Армін Баумґартнер. Коли фрау Шу хвилюється

by Diana

Переклала Наталія Шимон
Джерело

Не лише один великий син міста Відня носить це прізвище, відразу троє мають таке ж. Помилки час від часу трапляються.
Для Труде

Дорогою до школи я проходив через Франц-Шу-ґассе. Щоразу минаючи цей провулок, я відчував певну гордість, адже впродовж багатьох років був твердо переконаний, що ця як-не-як вуличка з трьох кварталів названа на честь недавно померлого дідуся мого тодішнього шкільного друга, відомого у свої славні часи виконавця віденських пісень Франца Шу (1910-1999). Нічого подібного – через декілька років я дізнався, що ще в період з 1804 р. до 1865 р. у Відні жив медик з таким же прізвищем, чия грандіозна заслуга полягала в тому, що він одним з перших на континенті провів ампутацію під ефірним наркозом, чого було цілком достатньо для найменування провулку, навіть якщо він простягається лише на три квартали. Крім того, цей лікар вважається винахідником перикардіальної пункції, автором такого у своєму роді знаменного досягнення, що зрештою назавжди позбавило непутящого і, мабуть, також запізно народженого Франца Шу шансу мати провулок, названий на свою честь, принаймні у Відні, хоча своєю кончиною він вже давно створив для цього нагальну передумову. А цей Франц Шу, по суті, також робив ін’єкції в серця своїх слухачів.
Тож письменнику Францу Шу (1947 р. н.) ще за життя неймовірно пощастило, що ні площа, ні доріжка, ні вулиця не названі в його честь, навіть якщо б він вже давно заслужив таке визнання. Цьому літературному Шу залишається побажати ще багато довгих років, щоправда, не так багато, як Шу співочому, який своєю чергою помер так давно, що вже навряд чи варто очікувати вшанування. Таким чином, у Відні ми маємо справу з трьома Францами Шу: медичним, музичним та літературним, і всі троє мають заслуги перед людством, а отже й право на безсмертя довжиною принаймні в три квартали.
Найстарший із трьох Шу вже відчув своє визнання. Як тільки виходить його нова книжка, ще живий Шу з’являється у всіх медіа. А вже вшановують і відзначають його при цьому частенько. Та мало хто сьогодні знає ще й музичного Шу, чий спадок береже й плекає його вдова. Він залишив нащадкам безліч аранжувань, про які пам’ятають лише посвячені. В 50-х роках минулого століття він, проте, належав до найпопулярніших виконавців віденських пісень, а його найбільшим успіхом був шлягер «Віденський трубадур» Романа Доманіґа-Ролла і Вальтера Гербе. Шу записав декілька платівок, грав з Луцці Баєрл та Фріцом Єллінеком, чиї імена я вперше зустрів, готуючись до написання цього тексту. Хто хоче щось дізнатися про цього Шу в інтернеті, має шукати ретельніше. Та багато там не знайдеш, щонайбільше пару несуттєвих згадок у спеціалізованій книзі «Народна музика і віденська пісня. Частина 1».
Це трапилось взимку 2004 року, коли у віденському Будинку художника проводилась виставка «Старий Відень – місто, якого ніколи не було». Підзаголовок мав, напевно, вказувати на іманентну схильність віденців до сентиментального колективного самообману перш за все щодо минулого та його глорифікації. Часом цей вид самообману розквітав дивним цвітом, як можемо чітко бачити з таких подій. Адже в ті зимові дні ще сьогодні жива вдова музичного Франца Шу читала газету і довідалась про один із заходів, які відбувались в рамках цієї виставки в Будинку художника. Одне ім’я в анонсі впало їй у вічі: Франц Шу. Нарешті її Францлю воздасться така вже давно належна шана, думала вона. Нарешті потомки звернули увагу на музичну спадщину її Францля, думала вона. Однак сама вдова запрошення не отримала. Невже про неї забули? Може, організатори вирішили, що вона вже відійшла в інший світ слідом за чоловіком? Тож фрау Шу захвилювалася: збентежена вдова відразу ж зателефонувала моїй мамі – вони не втрачали зв’язку, відколи я ще ходив до школи. Не тямлячи себе від такої ганебної зневаги до її особи й очевидно не знаючи про ще живого тезку свого чоловіка, фрау Шу вирішила будь-що відвідати захід і розібратись з цією фатальною помилкою.
Так обидві дами вирушили в грудневу холоднечу до Будинку художника. В них була місія: реабілітація Франца Шу. Прибувши на місце, моя мама, також свято переконана в правомірності своїх дій, тут же організувала зникнення карток з написом «Зарезервовано» на двох стільцях у першому ряду, щоб вдова Шу теж змогла зайняти своє законне місце. Фрау Шу тим часом накинулась на директора музею й муніципального радника з питань культури, що перед початком заходу ще невимушено розмовляли з іншими учасниками, вхопилась за краї їхніх піджаків і не думала відпускати доки ця принизлива помилка повністю не з’ясується.
Опинившись в незручному становищі, вони спробували спекатися явно божевільної жінки, яка безперервно твердила, що вона вдова Франца Шу, який на очах організаторів перебував при повному здоров’ї та навіть був особисто присутнім. Але фрау Шу не вгавала: яка нахабність, яка зневага, яка образа, врешті-решт! Ніхто не знав, як правильно залагодити ситуацію: ні вдова Шу, ні посадовці. Обидві сторони відштовхувались від позицій, що виключали одна одну. Захід передбачав подіумну дискусію про життя і творчість Гайнца Конрадса, до участі в якій були запрошені Віллі Резетаріц і ще живий літературний Франц Шу, на чому список тем про віденські пісні вичерпувався.
Щоправда відразу після початку заходу фрау Шу зрозуміла причину помилки. Можливо, дещо присоромлені, але в кожному разі розчаровані, обидві жінки в перерві покинули місце «неправильного вшанування». Адже того фатального вечора почестей не удостоївся жоден Шу – ні есеїст, ні виконавець віденських пісень. Тож світ продовжує чекати на належне визнання обох невшанованих Шу в формі назви вулиці або площі, чи радше дороги або принаймні під’їзду.
І навіть якщо ці обидва Шу досі не мають у Відні свого іменного провулку, я хочу в письмовій формі висловити вдові Шу свою повагу за те, що вона після всіх тих років, що її Франц покоїться в сирій землі, все ще вірить в нього, активно виступає за визнання його заповіту, і за те, що її любов і вірність до нього ще настільки сильні, що вона навіть готова стерпіти справжню привселюдну ганьбу. Тому ще за життя я присвячую їй цей текст. Знімаю капелюха, фрау Шу.
(Армін Баумґартнер, альбом, ДЕР ШТАНДАРД, 11./12.8.2012)

Доповнення 1:
Зустрівши на книжковому ярмарку у Відні письменника Франца Шу, я розповів йому про це фатальне непорозуміння. Так, він пригадав собі цю даму, що того вечора наробила багато шуму, хоча до сьогодні й не підозрював про її тодішні справжні мотиви. Тож я йому все пояснив і тут-таки придбав примірник його недавно опублікованої книги «Вигнутий кактус». Потому на моє прохання один Франц Шу написав вдові іншого Франца Шу в книжці присвяту: «Фрау Шу від Франца Шу».

Доповнення 2:
Одна з тих карток з написом «Зарезервовано», що їх прибрала моя мама, призначалась для дружини муніципального радника з питань культури Андреаса Майлата-Покорни, яка була на останніх місяцях вагітності. Хоч і з запізненням, мама уклінно просить вибачення.