Курт Воннегут. Авто-інтерв`ю

by Diana

Переклала Надія Трач

Джерело: Kurt Vonnegut. Palm Sunday. – New York, Dell Publishing, 1981. – pp. 68-72.

І завершмо на сонячній ноті есеєм, що його я написав у травні 1980 року на прохання Міжнародної компанії паперу. Та компанія, з очевидних причин, сподівалася, що американці й надалі читатимуть і писатимуть. Тож вони попросили різних відомих людей написати тексти до безкоштовно розповсюджуваних буклетиків для всіх, хто прагне щось написати – про те, як збагатити словниковий запас, як написати ефективний діловий лист, як працювати над джерелами в бібліотеці тощо.
Зважаючи на те, що я майже завалив хімію, механічну інженерію та антропологію і ніколи не слухав курсу з основ літературної творчості та композиції, мене вибрали написати про художній стиль. Я був безмежно щасливий з цього. Та я знову мусів зайнятися безрадісним сортуванням матеріалу, оскільки вирішив присвятити свій есей не останній третині охочих-стати-письменниками – літературним рабам, і не “вершкам” – тим, хто є чи за будь-яких обставин може стати блискучими письменниками.
Мій есей для “золотої середини”, і ось він:

Кореспондентів та укладачів технічних конструкцій навчають, що автора не має бути видно в тексті. Це робить їх “фріками” у світі письменників, бо майже всі нещасні майстри пера багато розповідають про себе читачам. Ми називаємо ці одкровення, свідомі та несвідомі, елементами художнього стилю.
Ці одкровення полонять нас як читачів. Вони розповідають нам про характер людини, з якою ми проводимо вільний час. Чи автор неосвічений, ачи поінформований, божевільний чи адекватний, тупий чи з блискучим розумом, брехун чи чесний, похмурий чи грайливий? І так далі, і так далі.
Коли ви пишете, пам’ятайте, що найбільш вбивче одкровення, яке ви можете зробити про себе – це те, що ви не знаєте, що цікаво, а що ні. Чи ваші власні вподобання та’ нелюбов щодо письменників переважно не залежать від того, що вони вибирають для зображення та над чим примушують вас замислитися? Чи коли-небудь ви були в захопленні від пустоголового письменника через майстерність його мовлення? Ні.
Тож і ваш переможний художній стиль має починатися з цікавих ідей у вашій голові. Знайдіть небайдужу для себе тему й відчуйте власним серцем, що інші теж нею переймаються. Ця справжня небайдужість, а не ваші мовні ігри, будуть найчарівнішими і найзвабливішими елементами вашого художнього стилю.
Я не спонукаю вас писати роман – хоча я не пошкодую, якщо ви його напишете, заохочені справжньою небайдужістю до чого-небудь. Небайдужість може підштовхнути вас написати листа меру про вибоїну перед вашим будинком чи зізнання в коханні сусідській дівчині.
Тож не блукайте безцільно.
Щодо вжитку мови: пам’ятайте, що два майстри пера – Вільям Шекспір і Джеймс Джойс написали речення, що звучали майже по-дитячому, тоді як теми були визначними. “Бути чи не бути?” – запитує шекспірівський Гамлет. У найдовшому слові – чотири літери. Джойс, коли був жвавим, складав речення, заплутані та блискучі, як кольє Клеопатри, але моє улюблене речення в його короткому оповіданні “Евелін” ось це – “Вона стомилася”. У тому моменті оповідання жодні інші слова не можуть розбити серце читача, як ці.
Простота мовлення не тільки шанована, але навіть священна. Біблія починається реченням, що відповідає письменницьким здібностям жвавої чотирнадцятилітньої дитини: “З початку Бог створив небо і землю”.
Може бути, що ви також можете створювати кольє для Клеопатри, так би мовити. Проте ваше красномовство має бути слугою думок у вашій голові. Ваше правило може звучати так: якщо речення, хай яким ідеальним воно є, не висвітлює мою тему в новий та корисний спосіб, його слід викреслити. Ось те саме правило, перефразоване для оповіді, художньої літератури: ніколи не залишайте речення, котре ані визначає персонажа, ані розвиває дію.
Найприродніший для вас стиль письма пов’язаний із відлунням мови, котру ви чули змалку. Англійська була третьою мовою для романіста Джозефа Конрада, тому його вжиток англійської видається пікантним, забарвлений його рідною мовою – польською. Насправді щасливими є письменники, котрі народилися в Ірландії, де розмовна англійська така кумедна і музична. Я виріс в Індіанаполісі, штат Індіана, де буденне мовлення звучить так, ніби стрічкова пила розпилює оцинковану жерсть; а лексика настільки проста, як гаєчний ключ.
