З англомовних поеток

by Diana

Переклала Тетяна Патраш

Гвендолін Елізабет Брукс

Матір

Аборти не відійдуть в забуття.
У спогадах була малеча, та пішла у небуття,
Ці пуп’янки-голівки десь волоссячком покриті.
Митці, що світом так і не відкриті.
І вже не знехтуєш, і не наб’єш,
І не вгамуєш, цукерком не підкупиш.
Ти вже не витягнеш солодкий палець з рота.
Лячні привиди вже не твоя турбота.
Ти не зітхатимеш, коли кудись відпустиш.
Не знатимеш любов, коли малі серця у своє пустиш.

Від міражу долинув голос з вітром
І я, почувши відгукнулась всім нутром
В якім посіяне вирвали ривком
З грудей годуються фантомні діточки
О милі! Коли згрішила й розірвала ці зв’язки
В мені розбите серце в дріб’язки
Разом з життями, що не досягли своїх висот
У вас вкрали днів народжень святкувань турбот
Веселі ігри й час слізних скорбот
Пестливі любощі і перші нетривалі кроки
Незгоди, вінчання й шлюбу перші роки
Всі пережиті болі а потім смерті кроки
Коли це я, хто відібрав ваш перший подих
При всій умисності не ставила вердиктів жодних
Пощо тепер моє ниття
Хто відповість за злочин як не я
І як вже не картайся вас нема
Скоріш за все і поза тим
Якби ви розчинились наче дим
Та все ж гадати так є хибно
І як сказати й донести
У чесності всю справу принести
Ви були зіткані в утробі, та не приведені на світ
Не пролунали гучні ридання, гоготання, думок політ

Ви вірте в те, що я усіх цілком любила
І хоч не бачила, та в серці вигляд ваш створила
Й цілком, цілком його любила.

Джерело

The Mother by Gwendolyn Brooks

Abortions will not let you forget.
You remember the children you got that you did not get,
The damp small pulps with a little or with no hair,
The singers and workers that never handled the air.
You will never neglect or beat
Them, or silence or buy with a sweet.
You will never wind up the sucking-thumb
Or scuttle off ghosts that come.
You will never leave them, controlling your luscious sigh,
Return for a snack of them, with gobbling mother-eye.

I have heard in the voices of the wind the voices of my dim killed
children.
I have contracted. I have eased
My dim dears at the breasts they could never suck.
I have said, Sweets, if I sinned, if I seized
Your luck
And your lives from your unfinished reach,
If I stole your births and your names,
Your straight baby tears and your games,
Your stilted or lovely loves, your tumults, your marriages, aches,
and your deaths,
If I poisoned the beginnings of your breaths,
Believe that even in my deliberateness I was not deliberate.
Though why should I whine,
Whine that the crime was other than mine?–
Since anyhow you are dead.
Or rather, or instead,
You were never made.
But that too, I am afraid,
Is faulty: oh, what shall I say, how is the truth to be said?
You were born, you had body, you died.
It is just that you never giggled or planned or cried.

Believe me, I loved you all.
Believe me, I knew you, though faintly, and I loved, I loved you
All.

Марія Затуренська

Колискова
Розруха криє почорніле небо
В жданні завмерло лихо
Для серця і держави
Гучні крики вулицями
Сиплять сіль на рани

Спи, солодкий, поки час
Августа вісники прийдуть до нас
Постануть коли ти будеш пильний
Полонять життя, а дух наш нескоримий
Тривала жага, сильна і міцна
Готовилась для миру, де нема спання

Хай прийде левова пора
Хай вся нечисть пожира
Листя, виноград, плоди і квіти
Хоть їхня ніч, а твого часу строки
Що знані були у Вергілія роки
Коли обтяжений античний світ
Припавши до грудей дитя розквіт

Досі далекі, безтурботні, молоді
Оспівують зірки у древнім спокої
Віщують що полегшення гряде
Мовою, яку не всяк збагне
Заплющи очі й слухай спів
А ранок скаже куди підвів
Істот терзати невидиме очам?
Одкровення? Нові шляхи страхам?

