу голос”.
У чорний дощ залишся вірним фантомам душ,
тут твій біль. Відчуй його. Ти мусиш це відчути.
„Нічого не лишилося, всьому кінець”,
я знову бачу його голос: „Це алтарі
зі слів. Знайди свої листи до мене. Й мої
до тебе. Приїдь мерщій і плач, відкривши
загублені конверти”. І відшукай цей мінарет:
Я опинився у вогні, ховаючись в пітьмі.
Тут біль твій. Ти повинен це відчути. Відчуй.
Душа, будь вірна божевільному рефрену –
Хтось у гірчичне масло вмочить гніт
в глиняну лампу, читати вечорами
начертані планетами послання.
Мої руки штампують скасовані печаті
Тут архів. Я відшукав залишений
ним голос на карті, де нема кордонів.

4
Я їх читав, листи закоханих, цих божевільних,
й мої до тих, від кого відповіді не прийшли.
Я засвітив ліхтар, шлю свої відповіді, зву до молитви
глухих людей на різних континентах. І мої сльози –
це нескінченний плач, як у листах померлих плач
до цього світу, кінець якому близько, завжди близько.
Мої слова, відправлені у велетенських конвертах зливи,
ідуть туди, до адресатів, через океани.
Те, що пишу, це дощ. Я не благаю.
Це просто стримуваний крик, до нас! до нас!
чиї листи кричать про гинучих у тюрмах.
Віднині я щовечора у мінареті
угору йду по східцях. Божевільна постать,
Я розкидаю пейслі хмар. Покинутий, як ці:
хто підкупляє вітер ранку, це їх таємний задум.
Та тут немає сонця. Тут немає сонця.
Тоді жалю не майте ви, кого я врятувати не зумів –
Мені пришліть ваш крик, хоча б у такий спосіб:
Я знайшов листи від в’язнів до коханих –
Початок одного: „Мої слова ніколи не знайдуть тебе”.
Закінчив інший: „Шкіра тане від роси
без твого дотику”. Я хочу відповісти:
Я хочу жити вічно. Що можна ще сказати?
Йде дощ, коли я це пишу. Шалене серце, будь сміливим.
Зі збірки “Країна без поштамтів”

Джерело

http://maraahmed.com/wp/2010/08/11/the-country-without-a-post-office-by-agha-shahid-ali/

Я БАЧУ КАШМІР З НЬЮ-ДЕЛІ ОПІВНОЧІ
В цей і майбутній час,
Скрізь, де в зелене вбрані…
Грізна краса постане.
В.Б.Йейтс
[1]
1
Треба блискучий лід в сухі долини
нести з віддалених скляних вершин.
У місті, звідки не прийдуть новини,
ніч, комендантський час:
найгірше, що реальний.
З мосту Зеро[2]
прожектори геть проганяють тіні
шукати схованку під мостом. На краю
казарм закінчується Гапкар-Роуд[3]
вона зіщулиться майже в ніщо,
стане нічим на пропускних воротах,
щоб невидимкою ковзнути в камеру:
З висячої палаючої шини краплі
стікають на голу спину в’язня,
юнак кричить: „Не знаю я нічого.”

2
Ковзнула тінь, до мене заспокійливо киває,
якимось чином, попри відстань п’ятсот миль,
в пустому Срінагарі для мене світить місяць,
але немає жодних сподівань для нього.
На Резидентській Роуд[4 в Мір Пан Хаус[5
говоримо нечутно: „Я знаю мову серця
(колись сказав ти при нагоді): Восени
коли дме справжній вітер з криги, чинара осипає
потоки листя –
одне за одним чи інакше.”
„Різване, ти, Різване, ти?” – я скрикну,
коли він ближче підійде в розідраній сорочці.
„Щоночі Кашмір приходить в твої сни”, – він каже,
потім торкається рукою в кірці снігу,
й шепоче: „Я помер давним-давно.”

3
„Не говори моєму батьку, що я мертвий”[6], – він каже,
і я послідую за ним дорогою в крові
від сотень пар слідів супутників,
які залишили, втікаючи із похорону[7],
жертви стрілянинм. Ми чули, як за вікнами
тужили матері, і сніг почав нас засипати,
як попіл. Чорнота за межами вогню,
який сусіди не змогли згасити,
опівночі солдати підпалили будинки.
Кашмір горить:
В його сліпучім світлі
ми бачили людей, які несли із храмів статуї[8].
Ми їх благали: „Хто нас захистить, коли ви підете?”
Вони, не відповівши, просто зникали
на дорозі в долину, обіймаючи богів.