У деяких найвіддаленіших глушинах Аппалачі діти і далі виростають, чуючи пісні та ідіоми часів правління Єлизавети. Так, і чимало американців виростають, чуючи мову, відмінну від англійської чи діалект англійської, якого не може зрозуміти більшість американців.
Усі ці різновиди мови прекрасні, як прекрасними є види метеликів. Не має значення, яка ваша рідна мова, ви маєте збагачувати її упродовж усього життя. Якщо склалося так, що це не літературна англійська, і якщо це видно, коли ви пишете літературною англійською, результат зазвичай чудовий, так ніби дуже симпатична дівчина, котрої одне око зелене, а друге блакитне.
Я розумію, що довіряю своєму письму найбільше та й інші, видається, теж довіряють найбільше тоді, коли я пишу як людина з Індіанаполісу, ким я і є. Які в мене альтернативи? Одна з альтернатив, шалено рекомендована вчителями, які, без сумніву, чинили тиск і на вас: писати як витончений англієць сторіччя чи більше тому.
Мене дратували такі вчителі, проте я вже не злюся. Тепер я розумію, що всі ті античні есеї та оповідання, з якими я порівнював свої тексти, були чудовими не через позачасовість та інакшість, а завдяки тому, що їхні автори точно сказали те, що хотіли сказати. Мої вчителі хотіли, щоб я писав точно, завжди вибираючи найбільш влучні слова і допасовуючи їх одне до одного недвозначно, твердо, як складові машини. Зрештою, вчителі не хотіли перетворити мене на англійця. Вони хотіли, щоб я був зрозумілим – таким чином, щоб мене розуміли.
Так я попрощався зі своєю мрією робити зі словами те, що Пікассо робив із живописом чи те, що чимало джазових ідолів робили з музикою. Якби я зламав правила пунктуації, надавав словам будь-якого значення, яке хотів їм надати, ліпив би слова докупи через пень-колоду, мене просто б не зрозуміли. Тож, вам краще уникати пікассо- чи джаз-стилю у писанні, якщо ви маєте щось вартісне сказати і хочете, щоб вас зрозуміли.
Якби тільки вчителі наполягали на тому, щоб сучасні письменники залишалися поближче до художнього стилю минулих поколінь, ми могли б їх виважено проігнорувати. Проте читачі теж на цьому наполягають. Вони хочуть, щоб сторінки наших книжок мали такий самий вигляд як те, що вони читали раніше.
Чому? Тому ще перед ними стоїть тяжка праця і вони потребують від нас максимальної допомоги, яку ми можемо надати. Їм треба ідентифікувати тисячі дрібних знаків на папері і миттєво зрозуміти їхній сенс. Вони мають читати – це мистецтво настільки складне, що більшість людей не практикує його навіть після того, як вони вивчали це мистецтво в початковій та в середній школі – впродовж довгих дванадцяти років.
Тож ця дискусія, як і всі дискусії про художній стиль, мусить нарешті визнати, що стилістичні варіанти для нас як для письменників не є ні множинними, ані захопливими через те, що наші читачі обмежені бути такими недосконалими митцями. Наші читачі вимагають від нас бути співчутливими й уважними вчителями, готовими навіть спрощувати і пояснювати – тоді як ми радше пурхаємо високо над юрбою, щебечучи, немов соловейки.
Це погані новини. Хороші новини – ми, американці, керуємося унікальною Конституцією, котра дозволяє писати все, що нам заманеться, без страху бути покараним. Тож найбільш значущий аспект нашого стилю – вибір того, про що ми хочемо писати, – безмежний.
Також важливо: ми члени егалітарного суспільства, тож нема причин для нас писати як класично освіченим аристократам, якщо ми ними не є.
Для дискусії про художній стиль у вужчому сенсі, у більш технічному сенсі, пропоную вашій увазі Елементи стилю Вільяма Струнка та Е.Б. Вайта (Макмілан, 1979). Ця книжка містить такі правила, як: “Дієприкметниковий зворот на початку речення має відповідати граматичному підмету” і так далі. Е.Б. Вайт, звісно, один із найкращих стилістів цієї країни.
Ви теж маєте усвідомлювати, що ніхто б не переймався, добре чи погано висловлює свої думки пан Вайт, якби він не мав ідеально феєричних думок для висловлення.