Хай розірваний буде старий світ
Мов здобич від якої звір пішов услід
Хай собаки й кішки роздирають
Те, в чому радості не мають
Нові ріки без початку і кінця
Життя, смерті і спання
Несуть знання, мистецтво, думку
Не знаючи кінця текти не маючи початку
Відродженими, новими, не впійманими
Незримими погонями

Спи, солодкий, поки є стремління
Яскраве світло йде до тління
Сходить Венера і океанські води
Відновлена любов діждалась череди
Нага, мрійлива, мирна, вільна
Їй ріст дала гірка вода
Долі, що без початку не бере кінця.

Джерело


Marya Zaturenska

Lullaby
Ruin falls on blackening skies
And disaster lies in wait
For the heart and for the state;
Loud the voices in the street
Shout unhealing remedies.

Sleep, beloved, while you may;
Heralds of the Augustan day
That arise as you awake
Can consume but never slake
The strong thirst, intense and deep,
For the peace that need not sleep.

Let the lion have his hour,
Let the evil beasts devour
Leaf and vine and fruit and flower;
Theirs the night but yours the time
Known to the Vergilian clime
When the ancient world, distressed,
Found peace in an infant’s breast.

Still remote and gay and young
Sing the stars in ancient peace,
Heralding the great release
In their worldless tongue.
Close your eyes and let them sing
In the morning that will bring
What strange beasts to haunt the spheres?
Revelations? New-found fears?

Let the old world fall away
As the great beasts leave their prey;
Let the dogs and cats destroy
That which they cannot enjoy.
New as life and death and sleep
Shall the cyclic rivers creep,
Bringing learning, art, and thought
New again to be renewed,
Revived, restored, and still uncaught,
The intangible pursued.

Sleep, beloved, in the changes
Light from bright to darkness ranges:
Venus, ocean-young, arises,
Love again the earth surprises
Naked, dreaming, peaceful, free,
Springing from the bitter sea
Of unending destiny.

Місця

Як червоніли троянди
На вузенькій стежині
Де ми стрічались
Знову і знову

Я бачу там тебе
На кам’яних сходинках
Над твоїм золотим волоссям
Витає кохання в повітрі

Багряніли троянди
На вході нашої домівки
Тепле світло стелило
Розходилось, вкривало підлогу

І плющ стояв зчорнілий
Троянди багряніли
На зсохлому стеблі
А в пам’яті були живі

А твоїй пам’яті живе
Тодішнє небо до безглуздя голубе?

Джерело

Places

How red the roses were
In that narrow lane
Where we used to meet,
Met and met again.

I see you sitting there
On a stone stair.
On your golden hair
Fell the enamoured air.

The roses were too red
At our cottage door;
Warm light covered the floor,
Flowed and spread.

The ivy was too black,
The roses were too red.
They withered on the stem–
How I remember them.

Do you remember too?
The sky was far too blue.

Дивне захоплення

Ніколи не покидав,
Хоч часто вслід махав.
У стінах мого серця храму
Тримаю блукаючу примару.

Спершу нечітко, ледь помітно.
Потім тепліше, ближче, глибше
Проник із-зовні і безслідно
Ступив у сон й стало все явніше.

Ти ріс і ріс, минала секунди доля.
Кров заспокоїла дихання часті.
Твоя рішуча, сильна воля
Танцює на вершині смерті.

Примара, чиї променисті очі
Спалили все життя в мені.
Дозволь залишитись коли йдуть роки охочі
Мені у дивнім захоплені.

В думках, яких ніхто не прочитає.
В крові, що спокоєм тече у надлишку.
В словах промовлених дощу
В прихильності, що гласності ніколи не зазнає.

