Адам Заґаєвський. Легка надмірність

by Diana

Переклала Роксолана Задорожна
Джерело: Adam Zagajewski.Lekka przesada, Wydawnictwo a5, Wydanie pierwsze, maj 2011

+++
Одне з найважливіших питань, яким точно задається, принаймні десь-колись, кожен читач поезії і кожен автор віршів: чи те, поетичне, те світло, без якого не виникає жоден великий вірш, існує лише у нашій уяві, в благих, інтенсивних ілюзіях натхнення, піднесення, чи має також свій відповідник в реальності? А чи є це лишень стрибок уяви, феєрія фантазії, фестиваль мови, який запускає свої невитрачені ресурси, як атлет на ярмарку, чи може є дізнанням чогось такого, що прикрите на щодень, але насправді існує? Від відповіді на це запитання багато залежить. Я ж, якби мене хтось про це запитав, відповів би: часто сумніваюся, не раз побоююся, що те світло — тільки огні св.Ельма, що палахкотять на щоглах нашої уяви. Але, зрештою, визволившись від сумнівів, ставши чистим та сильним, я б сказав, що те, що в поезії незвичайне та прекрасне ( і дуже рідкісне), береться із реальності, з тієї її верстви, завісу якої нам відслоняють тільки зрідка. З того сегменту світу, з якого б’є блиск.

+++
Весна великих подій. Десятого квітня катастрофа президентського літака під Смоленськом. Я дізнався про це від продавщиці крамниці, де вранці купував чай та вермішель. У неї було налаштоване радіо і вона сказала, що щось з тим літаком негаразд. Раптом на місто спала жалоба. Вулиці швидко споважніли. По полудні того ж дня ми пішли на Вавель, де відправляли богослужіння за тих, що загинули. А там — величезний натовп, натовп глибоко зворушених людей, спокійних, опечалених, замислених. Обличчя, що викликають довіру. Натовп такий великий, що тільки його мала частина змогла уміститися у стінах катедри. Люди стояли під відкритим небом, на дідинцю, де саме почали квітнути дві могутні магнолії. Та мить була прекрасною, прекрасною у трагічній величі. Як у Йєтса: “A terrible beauty is born”. А незадовго по тому, через декілька днів – відродження істерії, повернення політики, кінець жалоби в сенсі чистого, без інтересового жалю і перехід до прагматики, почуттів партійних. Перші миті людей не розділяли, навпаки, єднали їх у спільному смутку. На жаль, це не може тривати й тривати.

+++
Але по-справжньому виселені були тільки євреї, ті, що уже ніколи не повернулися. Це їх виселено з нашої планети, їх спалено, їх масово розстріляно на краєчку братських могил. Їх виселено у дим, у непам’ять. Так як виселено польських офіцерів, фахових офіцерів, та й офіцерів запасу теж. Тих, що були лікарями і математиками, художниками і адвокатами, тих кого убито в Катині, Харкові та інших місцях, де здійснювали екзекуцію пострілом у потилицю, пострілом у оселю людського розуму. Усі інші, мої тітоньки, дядьки, мої батьки, поляки, німці, ті хто краще чи гірше, але доїхали до місць призначення — моїй родині потрібен був тиждень аби товарним потягом подолати 400 кілометрів, що віддаляють Львів од Сілезії — добралися до своєї землі не обітованої, вони були переселені. Тільки переселені. І дехто від цього помер, від переселення.

+++
Той, хто пише, наражається на певні небезпеки. Їхній список досить довгий, не важко здогадатись про які пастки тут ідеться. Та особливо неприємними є загрози інтелектуальної природи. Кажучи якнайкоротше: письменник не може не мислити, не може не бути, хоча б якоюсь мірою, учасником інтелектуального життя своєї епохи. Не може, не повинен, ховатися у дитячій, абсолютній невинності, бо ж вона у якусь мить змінюється на глупоту. Та що вдієш, коли навколо існує безліч теорій, вірувань та й навіть ще відносно донедавна – ідеологій. Тож не можна цілковито прийняти жодної теорії, бо утратилась би свобода мислення. Найбільшим нещастям є і було — прийняття модної або панівної ідеології. Але не втекти від бодай часткового вчадіння, епоха затруює нас завжди. Отруїть і порятує, бо не можемо жити поза часом.

