З англомовних поетів

by Diana

Переклав Володимир Тимчук

—-
Від прекладача.
Сотку років назад розпочалася та залишила непроминущий слід І світова війна. Вчитуючись у рядки поетів тієї доби, чи, зрештою, усього кривавого століття, бере сумнів, чи людство зробило якісь висновки: для нас, українців, це разюче видно на тлі новітньої російсько-української, а, якщо вірити Кіплінгу, то чергової Сходово-Заходової війни. Вочевидь, пророчими є слова З. Сассуна, мовляв своє останнє та значуще слово у кожній війні скажуть поети.

Томас Гарді.
Драммер-Годж

У Драммер-Годж – вже спочивать –
Без домовини, в ям…
По коп’є, де лежить, – пізнать:
На фелді видно злам;
Сузір’я те вночі сіять
Могилі буде там.

Із Вессекса не знав тамбур
Цей Годж із далини,
Де простягається кару,
Де буші і ґрунти,
І дивних зір у ніч чому
Є схід на тлі пітьми.

Поміж непізнаних рівнин
Вже Годжу завше буть;
Із сіверних мізків й грудин
Там фінбоші ростуть;
І в дивному сузір’ї – плин
Його зір – вічна путь.

Джерело

Drummer Hodge, by Thomas Hardy

They throw in Drummer Hodge, to rest
Uncoffined – just as found:
His landmark is a kopje-crest
That breaks the veldt around:
And foreign constellations west
Each night above his mound.

Young Hodge the drummer never knew –
Fresh from his Wessex home –
The meaning of the broad Karoo,
The Bush, the dusty loam,
And why uprose to nightly view
Strange stars amid the gloam.

Yet portion of that unknown plain
Will Hodge for ever be;
His homely Northern breast and brain
Grow up some Southern tree,
And strange-eyed constellations reign
His stars eternally.
1899

Поле під Ватерлоо

Так, зайці сполохані — гул від копит усе ближче:
Повсюди — лиш змиги їх лап і куцих хвостів,
І свалівки кидають притьма свої гніздовища.

За рухом коліс вже завалені лази кротів,
Розкидані яйця й полишені там ластівчата,
Розтрощені кубла гадюк, ховраків, їжаків.

У жаху подався слимак віддалятись,
Та слід залишають від нього ободи коліс.
Що там, угорі, черв’як голову звів, щоб дізнатись

Й одразу чимдалі повзе від цих жахних місць
Аби врятуватись, не знає він досі нічого
Про дощ той – червоний, пахучий, – що фатум приніс.

Роздерті кігтями, розчавлені вщерть під вагою
Копит метелики, хворі на денний риніт,
Здихають тут гірше, ніж ворог усього живого.

Потоптані й змішані в яму холодну з боліт
Пагіння зелене — не буде повік золотистим,
І квіти в бутонах — повік вже не буде в них цвіт.
перед 1908

Джерело

The Field of Waterloo, by Thomas Hardy

Yea, the coneys are scared by the thud of hoofs,
And their white scuts flash at their vanishing heels,
And swallows abandon the hamlet-roofs.

The mole’s tunnelled chambers are crushed by wheels,
The lark’s eggs scattered, their owners fled;
And the hedgehog’s household the sapper unseals.

The snail draws in at the terrible tread,
But in vain; he is crushed by the felloe-rim.
The worm asks what can be overhead,

And wriggles deep from a scene so grim,
And guesses him safe; for he does not know
What a foul red flood will be soaking him!

Beaten about by the heel and toe
Are butterflies, sick of the day’s long rheum,
To die of a worse than the weather-foe.

Trodden and bruised to a miry tomb
Are ears that have greened but will never be gold,
And flowers in the bud that will never bloom.