4
Я не скажу твоєму батьку, що ти мертвий, Різване,
але куди упала твоя тінь, покровом
на якусь святу могилу або на тіло
якогось непохованого хлопчика в горах,
загиблого, як ти, від кулі, ясні рубіни його крові
на гімалайському снігу?
Я зав’язав зелений вузлик на решітці Шах Хамдан[9],
який розв’яжеться, коли жорстокість
здивує тим, що поверне твої скарби,
а у новини не просковзне нічого
про комендантський час, жоден його натяк,
я повернусь за п’ятсот миль, зніму
із себе кригу гранітних гір, побачу знову
чоловіків, що повертаються з засніжених монастирів,
зі сплячим богами, як з дітьми на руках.
(Для Молві Абдул Хай) Зі збірки “Країна без поштамтів”
– – – –

[1]Заключні слова поеми Вільяма Батлера Йєйтса ВЕЛИКДЕНЬ, 1916 „В цей і майбутній час,/ Скрізь, де в зелене вбрані, / Змінивши повністю нас / Грізна краса постане” (William Butler Yeats: EASTER, 1916 „Now and in time to be, / Wherever green is worn, / Are changed, changed utterly: / A terrible beauty is born.”) Основна тема поеми – невдале повстання за незалежність Ірландії у квітні 1916 року (Великоднє повстання), під час якого було проголошено Ірландську республіку. Повстання було жорстоко придушене. Багато повстанців були вбиті під час вуличних боїв в Дубліні або страчені після придушення повстання. Означена паралель між повстаннями в Кашмірі й Ірландії.
[2] Міст Зеро через ріку Джелам збудований у 1956 році. На той час в місті Срінагар було 7 пронумерованих мостів. Оскільки новий міст поставили перед мостом № 1, то він одержав № 0, Zero Radal. Є й інша версія походження цієї назви. Підрядник будівництва мосту був глухим, тому його міст назвали мостом глухого Zorr Radal, що з часом транслювалося у міст Зеро.
[3] Гапкар-Роуд – одна з головних вулиць уздовж озера Дал у столиці Кашміру Срінагарі.
[4] Резидентська Роуд – головна вулиця в Срінагарі, на якій розміщувалася резиденція правителів Кашміра.
[5] Мір Пан Хаус – великий будинок на Резидентській Роуд з магазинами і кафе, яке було модним місцем зустрічей.
[6] „Не говори моєму батьку, що я мертвий” – “Не говори мамі / коханій/ моєму братові / моїй сестрі… Я мертвий” спільний штамп з епічної поезії балканських партизан.
[7]Мілваз Моулві Фарук- голова Комітету Народної дії (коаліція партій, які вимагають вирішити проблему Джамму і Кашміра з урахуванням вимог народу Кашміра), був убитий групою невідомих бойовиків у своєму домі 21 травня 1990 року. Його похорон перетворився в масову бійню (вбито близько 60 осіб, сотні отримали поранення). У нападі на похоронну процесію підозрювали спецслцужби Індії.
[8] „ми бачили людей, які несли із храмів статуї” – під час конфлікту 1990 року кашмірські індуси (пандити, послідовники Шиви), масово покидали Кашмір, забираючи з собою богів зі своїх храмів. Біженцями стали близько 100 000 зі 150 000 кашмірських індусів. З 1990 до 2011 року було вбито 399 кашмірських пандитів. Шахіда Алі переслідував у снах кошмар, ніби останній індус покинув Кашмірську долину. Він говорив, що цей сон завжди розбивав його серце.
[9] Ханука Шах Хамдан – найдревніша мечеть міста заснована у 1395 році суфійським святим Сайєдом Алі Хамданом. До затійливої решітки мечеті люди приходять зав’язати кольоровий вузлик з ниток, щоб збулося бажання. В мечеті у кімнаті для медитації зберігається прапор пророка Мухаммеда і колода, на якій він сидів. З Хануки Шах Хамдан почалося поширення ісламського стилю архітектури в Кашмірі.

Джерело