Джордж Орвелл. Повішення

by Diana

Переклала Христина Семанюк
Джерело

Це було в Бірмі, сирого ранку в сезон дощів. Кволе світло, ніби жовта олов’яна фольга, схилилось над високими стінами до тюремного двору. Ми чекали біля камер засуджених — ряду піддаш, загороджених подвійними ґратами, ніби маленькі клітки для тварин. Кожна камера, приблизно десять на десять футів, була зовсім порожньою — за винятком нар та дзбану з питною водою. У деяких камерах смуглі мовчазні чоловіки сиділи навпочіпки біля внутрішніх ґрат, огорнуті своїми ковдрами. Це були смертники, яких мали повісити за тиждень чи два.

Одного в’язня вивели з його камери. Він був індусом, пушкою духу, з поголеною головою та невиразними вологими очима. Він мав густі відрощені вуса, безглуздо завеликі для його тіла, ніби вуса комедіанта з фільмів. Шість високих індійських вартових охороняли і готували його до шибениці. Двоє з них стояли з гвинтівками з настромленими багнетами, поки решта надягли на нього кайдани, протягнули крізь закови ланцюг і закріпили його до своїх поясів, а руки ув’язненого щільно припасували вздовж його тіла. Вони збились щільно довкола нього, незмінно тримаючи руки на ньому в обережному, дбайливому стисканні — ніби для того, щоб пересвідчитись, що він направду був там. Виглядало, наче вони тримають ще живу рибину, яка може стрибнути назад у воду. Але він стояв, не чинячи опору, віддаючи безвільно руки в кайдани, немов насилу помічаючи, що відбувається.

Вибило восьму годину, і поклик сурми, невтішно пискливий у мокрому повітрі, долинав з віддалених бараків. Комендант тюрми, який стояв окремо від нас і понуро шпортав своєю палицею гравій, підняв голову на звук. Він був військовим лікарем, з сірою щіткою вусів і грубим голосом. “Заради бога, Френсісе, покваптесь, — сказав він роздратовано. — Він вже мав бути мертвим о цій порі. Хіба ви ще не готові?”

Френсіс, головний тюремний наглядач, товстий дравід у білому тіковому костюмі й золотих окулярах, махнув своєю чорною рукою. “Так, сер, так, сер, — пробелькотів він. — Все приготовано належним чином. Кат чекає. Нам слід приступати”.

“Що ж, тоді рушайте. В’язні не можуть отримати сніданку, допоки не зробите цієї справи”.

Ми рушили до шибинеці. Двоє вартових йшли по обидва боки від ув’язненого зі своїми гвинтівками “на плече”; двоє інших йшли поруч нього, вхопивши за руку і плече, немов водночас штовхаючи і підтримуючи його. Ми ж, судді та інші, йшли позаду. Несподівано, пройшовши десять ярдів, процесія раптом зупинилась без жодного наказу чи попередження. Трапилось щось жахливе — бозна–звідки у дворі з’явився пес. Він метнувся до нас із голосним залпом гавкоту і стрибав довкола, вигинаючи все своє тіло, ошаленілий від радості, що знайшов стількох людей разом. Це був великий пухнастий собака, напівердельтер’єр, напівпарія. Він гарцював навколо нас, а тоді, перш ніж щось могло його спинити, зробив ривок до в’язня і, підстрибуючи догори, намагався лизнути його лице. Всі стояли приголомшені, такі заскочені, що не додумались схопити собаку.

“Хто впустив сюди цю чортову скотину? — сказав сердито комендант. — Зловіть же її!”

Вартовий, покинувши конвой, незграбно рвонув за псом, але той танцював і стрибав, ухиляючись від нього, сприймаючи все, як частину гри. Молодий євроазійський тюремник підняв жменю гравію і намагався відігнати пса камінням, але той ухилився від каміння і погнався за нами знову. Його дзявкіт відлунював стогони тюрми. В’язень, затиснений поміж двох наглядачів, споглядав байдуже, немов це була ще одна формальність повішення. Минуло ще кілька хвилин поки комусь вдалося–таки зловити собаку. Тоді ми протягнули мою хустинку через його нашийник і відійшли з псом, який ще пручався і скавулів.

