Джордж Орвелл. Застрелити слона

by Diana

Переклав Юрій Великорода
Джерело:
George Orwell. The Orwell Reader. Fiction, essays, and reportage by George Orwell. – Harcourt, Brace and Company, New York. – 1956.

У Моулмейні, у нижній Бірмі, мене ненавиділо багато людей: єдиний раз у своєму житті я був достатньо важливий для того, щоб це зі мною трапилося. У той час я був окружним поліцейським міста, і антиєвропейські настрої, дріб’язкові та нецілеспрямовані, були дуже гіркими. Нікому не вистачало духу підняти бунт, але якщо б жінка-європейка сама проходила через базар, хто-небудь, напевне, плюнув би на її сукню бетельну жуйку. Як поліцейський, я був очевидною мішенню, і мене дражнили щоразу, коли тільки це було безпечно. Коли якийсь спритний бірманець робив мені підніжку на футбольному полі, а суддя (інший бірманець) відвертався у іншу сторону, юрба починала гидко реготати. А таке траплялося більше, ніж одного разу. Зрештою єхидні жовті обличчя молодиків, які мені повсюди траплялися, образи, які кидалися у мій бік, коли я був на безпечній відстані, сильно мені дошкуляли. Найгіршими з усіх були молоді буддистські священнослужителі. У місті їх було декілька тисяч, і, здавалося, у них не було більше ніякої роботи, окрім як стояти на розі вулиць та глумитися з європейців.
Усе це засмучувало та заганяло у глухий кут. Бо до того часу я вже зрозумів, що імперіалізм є злом, і чим швидше я кину свою роботу та заберуся звідти, тим краще. Теоретично, і, звичайно, таємно, я підтримував бірманців і був проти їхніх гнобителів, британців. Якщо говорити про свою роботу, то я її ненавидів, напевне, значно більше, аніж це можна висловити. На такій роботі можна безпосередньо бачити брудні справи Імперії. Злиденні в’язні, що юрбилися у смердючих клітках в’язниць, сірі, перелякані обличчя каторжників на довгі роки, пошрамовані сідниці чоловіків, яких шмагали бамбуковими різками – усе це гнітило мене з нестерпним відчуттям провини. Але я не міг подивитися на це все у ширшому контексті. Я був молодим та малоосвіченим, і мені доводилося залишатися зі своїми проблемами наодинці у повній тиші, яку нав’язують на кожного англійця на сході. Я навіть не знав, що Британська Імперія доживає своїх останніх днів, і навіть не здогадувався, що вона є значно меншим злом, аніж молодші імперії, які витіснять її. Я знав тільки те, що я застряг поміж своєю ненавистю до імперії, якій я служив, та своїм гнівом до злобних звірів, які намагалися з усіх сил зробити мою роботу нестерпною. Мої думки розділялися між сприйняттям Британського уряду як незламної тиранії, як чогось, що затиснуло на віки вічні волю поверженого народу, та помислами про те, що найбільшою насолодою для мене буде всадити багнет у черево буддистського священика. Такі відчуття є звичним побічним продуктом імперіалізму; запитайте про це у будь-якого англо-індійського службовця, якщо він не на службі.