+++
Фестиваль поезії у Кракові, якихось десять літ тому, фінальний вечір у Старому Театрі. На сцені шестеро чи семеро поетів. Зала театру наповнена доброзичливою публікою. На завершення усі поети встають і кланяються — не так елегантно як актори, вони в цьому не вправлялися, не вміють добре цього робити. Глядачі в свою чергу також встають зі своїх місць: овації стоячи. Поети, щасливі, кланяються і кланяються. Овації тривають, ще і ще, без упину… Поети — на сьомому небі. Таке щастя у них буває не часто, а може й ніколи. Згодом, по факту, я дізнався, що монтажник сцени нарікав на недосвідчених у театральному плані поетів: стали у поганому місці, за далеко, там де мала опуститися завіса, тому й не можливо було її так довго опускати.

+++
Дві, або ж навіть і три мови. Здається, що ми розмовляємо та пишемо не однією мовою, що їх більше — та я не маю на увазі мов етнічних. Існує єдина мова, яка бере свій початок в сяйві, у далеких маревах. Тією мовою тепер мало послуговуються, але вона не перестає існувати. Інша ж мова має свій фундамент у розпачі. Це – мова констатації, натуралізму, цільних зауваг, проникливо критичних спостережень. Мова, що не залишає сухої нитки на конституції нашого світу, нищить ілюзії. Ту, іншу мову, чути дуже часто. І, нарешті, є ще й третє наріччя: мова іронії. Тією мовою послуговуються тільки ті письменники і мовці, які не можуть визначитися, котру з двох перших обрати. Тож ніби між іншим, провізорично, вдаються до іронії. І не раз перебувають в ній до кінця.