Емброуз Бірс.
Свобода

Свобода – кожен школяр знає –
Зойкла на Костюшків впад:
У кожнім ось вітрі, що налітає,
Чувсь ї’нелад.
Волає, як щойно монарх й депутати –
Для змови – в спільний ряд –
Пута на ноги нові пов’язати –
Їй дзвін в набат.
Як люд з-під влади спромігсь обрати
Голоси, повні зрад,
Із легенів – наче гучать гармати –
Ї’вимогнад.
Дано всім владцям поміж нами
Примус, а чи дорад:
Вони ж не радяться з небесами,
Як шлють ї’в ад.

Джерело

Freedom, by Ambrose Bierce

FREEDOM, as every schoolboy knows,
Once shrieked as Kosciusko fell;
On every wind, indeed, that blows
I hear her yell.
She screams whenever monarchs meet,
And parliaments as well,
To bind the chains about her feet
And toll her knell.
And when the sovereign people cast
The votes they cannot spell,
Upon the lung-impested blast
Her clamors swell.
For all to whom the power’s given
To sway or to compel,
Among themselves apportion heaven
And give her hell.
1906

Марджорі Піктгол.
Строєм

Під зимнім небом так низьким
Полки Христів – я зріла – йшли.
Вони співали піснь-скорботу
Й здоймались вільно на Голготу.

Нехвильність віч і твердість губ –
Йшла лава – дійсно скритнодружб.
Могли ж з небес зцілити світ –
Їх мріями ж встелили гріб.

Спокійні, в душах – чистота…
Й причастя таїн смерті такт
З усіх кутків – всі – звідусіль–
…В жіночім серці вже сім стріл.

Джерело


Marching Men, by Marjorie Lowry Christie Pickthall

Under the level winter sky
I saw a thousand Christs go by.
They sang an idle song and free
As they went up to calvary.

Careless of eye and coarse of lip,
They marched in holiest fellowship.
That heaven might heal the world, they gave
Their earth-born dreams to deck the grave.

With souls unpurged and steadfast breath
They supped the sacrament of death.
And for each one, far off, apart,
Seven swords have rent a woman’s heart.

Чарльз Гамільтон Сорлі.
До німців

Ви, ми – сліпці. Не люди – ваших мук творці,
Не лю́дське це: ваш на́рід – в закуття.
У вічному «чому?» ми правдошукачі
Спіткнулися, і нам не до пуття.

Ви мріяли про світле майбуття,
А ми хитросплелись. Чи мудреці?
Тепер і нам, і вам стояти на путях
В сичанні й злості. На сліпців – сліпці.

Як прийде мир, ми перемог очима
Новими спрагло глянемо, якими стали ж ми:
Все більш любовнодобрими людьми.

Рукотиснімось міцно, сміймось з того дива
Як прийде мир. Але допоки мир – шторми
І темрява, і грім, й дошкульні зливи.

Джерело

To Germany, by Charles Hamilton Sorley

You are blind like us. Your hurt no man designed,
And no man claimed the conquest of your land.
But gropers both through fields of thought confined
We stumble and we do not understand.

You only saw your future bigly planned,
And we, the tapering paths of our own mind,
And in each others dearest ways we stand,
And hiss and hate. And the blind fight the blind.

When it is peace, then we may view again
With new won eyes each other’s truer form
And wonder. Grown more loving kind and warm

We’ll grasp firm hands and laugh at the old pain,
When it is peace. But until peace, the storm,
The darkness and the thunder and the rain.
1914

Руперт Брук.
Солдат

Якщо уб’ють мене, подумай лиш одне:
Ще є куточок у чужому краю,
Де Англія завжди – і має бути це!:
В багатім світі – багатша крихта має

Бути, плоть Англії, яка їй дала все:
Життя і сутність, справи і любов,
Повітря справжнє й Англії лице,
І свіжість вод, і сонце, і покров.

Подумай, серце, – і нечисте щезне вмить,
Відлуння ж вічности в уяву поверне
Думки про маму, про Англії обшир.

І звуків, й образів щасливу нить,
І радість друзів, і, направду, головне –
Безхмарне небо, спокій, мир.

