Джордж Орвелл. Чому я пишу

by Diana

Переклала Анна Литвиненко

Джерело

Ще з раннього дитинства, з п’яти чи шести років, я знав, що в майбутньому стану письменником. Десь із сімнадцяти й до двадцяти чотирьох, я намагався відмовитися від цього задуму, проте вже тоді розумів, що заперечую саму свою суть, а тому рано чи пізно маю взятися за розум і писати книги.
Я був середньою дитиною з трьох, але між нами була різниця у п’ять років із кожного боку, та ще й до восьмирічного віку я майже не бачив батька. Через це я певною мірою був самотнім, а згодом, через сварливий характер, мене почали недолюблювати й однокласники. Як і більшість самотніх дітей, я мав звичку складати історії та розмовляти з уявними людьми; думаю, що від самого початку мої літературні амбіції зародилися через відчуття, що мене ізолювали та недооцінюють. Я знав, що мав творчі здібності та силу мужньо зустріти усі негаразди, і зрозумів, що це створило мій власний світ в якому я міг поквитатись із невдачами в повсякденному житті. Проте обсяг серйозних, по-справжньому задуманих, творів за усе моє дитинство та юність, не налічував і дюжини сторінок. Я написав свій перший вірш у віці чотирьох чи п’яти років, а мама записала його під мою диктовку. Не пам’ятаю нічого, окрім того, що він був про тигра, який мав «зуби, схожі на стілець» – досить вдала фраза, але думаю, цей вірш був плагіатом Блейківського «Тигр, тигр»1. Мені було одинадцять, коли почалася війна 1914-18 років, тоді я написав патріотичного вірша, який надрукували в місцевій газеті, та ще одного, три роки потому, про смерть Кітченера2. Трохи подорослішавши, я час від часу писав погані та зазвичай незавершені «вірші про природу» в георгіївському3 стилі. Також робив спроби писати короткі оповідання, що виявилися повним провалом. Оце й усі мої, так би мовити, серйозні твори, написані за ці роки.
Однак, впродовж цього часу, я брав участь у літературних заходах. Почалося все із замовлення зібрати матеріал, яке я виконав швидко, легко й без великого задоволення. Окремо від шкільної роботи, я писав vers d’occasion4, напівжартівливі вірші, причому, як мені здається зараз, з надзвичайною швидкістю – у чотирнадцять всього за тиждень я написав цілу римовану драму, імітацію Аристофана, та ще й допомагав видавати шкільні журнали: друкований і рукописний. Це була найжалюгідніша пародія на журнал, яку я лише міг собі уявити, проте з ними було куди менше проблем, ніж я маю зараз із низькопробною журналістикою. Але разом із тим, впродовж п’ятнадцяти чи й більше років, я виконував зовсім іншу літературну вправу: складання безперервних історій про себе, щось на кшталт щоденника, що існував лише в моїй свідомості. Я думав, що всі діти та підлітки мають таку звичку. Якщо маленьким хлопчиком, я уявляв себе, скажімо, Робін Гудом і описував свої відчайдушні пригоди, то досить скоро моя «історія» вже не була зосереджена суто на мені, а містила все детальніші й детальніші описи того, що я робив і бачив. Тоді я запросто міг подумки скласти такий опис: «Він штовхнув двері та зайшов у кімнату. Жовтий промінь сонячного світла пробивався крізь муслінові завіси й падав на стіл, де біля чорнильниці лежала напіввідкрита коробка сірників. Тримаючи праву руку в кишені, він пройшов до вікна. Нижче вулицею, черепаховий кіт грався з опалим листям» і т.д. і т.п. Ця звичка зберігалась до моїх двадцяти п’яти років, впродовж усіх тих років, коли я не писав. Хоча я мав шукати, і шукав, правильні слова, здавалося, докладав зусиль до таких описів майже проти власної волі, через якесь зовнішнє силування. Думаю, що ці «історії» відбивали стиль багатьох письменників, якими я захоплювався у різному віці, проте, наскільки пам’ятаю, вони завжди містили однаково детальні описи.
