З болгарської поезії

by Diana

Переклав Олександр Гадзінський

Андрей Германов

Квітень

Птиця – пострілом в синє світло!
Дзеленчать ручаї цвіркунами,
І тремтять дерева заквітчані…
Щось прекрасне станеться з нами!

Що, дорого, за твоїм вигином,
Там, де марить гора туманна?
Що в долоні твоїй? Несподіване
Скоро настане.

Хай багато доріг без вивихів –
Я навмисно йду манівцями!
Я не з каменю, а із викликів:
Щось прекрасне станеться з нами!

Соловей вмикає свій запис
В насолоду землі вагітній.
Кожен лист – як зелений ляпас
Пізнім заморозкам у квітні.

Не одну перешкоду запеклу
Із вогнем у душі здолаю.
Я напевно знаю про пекло,
Але знаю й дорогу до раю.

Перемога за мною гряне,
Не лаштуйте серця на «старість»!
Щось прекрасне станеться з нами…
Просто – так і повинно статись!

Джерело

Андрей Германов

Април

Птица стрелната в синьото свети
и бучат пощурели ручеи,
и трептят дървеса – букети.
Нещо хубаво ще се случи.
Какво има там, зад завоя?
А зад хълмите синьосини?
А в шепата твоя?
Няма хубавото
да ни отмине.
Много пъти съм вече мамен,
но да вярвах не се отучих.
Зная аз,
аз не съм каменен:
нещо хубаво ще се случи.
Просто пее в сърцето ми птица:
с нещо бременна е земята.
Всеки лист е зелена плесница
на студа и на мъглата.
Има, знам, не една преграда,
ала радост зад всяка сияе –
аз съм вярвящ, знаещ за ада,
но допускащ единствено рая…
Вий недейте ме гледа стреснато –
и сърцето ви ще се отключи!
Ще се случи нещо чудесно.
Просто длъжно е да се случи.

Джерело


Андрей Германов

Чотиривірші Четиристишие

* * *

Чотиривірш – то квіт шипшини дикої. Недбало
Росте над урвищем. Чому цвіте – про те міркує мало.
І очі вабить віддаля, а зблизька тонко й свіжо пахне.
Та зірваний в долоні квіт – тендітні пелюстки і жало.

* * *

Четиристишие – цветче от дива шипка. То нехае,
че покрай пропастта расте. Защо цъфти – само не знае.
Окото радва отдалеч, отблизо с тънък дъх опива –
посегнеш да го скъсаш ти, и те убожда то накрая.

* * *

Поет живіше жити мусить, аніж звичайний індивід.
Оскільки тяжко йому буде, як легко проживе свій вік.
Хай має чорний хліб і піт, хай має рани й перешкоди,
Бо вірш, народжений із болю, в душі лишається навік.

* * *
Поетът трябва да живее като обикновен човек.
Че много тежко ще му бъде, ако животът му е лек.
Да има черен хляб и пот, да има болка и прегради,
че само стих, роден сред болка, в душите врязва се навек.

* * *

Постійним будь – мороз чи спека – як завжди у хлібині сіль.
Хоч дрібка – навіть у чуреках – бо завжди є в хлібині сіль.
Присутнім будь в житті отак, як сіль присутня у хлібині –
Невидимим, неначе пекар, як завжди у хлібині сіль.

* * *
Във летен пек и повей зимен като солта във хляба стой.
За капка щастие петимен като солта във хляба стой.
Присъствай във живота тъй, както солта присъства в хляба –
невидим, предан и безимен, като солта във хляба стой.

* * *

В той день, коли і я нарешті перетворюся на архів,
Мене спитають простодушно, а що в житті я зрозумів?
Життя – ще та конюшня, брате: у копняках при конях ріс,
Потім з ослами гарував я, потім із мулами старів.

* * *
Един ден, като дойде време и аз да се превърна в прах,
ще ме запита някой просто какво до тоя ден разбрах.
Конюшня е животът, драги: в ритници край жребци пораснах,
след туй с магарета работих, след туй с катъри остарях.

* * *
У дитинстві малювання – як веселих фарб гасання,
Юність – ніжність акварельна, буйство пристрасті й бажання,
Зрілість – то картина в рамі, многоцвітна, повнокровна…
Врешті, графіка стареча – чорно-біле пригасання…

* * *
Детство – весела рисунка, от боички запъстряла,
младост – нежност акварелна, в страсти и загадки цяла,
зрелост – маслена картина, многоцветна, пълнокръвна
и накрая – тиха старост със графичност черно-бяла…

* * *
Вслухатися почав запізно, не чув – трава казала мовчки:
«Кохай так ніжно, наче ніжно трава собі зростає мовчки.
А вже як прийде твоя черга, то будь просвітленим і тихим
У тім вмиранні передсніжнім, коли трава вмирає мовчки…»

* * *
Aз слушах със ухо небрежно, не чух тревата мълчалива:
„Обичай нежно, както нежно расте тревата мълчалива,
а щом ти дойде ред да тръгваш, поемай просветлен, спокоен
в умирането неизбежно като тревата мълчалива…”

* * *
Когось запрагну біля себе, коли збиратимусь в дорогу.
Навіть як сніг паде із неба, коли збиратимусь в дорогу,
Спокійно попливу крізь заметь, як тільки зможу попрощатись
З уже коханою душею, коли збиратимусь в дорогу.