Джерело

The Soldier, by Rupert Brooke

If I should die, think only this of me:
That there’s some corner of a foreign field
That is forever England. There shall be
In that rich earth a richer dust concealed;

A dust whom England bore, shaped, made aware,
Gave, once, her flowers to love, her ways to roam,
A body of England’s, breathing English air,
Washed by the rivers, blest by the suns of home.

And think, this heart, all evil shed away,
A pulse in the eternal mind, no less
Gives somewhere back the thoughts by England given;

Her sights and sounds; dreams happy as her day;
And laughter, learnt of friends; and gentleness,
In hearts at peace, under an English heaven.
1914

А. Е. Гаусман.
Ми, полеглі, – тут

Полеглі – тут.
Хіба могли обрати
Життя й ганьбу в краю,
В якому ми зросли?

Всі певні: це життя –
Ніщо, аби віддати,
Хоч юні кажуть: «Ні!»,
Як юні й ми, колись.

Джерело

Here dead we lie, by Alfred Edward Housman

Here dead we lie
Because we did not choose
To live and shame the land
From which we sprung.

Life, to be sure,
Is nothing much to lose,
But young men think it is,
And we were young.
1914

Шарлота М’ю.
У травні 1915-го

Нам пам’ятати — прийде ще Весна
В світ зранених дерев — на згарища лісів —
Які терпляче ждуть у ветхій мудрості, поки все змиє тут дощів стіна,
Так, їх синє небо дасть; так, зцілить море свіжістю вітрів,
Так, сонце, як і все з усіх кінців,
Весною так, аби Господь змилів,
Засяє, мов божественність дитині,
Всім тим, хто всівшись у великім Супокої: і в теплих — теплі,
І в синіх — сині;
В одне — з Любов’ю, в одне — з Стражданням: не бачать хаосу цих днів
І зміни сині.

Джерело

May 1915 by Charlotte Mew

Let us remember Spring will come again
To the scorched, blackened woods, where the wounded trees
Wait with their old wise patience for the heavenly rain,
Sure of the sky: sure of the sea to send its healing breeze,
Sure of the sun, and even as to these
Surely the Spring, when God shall please,
Will come again like a divine surprise
To those who sit today with their great Dead, hands in their hands
Eyes in their eyes
At one with Love, at one with Grief: blind to the scattered things
And changing skies.
1915


У червні 1915-го

Кому в думках троянд найперший в червні квіт?
Хіба дитя з осяйними очима та розкувйодженим волоссям простягнеться за ним:
Доріжка – в зелені та сонці. Проте для нас – усе такий далекий світ,
Як вічним зорям світло міст стає тьмяним крізь дим.

Що там короткий червень, коли у руйнуваннях світ і тінь
В очах, бо дивимось надміру в лиця, де – скорбота й страх?
Та як сприймає світ у руйнуваннях червень, а також він,
З осяйними очима?! – у нього ж бо – троянда у простягнутих руках.

Джерело

June, 1915, by Charlotte Mary Mew

Who thinks of June’s first rose today?
Only some child, perhaps, with shining eyes and rough bright hair will reach it down.
In a green sunny lane, to us almost as far away
As are the fearless stars from these veiled lamps of town.

What’s little June to a great broken world with eyes gone dim
From too much looking on the face of grief, the face of dread?
Or what’s the broken world to June and him
Of the small eager hand, the shining eyes, the rough bright head?
1915

Редьярд Кіплінґ.
Мій малий Джек

– Чи маєш ти звістку про Джека малого?
Ні цього разу.
– Коли ж він вернеться із берега того?
Ні з вітром ось цим, ні цього разу.

– Про нього чи чув хтось однісіньке слово?
Ні цього разу.
Хто йде сам на дно, вже не плистиме знову
Ні з вітром ось цим, ні цього разу.

– О, брате, що втішного зможу знайти поміж стін?
Ані цього разу,
Ні іншого разу,
Бо сором його не пече – справжній він –
Ні з вітром і тим, ані того разу.

Але ти тримай підборіддя як слід
І зараз,
І кожного разу –
Твоїм він був сином, він – дійсно твій рід,
Якого ти вітру ось тому віддав, того ось єдиного разу!