Одного дня трапилося щось таке, що стало для мене алегоричним просвітленням. Сам по собі це був незначний інцидент, але він дав мені змогу значно краще, ніж раніше, усвідомити справжню природу імперіалізму, справжні мотиви, за якими діють деспотичні уряди. Одного разу, рано-вранці молодший інспектор поліцейського відділку з іншого кінця міста зателефонував мені та сказав, що на базарі лютує слон. Чи можу я прийти і щось із цим вдіяти? Я не знав, що я міг вдіяти, але мені кортіло побачити, що відбувається, отож я осідлав поні і вирушив у дорогу. Я взяв із собою рушницю, старий Вінчестер 44 калібру, який був занадто малим, щоб вбити слона, але я подумав, що шум від пострілу може бути корисним для того, щоб налякати тварину. Багато бірманців зупиняли мене по дорозі та розказували мені про те, що коїть слон. Це, звичайно ж, не був дикий слон, а приручений, який був у стані «мусту». Його прив’язали ланцюгами, як це завжди роблять зі слонами, коли надходить період «мусту», але напередодні він розірвав ланцюги та втік. Його погонич, єдина людина, яка може впоратися із ним у такому стані, пустився навздогін, але пішов у хибному напрямку, і тепер був на відстані 12 годин, а вранці слон раптом знову з’явився у місті. Бірманці не мали зброї і були доволі безпорадні проти такого слона. Він уже зруйнував чиюсь бамбукову хатину, вбив корову та розтрощив фруктові лавки і з’їв запаси; також він наткнувся на муніципальний вагон-сміттєвоз, і коли водій вистрибнув і кинувся навтьоки, він перевернув вагон та понищив його.
Молодший інспектор-бірманець та деякі індійські констеблі чекали на мене у тому кварталі, де слона бачили востаннє. Це був дуже бідний квартал, лабіринт злиденних бамбукових хатин, з дахами з пальмових віть, які звивалися по крутому схилу пагорба. Я пригадую, що тоді був хмарний, задушливий ранок на початку сезону дощів. Ми почали опитувати людей про те, куди пішов слон, і, як зазвичай, нам не вдалося отримати ніякої однозначної інформації. Так постійно трапляється на Сході, будь-яка оповідь завжди звучить достатньо чітко з відстані, але чим ближче підійти до місця подій, тим більш туманною вона стає. Деякі люди сказали, що слон пішов в одному напрямку, деякі сказали, що він пішов у іншому, а деякі робили вигляд, що взагалі не чули ні про якого слона. Я вже майже вирішив, що ця вся історія – лише вигадки, коли ми почули крики недалеко від себе. То був гучний лемент обурення «Пішов геть, малий! Пішов звідси зараз же!» – стара жінка з прутом у руках вибігла з-за рогу хатини, брутально розганяючи натовп голих дітлахів. За нею пішли й інші жінки, які прикушували язики та викрикали; очевидно, дітлахи побачили щось таке, чого їм не варто було бачити. Я обійшов хатину і побачив труп чоловіка, який лежав у вуличній грязюці. То був індієць, чорноробочий-дравид, майже голий, і було очевидно, що він помер не так давно. Люди сказали, що слон наскочив на нього раптово з-за рогу хатини, спіймав його своїм хоботом, наступив йому на спину і розтоптав об землю. Зараз був сезон дощів, земля була м’яка, і його лице проклало рів в один фут глибиною та на декілька ярдів у довжину. Він лежав на животі зі схрещеними руками, а його голова була різко викручена на одну сторону. Його лице було вкрите вуличним брудом, очі широко відкриті, зуби виднілися з оскалом нестерпної агонії. (До речі, ніколи не розказуйте мені, що мертві виглядають мирно. Більшість трупів, які мені доводилося бачити, виглядали по-диявольськи). Тертя від ноги великого звіра здерло шкіру з його спини так акуратно, як ми здираємо шкіру з кроля. Як тільки я побачив мерця, я послав зв’язкового у дім свого друга поруч, щоб позичити рушницю для слона. Я уже відіслав свого поні, тому що не хотів, щоб він сказився від страху, коли відчує запах слона і викине мене із сідла.
