Антьє Равік Штрубель. Що залишається явним

by Diana

Переклала Наталія Шимон
Джерело

Я промовляю до тебе із забуття
З пам’яттю майбутнього,
Все повторюється і не повторюється,
Я говорю з вод забуття,
Я дозволяю пам’яті бути,
І вона є іншою.
Я кажу: «Кохана, бажана»;
І вона зникає. І вона тут.
Міркка Рекола

В Гельсінкі осінь. Осінь, коли на липах ще є зелене листя і насіння, а клен тим часом вже виглядає полум’яно-багряним. Берези жовті. Жовті ліси, що вриваються в переважну сірість днів. Жовті ліси, що стоять посеред води. Дороги мокрі, на скелях мох, лишайники потемніли від вологи, білизна березових стовбурів тьмяно виблискує.

Ліси вростають в місто. Вони оточують швидкісні траси і береги, вони мало не сягають модернових вулиць, крізь які дме вітер з Балтійського моря. Вечорами іноді вже морозно, так що не хочеться задирати голову, щоб роздивитись фасади. Фінський модерн грубий. Будинки з граніту і з захисними вежами.

На околицях міста будують скляні офісні приміщення, щоб унеможливити будь-яке втручання природи. Але вода все одно проникає, просочується. Там, де не були насипані доріжки з гравію, ґрунт м’який. Слизькі й липкі, мулисті, кашоподібні, просякнуті, в’язкі, трясовинні, промочені, засмічені й заболочені слова, що постійно крутяться в моїй голові, відколи я тут. Вода тече струменями річки в місто, вона піднімається із землі. Навіть перед оперою росте чорниця й багно. Здається, що ґрунтові води ледве вміщуються під асфальт. Дощ приносить їх з собою, а ще – море. Балтійське море б’ється об причали в центрі міста, розлітається на шибках зелених трамваїв, гойдає ялики, на яких продається оселедець і копчений лосось. Шхери, тисячі маленьких скелястих островів навколо Гельсінкі, ледве стримують шквальні вітри з відкритого моря. Вітри люто задувають на бульвар, еспланаду і заганяють людей в найдорожчі кафе, такі як «Стрінберг» або «Каппелі», де капучіно коштує п’ять євро, а малюсінький шматок торту – вісім.

Дехто ходить вулицями в ґумаках. Перед своїми офісами або в гардеробі театру вони міняють їх на інше взуття, яке носять з собою в сумці. «Зараз період дощів, – кажуть місцеві. – Дощ йтиме аж до Різдва. Тобто, сніг. Але минулого року перший сніг випав щойно в січні».

В кімнаті відпочинку наукового коледжу, який мене запросив, стоїть велика лампа денного світла. Новоприбулим рекомендовано принаймні годину на тиждень проводити під нею, бо з дощем приходить і темрява. Вони отримують також спеціальне запрошення піти до пабу після brownbag-семінарів, на яких представляються результати останніх досліджень в галузі євпропеїстики, гендерних студій, порівняльного літературознавства. Переважно це відбувається щойно о 16 год. Також рекомендують масажі. Два масажисти протягом трьох днів працюють в інституті. Стипендіати, науковці з усього світу, можуть безкоштовно на одну годину щомісяця віддавати себе в руки Гаррі і Тома.

Моя квартира належить до панельної будівлі на околиці міської забудови. З вікна я можу бачити іподром. В березняку стоять недобудовані офісні споруди, під’їзні дороги для будівельних машин взимку використовуються як траси для лижних перегонів. Підземний перехід виводить мене до моря. Балтійське море збирає свої води в мілкій, оточеній комишами бухті, яка взимку замерзає. Але згідно з фінсько-шведським радіо час ще не настав. Прогнози погоди довші, ніж новини. Для кожного острова оголошується кількість опадів і сила вітру, від чого ближче до кінця мова стомленого диктора стає монотонною. З цим зрівняються хіба що повідомлення німецького радіо про ситуації на дорогах. Однак німецькі попередження про затори коротші, а вода у Фінляндії – єдине, що їх утворює.