Джерело

My Boy Jack?, by Rudyard Kipling

‘HAVE you news of my boy Jack? ‘
Not this tide.
‘When d’you think that he’ll come back? ‘
Not with this wind blowing, and this tide.

‘Has anyone else had word of him? ‘
Not this tide.
For what is sunk will hardly swim,
Not with this wind blowing and this tide.

‘Oh, dear, what comfort can I find? ‘
None this tide,
Nor any tide,
Except he did not shame his kind-
Not even with that wind blowing, and that tide.

Then hold your head up all the more,
This tide,
And every tide;
Because he was the son you bore,
And gave to that wind blowing and that tide!
1915

Джон Маккрей.
В фламандськім полі

В фламандськім полі квітне мак:
ряди поміж хрестами – знак,
де лежимо. А в небі ла-
стівка вінок пісень несла,
ледь чутний у пальбі однак.
Ми вбиті!.. День назад ми так
жили! І сонце пили всмак!
Й любились!.. Пухом нам земля
в фламандськім полі.
Візьміть ви факелу держак –
наш хват в бою важкім розм’як –
завершіть гідно ви діла.
А віру зломите – тіла
тут не заснуть, де квітне мак
в фламандськім полі.

Джерело

In Flanders Fields, by John McCrae

In Flanders fields the poppies blow
Between the crosses, row on row,
That mark our place; and in the sky
The larks, still bravely singing, fly
Scarce heard amid the guns below.
We are the Dead. Short days ago
We lived, felt dawn, saw sunset glow,
Loved and were loved, and now we lie
In Flanders fields.
Take up our quarrel with the foe:
To you from failing hands we throw
The torch; be yours to hold it high.
If ye break faith with us who die
We shall not sleep, though poppies grow
In Flanders Fields
1915

Зіґфрід Сассун.
Христос і солдат

1
Побитий солдат вкляк – зустрівся з Ним,
Звалився (спалена навколо трава):
«Благий, позбав мене, битого, бід!»
Христос, а поруч, де бій, – Серафим, –
На передку, де дерева збитих два:
«Сину, поглянь, на ці рани як слід».
Солдат оглянув кінцівки затим
Й до Лику промовив ледь чутні слова:
«Безумство – ці рани – спокуса чи міт!»
Христос із хреста словом тихим, не злим:
«Для тебе творив милосердя й дива –
Літає над битвами Паракліт».

2
Солдат – до молитви, зброя – до ніг,
Понурений (в поросі – також рюкзак):
«Всеможний, зроби, щоб жах оцей щез!»
…І сірість спускало небо на всіх,
І вечір, як закривавлений знак –
Розривами обрій палав увесь.
Солдат заволав: «Я родився і зміг
Голод і спрагу долати, однак
Вчиню зло чи добро – розділить хто днесь?»
Христос милосердно: «Не знаєш Моїх
Ти слів, що зціляють. Бо віри є брак.
Чи Я не життя? Хіба не воскрес?»

3
І знову звучати стали гармати
Й рушниці: на пагорбі – свист
І вибухи з димом у бою новім.
Христос: «Очищу – лиш віру слід мати.
Розбійники, Я – на Голготі у зріст:
Дива не безплідні дав понадусім».
Солдат запитав: «Ти ж волиш зціляти?
Між нами збудуй милосердності міст –
І легше нам стане у пеклі ось цім.
…Для двох Ти сторін? Наказ мій – вбивати:
Уб’ю – згорьованій матері лист.
Можливе є це за словом Твоїм?»

4
Веселий цвірінь – на хрест всівся птах,
І колос гойдає ледь-ледь вітерець .
Червоного Хреста на полі десь слід.
В пропащому дні Він, забутий, у снах,
Відкинутий миротворець-Творець:
Цей пост спостережний, для тих хто вперід…
«Ісусе, нічого не скажеш в словах?»
Ще нижче схилився терновий вінець.
Солдат з рюкзаком припіднявся з чобіт
І зброю узяв, і далі – на шлях.
«О, Боже, – ще зойкнув, – чому я житець?»
А битва гриміла й… мовчанка в одвіт.