За декілька хвилин зв’язковий повернувся з рушницею та п’ятьма набоями, а тим часом прибуло декілька бірманців, які сказали нам, що слон перебував на рисових полях трохи нижче, лише за декілька сотень ярдів від нас. Коли я вирушив, майже усе населення кварталу повибігало зі своїх будинків і пішло за мною. Вони побачили рушницю, і всі схвильовано кричали через те, що я збирався застрелити слона. Вони проявляли мало інтересу до слона, коли він нищив їхні домівки, але тепер усе змінилося, бо я збирався його застрелити. Їм було трохи весело, так, як це було б і для англійського натовпу; окрім того, вони хотіли його м’яса. Від цього я відчув себе дещо ніяково. Я не мав наміру застрелити слона, я послав за рушницею лише для того, щоб мати змогу захистити себе, якщо буде потреба, але коли тебе переслідує натовп людей, завжди почуваєшся неспокійно. Я зійшов з пагорба, виглядаючи та почуваючись дурнем, з рушницею на плечі і постійно зростаючою армією народу, який штовхався у мене за спиною. Внизу, коли відійти від хатин, була гравійна дорога, а за нею болотистий пустир з рисовими полями на тисячу ярдів, який ще не був зораний, але уже промоклий від перших дощів і поцяткований грубими травами. Слон стояв на відстані восьми ярдів від дороги, повернувшись до нас лівим боком. Він навіть не звернув увагу на підхід натовпу. Він виривав жмутки трави, бив ними об свої коліна, щоб почистити їх, та напихав їх собі в рот.
Я зупинився на дорозі. Тільки-но я побачив слона, я точно знав, що мені не слід його вбивати. Застрелити робочого слона є серйозною справою, її можна порівняти зі знищенням великої та дорогої машини, і, зрозуміло, не слід цього робити, якщо цього можна уникнути. І на такій відстані, мирно собі пасучись, слон не виглядав небезпечнішим за корову. Я тоді подумав, і зараз так думаю, що напад «мусту» уже минав, отож у такому випадку він би собі просто безпечно бродив, аж доки не повернеться погонич і не зловить його. Більше того, я зовсім не хотів вбивати його. Я вирішив, що я поспостерігаю за ним трохи, щоб переконатися, що він знову не здичіє, а тоді піду додому.
Але у той момент я розвернувся до юрби, яка ішла за мною. Це був величезний натовп, принаймні дві тисячі людей, і кожної хвилини людей ставало все більше. Юрба перекривала дорогу на велику відстань з кожного боку. Я поглянув на море жовтих облич над яскравими вбраннями, усі щасливі і схвильовані через цю потіху, усі певні, що зараз слона застрелять. Вони дивилися на мене так, як я дивився б на фокусника, що ось-ось покаже якийсь трюк. Вони не любили мене, але з чарівною рушницею в руках я одразу ж став вартим того, щоб за мною поспостерігати. І раптом я усвідомив, що мені таки доведеться застрелити слона. Від мене цього очікували люди, і я мусів це зробити; я відчував, як воля двох тисяч людей штовхала мене на це, і я не міг опиратися. І саме у цей момент, стоячи там із рушницею в руках, я вперше осягнув порожнечу, марноту верховенства білої людини на Сході. Ось тут стояв я, біла людина з рушницею, перед натовпом місцевої неозброєної юрби; здавалося б, я був головним актором цієї вистави, та насправді я був лише абсурдною маріонеткою, яку туди-сюди штовхало бажання жовтих лиць за його спиною. У цю мить я збагнув, що коли біла людина стає тираном, вона знищує лише свою власну свободу. Біла людина стає якимось порожнім опудалом у певній позі, такою собі звичаєвою постаттю сагіба . Бо саме за умовою цього правила біла людина має жити так, щоб справляти враження на «місцевих», і таким чином, у кожній кризовій ситуації білий має робити те, що від нього очікують «місцеві». Він носить маску, і його обличчя вростає у цю маску. Я мусів застрелити слона. Я зобов’язався це зробити, коли послав за рушницею. Сагіб має діяти, як сагіб; він має виглядати рішучим, знати, що він хоче і робити однозначні речі. Пройти увесь той шлях з рушницею в руках, коли мені на п’яти наступають дві тисячі людей, і тоді нікчемно відійти геть, нічого не зробивши – ні, цього не могло бути. Натовп сміятиметься з мене. А моє життя, життя кожного білого на Сході, було однією тривалою боротьбою за те, щоб над нами не насміхалися.
