Ольга Токарчук. Одра

by Diana

Переклала Олена Юрчук
Джерело

Уявіть собі, якби виявилось, що кордони держав неочікувано стали постійно рухомими, іноземні мови неймовірно прості для вивчення, а колір шкіри чи кшталт вилиць лише питанням естетики. Уявіть, що ми з легкістю можемо знайтися в будь-якому великому місті і готелі, так само як в будь-якій книжці, попри те, як екзотично може звучати прізвище її автора; якби ми в результаті якогось струсу, просто втратили відчуття приналежності до місця. Раджу вам тоді згадати свою річку.
Не маю жодного уявлення, коли настає той момент, щоб хтось міг назвати річку своєю. Можливо ця прив’язаність породжується на тій самій засаді, на якій птахи сприймають за своїх батьків перші побачені рухомі предмети, що так зворушливо описали етологи, але може це прояв досить дорослого усвідомлення, що вид річки (з вікна чи під час прогулянки) є просто для нас необхідним, заспокійливим і терапевтичним. А може це має певний зв’язок з водою, з якої складається кожен з нас майже на дев’яносто з чимось процентів, і живучи, ми стаємо частиною великого басейну ріки. В будь-якому разі, в ході якогось незрозумілого і непізнаного процесу така власна річка вкорінює нас у собі, її течія таємничо зливається з течією наших думок і тим самим ми стаємо її підданими.
Перш ніж я розкажу вам про свою річку, хочу пояснити, чим є річковий басейн, те величезне поле впливу, на існування якого ми так часто не звертаємо увагу, хоча ж би тому, що видно його тільки на мапі, і то на тій, що з великим масштабом.
Форма басейну може бути капризною, несиметричною, складною — головна лінія річки тягнеться до моря, а по обидві сторони її зміцнює численна кількість нерегулярних ліній — притоки, які, звісно, також мають свої притоки.
Така фрактальна структура повторюється поки мапа не здається перед цією нескінченною забавою — інакше б вона давно погубилася в деталях. Але ми, ті, що ходять по землі, знаємо: існують ще джерела і маленькі струмки. На мапі річковий басейн виглядає як дерево з корінням, або як гігантський нерв з сотнею ниток. Чи може як кровоносні судини до яких доходять найменші вени? Цей візерунок нам добре відомий — він повторюється на листках дерева, у зморшках людського обличчя, кронах дерев, або в прожилках квітів. Його складна симетрія може викликати здивування. Але це не все. Басейн річки це в першу чергу все, що ми маємо під ногами: кожна краплина роси, кожна калюжа, потік дощової води чи всі ці підземні ріки, які вночі можуть не давати спати, всі маленькі лугові джерела, що висихають літом — вони теж створюють річку. Також я сама стаю частиною моєї річки — вода, яку п’ю, якою мию своє тіло, в якій перу свій одяг і якою поливаю свої квіти, в кінці кінців, може і у вигляді окремих частинок, але потрапляє до річки. Чи я не маю рації?
Коли я була дитиною, кожна прогулянка приводила нас до Одри. Ми йшли по краю заростей, коло дому пана К., єдиного хто був біля берега. Я була впевнена, що пан К. був напрочуд відважним, бо мешкав в такій близькості до річки. Він носив капелюх з пером і зелений, повний кишень, костюм мисливця. Кілька разів я бачила у нього рушницю, що звисала з його плеча. Відтоді я сприймала його за Стража Річки, що дозволяє нам пройти повз невидиму браму, допускаючи нас, як у нагороду, до краєвиду Одри.
Коли ми нарешті наближались до останнього валу, я не могла витримати, як повільно йшли дорослі, і починала бігти. Там попереду, я вже потроху чула похмуре і нервове муркотання ріки. Мама кричала в слід, все ж доганяла мене і міцно хапала за руку. Та я теж боялася тієї бурхливої, металічної води, простягнутої перед нами, ніби блискуча срібна шаль, як дивовижа серед поля. Вона була величезна — другий берег маячив десь далеко: чужий, незрозумілий, ніби взагалі з іншого світу. До найближчого моста в Чігачіце треба було їхати кілька десятків кілометрів, тому думка, що її можна перетнути видавалась мені нереальною.