+++
Можу жартувати над виселеними, глузувати з їхніх ритуалів, з їхньої літературно-мемуарної продукції, з їх схильності до кітчу, з сентименталізму, можу з легкістю іронізувати, насміхатися з надмірної ідилічності, яку вигнанці крізь роки приписують своїй малій батьківщині, але іноді думаю про втрачене місце не без болю. Болить мені те, чого я там ніколи не зазнав, велика пустка того, чого ніколи не було, дитинство, яке могло там відбутися, але ніколи не відбулося, умерло. Мене інтригують навіть учителі, котрих би я там мав, у великій будівлі якоїсь гімназії, не знаю котрої з них, районізація не охоплює тих, що виїхали, але, напевно, я б відвідував котрусь гімназію (нею були б свіжо вимиті сходи, металічний відголос відра з водою, яке ставить прибиральниця на мармурову площадку сходів перед входом). Я чомусь упевнений, що вони були б цікавішими від тих, які нас нудили у ліцеї міста Глівіце. Іноді думаю про це. Про життя, якого там у мене не було, про любов, яку не зустрів, про близькість з каменями та деревами, з вулицями, з якими ніколи не запізнався. Запахи того міста. Запахи, у яких змішався схід із заходом, чорні насінини соняшника з кремовою, крихкою халвою і делікатним запахом старих фортепіано, які добре знали музику Баха і Шумана. Жовті зуби тих фортепіано. Усі ті домівки і незліченні предмети, які їхні власники мали за якоря, що тримає їх у Львові, безпечно, спокійно. Тяжкі скрині, величезні шафи мали бути якорем. У тому місті, де було мало води, не могло ж бути якорів. Суворість зими, а тоді солод весни, коли розкривалася земля. Чистота неба в травні. Загроза війни та окупації, етнічні чистки, терор спочатку радянський, а потім гітлерівський. (але я цього не прожив, не бачив). Пагорби того міста і чисельні вежі костьолів та церков. Зелені куполи найвищих будівель, філармонія, театр. Ті будівлі, солідні та важкі, мали бути якорями. Родинні гробівці на Личаківському цвинтарі — як гріб Станіслава Зборовського, юриста і поета, який помер дуже молодим і за яким багато хто дуже шкодував, але не міг знати тоді ніхто, що наступне покоління його родини приведе на світ жінок, які житимуть чи не по сто років. (ніби якась невидима рука статистики хотіла перепросити за його дочасний відхід). Старий ринок, розташований на тихому узбіччі і мур церкви у самій середині міста, мур, у якому на завше зупинився артилерійський постріл, слід братовбивчих українсько-польських боїв у 1918 році. І прегарна Вірменська Катедра, у яку входили ніби до коптийського храму десь у Єгипті. І де чути східні, неоздоблені співи, що хвалять вірменського Бога. Дискретні синагоги, котрі завжди промовляли, що є домом молитви, не домівкою Бога, і не хотіли нікому заважати, трохи боячись. Те, чого уже нема. Неділі, коли австрійські офіцери виходили на спацер у парадних мундирах, а панночки з прислуги задивлялися на них із замилуванням. Шаблі польських офіцерів, срібні змійки на комірцях їхніх курток. А потім олов’яні зими окупації. Уся та минувшина скупчена у деревах, у щебеті ластівок, присутня і не присутня. Єзуїтський сад, назва якого зачаровувала мене, коли я ще був дитиною, бо у ній здійснювалися дві речі, що не суміщалися між собою, не відаюча втоми плідність квітів і кущів з єзуїтською дисципліною. З риторикою, напрацьованою віками, з чорними сутанами. Птахи і ящірки у тому саду, непокірні учні єзуїтських професорів, що постійно зникали у гущі, щоб їх не знаходили — а поруч з ними черниці, що шукають своїх вихованців. Сецесійні, самодостатні кам’яниці, що свідчать про розквіт міста під кінець дев’ятнадцятого сторіччя. Спалені сонцем передмістя, що виходять на простори України — ті зворушливі місця, де місто маліє до рівня одноповерхових будиночків і одразу переходить у село. Маленький блакитний трамвайчик, що мозольно видряпується на Високий Замок, ковзаючись по вузьких рейках. Дикі черешні у Кайзервальді, смак яких перевершував смаки решта плодів. Я був би напевно кимсь іншим, якби споглядав пагорби Львова замість веж копалень Сілезії. Дивився би на церкви та уніатські святині, може б краще розумів іншість. І самого себе. Не відаю. Що можемо знати про пустку, брак, про те, чого не було.

—-

+++
Ktos, kro pisze, narażony jest na najrozmaitsze niebezpieczeństwa. Ich lista jest bardzo długa, nietrudno zgadnąć, о jakie putłapki tu idzie. Specjalnie jednak nieprzyjemne są zagrozenia natury intelektualnej. Mowiąc w największym skrócie: pisarz nie może nie myśleć, nie może nie uczestniczyć w pewnej mierze w zyciu umysłowym swojej epoki. Nie może, nie powinien, chronić się w dziecinnej, absolutnej niewinności, bowiem ta w pewnym momencie zamienia się w głupotu. Ale со zrobić skoro dookoła jest mnóstwo teorii, wiar, a nawet, jeszcze stosunkowo niedawno, ideologii. Nie można przeciez przejąć całkowicie żadnej teorii, ponieważ straciłoby się swobodę myślenia. Największym nieszczęściem jest – było – zaakceptowanie modnej czy też panującej ideologii. Ale nie uciekniemy przed częsciowym choćby zaczadzeniem, epoka zatruje nas zawsze. Zatruje i uratuje, bo nie możemy żyć poza czasem.

+++
Festiwal poezji w Krakowie, bodajże dziesięć lat temu, finałowy wieczór w Teatrze Starym. Na scenie może sześciu, siedmiu poetów. Sala teatru wypełniona życzliwym trumem. Na zakończenie wszyscy poeci wstają i klaniają się publiczności – nie tak zgrabnie, jak aktorzy, nie majaą wprawy, nie umieją tego tak dobrze robić. Publiczność tymczasem takze podnosi się z miejsc: owacja na stojąco. Poeci, szczęśliwi, kłaniają się i klaniają. Owacja przedłuża się, trwa długo, bardzo długo, bez końca… Poeci są wniebowzięci, takie szczęście nie zdarza im się często, może nigdy. Potem, juz po fakcie, dowiedziałem się, że inspicjent narzekał na niemających doświadczenia teatralnego poetów: staneli w złym miejscu, za daleko, tam, gdzie miał opaść kurtyna i dlatego nie można jej było przez dłuższy czas opuścić…