Але ж я не хотів вбивати слона. Я дивився за тим, як він б’є жмутки трави об свої коліна, з таким звичним для слонів виглядом старенької бабусі, яка поринула у свої роздуми. Мені здавалося, що застрелити його буде вбивством. У тому віці я не був особливо чутливим до того, щоб вбивати тварин, але я ніколи раніше не стріляв у слона і ніколи не хотів цього робити. (Чомусь вбивати велику тварину завжди здається більш неправильним). Окрім того, слід було також пам’ятати про власника тварини. Живим слон коштував принаймні сто фунтів, мертвим – ціну своїх бивнів, фунтів зо п’ять, можливо. Але я мусів діяти швидко. Я повернувся до деяких бірманців, які, як виглядало, мали більше досвіду, і які вже були на місці, коли ми прибули, і запитав їх, як слон поводився. Усі вони сказали те саме: слон не звертав на вас увагу, якщо ви його не чіпали, але він міг би накинутися на вас, якщо б ви підійшли занадто близько.
Мені стало цілком зрозуміло, що мені слід зробити. Мені треба було підійти на відстань, скажімо, двадцяти п’яти ярдів до слона і перевірити його поведінку. Якщо б він накинувся, я б міг вистрелити; якщо б він не звернув на мене уваги, було б безпечним залишити його до того часу, поки не повернеться погонич. Але я також знав, що я не зроблю цього. Я був поганим стрільцем із рушниці, крім того земля була м’якою грязюкою, у якій можна було загрузнути на кожному кроці. Якщо б слон накинувся, а я б промахнувся, у мене б залишалося стільки ж шансів, як і в ропухи під колесами парового катка. Але навіть тоді я не особливо думав про власну шкіру, а лише про пильні жовті обличчя за спиною. Бо в ту мить, коли за мною спостерігав натовп, я боявся не у звичайному сенсі, як я боявся б, якщо б був сам. Біла людина не повинна виявляти страх перед «місцевими»; отож, на загал, білий не боїться. У моїй голові роїлася лише одна думка, що якщо щось піде не так, ці дві тисячі бірманців поженуться за мною, спіймають, затопчуть та перетворять на труп із таким же оскалом, як і у того індійця на пагорбі зверху. І якщо б так сталося, цілком ймовірно, що дехто із них сміявся б. Цього не станеться.
Залишалася тільки одна можливість. Я засунув набої у магазин та ліг на дорозі, щоб краще прицілитися. Юрба стихла, лише глибоко, глухо та щасливо зітхаючи, ніби видих із незчисленних горлянок людей, що спостерігають за тим, як нарешті піднімається завіса у театрі. Зрештою, їм також зараз буде весело. Я тримав чудову німецьку рушницю з перехресним прицілом. Тоді я не знав, що, стріляючи у слона, потрібно провести уявну лінію від одного вушного отвору до другого. Отож, оскільки слон стояв боком, мені слід було прицілитися прямо у його вушний отвір, натомість я прицілився декілька дюймів навпроти, думаючи, що мозок має бути трохи спереду.