Мені було десь шістнадцять, коли, несподівано для себе, я відкрив задоволення від самих слів, наприклад, звуків та асоціацій. Рядки із «Загубленого Раю»:
«І онъ уперто йшов вперед, хоч якби важко не було
Все йшов і йшов: хоч важко, та вперто він ішов»
вже не видаються мені дуже вдалими, але від них спиною пробігає холодок, а написання онъ, замість він було додатковим задоволенням. Я вже знав усе, що потрібно, для того щоб описувати предмети. Тож зрозуміло, які саме книги я хотів писати, оскільки в той час вже міг стверджувати, що хочу бути письменником. Мені хотілося писати величезні натуралістичні романи з нещасливим кінцем, сповнені детальних описів, вражаючих порівнянь та «пурпурових абзаців»5, в яких слова були б використані частково лише задля їхнього власного звучання. І справді, мій перший дописаний роман «Бірманські будні», який я написав у тридцять, хоч задумав значно раніше, був саме такою книгою.
Я пишу про усі ці події з мого життя, бо вважаю, що неможливо зрозуміти мотивацію письменника, якщо не знати історію його раннього розвитку. Зміст твору залежатиме від епохи в яку письменник живе – це справедливо щонайменше для таких неспокійних, революційних років, як наші, але ще до того, як почати книгу, він уже матиме набуте емоційне ставлення, від якого ніколи не вдасться втекти. Без сумніву, письменник повинен приборкати свій темперамент та намагатися не застрягнути на якомусь незрілому етапі, помилковому настрої, адже це його робота, але якщо він відкине усі ранні впливи, то знищить у собі бажання писати. Якщо відкинути потребу писати для того, щоб заробляти на життя, то, на мою думку, на будь-якому етапі написання прози, існує чотири основні мотиви для письменства. У кожного письменника вони виявляються по-різному, причому ступінь вияву кожного з цих мотивів різниться час від часу, залежно від доби у якій живе письменник. Власне мотиви:
1. Чистий егоїзм. Бажання здаватися розумним, щоб про тебе говорили та пам’ятали після смерті, відплатити своїм одноліткам, які ображали тебе в дитинстві і т.д. і т.п. Прикидатися, що це не мотив, до того ж досить сильний, означає обманювати себе. Ця риса притаманна не лише письменникам, а й науковцям, артистам, політикам, адвокатам, солдатам, успішним бізнесменам – одним словом, усій верхівці людської раси. Більшість людей не дуже егоїстичні. Після тридцяти у них майже зникає індивідуальність і вони живуть в основному для інших, або просто задушені нудною роботою. Але також є й меншість – обдаровані, вольові люди, котрі хочуть жити своїм власним життям до кінця, і письменники належать до їх числа. Мушу визнати, що серйозні автори більш самозакохані та орієнтовані на себе, аніж журналісти, хоча й менш зацікавлені в грошах.
2. Естетичне захоплення. Вміння бачити прекрасне в навколишньому світі, або, іншими словами, у словах та їхньому правильному узгодженні. Задоволення від впливу одного звуку на інший, незмінності хорошої прози чи ритму хорошої історії. Бажання поділитися досвідом, який ти вважаєш важливим і вартим того, щоб його зберегти. У значної кількості письменників естетичний мотив дуже слабкий, але навіть памфлетисти чи автори підручників мають любити слова й вирази, якими вони користуються, не лише задля практичного значення; або вони мають любити оформлення книги, ширину полів і так далі. Жодна книга, що вища за довідник залізничних шляхів, не може бути вільна від естетичного розгляду.
3. Історичний поштовх. Бажання бачити речі такими, як вони є, щоб з’ясувати достовірні факти та зібрати їх докупи для наступних поколінь.
4. Політична мета. Я використовую слово «політичний» у найширшому із можливих значень. Бажання рухати світ у певному напрямку, змінювати думки інших людей про те, до якого суспільства вони мають прагнути. І знову ж таки, жодна книга не є цілковито вільною від політичних переконань. Думка, що мистецтво не повинне мати нічого спільного з політикою, сама собою політична.
