Філіп Ларкін. Принцип насолоди

by Diana

Переклав Віталій Ракуленко

Джерело

Іноді буває корисно нагадати собі про прості аспекти тих речей, які зазвичай вважають складними. Взяти, приміром, написання вірша. Воно складається з трьох стадій: перша – це коли якась емоційна концепція до такої міри захоплює людину, що вона просто змушена щось із цим вдіяти. Те, що людина тоді робить – це друга стадія, котра полягає в складанні вербального пристрою, який відтворить цю емоційну концепцію в кожному, кому трапиться це прочитати, коли завгодно і де завгодно. Третя стадія – це повторювана ситуація, коли люди в інші часи і в інших місцях запускають згаданий пристрій і відтворюють у собі те, що відчував поет, коли писав свої рядки. Ці стадії незалежні, і кожна з них необхідна. Якщо первинного почуття не було, то пристроєві не буде чого відтворювати, і читач нічого не відчує. Якщо друга стадія виконана так-сяк, пристрій не впорається з доставкою свого вантажу або доставить його не повністю чи не всім, або перестане доставляти його через сміховинно коротку часину. Без третьої стадії, коли не відбувається акту читання, навряд чи можна сказати, що вірш взагалі існує в практичному сенсі цього слова.
Такий опис цієї триєдиної конструкції показує, що поезія емоційна за своєю природою і театральна за методом дії, що це вміле відтворення почуттів у душах інших людей, і що з іншого боку, відповідно, поганий вірш – це той, якому не вдається такого відтворення досягти. Усі види критичного засудження, незалежно від обраної літературної, філософської чи моральної термінології, є лиш різними способами це сказати, і не було б жодної потреби згадувати про щось настільки очевидне, якби сучасна поезія не давала підстав думати, що нині цей принцип забутий. Здається, сьогодні ми створюємо новий вид поганої поезії – на відміну від старого, який хоч і намагається зворушити читача, але марно. Раз по раз читачі натрапляють на вірші, які неможливо зрозуміти без посилання на пояснення поза їхніми межами, або такі, чий вдоволений несмак показує, що їхні автори, пишучи їх, просто нагадували собі про щось таке, що знають вони самі, а не намагалися відтворити якісь почуття для третіх осіб. Таким чином, в думках поета читач уже не є тим, ким був раніше – особою, яка мусить зрозуміти закінчений вірш і отримати від нього насолоду для того, щоб вірш можна було назвати успішним; сьогодні виходять з того, що вірша ніхто не прочитає, а коли й прочитає, то не зрозуміє і насолоди не отримає. Чому це так? Не можна задовольнятися твердженням, що поезія втратила свою аудиторію, і тому на неї тепер можна не зважати: ще й тепер безліч людей читають і навіть купують поезію. Точніше буде сказати, що поезія втратила стару аудиторію і надбала нової. До цього призвело спритне злиття капіталів поета, літературного критика і критика академічного (зараз ці три іпостасі, на біду, майже неможливо розрізнити): навряд чи буде перебільшенням сказати, що поет нині отримав зручне становище, в якому може звеличувати власні твори в пресі й пояснювати їх у лекційних залах, а читач змушений відмовитися від своєї влади споживача і можливості сказати: «Мені це не подобається, дайте щось інше». Нехай він тепер бодай словом прохопиться про те, що вірш йому не до вподоби, як опиниться на лаві підсудних раніше, ніж устигне вимовити «Едвін Арлінгтон Робінсон». Доведеться відповідати на серйозні звинувачення: притуплене сприйняття, недостатні або неадекватні критичні здібності і нездатність сприймати нові вербальні й емоційні реалії. Вирок: винен, плюс кілька зауважень про психічну зрілість підсудного, згубну схильність до масових розваг і приглушені реакції. «Настала пора, – скаже суддя, – щоб дехто з вас, гультіпак, уже затямив нарешті, що читати вірші – це важка робота. Два тижні арешту. Наступний».