Коли я натиснув на спусковий гачок, я не почув пострілу і не відчув удару — коли влучаєш, його ніколи не відчуваєш — я лише почув сатанинське ревіння радості, яке піднялося з натовпу. У ту мить, здавалося навіть за менше часу, аніж куля туди дістанеться, зі слоном відбулася таємнича, жахлива зміна. Він не ворухнувся і не впав, але кожен вигин його тіла став інакшим. Він раптово здався ураженим, зіщуленим, незмірно старим, ніби страшне попадання кулі паралізувало його, не зваливши з ніг. На кінець, здавалося, що пройшло багато часу – хоча я б сказав, що це було лише п’ять секунд – він мляво прогнувся на коліна. У нього з рота пішла слина. Здавалося, його огорнула безмежна старечість. Можна було подумати, що йому було тисячу років. Я ще раз вистрелив у те ж місце. Після другого пострілу він не завалився, а з відчайдушною кволістю звівся на ноги і ледь стояв прямо, тоді як його ноги прогиналися, а голова схилялася. Я вистрелив втретє. Цей постріл добив його. Можна було побачити, як він в агонії трусив усім своїм тілом і вибивав останні залишки сили зі своїх ніг. Але падаючи, здавалося, він на мить піднявся, бо коли під ним підкосилися задні ноги, він здійнявся, наче величезна скеля, яка валиться, а його хобот здійнявся в небо, подібно до дерева. Він заревів, в перший та єдиний раз. А тоді він впав животом до мене з таким гуркотом, який, здавалося, струсив усю землю, навіть там, де я лежав.
Я піднявся. Бірманці уже неслися повз мене через грязюку. Було очевидно, що слон уже не встане, хоча він і не був мертвий. Кожен його важкий хриплий подих був дуже ритмічним, його туша, яка лежала боком і нагадувала могильний курган, підіймалася та опускалася з болем. Його рот був широко відкритим – я здалеку міг роздивитися порожнечі у його блідому рожевому горлі. Я довго чекав, поки він вмре, але його дихання не слабшало. Нарешті я зробив два постріли, що залишалися, у те місце, де, як я думав, мало бути його серце. З нього полилася густа кров, наче багряний оксамит, але він все ще не вмирав. Його тіло навіть не сіпнулося, коли ці постріли влучили, без затримки він продовжував замордовано дихати. Він вмирав, дуже повільно і у великій агонії, але у якомусь іншому світі, настільки далекому від мене, що навіть куля не могла більше завдати йому шкоди. Я відчував, що я мушу покласти край цьому жахливому шуму. Мені було страшно дивитися на те, як лежав великий звір, який уже був безсилим, щоб поворушитися, але і безсилим вмерти, а я навіть не міг покласти цьому край. Я послав за своєю малою рушницею і лив постріл за пострілом йому в серце і в горлянку. Здавалося, що ці постріли не справляли ніякого враження. Зітхання в муках продовжувалися з такою стійкістю, наче цокання годинника.
Зрештою, я вже не міг цього витримати і просто пішов. Потім я почув, що він вмирав ще півгодини. Бірманці поприносили ножі та кошики ще навіть до того, як я пішов, і мені сказали, що вони обідрали його тіло майже до кісток ще до обіду.
Потім, звичайно, були безкінечні обговорення про те, що слона було застрелено. Власник лютував, але він був лише індійцем, отож нічого не міг вдіяти. Окрім того, з правової точки зору, я вчинив правильно, бо скажений слон має бути вбитий, так само, як і скажена собака, якщо його власнику не вдається його контролювати. Серед європейців думки розділилися. Старші чоловіки сказали, що я правий, молодші чоловіки сказали, що це було ганьбою застрелити слона за те, що він вбив чорнороба, бо слон вартував значно більше, аніж якийсь там проклятий індієць-чорнороб. А згодом я був дуже радий, що той чорнороб був убитий, бо це було моїм виправданням з юридичної точки зору і давало мені достатньо підстав застрелити слона. Мене часто цікавило, чи хто-небудь довкола збагнув, що я зробив це виключно для того, щоб не виглядати дурнем.

Shooting an Elephant
In Moulmein, in Lower Burma, I was hated by large numbers of people — the only time in my life that I have been important enough for this to happen to me. I was sub-divisional police officer of the town, and in an aimless, petty kind of way anti-European feeling was very bitter. No one had the guts to raise a riot, but if a European woman went through the bazaars alone somebody would probably spit betel juice over her dress. As a police officer I was an obvious target and was baited whenever it seemed safe to do so. When a nimble Burman tripped me up on the football field and the referee (another Burman) looked the other way, the crowd yelled with hideous laughter. This happened more than once. In the end the sneering yellow faces of young men that met me everywhere, the insults hooted after me when I was at a safe distance, got badly on my nerves. The young Buddhist priests were the worst of all. There were several thousands of them in the town and none of them seemed to have anything to do except stand on street corners and jeer at Europeans.