Джерело

Christ And The Soldier, by Siegfried Sassoon

I
The straggled soldier halted – stared at Him –
Then clumsily dumped down upon his knees,
Gasping ‘O blessed crucifix, I’m beat !’
And Christ, still sentried by the seraphim,
Near the front-line, between two splintered trees,
Spoke him: ‘My son, behold these hands and feet.’
The soldier eyed him upward, limb by limb,
Paused at the Face, then muttered, ‘Wounds like these
Would shift a bloke to Blighty just a treat !’
Christ, gazing downward, grieving and ungrim,
Whispered, ‘I made for you the mysteries,
Beyond all battles moves the Paraclete.’

II
The soldier chucked his rifle in the dust,
And slipped his pack, and wiped his neck, and said –
‘O Christ Almighty, stop this bleeding fight !’
Above that hill the sky was stained like rust
With smoke. In sullen daybreak flaring red
The guns were thundering bombardment’s blight.
The soldier cried, ‘I was born full of lust,
With hunger, thirst, and wishfulness to wed.
Who cares today if I done wrong or right?’
Christ asked all pitying, ‘Can you put no trust
In my known word that shrives each faithful head ?
Am I not resurrection, life and light ?’

III
Machine-guns rattled from below the hill;
High bullets flicked and whistled through the leaves;
And smoke came drifting from exploding shells.
Christ said ‘Believe; and I can cleanse your ill.
I have not died in vain between two thieves;
Nor made a fruitless gift of miracles.’
The soldier answered, ‘Heal me if you will,
Maybe there’s comfort when a soul believes
In mercy, and we need it in these hells.
But be you for both sides ? I’m paid to kill
And if I shoot a man his mother grieves.
Does that come into what your teaching tells ?’

IV
A bird lit on the Christ and twittered gay;
Then a breeze passed and shook the ripening corn.
A Red Cross waggon bumped along the track.
Forsaken Jesus dreamed in the desolate day –
Uplifted Jesus, Prince of Peace forsworn –
An observation post for the attack.
‘Lord Jesus, ain’t you got no more to say ?’
Bowed hung that head below the crown of thorns.
The soldier shifted, and picked up his pack,
And slung his gun, and stumbled on his way.
‘O God,’ he groaned,’why ever was I born ?’
… The battle boomed, and no reply came back.
1916

Айвор Ґьорні.
Його любові

Він – там. І наші плани
Уже – без долі.
Котсволдз нас не побачить
Із вівцями у полі,
Які пасуться вволю.

І тіло, що колись прудке,
Вже инше нині.
На Северні – ти знав – тоді
Під синім-синім
Наш човник вміло плинув.

З ним шлях міг бути ріжним…
Та тут спить він –
Шляхетного покрив
Фіалковий рубін
Зі Северна сторін.

Накрий його, накрий хутчіш!
Йому услід –
З непарних квітів килим
Ховає багрий слід,
Який мені забути слід.

Джерело

To his love, by Ivor Gurney

He’s gone, and all our plans
Are useless indeed.
We’ll walk no more on Cotswolds
Where the sheep feed
Quietly and take no heed.

His body that was so quick
Is not as you
Knew it, on Severn River
Under the blue
Driving our small boat through.

You would not know him now…
But still he died
Nobly, so cover him over
With violets of pride
Purple from Severn side.

Cover him, cover him soon!
And with thick-set
Masses of memoried flowers-
Hide that red wet
Thing I must somehow forget.
1917

Едвард Томас.
Вирватися

Я добрався к забрамлення сну,
В безкраю глибину
Лісу, де згуб є всім
Їх путі (все ще впрям,
Хоч скоро-пізно – злам), –
Не вибрать їм.

Много доріг і стежок
В крайнім зблиску зірок
Аж к лісу крайділ,
Мандрівцям – тут обман;
Раптом вже днесь – туман –
Йдуть вони вділ.