Відколи я тут, в моїй голові час від часу спалахують спогади з дитинства. Від знайомого запаху, від вигляду невпорядкованого ландшафту, від ресторанної вивіски, на якій блимає неонова лампа, або від вивіски магазину, яка виглядає так, ніби має втримати від його відвідин. Така схожість – невиразна, підстави для порівняння – слабкі. І все ж здається, що є підводна течія, своєрідна траса, яка транспортує спогади і змушує їх знову з’являтись саме тут. Можливо, це пов’язано ще й з оголошеннями про військові навчання в країні, які передають по радіо. Назва танкової дивізії, дані GPS, точний час. Ці повідомлення плавно переходять у прогноз погоди.

Слова «Фінляндія багато-чому навчилась в Німеччини» були одними з перших, які я почула від співробітниці інституту, коли та зустрічала мене в аеропорту. «Засновник фінської літературної мови знав Мартіна Лютера», – додала вона. І продовжила: «1918-го, після здобуття Фінляндією незалежності, парламент призначив німецького принца королем Фінляндії. Правда, його правління тривало лише два місяці. Фрідріх Карл Гессен-Кассельський не мав жодної нагоди відвідати своє королівство».

Вона хотіла полегшити мій приїзд. Проте я думала про НДР. Всі в НДР знали, що у Фінляндії схожа система шкільної освіти. Цим пишалися. Себе уявляли прикладом, рольовою моделлю для виховання фінської молоді, навіть якщо тоді ще не вживали таке поняття як «рольова модель». Але цього в аеропорту я не сказала.

«Східнонімецькі й фінські жінки схожі між собою», – почула я на днях від однієї фінки. «В них є робота. Це нормально, що крім дітей в тебе є ще й інші інтереси. Що діти рано йдуть до дитсадків. Знаходяться теми, про які можна поговорити».

Така можлива схожість не обов’язково стає причиною для моїх невиразних відблисків з дитинства. Спогади з’являються не через ілюзію впізнавання, а через присутність минулого в цьому місті. Хіба суспільний лад вже не актуальний, хіба він не викорінюється, як у Потсдамі, де все ще прибирають кожен камінь, який міг бути витесаний соціалістичним молотом (щоб потім побудувати музей, в якому можна буде побачити фото цього каменю).

В Гельсінкі чітко бачиш час та як він минає, історію та як вона біжить наввипередки сама з собою. В тебе або немає бажання, або ти не відчуваєш необхідності займатися демонтажем і прибиранням. Прекрасне і потворне просто залишається стояти: палац в стилі романтичного націоналізму поруч з музеєм модернізму зі сталі та скла. По інший бік нещодавно вимощеної набережної в центрі міста – електростанція. За факелоносцями на фасаді вокзалу, перлини юґендстилю, сіро-бурий бетонний плитняк. Сяючий глобалізаційний шик поряд з пошарпаним дизайном п’ятдесятих.

Свідчення тривалого шведського правління такі ж очевидні, як і російського панування та пізнішого радянського впливу. Фінам також все ще важко пояснити короткочасні загравання з комуністичною ідеологією. Червоногвардійці, інспіровані Жовтневою революцією, засіли в багатьох районах Гельсінкі. Слідом за їхнім захватом прийшла громадянська війна.

Пам’ятники залишаються. Причому всі. Статуї російських царів, шведських дворян і німецьких солдатів, пам’ятники фінсько-радянській дружбі, миру в цілому світі та п’яному моряку. Архітектура цього міста полегшує згадування, бо вона проникна. Бо її не судомить від протиріч. Старовинний трамвай легко зв’язує їх між собою.

А восени, коли потворність і краса стають все більш помітними за ріденьким листям дерев, будівлі та пам’ятники занурюються в терпку жовтизну беріз. І на якусь мить погляд зупиняється. І все залишається. І наступного року все відбувається так само. Лише вода, всюдисуща вода в силі колись змити і стерти ці розбіжності.