* * *
Аз искам някой с мен да има, когато тръгна да си ходя.
Дори навън да бъде зима, когато тръгна да си ходя,
спокоен през снега ще плувам, щом сбогом съм могъл да кажа
на някоя душа любима, когато тръгна да си ходя.

* * *
Людина про подвиг найперше мріє. А потім що?
Людина про славу по тому мріє. А потім що?
Людина про істину згодом мріє. А потім що?
Людина про тишу нарешті мріє. А потім що?

* * *
Човек за подвиг най-напред мечтае. А след това?
Човек за слава след това мечтае. А след това?
Човек за истина след туй мечтае. А след това?
Човек за тишина след туй мечтае. А след това?

Андрей Германов

Село в маю

Де не повернешся – трава, трава
Накочується мовчазним потопом,
Подвір’я і задвірки залива,
Старезні стіни вищерблені топить.
В її зелених плесах і річках,
Як сиві стебла сіна-сухостою,
Скоцюрблені, із сапами в руках,
Бабусі наші борються з травою.

Ця тиша – то непевний супокій!
Коли дощі, мов бісерні, у травні –
Трава у спеці післягрозовій
Буяє в життєрадості невгавній.
І помирає в буйстві навіснім…
Гіркотна драма, сплетена з красою:
Вдень і вночі, ба навіть уві сні,
Бабусі наші борються з травою.

Війна! Хто може перейти убрід
Жорстоку обложну зелену зливу?
Зелену плісняву!.. І навіть квіт
Не красить ту навалу мовчазливу.
Крізь черепи й могили пророста,
Розкочує покошлані сувої…
Та знову сапи не дають їй встать –
Бабусі наші борються з травою.

В борні упертій вже й життя спливло:
Скубуть, січуть, з корінням виривають…
Та – надаремно: за стеблом стебло
Повзе трава, все навкруги вкриває.
Під крик сови ізнов ідуть на брань,
Стискають сапи – предковічну зброю,
Без нарікань – такий вже їх талан –
Бабусі наші борються з травою.

Бо знають – переможуть все одно,
Хоч молодості їм ніхто не верне,
Хоч скоро і самі – у порохно,
Хоч предки їх давно лежать під дерном.
Хай незабаром поєдинку край –
Свята приреченість – не скласти зброї!
Суворо стисли губи крізь одчай –
Бабусі наші борються з травою.

Джерело

Андрей Германов

Село през май

Отвсякъде, отвсякъде трева!
Зидът, облян от нея, става нисък,
Рушевините, видими едва,
Исчезват под зеления и плисък.
Тече на тласъци, като река,
И сякаш сенки, сред зеленината
Прегърбени, с мотичка във ръка
Стариците се борят със тревата.

Такава тишина! Такъв покой!
И бисерни се люшват дъждовете.
Природава във тоя влажен зной
Със белозъба жизнерадост свети,
Но в буйството и гибелта гори,
Горчива драма има в красотата:
От здрач до здрач, във своя сън дори
Стариците се борят със тревата.

Жесток двубой! Навсякъде е тя!
Пълзи, расте, чардаците обвива.
Зелена плесен! И цветя дори
Не шарят тая напаст молчалива…
Тя през гробове, в черепи расте,
Пътеките с пълзящ килим замята,
А скубят те, не се изправят те –
Стариците се борят със тревата.
Потъват празни къщи, пълни с мрак,
А те секат тревичка по тревичка.
Безсмислено! – с неумолим листак
Тревата най-накрая скрива всичко.
И кукумявки кряскат през нощта,
Ала отново пак на сутрината
Без стон – такава е им участта! –
Стариците се борят със тревата.

Те знаят: в края тя ще победи,
Че скърцат във гредите дървояди,
Че плочести пътеки отпреди
Два века чезнат под стъблата млади…
Единоборство със известен край!
Но тяхната обреченост е свята:
Без смях на ни едно дете, през май
Стариците се борят със тревата.

Кіріл Христов Гончев

Врослі Камені*

Далі на схід – у мовчанні, в мовчанні
Звітрені скелі долають час.
Не називайте їх – Врослі Камені,
Що скам’яніли заради вас!

Не говоріть, що це – географія
Або гіпотеза у імлі.
Наша вулканова біографія
Каміння двигає з-під землі.

Земля голубки, коня, могили…
Земля звитяжників кам’яних,
Нема на світі такої сили,
Щоб на коліна схилити їх!

Є інша сила… В святім мовчанні
Сини чорняві. А з висоти –
Як воїв голови – Врослі Камені.
І на коліна устанеш ти.

—-
Побити Камъни (Врослі Камені) – кам’яні стовпи у Варненському окрузі.
Існують різні гіпотези щодо їх походження… – прим. перекладача

Джерело: Гончев К. Горчиво пространство. – София. –1979. – С. 31

Кирил Христов Гончев

Побити Камъни

Далеч на изток, смълчани, смълчани,
Ветреят паметници до днес…
Не ги наречайте – Побити Камъни,
Окаменелосте във вашу чест!

