Тадеуш Бой-Желенський. Єпископський лист

by Diana

Переклав Володимир Дишлевук

Джерело

Дев’ятеро єпископів підписали пастирський лист щодо проекту нового кримінального кодексу (зокрема, статті 231) та щодо приймальні Свідомого Материнства. Цей лист викликає у мене кілька зауважень.
Одним зі здобутків сучасності є відокремлення релігії від політичних справ. Проте значною мірою нез’ясованою є межа втручання кліру в справи громадські. Раз за разом, коли державні чи інші світські діячі, розуміючи неефективність чи шкідливість певних механізмів і законів, бачачи нещастя та зло, що виходять із них, прагнуть змінити щось на краще, поєднати із вимогами життя, клір накладає своє вето. А оскільки аргументи, які він для цього використовує, найчастіше затирають саму основу конфлікту, вважаю, що корисним було б трохи ці справи прояснити.
Турботи держави та церкви дуже відрізняються. Держава (навіть оминаючи той факт, що найчастіше вона є збором осіб різних віросповідань) має за об’єкт своїх старань буття людини на землі. Її метою є зменшення страждань, забезпечення своїм громадянам максимуму здоров’я, добробуту, освіти. Натомість церква, якби її політику розглядати найідеальніше, має цілком інші завдання. Людське земне життя є для неї лише миттю в порівнянні з вічністю після смерті; з цієї перспективи усі земні страждання неважливі та навіть можуть бути бажаними, оскільки наближують до вічних нагород, для яких, знову-таки, першою умовою є дотримання церковних вимог.
Кожна з цих двох позицій має свою логіку, але погодити їх буває безмежно важко.
Навіть там, де церква займається світськими потребами громадян, наскільки ж методи її діяльності відрізняються від методів держави! Так, наприклад, в нагальному питанні безробіття церква може обмежитися влаштуванням богослужіння з молитвами за безробітних; але важко собі уявити міністра фінансів, який би видав розпорядження, аби його підлеглі постили три дні задля покращення торговельного балансу.
Цю розбіжність найкраще проілюструє один спогад, який залишився у мене з давніх часів, коли я працював лікарем у дитячому шпиталі. В цьому шпиталі знаходились усі відділення, від хірургії до інфекційних хвороб. Бідою, що тяжіла над шпиталем, був страх рознесення інфекції. Особливо скарлатини, що траплялось найчастіше і було найнебезпечнішим. Важко знайти щось гірше для лікарів, яким батьки віддали здорову дитину для якоїсь простої операції — грижі чи скривленої ніжки — і яка гине, підхопивши у лікарні скарлатину! Тому суворі правила стосувалися як лікарів, так і допоміжного персоналу: лікарям, які працювали в інфекційному відділенні, було заборонено заходити до інших відділень; медсестрам не можна було контактувати з іншим персоналом.
Але ці розпорядження не стосувалися однієї групи осіб: черниць. Сестри-монахині, які доглядали за хворими, сходилися — з усіх відділень — кілька разів на день до каплиці на спільні молитви, як вимагали їх правила. Сестри не вдягали полотняних халатів, бо цього не було в чернечому уставі; більше того, там була вимога, аби їх сукні та весь одяг був спільним! Сестри не підпорядковувалися правилам про дезінфекцію та антисептику.
У результаті в шпиталі раз за разом вибухала вбивча скарлатина. Тоді старий професор викликав підопічних, читав нотації, бурчав, нарікав; не піднімалося лише одне питання: черниці. А коли хтось із молодих лікарів починав цю тему, роздратований професор переводив розмову на інше. Знав, що тут нічого не змінить, не відчував себе досить сильним для боротьби, яку треба було б розпочати, прагнув не думати про це. Справді, що могли означати для сестер якісь новинки науки Пастера в порівнянні з правилами, які виводилися від предвічних та святобливих засновників ордену.
Гляньмо зараз на це з точки зору сестер; я добре знаю цю точку, бо не раз із ними розмовляв. Захворювання дитини на скарлатину було для них просто карою господньою; без волі божої не настало б; через це на всю нашу антисептичну біганину черниці дивились із поблажливістю. Припущення, ніби спільна молитва сестер може бути розплідником зарази, попахувало би блюзнірством. Якщо одна чи друга дитина померла, то, видно, так було треба для її добра і добра її батьків; зрештою, що кращого могло трапитись із невинною дитиною, ніж померти тоді, коли вона має гарантовані небеса, перед тим, як доросте до віку небезпек, які чатують на душу людини.
Таке кредо сестрички висловлювали з усією невинною чистотою. Воно має свою незламну логіку та свою красу, але як його узгодити зі світським — лікарським — призначенням шпиталю? Тому коли ті янголи чували біля померлої дитини з очима, зверненими до неба, нам, лікарям, траплялося чути з вуст охоплених розпачем родичів звинувачення: “Злочинці!”.