Тут лю́бу – скін,
Суму й наміру – скін.
Всі турботи й страсті –
Наймильші, найгіркші –
Тут їм скін в сні: це – миліше
За лица́рство.

Там немає книжи́ць,
Найдорожчих всіх лиць:
Не верну я їх ніяк
Йти в незнаний забрам –
Ввійти, лишитись – мушу сам,
Не знаю як.

Стрімкий ліс веж-вище
Їх крона в хмарах – нижче
Вгорі і ще, і ще…
Виконую (а тишу чуть) –
Згубити можна путь
І себе.

Джерело

Lights Out, by Edward Thomas

I have come to the borders of sleep,
The unfathomable deep
Forest where all must lose
Their way, however straight,
Or winding, soon or late;
They cannot choose.

Many a road and track
That, since the dawn’s first crack,
Up to the forest brink,
Deceived the travellers,
Suddenly now blurs,
And in they sink.

Here love ends,
Despair, ambition ends;
All pleasure and all trouble,
Although most sweet or bitter,
Here ends in sleep that is sweeter
Than tasks most noble.

There is not any book
Or face of dearest look
That I would not turn from now
To go into the unknown
I must enter and leave, alone,
I know not how.

The tall forest towers;
Its cloudy foliage lowers
Ahead, shelf above shelf;
Its silence I hear and obey
That I may lose my way
And myself.
1917

Вілфред Овен.
Dulce Et Decorum Est

Зігнуті, як з торбами прохачі,
У кривлях з тубкашлем крізь дим –
Сигнальні ракети – а ми, втікачі,
У базовий табір повземо нестрим.
Хлопці, як сонні. Дехто згубив обув,
Скривавлені, зранені вщерть,
Зморені, свисту ракет ніхто вже не чув,
Їх протигази десь ззаду ледь-ледь.

«Гази!». Екстаз метушні в надяганні
Незграбних гуммасок вчасно як слід…
…Знайшовся один, що впав у конанні,
І, наче в вогні, він корчився й блід.
Крізь скельця – вже світ у зеленім тумані,
Як води – я бачив: бідняга душивсь.

І сниться: зарадити більш я не в стані
Йому (хапає мене він, душивсь).

Якби у сні солодкім тебе – в вагон,
В який його вкинули, наче за мить,
Там – очі з орбіт та застигла в бетон
Гримаса: гріх д’явольський хижо глядить;
Якби чув ти: кожен хрип і відхарк
Блювоти з легенів, що вже в пухирцях,
Все смердить, наче зварений рак,
І виразки злупляться на язиках, –
Мій друже, не говорив би ти про пієтет
Тим дітям, що віддали себе глорії,
Й старезну Брехню: Dulce et decorum est
Pro patria mori.

Джерело

Dulce Et Decorum Est, by Wilfred Owen

Bent double, like old beggars under sacks,
Knock-kneed, coughing like hags, we cursed through sludge,
Till on the haunting flares we turned out backs,
And towards our distant rest began to trudge.
Men marched asleep. Many had lost their boots,
But limped on, blood-shod. All went lame, all blind;
Drunk with fatigue; deaf even to the hoots
Of gas-shells dropping softly behind.

Gas! GAS! Quick, boys! – An ecstasy of fumbling
Fitting the clumsy helmets just in time,
But someone still was yelling out and stumbling
And flound’ring like a man in fire or lime.-
Dim through the misty panes and thick green light,
As under a green sea, I saw him drowning.

In all my dreams before my helpless sight
He plunges at me, guttering, choking, drowning.

If in some smothering dreams, you too could pace
Behind the wagon that we flung him in,
And watch the white eyes writhing in his face,
His hanging face, like a devil’s sick of sin,
If you could hear, at every jolt, the blood
Come gargling from the froth-corrupted lungs
Obscene as cancer, bitter as the cud
Of vile, incurable sores on innocent tongues,-
My friend, you would not tell with such high zest
To children ardent for some desperate glory,
The old Lie: Dulce et decorum est
Pro patria mori.
1917 (1918)

Вільям Батлер Йєтс.
Літун-ірландець бачить власну гибель

Я знаю: стріну долі стрим,
Де хмари шлють привіти дню;
Прощаю тих, воюю з ким,
Не лю́блю тих, що бороню.