Не ги приказвайте – география.
Не география е това,
Когато нашата биография
Издига камъни върху земя.

Земя на камъни и на могили,
На гургулици и на коне…
Не съществува такава сила,
Да те постави на колене.

Но съществува… смълчани, смълчани,
Над чернокосите синове,
Като глава са – Побити Камъни.
И ти зоставаш на колене.

Георгі Борисов

Сіль

Не знав тоді нічого я про сіль,
Коли боги в мені уміння визнали.
Дрімали пси, поживним лоєм приспані.
А я вже міг читати мову зір.

На їхній корабель мене, як скарб,
Взяли вони. Та не для щастя гострого
Пливти до прісноводного їх острова –
А зорі щоб з очей не випускав.

Але й для них убивчим був той хліб –
Я п’яні крики чув з нічного мороку,
Аж поки в трюмі вивчив їхню мову
І сам від солі сивої осліп.

Тоді мене хтось виніс на спині
І прив’язав до щогли підопліччя,
І наказав, щоб зорі перелічував
І байдики не бив у вишині.

В обідню спеку чув я ніби спів.
Нестак сліпий, щоб не впізнати повисків,
Не бачити причаєне полковисько
Смердючих корабельних пацюків.

Ї добре, що сюди дійшов приплив –
Вода вже залила обидві палуби,
Тому і корабель було підпалено,
І зник таємно той, хто підпалив.

Мене ж знайшли монахи на піску,
Очутили молитвою і бринзою…
Тепер попід стіною монастирською
Коран читаю,* коли кіз пасу.

Або ж задля багатства фуражу
Бриласту сіль вожу на мажі з пристані.
Уже мене й воли за свого визнали.
Та в чорних окулярах я ходжу.

—-
* Йдеться про дійсний факт: православний монах, що зацікавився Кораном, таємно вирізав на самшитовому хресті його текст; по ночах бив поклони і псував очі, читаючи суру за сурою… – прим. перекладача

Джерело

Георги Борисов

СОЛ

Не знаех още нищо за солта,
когато боговете ме надушиха,
че с лой приспивам ловните им кучета
и по звездите мога да чета.
Така на своя кораб мен един
качиха те, но не за да кръстосваме
в морето сладководните им острови,
а под око звездите да държим.
Бе този труд убийствен и за тях
и денем те насън пияни викаха,
докато в трюма учех аз езика им
и от солта му сива ослепях.
Тогава ме изнесоха на гръб,
на мачтата елхова ме пободоха
и с леден глас поискаха по взводове
звездите да строя и преброя.
Бях слушал вече този тънък вой
и може сляп да бях, но не и толкова,
че да не видя дебнещите полкове
на плъховете в обедния зной…
Добре че стигна приливът дотук,
че този път заля и двете палуби,
защото те и кораба подпалиха,
преди да излетят към някой друг.
А мене ме прибрали сутринта
монаси, слезли в селото за сирене.
Сега паса кози по манастирите
и сури от Корана им чета.
Или из по-богатите села
зареждам с буци прясна сол дворовете
и вече ме познават и воловете.
Но ходя само с черни очила.

Георгі Господінов

Моя мати читає поезію

2 згортки листкового тіста
2 кавові чашки розтопленого масла
кілограм яблук
1 чашка покришеного печива
1 чашка подрібнених горіхів
2 кавові чашки цукру
1 паличка кориці на порох

Яблука помити, зняти шкірку,
очистити від зернят, натерти
на крупній терці, усе змішати
з цукром, подрібненими горіхами
і корицею.
Беремо один шар листкового тіста,
змащуємо його олією
і покриваємо його другим шаром.
Накладаємо на верхню частину
яблучну суміш і обидва шари скручуємо в рулет.
Так само можна скрутити кілька рулетів.
Змащуємо олією і печемо
в печі на помірному вогні, аж доки
зарум’яниться згори, а знизу
зарожевіє.

Зумієш його спекти – вдасться пиріг,
а поки що маємо – ну як тобі сказати – віршотворіння.

Джерело

Георги Господинов

МАЙКА МИ ЧЕТЕ ПОЕЗИЯ

2 пакетчета фини точени кори
2 кафени чаши разтопено масло
килограм ябълки
1 чаша натрошени бисквити
1 чаша счукани орехи
2 кафени чаши захар
1 пакетче канела на прах
Ябълките се измиват, обелват
почистват от семките, настъргват
се на едро ренде и се смесват
със захарта, счуканите орехи
и канелата.
Взема се една кора,
намазва се с мазнина
и се покрива с една друга кора.
Разстила се отгоре част от
ябълковата смес и двете
кори се навиват на руло. Така
се навиват и останалите.
Намазват се с мазнина и се пекат
на средно силна фурна, докато
се зачервят отгоре, а отдолу
порозовеят.
Опечеш ли го – става щрудел,
но сега още е стихотворение.