Це відбувалося десь за сорок ярдів від шибениці. Я дивився на голу смуглу спину в’язня, що крокував переді мною. Він йшов незграбно зі зв’язаними руками, але досить твердо, тією пружною ходою індійця, який ніколи не випрямляє колін. При кожному кроці, його м’язи зграбно ковзали на своє місце, пасмо волосся на голові танцювало вгору–вниз, а ступні залишали слід на мокрому гравію. Нараз, не зважаючи на чоловіків, що вчепились йому попідруки, він ступив злегка вбік, щоб оминути калабаню на своєму шляху.

Дивно, проте аж до тієї миті я ніколи не розумів, що означає знищити здорову, свідому людину. Коли я побачив, як в’язень ступає вбік, щоб оминути калюжу, я побачив таємницю, невимовну неправильність стинання життя в його повноті. Цей чоловік не вмирав — він був живий, як і ми. Всі органи його тіла працювали: кишечник перетравлював їжу, шкіра оновлювалася, нігті росли, тканини формувалися — все трудилося в урочистій дурості. Його нігті ще ростимуть, коли він стоятиме на помості, і коли падатиме в повітрі за одну десяту секунди від смерті. Його очі бачили жовтий гравій і сірі стіни, а його мозок ще пам’ятав, передбачав, думав — думав навіть про калюжі. Ми з ним були гуртом, що рухався разом, бачачи, чуючи, відчуваючи, розуміючи той самий світ; а за дві хвилини раптовим цьвохкотом одного з нас не стане — на один розум менше, менше на один світ.

Шибениця стояла окремо від основної території в’язниці, в малому дворі, зарослому високими бур’янами. Це була цегляна споруда, ніби повітка з трьома стінами і перекриттям, на якому балка й перекладина з повислою мотузкою. Вішальник, сивий каторжник в білій тюремній уніформі, чекав обабіч свого механізму. Коли ми входили, він зустрів нас рабським поклоном. По команді Френсіса два наглядачі, щосили обхопивши в’язня, напіввели напівштовхали його до шибениці, допомагаючи вибратись по драбині. Тоді вішальник виліз нагору і припасував мотузку навколо шиї в’язня.

Ми стояли за п’ять ярдів, чекаючи. Наглядачі вишикувались нерівним колом довкруж шибениці. А потім, коли зафіксували петлю, в’язень почав взивати до свого бога. Це був високий речитативний заклик: “Рам! Рам! Рам!” — не настирливий чи боязкий, як молитва чи крик про допомогу, а твердий, ритмічний, майже як удари дзвону. Пес відповів на звук виттям. Кат, все ще стоячи на шибениці, дістав невелику торбину з бавовни, схожу на мішечок для борошна, і натягнув її на обличчя в’язня. Але звук, приглушений тканиною, не припинявся, знову і знову: “Рам! Рам! Рам!”

Кат спустився вниз і стояв готовий, утримуючи важіль. Здавалось минули хвилини. В’язень без угаву провадив свій стійкий, приглушений лемент: “Рам! Рам! Рам!”, не замовкаючи ні на мить. Комендант з похиленою на груди головою повільно тикав палицею в землю; можливо він відраховував окрики, дозволяючи в’язню встановлену кількість — п’ятдесять, а може й сотню. Всі перемінились на лиці. Індійці стали сірими, як зіпсута кава, багнети похитнулись. Ми дивились на припнуту людину з покритою головою на помості і слухали її лемент: з кожним окликом — наступна секунда життя; в усіх було лиш одне на думці: ох, вбий його швидше, покінчи з цим, зупини цей мерзенний гул!