Не раз пригадуються мені ті сестрички, коли читаю окремі поважні відозви на суспільно-лікарські теми…
А зараз — друга замальовка із того самого шпиталю. Одне з його відділень становило “клініку” та було призначене для наукової праці. І молодий асистент (зараз він є професором), повний любові до знань, щойно повернувшись з-за кордону, хотів запровадити прогресивний, як на ті часи, спосіб вимірювання температури немовлятам у прямій кишці, як це робиться у всіх клініках, бо інші способи в малих дітей не мають сенсу через відсутність наукової точності. Черниці не лише з обуренням це відкинули, але й підмовили медсестер, які теж повідомили, що не робитимуть такого “паскудства”. Асистент звернувся до професора; професор втрутився: безуспішно. Раз за разом ловлячи медсестер на непослухові, старий ректор Якубовський зрештою розтрощив термометр об землю. “Сестро, — звернувся до головної організаторки пасивного опору — якщо так далі продовжуватиметься, то мене в кінці чорти заберуть”. — “То буде інший пан професор” — відповіла сестра, опускаючи очі з усмішкою християнської покори.
Недавно опублікована відозва єпископів принаймні щодо одного має чітку позицію. В проекті нового кодексу йшлося про те, аби показання до переривання вагітності — до цього часу лише медичні — розширити на так звані громадські. Так от, відозва єпископів виразно стверджує, що не визнає навіть лікарських показань, прийнятих, як відомо, вже дуже давно усіма кодексами світу. За цією відозвою, в жодному разі, навіть якщо є загроза для життя матері, переривання вагітності не допускається. Це дуже цінне зізнання. Спроба відкинути справу на настільки жорстоку та безглузду позицію чудово доводить, що між позицією гуманізму та науки та позицією кліру ніякий компроміс не має сенсу і що жодні поступки щодо нового кодексу не зможуть заспокоїти церкву. Тому найліпше буде, якщо кожен залишиться зі своїм; держава дбатиме про земне благо громадян, а клір забезпечуватиме їм щасливу смерть тими способами, якими володіє, але без звертання за допомогою до панів прокурорів.
Проте церква не зупиняється на догматичній позиції; прагне вмотивувати її світськими поглядами. Звертається до “раціоналістичної” аргументації; говорить про популяцію, про користь для Вітчизни, посилаючись на статистику! Щодо цих речей, то краще було б їх залишити більш компетентним особам, причому задля збереження авторитету нашого єпископату. Не надто гарно виходить, коли відозва, підписана дев’ятьма єпископами, містить речі, які змусять розреготатися навіть скромно освічену людину, коли та вичитає в документі, наприклад, що “…через ці процедури в радянській Росії вже 37% жінок стали безплідними”!! Звідки ці гумористичні цифри? Здається, я здогадуюся, звідки: ми чули їх у знаменитому запиті сенатора Тульє. Але якщо дев’яносторічному дідові щось наснилося, то це не означає, що дев’ять єпископів мають це повторювати і підписувати своїми прізвищами.
Взагалі коли читаєш цю відозву, то можна подумати, що “свята Тулія” у нас за Папу Римського. Бо знов-таки, як за паніматкою молитву, ця відозва повторює за сенатором Тульє байки про приймальню Свідомого Материнства. І якими словами!
„Бог — твердить єпископська відозва, — дав волю Вітчизні, а її діти хочуть для неї нову могилу викопати. Вже навіть копають, бо згідно з цим проектом (який за певних умов дозволяє аборти), відкриваються приймальні, що діють публічно. Істинно католицькі батьки, які щиро кохають Вітчизну, ніколи, за жодних умов не повинні піддатися тій огидній, справді сатанинській спокусі”.
Ми це вже чули в сенаті. Але різниця є. Коли проф. Тульє подавав свій запит, то міг, зрештою, бути погано поінформованим. Старші люди бувають легкодумними. Але з того часу питання детально обговорили та прояснили в пресі; я сам кілька разів публікував відповідь. І ось знову єпископська відозва свої прокльони на аборти кидає в бік приймальні… протиаборційної. Не можемо підозрювати в злому умислі настільки шанований орган, тому мусимо припустити, що дев’ятеро єпископів знову не запрагнули дізнатися деталі питання, щодо якого висловлюються. А проте з християнської точки зору, здавалося б, перед тим, як щось назвати сатанинською справою, ліпше заздалегідь з’ясувати, про що мова.
В такому разі щиро очікуємо, що шановні краще поінформовані єпископи поспішать виправити помилку проти любові до ближнього, скоєну тими самими єпископами, але погано поінформованими. Це був би дуже гарний приклад для Католицької інформаційної агенції, яка швидше душу занапастить, ніж спростує що-небудь, коли їй трапиться подати неправду.