+++
Jedno z najważniejszych pytań, jakie zapewne stawia sobie, przy najmniej niekiedy, każdy czytelnik poezji i każdy autor wierszy: czy to, со poetyckie, to światło, bez którego nie powstałby żaden wielki wiersz, istnieje tylko w naszej wyobraźni, w błogich intensywnych iluzjach natchnienia, uniesienia, czy tez ma swój odpowiednik w rzeczywistości? Czy jest tylko skokiem wyobraźni, świętem fantazji, festiwalem języka, który uruchamia swoje niespożyte zasoby jak atleta na jarmarku, czy też dostrzeżeniem czegoś, со jest na со dzień ukryte, ale przecież prawdziwie istnieje? Od odpowiedzi na to pytanie wiele zależy. Ja sam, gdyby mnie ktoś о to zagadnął, powiedziałbym: często wątpie, nieraz obawiam się, że to swiatło to tylko ognie sw. Elma, jarzące się na masztach naszej wyobraźni. Ale ostatecznie, po wyzwoleniu się od wątpliwości, stanąwszy w miejscu czystym i mocnym, powiedziałbym jednak, ze to, со w poezji niezwykle i wspaniale (i bardzo rzadkie) bierze się z rzeczywistości, z tej jej warstwy, która odsłania się tylko niekiedy, z tego segmentu świata, z którego bije blask.

+++
Ale naprawdę w у s i e d l e n i byli tylko Żydzi, ci со nigdy nie wrócili. To ich wysiedlono z naszej planety, to ich spalono, to ich masowo rozstrzeliwano na skraju masowych grobow. Wysiedlono ich do dymu, do niepamięci. Так jak wysiedlono polskich oficerów, oficerów za-wodowych ale takze oficerów rezerwy, którzy byli lekarzami i matematykami, artystami i adwokatami, tych, których zabito w Katyniu, w Charkowie i w innych miejscach, gdzie przeprowadzano egzekucje strzalem w tył głowy, strzatem w siedlisko ludzkiej inteligencji. Wszyscy inni, moje ciotki, moi wujowie, moi rodzice, Polacy, Niemcy, ci, со lepiej czy gorzej dojechali jednak do miejsc przeznaczenia – moja rodzina potrzebowała tygodnia żeby pociągiem towarowym pokonac 400 kilometrów dzielących Lwów od Śląska – dotarli do swojej ziemi nieobiecanej, byli przesiedleni. Tylko przesiedleni. I niektórze od tego umarli, od przesiedlenia.