Одра мала різні настрої — від темної зелені аж до антрацитової чорноти. Її течія була швидка і нестримна, вирувала, ніби варилася з середини. Вела за собою на гребнях гілки дерев, які вона викидала на берег. Вона була здатна бути сильною як в’ючна тварина, що не має своєї форми і тому може стати кожною істотою якою запрагне. В сонячні дні вона дозволяла людям себе використовувати — несла судна з вугіллям або тягнула вперед плоти повні дерева, але там, коло берега, істерично зверталась у вирії, які ув’язнювали плавуче гілля в біснуватім танку. Вистачало одного погляду на вбивчі скрути води, щоб закрутилося в наших головах і ми повільно, не даючи пізнати страх в повній мірі, відступали.
Одра мала старшу сестру. Такі сестри з’являються у річок внаслідок зміни течії, коли меандр відділяється від основного русла. Так мені пояснив батько. Для мене ж це був беззаперечний доказ того, що Одра — жива істота. Чи не зміняє вона свою шкіра як змія? Чи не линяла як тварина, залишаючи свої непотрібні вигини на розправу очерету і водоростей? Бувало, що я блукала там з батьком в пошуках рослин для його акваріумів та ми швидко втікали, бо було то королівство комарів. Стежки робились невиразними, круто звертали між заваленими колодами дерев, плющ обхоплював дерева і вертикально звисав з їх гілок, так, що здавалось ніби ми знаходились в справжніх джунглях. Хиряві вали пропускали воду — створювалися з того маленькі ставочки, плиткі і зелені від густих кожухів ряски. Пахло вологістю і гниллю. Стара Одра вже і не нагадувала ріки, затрималась, мислила. Поросла вона вся, а вечорами, вже виснажена, парувала, розносячи свої терпко-вологі запахи. Так тоді я зрозуміла старість — припинення руху і спокійне, небувале багатство. Коштовності латаття і болотяних півників, очка блискучих калюж в оправі із зеленого очерету, чудо пташиних яєць, що складені в філігранних гніздах. Одра була входом до інакшого світу, в густу і вологу казку. Саме тут могла б зацвісти папороть, а білі водяні лілії перетворитися вночі у принцес. Я мріяла, щоб якось доторкнутися до тих сальних квіток, що з берега виглядали так, ніби були відлиті з білого воску. А потім обережно пробувала ступнею міцність великих плавучих листків. Вони небезпечно прогиналися, але я була готова перейти по них, тільки щоб зірвати ту квітку.
Коло берега старої Одри я бачила зелених жаб, що сиділи на пливучому листі. Вони мали таку досконалу форму, були ніби вирізьблені із зеленого каменю. Жаби — це брошки, якими старша пані Одра прикрашалася по полудню. Або бабка — летюча біжутерія. Рух вужа в воді — рівний, гармонійний. Ідеально рівні кола на поверхні, коли підкинути палицю. Плями сонця, є нічим іншим як тремтливим, відблиском кольорових камінців на її каблучках. Тиша наповнювалася шелестом, пищанням та скреготінням, яке доходило з трави, з крон дерев, звідусюди. Жовта труха старих перекинутих гілок. Жуки з геометричними рисунками на панцерниках, які точно мусили щось та значити, але що, ми не знали.
Одра була не тільки величезною живою істотою, але і могутнім словом. Колись я захворіла на одру . До цієї пори не знаю чому ця розповсюджена дитяча хвороба називається “одра”. Гарячка і марення забирали тоді мене в переривчастий багатовимірний сон повний неясного знання, що я хворію на річку. Вони несли мене як малий паперовий кораблик, що колихався на всі сторони і прямував в незрозумілому напрямі, оббиваючи грубі краї нічних годин. Маяки тільки відкривали для мене безмежні простори, далекі горизонти, низькі фіолетові небеса, що були пустими і монотонно гуділи. Біль голови змінювався в постійний гуркіт, що нависав над цим світом без виміру. Я вставала тоді з ліжка приголомшена і проштовхувалась через евклідові хащі видінь, в пошуках води. Блукала по дому, який різко розростався під моїми ногами, а кран з водою віддалявся, так, ніби законами простору керував телескоп, що все ставив вверх ногами як і зоряне небо в своїх лінзах. Я йшла до вікон, обмацувала батареї, знаходячи в їх теплі висушені пустелі, розігріті каньйони скелястих гір. Фата-моргана застигала мене на ручках шаф і клямках дверей — я маніпулювала коло них, вірячи, що вони є всілякими помпами, колодязями, кранами, що ігноруючи ілюзії, дійду до палючих джерел моєї спраги і вгамую її одним потужним ковтком. Ніколи ненаситну, гарячкову спрагу. Вважала, що хворію на мовчазну могутню річку, яка кличе мене в темряві, обіцяючи остаточно погасити спрагу. Що саме через це завішували на день вікна в моїй кімнаті — батьки, мабуть, боялися, що однієї ночі клич води приведе мене до неї і я піду лабіринтами нічного парку в її відкриті спокійні обійми.