Можна побачити, як ці різноманітні імпульси можуть протистояти один одному, та як вони коливаються від людини до людини й від епохи до епохи. За своєю суттю, якщо розуміти «суть» як стан, якого ти досягаєш вперше відчувши себе дорослим, я той, у кому перші три мотиви сильніші за четвертий. У спокійний час, я, можливо, напишу хитромудру чи виключно описову книгу, і не згадуватиму про свої політичні переконання. Це якщо мене змусять стати кимось на кшталт памфлетиста. Спочатку я провів п’ять років у невідповідній професії (індійська імперська поліція у Бірмі), а потім пережив бідність та усвідомлення невдачі. Це збільшило мою вроджену ненависть до влади й вперше повністю відкрило очі на життя робочого класу, до того ж, завдяки роботі в Бірмі, я зміг зрозуміти суть імперіалізму, але цього досвіду було недостатньо для остаточного формування моїх політичних поглядів. Потім прийшов Гітлер, в Іспанії почалася громадянська війна й так далі. До кінця 1935 року я все ще не міг прийняти чіткого рішення. Пам’ятаю невеликий вірш, що відбиває мою дилему, написаний у той час:
Щасливим священиком міг би я стати
Десь зо двісті років тому,
І Судним днем свою паству лякати,
Й дивитись, як мої горіхи ростуть.
Народжений, на жаль, у злі часи,
Я втратив той приємний сховок.
До того ж вуса я носив,
Священик же повинен бути голений.
Пізніше, коли часи настали кращі
І нам було так легко догодити,
Ми колисали всі свої думки пропащі,
Щоб в нетрях лісу їх лишити.
Наївні ми, посміли взяти
Ту насолоду, від якої зараз відреклись,
А зеленяк на яблуні зумів злякати
Врагів моїх, що аж від страху затряслись.
Дівочий стан, абрикосовий цвіт,
Плюскіт риби на темному дні,
І коні, й на світанку качиний політ
Усе це зараз лиш сниться мені.
Заборонили мріяти нам знову,
Калічимо ми радощі, або ховаєм вглиб,
А коні зараз сталеві та хромовані
І осідлають їх маленькі товстуни.
Як гусінь я, якій метеликом не стати,
Як євнух я, що втратив свій гарем,
І між святим отцем і комісаром
Я йду як той Юджин Арам.
А комісар мені передрікає долю,
Під звуки радіо, яке продовжує все грати,
Але священик обіцяв же Остін Сьомий
Для Дуггі, що зáвжди без питань заплатить.
У снах броджу я в залах мармурових,
Та прокидаюся, щоб істину знайти.
Не народився я для років цих змарнованих.
А Сміт? А Джонс? А ти?
Іспанська війна та інші події 1936-37 років перехилили шальки терезів і тоді я й усвідомив свою позицію. Із 1936 року кожний мій рядок був написаний проти тоталітаризму та за демократичний соціалізм, так як я його розумів. Це маячня думати, що хтось може уникнути й не писати про подібні речі у такі часи. Кожен, так чи інакше, пише про них. Питання лише в тому, який бік ти обереш та яких поглядів дотримуватимешся. І ще одне: чим міцніші твої політичні переконання, тим більше в тебе можливостей діяти з політичної точки зору, не жертвуючи естетикою та інтелектуальною чесністю.
Що я хотів найбільше зробити впродовж минулих десяти років, так це внести політичне письмо в мистецтво. Я завжди починаю із відчуття приналежності чи несправедливості. Коли я сідав писати книгу, то не казав собі: «Я збираюсь створити витвір мистецтва». Я писав її тому, що була певна брехня, яку я хотів викрити, якийсь факт, до якого я хотів привернути увагу, а також через мій внутрішній поклик бути почутим. Але я не зміг би написати книгу, ба навіть журнальну статтю, без певного естетичного досвіду. Той, хто буде досліджувати мої напрацювання побачить, що навіть у неприхованій пропаганді є багато того, що будь-який політик вважатиме зайвим. Я не можу, та й не хочу, абсолютно відкинути, сформований у дитинстві, погляд на світ. Так довго, як я залишатимусь при здоровому глузді, продовжуватиму захоплюватись прозою, любити поверхню землі й отримувати задоволення від матеріальних предметів та непотрібних вирізок із газет. Намагатись придушити це у собі – марно. Завдання в тому, щоб примирити мої сформовані уподобання із суспільною, здебільшого спільною діяльністю, яка у ці часи впливає на всіх нас.