Кілтарнан-кросс – земля моя,
Ґолвейський злидар – мій земляк:
Не легше їм – загину я,
Не краще – житиму однак.

Мені на бій хіба закон,
Повинність, схвалення людей?
Одна захопленність – на кон,
Що в хмарах чинить змаг оцей.

Я зважив все, і все згадав –
Роки здалися: літавтрат!
І літавтрат років спливав:
На вагах з цим життям цей спад.

Джерело

An Irish Airman Forsees His Death, by W. B. Yeats

I KNOW that I shall meet my fate
Somewhere among the clouds above;
Those that I fight I do not hate,
Those that I guard I do not love;

My county is Kiltartan Cross,
My countrymen Kiltartan’s poor,
No likely end could bring them loss
Or leave them happier than before.

Nor law, nor duty bade me fight,
Nor public men, nor cheering crowds,
A lonely impulse of delight
Drove to this tumult in the clouds;

I balanced all, brought all to mind,
The years to come seemed waste of breath,
A waste of breath the years behind
In balance with this life, this death.
1918

Кіт Дуґлас.
Аристократи

Шляхетний кінь: відвага в оці,
кість біла, втішається розривом:
зникають з ним картини із шайрами –
він трубку запихає знов до рота.
Піт (де ж фортуна?) – вбитий: калібр «ахт-ахт» –
він відірвав йому ногу – сконав у санітарці.
Я бачив: на піску ще повзав він, відрізав він:
«Ненайчесніше це – відстрілили ось ногу».

Чи можу жити між шляхетних,
що відмирають – роду цих героїв – і не волати?
Єдинороги, сливе, –
вони ж бо навіюють дві легенди,
в яких їх глупість і лицарство
прославляються. Всяк – дурень чи герой – обезсмертиться.
Ось ці обшири – для крикету їх полем були,
і в горах завалені проходи
прибили декого із вістунів. Тут впісля
під камінням, в землі вони полишили себе
я думаю з відомою усім їх повновідданістю.
Не протитанкістів вогонь я чую – сурму мисливця.

Джерело

Aristocrats: ‘I Think I Am Becoming A God’, by Keith Douglas

The noble horse with courage in his eye,
clean in the bone, looks up at a shellburst:
away fly the images of the shires
but he puts the pipe back in his mouth.
Peter was unfortunately killed by an 88;
it took his leg away, he died in the ambulance.
I saw him crawling on the sand, he said
It’s most unfair, they’ve shot my foot off.

How can I live among this gentle
obsolescent breed of heroes, and not weep?
Unicorns, almost,
for they are fading into two legends
in which their stupidity and chivalry
are celebrated. Each, fool and hero, will be an immortal.
These plains were their cricket pitch
and in the mountains the tremendous drop fences
brought down some of the runners. Here then
under the stones and earth they dispose themselves,
I think with their famous unconcern.
It is not gunfire I hear, but a hunting horn.
1943

Рендалл Джарелл.
Смерть повітряного стрільця

Зі сну матері моєї звалився я у Стан,
Згорнувся в його чреві, аж поки мокрхутркриг.
Шість миль від землі, вирваний з її мрій життя,
Збудився до блекфлеку й кошмарних винищувачів.
Коли я вмер, вони вичистили мене з башти шлангом.