Джерело

Strange Captivity
Never will you depart
Though often cast away,
Unburied in my heart
Wraithlike you stray.

First, tenuous and thin,
Then warmer, closer, deep,
You pierce without, within,
You enter in my sleep.

And higher, higher, till
My blood calms all my breath,
Your resolute, strong will
Leaps through the walls of death.

Spectre, whose radiant eyes
Destroy all life in me,
Let me immortalize
My strange captivity

In thoughts that none will read,
In blood that leaves no strain,
Words spoken to the rain,
Devotion none will heed.

Біла сукня

Так непомітно прикула погляд світу біла сукня.
Гуляючи в ліску, саду перед його очима відкривалась
Пливуча форма, прудка , раптова, незабутня,
На темнім кроні білим відбивалась.

І вдаючи безжурність, пригашуючи бажання й біль,
Узрів її коли лежав на ложі в час нічний без снів.
Її легка хода кричала голосніше за його презирство мимовіль
Ця білизна пройшла крізь тіло в серце і душі слідів.

Чи то виднілося її лице поза вікном, поспішний стукіт на порозі.
Ось вона ступила в дім, колір обличчя як вбрання на ній,
Як снігопад у літній день усмішка поступилася сльозі
Охололе сонце сіло і завиднівся місяць у порі нічній.

Пройшли роки й запеклішим в погоні її образ став.
Вона зречена мрія, жива рана, те, що не вчинилось,
Чиє життя ніхто не жив, і відповідь яку ніхто не знав,
Поки біла тінь колихала місяць, догоряло сонце та ще світилось.

І до кінця життя та біла тінь лиця і сукні
Стала заповітною думкою, раною і невимовним словом.
Все, що він плекав в невдачах, що не дали вітри попутні
Вона зробилась неторканою прозорою кулею, святим покровом.

І на своєму смертному одрі, стоячи в тремтінні на колінах він узрів
Архаїчний, жорстокий, величний образ богині.
Перемагаючи увесь всесвіт, творячи закон, що не відає жалів
Обтесаний камінь випромінював лід і вогонь, що були єдині.

Вона стала тінню на білій сукні вже не легкій пливучій,
Непохитною, як смерть. Жорсткий холодний погляд зверхній
Зіграв перед туманним розумом майстерний акт смерті.
Перегорнута вкінці сторінка і звук книги закриття залізний.

Джерело

The White Dress

Imperceptively the world became haunted by her white dress.
Walking in forest or garden, he would start to see,
Her flying form; sudden, swift, brief as a caress
The flash of her white dress against a darkening tree.

And with forced unconcern, withheld desire, and pain
He beheld her at night; and when sleepless in his bed,
Her light footfalls seemed loud as cymbals; deep as his disdain,
Her whiteness entered his heart, flowed through from feet to head.

Or it was her face at a window, her swift knock at the door,
Then she appeared in her white dress, her face white as her gown;
Like snow in midsummer she came and left the rich day poor;
And the sun chilled and grew higher, remote, and the moon slipped down.

So the years passed; more fierce in pursuit her image grew;
She became the dream abjured, the ill uncured, the deed undone,
The life one never lived, the answer one never knew,
Till the white shadow swayed the moon, stayed the expiring sun.

Until at his life’s end, the shadow of the white face, the white dress
Became his inmost thought, his private wound, the word unspoken,
All that he cherished in failure, all that had failed his success;
She became the crystal orb, half-seen, untouched, unbroken.

There on his death bed, kneeling at the bed’s foot, he trembling saw,
The image of the Mother-Goddess, enormous, archaic, cruel,
Overpowering the universe, creating her own inexorable law,
Molded of stone, but her fire and ice flooded the room like a pool.

And she was the shadow in the white dress, no longer slight and flying,
But solid as death. Her cold, firm, downward look,
Brought close to the dissolving mind the marvellous act of dying,
And on her lap, the clasped, closed, iron book.