Це не легко. Це порушує проблеми тлумачення й авторського стилю та по-новому змушує поглянути на проблему відвертості. Дозвольте навести лише один приклад поширених труднощів, що виникають. Моя книга про Іспанську громадянську війну «Повага до Каталонії» – безперечно, відверто політична книга, але головним чином написана з певною відстороненістю та прискіпливим ставленням до форми. Я доклав усіх зусиль, щоб розповісти в ній всю правду без порушення моїх літературних поривань. Але окрім всього іншого, вона містить ще й довгий розділ, сповнений цитат із газет та відгуків, що захищали троцькістів, яких звинуватили в змові з Франко. Зрозуміло, що цей розділ, який через рік чи два стане нецікавим для будь-якого звичайного читача, повинен погубити книгу. Критик, якого я поважаю, прочитав мені цілу лекцію. «Чому ти помістив сюди увесь цей непотріб?», – сказав він. «Ти перетворив те, що могло б стати гарною книгою в журналістику». Він сказав правду, але я не міг вчинити по-іншому. Я знав, що дуже мала кількість людей в Англії дозволять собі знати, що невинних чоловіків незаконно звинуватили. Якби це не так мене обурювало, то я ніколи не написав би книгу.
Так чи інакше ця проблема з’являється знову. Проблема мови є тонкою й потягне за собою довге обговорення. Я лише скажу, що в останні роки намагався писати менш квітчасто та більш конкретно. У будь-якому разі я зрозумів, що поки ти обереш якийсь стиль написання, то маєш постійно удосконалювати його. «Колгосп тварин» – перша книга в якій я спробував, із цілковитим розумінням того, що я роблю, поєднати в одне ціле політичну мету із мистецькою. Я не писав романів впродовж семи років, але сподіваюсь, що досить скоро напишу ще один. З цього може нічого не вийти, кожна книга – провальна, але я чітко знаю, які книги хочу писати.
Проглядаючи останні кілька сторінок, я розумію, що вони з’явились завдяки мені, попри те, що на їх написання мене надихнуло лише суспільство. Я не хочу втрачати оце фінальне відчуття. Всі письменники гонористі, егоїстичні та ліниві, і це точно прихована основа їхньої мотивації. Написання книг – це жахлива, виснажлива боротьба, схожа на довгий приступ якоїсь тяжкої хвороби. Людина ніколи не витримає такого, якщо нею не керуватиме якийсь демон, якого вона не зможе ні зрозуміти, ні опиратися йому. Для тих, кому відомий цей демон – це просто інстинкт, що по-дитячому кричить, щоб привернути увагу. І все ще це й досі правда, що хтось не зможе написати щось читабельне, якщо тільки постійно не боротиметься, щоб викреслити свою власну особистість. Хороша проза схожа на віконне скло. Я не можу сказати точно, яка із мотивацій найсильніша, але я знаю, якої із них слід дотримуватись. І проглядаючи свою роботу, я бачу, що вона інваріантна там, де мені не вистачало політичної мотивації, коли я писав нереалістичні книги й захопився «пурпуровими абзацами», реченнями без сенсу, декоративними прикметниками та й загальним обманом.
1946

—-

1. «Тигр» – вірш англійського поета Вільяма Блейка, опублікований 1794 року у збірці «Пісні досвіду»
2. Гораціо Герберт Кітченер – британський військовий діяч
3. «Георгіївська поезія» стосується серії антологій, що репрезентували працю Англійської поетичної школи, яка виникла у перші роки правління Георга V
4. «Вірші про всяк випадок» (франц.)
5. Пурпурова проза» в літературознавстві – це прозовий твій, такий незвичайний, химерний, квітчастий, що порушує розповідь та відволікає увагу від сюжету. Їй притаманне надмірне вживання прикметників, прислівників та метафор