Джерело

The Death Of The Ball Turret Gunner, by Randall Jarrell

From my mother’s sleep I fell into the State,
And I hunched in its belly till my wet fur froze.
Six miles from earth, loosed from its dream of life,
I woke to black flak and the nightmare fighters.
When I died they washed me out of the turret with a hose.
1945

Шеймас Гіні.
Реквієм за кроппі

Ячменю повно у кишенях всіх шинелей…
Ні кухні польової тут, ані привалу…
Ми нагло йшли у рідні зе́млі,
А капелан із гнанцями ладнав канави

На марші ж люди з сил останніх… вгору…
Щодня ми тактиці новій давали раду:
Ми вістрям шпаг острожили упору,
Пускали на піхоту біснувате стадо

Впісля відходили – і їх кіннота б’є намарно–
Аж до… Вінеґер-Гілу… там двобій фіналу:
Полеглих гори, скошені картеччю, у конанні;
Всі схили закривавлені – розбита лава.
Ні плащ-накидки нам на поховання.
…Ячмінь з могил в лунасі проростав вже.

Джерело

Requiem For The Croppies, by Seamus Heaney

The pockets of our greatcoats full of barley…
No kitchens on the run, no striking camp…
We moved quick and sudden in our own country.
The priest lay behind ditches with the tramp.

A people hardly marching… on the hike…
We found new tactics happening each day:
We’d cut through reins and rider with the pike
And stampede cattle into infantry,

Then retreat through hedges where cavalry must be thrown.
Until… on Vinegar Hill… the final conclave.
Terraced thousands died, shaking scythes at cannon.
The hillside blushed, soaked in our broken wave.
They buried us without shroud or coffin
And in August… the barley grew up out of our grave.
1966

Роберт Андерсон.
Міни

«Обережно!..» Тут сліди ледве видно від ніг.
Все дійсно спрацьовує так, як в настановах усіх:
(Руйнує дощенту майбутнє твоє і рідних твоїх)
Живим або цілим лишитися хлопець не зміг –
Дві барви, лиш дві, проявляє ця ненависть-гріх.

«Рослини» без сонця у розповні сил
Так прагнуть на волю з прикритих могил,
Щоб квіт їх узріти, надати їм крил,
Достатньо і кроку чи фронт це, чи тил:
Пекельна настане враз заметіль –
На землю впадеш ти, у тобі – жах, біль.

Не розбираючи по таборах солдат,
Якнайпростіше чинить море втрат
У світі цьому цих опунцій ряд,
Який отруту сіє у стократ, –
Успішних дій значок з робочих карт.
(Але й з дитям безгрішним зіграно злий жарт!)
…І палкою відлунює війна – каліка відбиває такт.

Загаслі очі, що сіяли з давнини
Майбутньому: його плекали сни
У близьких вкрали їх вони,
Палкі до влади, спраглі до війни
На службу собі-смерті розум без ціни
Прикликали. Й життя усе – під сальвами труни.
Живемо із укусом Сатани.

І не уникнути відповідальности
Війни чи по ній – новий світ реальности:
«Рослини» досі в землі… Шукай карности
В забороні засіяної пекельної досконалости
(Не відкинь, бо наріжне це все). …Час моральности
Від того, що судить. Як ні? – Світ на межі фатальности.

Джерело

The Land mine, by Robert ANDERSON

It does exactly what it says on the tin
Either kills and maims but takes a limb
Destroys your dreams and devastates kin
Advertising in zones where shelves are thin
And comes in two colours of hatred and sin

Plants well it in pathways or baron fields
As it needs no sunlight where sunlight yields
To activate the flower and see how it feels
You will need your foot or a set of wheels
This springs it to life then watch what it steels
As you fall to the ground and the pain now reels

A global weed that needs no rain
It simply functions from causing pain
To this the soldier it is all the same
Accepted within any battles terrain
To the limb maker another source to gain
For the innocent child it holds the blame
As to why the cripple now plays with a cane

Their darkened eyes where once was bright
For futures to hold and adventures in sight
Now stolen too quickly in abundant plight
By a world of greed for power and might
From minds of the scientists blinded to light
Working themselves throughout the night
On this man made evil from Satan’s bite

When will we learn of responsibility
If man makes war and all it’s reality
Then bear the shoulder and take legality
Of banning these weapons of longevity
Don’t push it aside and hide from morality
As history will class you amongst this insanity
2008