Колись в Одрі втопилася дівчина з села. Пам’ятаю, що солдати шукали її з великими прожекторами в прирічкових заростях. Світло ковзало по поверхні і пробувало пронизати нічні схвильовані води.
Її тіло було знайдене пізніше під мостом в Чігачіце, за кілька десятків кілометрів. Ніхто не знав, що ріка робила з дівчиною весь цей час. Повна страху, я уявляла собі ті дні і ночі проведені в воді, без слів і образів, в якомусь сонному танці, якому річка піддала беззахисне тіло дівчини. Утоплениця. Чи щось дізналась вона тоді, щось побачила може? Як виглядає течія річки в темряві? Як із середини виглядає сонце? Я не знала тієї нічної танцівниці і не співчувала їй — дивувалася їй. Вона ніби вибралась на танець, а потім дозволила знайти себе, змучену пригодою. Потім я підслухала розмови дорослих — вони говорили, що її тіло було змінене, опухле, трудне до впізнання. Риси її лиця розмазалися в цій водяній подорожі під чігачіцкий міст. Значить я мала рацію — Одра була живою істотою, яка не шанує людських прав, була потужною і нестримною силою, яку ми не відчуваємо кожного дня тільки тому, що вона зайнята чимось іншим та ігнорує нас.
Одра розливалася, але я не пам’ятаю жодної раптової повені: вода з’являлась ранком на лугах і поволі просувалась до парку. По полудню вже заливала паразитів мого батька і лінивими калюжками підходила на подвір’я. Робила вона це спокійно, як би заохочувала людей до забави, до бродіння в теплій воді по коліно, до змін в укладі нудного дня, до діставання прогнилих човнів. Для якоїсь розваги солдатів і до веселощів зведення споруд з піску, ув’язненого в мішки. Від річки відділяли нас безліч валів, які спокійно звивалися на полях. До часу цієї повені, я думала, що ці вали є натуральним творінням природи — кожна річка мусить мати таку земляну шаль. Повінь роз’яснила мені, що могутність Одри є дещо більша, ніж я могла собі уявити. Що Одра, якби тільки захотіла, могла підійти до самого села, під двері церкви, і влитися на зупинку, затопивши ставки. Або навіть влізти до вікон і змінити дім так, що навіть складно уявити, що не можливо було б побачити, а мене саму, розірвати як ту дівчину.
Бачила Одру літом 1968 року. Спочатку ми спостерігали з подвір’я, як дорогою в її сторону тягнуться потужні танки і всі дорослі говорили із занепокоєнням, що буде війна. Я взяла свій маленький дитячий велосипед і поїхала за танками. Вони залишали по собі смуги жовтого пилу і глибокі сліди, на яких мій велосипед перевертався. Діставшись валів, я побачила річку, що була скута штучною клямрою — понтонним мостом, по якому останні машини безпечно колихались, переїжджаючи на другий берег. Мало все це неприємний вигляд — Одра видавалася мені приниженою, запряженою тим понтонним мостом до праці, приборканою, ніби кінь. Перетнута навпіл, вона тріпотала на сонці як риба. Я не могла зрозуміти, як такі великі тяжкі металеві машини з такою легкістю їдуть по воді. В моїй присутності відбувалась якась ненормальна і прикра річ. Скільки раз я потім там проходила, завжди боялась, що побачу танки, що неприємний момент повториться — і я побачу ці машини знов, які сунуться через течію, так само незрозуміло як водяні павуки, які можуть мандрувати водою, заперечуючи всі закони всесвіту втримуватися на поверхні, хоч і не повинні.
Хтось каже, що не можна ввійти два рази в одну й ту саму річку, через що вони припускають помилку, плутаючи річку з водою, яку вона несе. Це теж саме, якби плутали танець з танцівницею.
Можна ввійти до тієї самої річки, навіть якщо її береги заросли очеретом і з’явилась неочікувана мілина. Бо це річки належать до тих єдиних незмінних явищ в цьому світі — і в часі, і в просторі. Я добре відчуваю, що річка, яку я запам’ятала, і та, яку бачу зараз — є тією самою. Ні час, ні простір не керують нею, але вона ними. Її налагоджена спокійна безперервність, утримує цілу країну в безпечній постійності.
Якби колись з якихось причин ми втратили почуття приналежності до місця,