Вацлав Гавел. Історія й толітаризм

by Diana

Есей. Написаний в квітні 1987 року для «Revolver Revue»
Присвячено Ладіславу Гейданкові з нагоди шістдесятиріччя


Переклав Віктор Федурця

Джерело

Один мій друг, що важко хворів на астму, був засуджений за свої політичні переконання на кількарічне ув’язнення, протягом якого сильно страждав і не міг дихати через те, що його однокамерники постійно курили. Всі заяви щодо переведення до некурців залишилися непочутими. Існувала велика загроза його здоров’ю, та навіть більше – життю. Одна американка, яка про це дізналася та хотіла якось допомогти, зателефонувала своєму знайомому, редакторові відомого американського щоденного видання, та запитала чи не написав би він про цю ситуацію. Редактор відповів: «Зателефонуй мені, коли той чоловік помре».
Хай ця історія і видається шокуючою, але, звичайно, зрозуміло: газетам потрібна «story». Астма – це не story. Подією її могла зробити хіба що смерть.
У Празі постійну акредитацію має всього один журналіст західної агенції. В Лівії, країні відносно меншій, ніж Чехословаччина, журналістів сотні. Зрозуміло: поки що тут умовне «затишшя»,а Лівія ж повна історій. Звичайно, це територія вбивств, війни та смерті. Але все взаємопов’язано: із прадавніх часів основною складовою кожної справжньої історії є смерть.
Ми знаходимось у схожій ситуації, як мій друг: не заслуговуємо уваги, тому що у нас немає ні подій, ні смерті.
У нас тільки астма. Кому ж буде цікаво слухати наш стереотипний кашель?
Все ж таки, не варто писати безкінечно про те, як комусь погано дихається.
Мене не пригнічує те, що тут не лютують терористи, що тут люди не вбивають на вулицях, що тут не відбуваються ані великі корупційні афери, ані бурхливі демонстрації та страйки.
Мене гнітить дещо інше: що ту вражаючу відсутність ефектних story, про які б могли писати світові новини, не можна вважати проявом суспільної гармонії, а тільки зовнішнім результатом доволі небезпечного глибинного процесу: знищення «історії взагалі». Практично щодня я змушений у певному контексті усвідомлювати двозначність суспільного спокою, який насправді являється тільки видимим проявом прихованої війни тоталітарної системи із життям.
Це брехня, що тут нема війни чи вбивств. У місцевому масштабі вони виглядають інакше: із простору вагомих життєвих та суспільних подій вони перенесені в тінь власної непомітної внутрішньої диструкції. Єдину абсолютну, так би мовити «класичну», смерть подієвості (яка при всій своїй жахливості, завжди здатна якось таємничо наповнювати людське буття змістом) тут витіснила повільна, непримітна, навіть безкровна і зовсім не абсолютна, але така жахливо всюдисуща смерть «недіяльності», «неісторій», «нежиття», «нечасу».
Якесь дивне колективне омертвіння, точніше, смертельний стан втрати соціального та історичного сприйняття. Втрата таких базових відчуттів знищує поняття смерті як смерті, тим самим життя як життя: життя людини перетворюється на буденне існування гвинтика у великому механізмі й смерть просто стає кінцевим терміном придатності маленької деталі.
Усе вказує на те, що цей стан буття є проявом зрілої і стабілізованої тоталітарної системи, ба більше – він безпосередньо пов’язаний із нею.
Гості із Заходу часто шоковані, що для нас Чорнобиль чи СНІД це скоріше приводи для жартів, аніж джерело страху.
Зізнаюсь, мене це не дивує: існуючі ідеальні нематеріальні речі, тоталітарна втрата відчуттів з одного боку ще більше непомітна, широковідома і небезпечніша, ніж СНІД чи чорнобильська радіоактивність, з іншого (парадоксально) вона зачіпає кожного з нас більш відчутно, «матеріальніше», інтимніше і заповзятливіше (вона не нова, ми стикаємося з нею кожного дня особисто, а не просто бачимо десь у газетах чи на телебаченні).
Чи варто ж за таких обставин дивуватися, що менш підступні проблеми та ті, які не торкаються особистого простору, відходять на другий план і про них навіть жартують.
Однак, таємничість тріумфує ще з однієї причини: знищення істоії — це диструкція основоположного механізму людського пізнання та пізнання самого себе. Тоталітарне спустошення позбавляє людей «не з системи» можливості звернути на неї увагу і зрозуміти. Власне ж, людина має тільки дві альтернативи: відчути все на собі або нічого ні про що не знати. Небезпека не дає можливості дізнатися про себе.
Через це в закордонного туриста може скластися досить правдоподібне враження, що він опинився в якійсь біднішій і нуднішій Швейцарії; прес-агенції мають законні підстави закривати місцеві «філіалики» — все ж таки ніхто не може вимагати від них повідомлення того, що нема про що повідомляти.
Спробую зробити кілька уточнень щодо походження і характер нашої астми.
Намагатимусь показати, що зникнення історій з цього куточка світу також є подією.
У п’ятдесятих роках у нашій країні знаходилися величезні концентраційні табори і в них десятки тисяч невинних людей. Комсомольські будівництва кишіли чисельними ентузіастами нової віри, які співали пролетарські пісні. Муки і страти, драматичні втечі за кордон, переховування – і водночас із цим писались вірші, які прославляли головного диктатора. Президент республіки підписував смертні вироки найближчим друзям, при цьому, на дивно, не боявся виходити на вулицю.
Спів ідеалістів і фанатиків, безчинства політичних злочинців і страждання героїв з незапам’ятних часів є частинкою літопису поколінь. Хоча п’ятдесяті роки були поганим періодом, але таких в історії людства було багато. Це все ще можна якось віднести до минувшини чи хоча б порівняти з нею, постійно це ще нагадувало історію. Я б не наважився сказати, що в ті часи було затишшя чи вони не мали своїх подій.
Основоположний програмний документ політичного режиму, встановленого в Чехословаччині після радянського вторгнення 1968 року, називався «Інструкція з кризового розвитку». В цьому було щось символічне: та влада насправді винесла для себе урок. Вона зрозуміла, куди це може привести, якщо привідкрити двері плюралізму поглядів та інтересів — до знищення головного принципу тоталітарності. Вихована за ним, система не звертала уваги ні на що, крім самозбереження: всі важелі прямого і прихованого маніпулювання життям почали збільшуватися до небачених розмірів, випадковості не дозволялися.
Останні дев’ятнадцять років в Чехословаччині можуть практично слугувати навчальним прикладом зрілої чи пізньої тоталітарної системи: революційний характер і терор поступилися місцем бездумній пасивності, надзвичайній обережності, бюрократичній анонімності і пустій стереотипності. Їхньою ж ціллю є постійне покращення методів тиску.
Затих спів ентузіастів і крик стражденних, безправ’я наділо рукавички та переїхало з катівень до кабінетів анонімних бюрократів. У найкращому випадку Президента Республіки можна побачити за куленепробивним склом автомобіля, коли він мчить з поліцейським кортежем, щоб зустріти в аеропорті полковника Кадафі.
Пізній тоталітарний режим опирається на такі рафіновані, комплексні та потужні маніпуляційні важелі, що не потрібні ні вбивці, ні вбиті. Вже немає потреби у завзятих будівниках утопій, які своїми мріями про краще майбутнє тільки розхитують становище. Поняття “реальний соціалізм”, який ця ера для себе вигадала, натякає кому в ній нема місця – мрійникам.