Таким чином, ті, хто платив за поезію, віддаючи гроші у сподіванні отримати від неї насолоду, як у театрі чи в концертній залі, швидко перебралися кудись інде. Поезія перестала їх розважати. На зміну їм прийшов скромніший народ, який шукає не насолоди, а самовдосконалення, і який без балачок приймає твердження, що він не здатен оцінити поезію, не розжившись перед тим на інтелектуальне спорядження, яким, за неймовірним збігом обставин, наділяє усіх охочих їхній лектор. Якщо коротко, то сучасна аудиторія поезії, коли вона не перебирає власну білизну, – це аудиторія учнів, тільки й того. На перший погляд, це, може, не так і погано. Нарешті поет має моральну перевагу, і його нова клієнтура платить не тільки за поезію, а й за те, щоб пізніше її пояснили. Знову ж таки, коли поет мусить годити тільки собі, його більше не стримують обмеження читачів. В будь-якому разі, сьогодні ніхто не вважає, що митець може керуватися чимось окрім власного розсуду: смаки публіки завжди відстають на двадцять п’ять років, і вона починає цінувати якийсь стиль аж тоді, коли той використовують уже й другосортні поети. Усе це здебільшого правда. Але в основі своїй поезія, як і все мистецтво, нерозривно пов’язане з тим, щоб приносити насолоду, і коли поет втрачає публіку, що такої насолоди шукає, він втрачає єдину публіку, яку варто мати, а покірний натовп, що приходить до нього кожного вересня, її не замінить. І це одразу відіб’ється на поетових творах. Він забуде про те, що навіть коли щось і здається йому цікавим, решта людей може думати інакше, і зосередиться на моральній цінності чи семантичній витонченості. А гірше за все те, що його вірші вже народжуватимуться не з напруги між тим, що він невербально відчуває, і тим, що можна передати широко вживаними словами читачу, котрий не має поетового життєвого досвіду, освіти чи гранту на подорожі, і щойно інший кінець каната впаде додолу, результатом стане не просто незрозумілість чи нісенітниця (або й одне, і друге разом), а ще й неусвідомлена, «недраматична» млявість, бо поет на той час вже втратить звичку перевіряти написане згідно з цією конкретною вимогою. Це значить, що насолоди не буде. А значить, не буде й поезії.
Що можна з цим удіяти? І кому це потрібно? Точно не поетові, який опинився в безпрецедентному положенні, коли можна продавати і свої твори, і мірки, за якими їх оцінюють. Точно не новому читачеві, який, мов людина в нещасливому шлюбі, просто не знає нічого кращого. Точно не старому читачеві, який просто замінив одну насолоду іншою. Бажати чогось іншого може тільки романтичний ледар, який ще пригадує ті дні, коли поезію засуджували, як щось гріховне. Але якщо цю розвагу взагалі ще можна врятувати, якщо можна ще витягти її з-поміж наших обов’язків і повернути до насолод, то мені думається, що сучасні уявлення здатна перемінити тільки масштабна хвиля неприйняття, і що хвилю ту мусять підняти читачі, які частіше питатимуть себе, а чи справді їм подобається те, що вони читають, і коли ні, то який сенс читати це далі. Я вживаю слово «подобається» в найширшому значенні, в тому значенні, в якому ми вирішуємо, чи вимкнути радіо, а чи нехай грає. Хто зацікавився, може також прочитати есей Девіда Дейчеса «Нова критика: кілька критеріїв» (опублікований в його «Літературних есеях», 1956); тим часом, потаємну жагу до свободи можуть пробудити й такі слова Семюеля Батлера: «Я хотів би любити музику Шумана більше; я вважаю, що міг би примусити себе любити її сильніше, якби захотів, але примушувати себе любити щось мені не подобається; мені миліше те, що припадає до вподоби саме собою, а не змушує мене силкуватися його любити» («Записники», 1919).