Раптом комендант зважився. Закинувши голову, він зробив швидкий рух палицею. “Chalo!” — крикнув він майже несамовито.

Пролунав брязкіт, а тоді — метрва тиша. В’язень зник, а мотузка самотньо похитувалась. Я відпустив собаку, і той відразу шугнув до задвірка шибениці. Але коли він туди потрапив, зупинився, загавкав, а потім відступив у кут двору, де стояв у бур’янах і дивився сторожко на нас. Ми обійшли шибеницю, щоб оглянути тіло в’язня. Він висів, з напрямленими чітко донизу пальцями ніг, повільно обертаючись, мертвий як камінь.

Комендант простягнув свій ціпок і ткнув голе тіло; воно ледь гойднулось. “Готовий”, — сказав комендант. Він відступив з–під шибениці і глибоко видихнув. Враз похмурий погляд щез із його лиця. Він глянув на свій годинник. “Вісім хвилин по восьмій. Що ж, на цей ранок це все, дякувати Богу”.

Наглядачі зняли багнети і відійшли. Собака, набравшись розуму і усвідомлюючи, що зле поводився, прошмигнув за ними. Ми вийшли з подвір’я із шибеницею, повз камери смертників, в яких ще чекали в’язні, у велике центральне подвір’я тюрми. Каторжники під командуванням наглядачів, озброєних кийками, вже отримували свій сніданок. Вони сиділи навпочіпки довгими ширенгами, кожен тримаючи бляшану мисочку, поки двоє наглядачів із відрами ходили довкола, накидаючи рису; після повішення ця сцена видавалась зовсім–таки домашньою і радісною. Тепер нами опанувало величезне полегшення — коли роботу було зроблено. Хотілося співати, бігати, сміятися. Зненацька всі почали весело базікати.

Євроазійський юнак, який проходив повз, по–змовницьки кивнув у бік, звідки ми прийшли: “Знаєте, сер, наш друг (він мав на увазі повішеного), коли почув, що його апеляцію відхилено, обпісяв підлогу своєї камери. З переляку. — Прошу, візьміть цигарку, сер. Правда ж чудовий у мене новий срібний портсигар? Купив у гендляра, дві рупії вісім аннів. Класичний європейський стиль”.

Кілька чоловіків розсміялись — важко було сказати, із чого саме.

Френсіс йшов поруч коменданта, невгаваючи. “Зрештою, сер, все відбулось, як належить. Все пройшло як по маслу. То не завжди так — о, ні! Я знав випадки, коли лікарю доводилось лізти під шибеницю і тягнути смертника за ноги, щоб забезпечити кончину. Аж ніяк не приємно!”

“Ще дриґався, кажеш? Це зле”, — сказав комендант.

“Ще гірше, коли вони стають непіддатливими! Один чоловік, згадується мені, вчепився в ґрати своєї клітки, коли ми прийшли його забирати. Ви й не повірите, сер, що знадобилося шість вартових, щоб зрушити його з місця — по три на кожну ногу. Ми його переконували. “Добродію, — говорили ми — подумайте про весь той біль і проблеми, які ви нам створюєте!” Але ж ні, він не слухав! Стільки клопоту з ним було!”

Я помітив, що сміявся доволі голосно. Всі сміялись. Навіть комендант толерантно посміхнувся. “Вам краще піти десь випити, — сказав він цілком щиро. — Маю пляшку віскі в машині. Вона нам не завадить”.

Ми вийшли через великі подвійні ворота в’язниці на дорогу. “Тягнули за ноги!” — несподівано вигукнув бірманський суддя, і зайшовся голосним реготом. Ми всі знову розсміялись. Тоді анекдот Френсіса видавався надзвичайно смішним. Ми випили разом, місцеві та європейці, цілком по–дружньому. Покійник був за сто ярдів від нас.

1931
—-

“Давай!” мовою гінді (примітка перекладача).