+++
Mogę żartowac z wysiedlonych, kpić z ich rytuałów, z ich produkcji literacko-pamiętnikarskiej, z ich zamiłowania do kiczu, z ich sentymentalizmu, mogę z łatwością ironizowac, szydzic z przesadnej idyllicznosci, jaką, wygnańcy po latach przypisują swoim ojczystym stronom, ale niekiedy myslę о utraconym mieście nie bez bólu. Boli mnie to, czego tam nigdy nie przeżyłem, wielka pustka tego, czego nigdy nie było, dzieciństwo, które miało tam się wydarzyć i nigdy się nie wydarzyło, umarło. Intrygują mnie nawet nauczyciele, których mialbym tam, w wielkim budynku gimnazjum, nie wiem którego, rejonizacja nie obejmuje tych, со wyjechali, ale z pewnością chodziłbym do któregoś gimnazjum (nim byłyby świeżo umyte schody, metaliczny pogłos wiadra z wodą, stawianego przez sprzątaczkę na marmurowym podeście). Jestem pewien, ze byliby ciekawsi od tych, ktorzy tak nas nudzili w gliwickim liceum. Czasem myślę о tym. О życiu, którego tam nie miałem, о miłościach, których nie spotkałem, о poufałości z kamieniami i drzewami, z ulicami, których nigdy nie doznałem. Zapachy tego miasta, zapachy, w których Wschód mieszał się z Zachodem, czarne pestki słonecznika z kremową, łuszczącą, chałwą. i delikatny zapachy starych fortepianów, które dobrze znały muzykę Bacha i Szumanna. Żółte zęby fortepianów. Wszystkie te domy I niezliczone przedmioty, о których ich własciciele sądzili że są jak kotwica, trzymająca ich we Lwowie, bezpiecznie, spokojnie. Ciężkie kufry, ogromne szafy miały być kotwicą,. Ale nie były kotwicą. W tym mieście, w którym malo było wody, nie mogło być też kotwic. Surowość zimy i potem słodycz wiosny, kiedy ziemia otwiera się. Czystość nieba w maju. I groza wojny i okupacji, Zagłady, terror naprzód sowiecki, potem hitlerowski (ale ja tego nie przeżyłem, nie widziałem). Wzgórza tego miasta i liczne wieże kościołów i cerkwi, spatynowane zielone kopuły najwyższych budynków, Pilharmonia, teatr. Те budynki, solidne i ciężkie, miały być kotwicami. Szafran mleczy na ląkach. Groby rodzinne na cmentarzu Lyczakowskim – jak grobowiec Stanislawa Zborowskiego, prawnika i poety, który umarł bardzo młodo, żałowany przez wielu, i nie mógł wiedzieć, że następne pokolenie w jego rodzinie wyda kobiety żyjące prawie sto lat, tak jakby jakaś niewidoczna ręka statystyki chciała przeprosić za jego przedwczesne odejście. Stary rynek położony na łagod-nym zboczu i mur cerkwi w samym środku miasta, mur, w którym utkwił na zawsze pocisk artyleryjski, ślad bratobójczych walk ukraińsko–polskich w roku 1918. I piękna katedra ormiańska, do której wchodzi się jak do koptyjskiego kościoła gdzies w Egipcie. I gdzie słychać wschodnie, nieozdobne śpiewy chwalące ormianskiego Pana. Dyskretne synagogi, które zawsze mówiły, że są domem modlitwy, a nie domem Boga i nie chciały nikomu przeszkadzać, trochę się bały. To, czego juz nie ma. Niedziele, kiedy oficerowie austriaccy wychodzili na spacer w paradnych mundurach, a panny służące patrzyły na nich z uwielbieniem Szable polskich oficerow, srebrne wążyki na komicrzykach ich kurtek I potem ołowiane zimy okupacji. Cała ta przeszłość zmagazynowana w drzewach, w gwiździe jaskółek, obecna i nieobecna. Ogród Jezuicki którego nazwa fascynowała mnie, gdy byłem dzieckiem, bo zdarzały się w niej dwie rzeczy nieprzylegające do siebie, nieznająca zmęczenia płodność kwiatów i krzewów z jezuicką. dyscypliną, z retoryką wypra cowaną od stuleci, z czarnymi sutannami. Ptaki i jaszczurki w tym ogrodzie, niesforni uczniowie jezuickich profesorów wciąż znikający w gąszczu, nie do znalezienia i obok nich zakonnicy szukający swoich wychowanków. Secesyjne, dostatnie kamienice, swiadczące о rozkwicie miasta pod koniec dziewiętnastego wieku. Spalone słońcem przedmieścia, otwierające się juz na stepy Ukrainy – te wzruszające miejsca, gdzie miasto zniża się do poziomu jednopiętrowych domków i zaraz przechodzi w wieś. Mały niebieski tramwaj wspinający się mozolnie na Wysoki Zamek, ślizgający się w wąskich szynach. Dzikie czereśnie w Kaiserwaldzie, których smak przewyższał wszystkie inne owoce. Byłbym może kimś innym, gdybym był oglądał wzgórza Lwowa zamiast wież kopalnianych Sląska. Patrzyłbym na cerkwie i unickie swiątynie, może lepiej rozumiałbym inność. I samego siebie. Nie mogę tego wiedzieć. Co możemy wiedzieć о pustce, о braku, о tym, czego nie było.