All this was perplexing and upsetting. For at that time I had already made up my mind that imperialism was an evil thing and the sooner I chucked up my job and got out of it the better. Theoretically — and secretly, of course — I was all for the Burmese and all against their oppressors, the British. As for the job I was doing, I hated it more bitterly than I can perhaps make clear. In a job like that you see the dirty work of Empire at close quarters. The wretched prisoners huddling in the stinking cages of the lock-ups, the grey, cowed faces of the long-term convicts, the scarred buttocks of the men who had been flogged with bamboos — all these oppressed me with an intolerable sense of guilt. But I could get nothing into perspective. I was young and ill-educated and I had had to think out my problems in the utter silence that is imposed on every Englishman in the East. I did not even know that the British Empire is dying, still less did I know that it is a great deal better than the younger empires that are going to supplant it. All I knew was that I was stuck between my hatred of the empire I served and my rage against the evil-spirited little beasts who tried to make my job impossible. With one part of my mind I thought of the British Raj as an unbreakable tyranny, as something clamped down, in saecula saeculorum, upon the will of prostrate peoples; with another part I thought that the greatest joy in the world would be to drive a bayonet into a Buddhist priest’s guts. Feelings like these are the normal by-products of imperialism; ask any Anglo-Indian official, if you can catch him off duty.
One day something happened which in a roundabout way was enlightening. It was a tiny incident in itself, but it gave me a better glimpse than I had had before of the real nature of imperialism — the real motives for which despotic governments act. Early one morning the sub-inspector at a police station the other end of the town rang me up on the phone and said that an elephant was ravaging the bazaar. Would I please come and do something about it? I did not know what I could do, but I wanted to see what was happening and I got on to a pony and started out. I took my rifle, an old .44 Winchester and much too small to kill an elephant, but I thought the noise might be useful in terrorem. Various Burmans stopped me on the way and told me about the elephant’s doings. It was not, of course, a wild elephant, but a tame one which had gone ‘must’. It had been chained up, as tame elephants always are when their attack of ‘must’ is due, but on the previous night it had broken its chain and escaped. Its mahout, the only person who could manage it when it was in that state, had set out in pursuit, but had taken the wrong direction and was now twelve hours’ journey away, and in the morning the elephant had suddenly reappeared in the town. The Burmese population had no weapons and were quite helpless against it. It had already destroyed somebody’s bamboo hut, killed a cow and raided some fruit-stalls and devoured the stock; also it had met the municipal rubbish van and, when the driver jumped out and took to his heels, had turned the van over and inflicted violences upon it.
The Burmese sub-inspector and some Indian constables were waiting for me in the quarter where the elephant had been seen. It was a very poor quarter, a labyrinth of squalid bamboo huts, thatched with palmleaf, winding all over a steep hillside. I remember that it was a cloudy, stuffy morning at the beginning of the rains. We began questioning the people as to where the elephant had gone and, as usual, failed to get any definite information. That is invariably the case in the East; a story always sounds clear enough at a distance, but the nearer you get to the scene of events the vaguer it becomes. Some of the people said that the elephant had gone in one direction, some said that he had gone in another, some professed not even to have heard of any elephant. I had almost made up my mind that the whole story was a pack of lies, when we heard yells a little distance away. There was a loud, scandalized cry of ‘Go away, child! Go away this instant!’ and an old woman with a switch in her hand came round the corner of a hut, violently shooing away a crowd of naked children. Some more women followed, clicking their tongues and exclaiming; evidently there was something that the children ought not to have seen. I rounded the hut and saw a man’s dead body sprawling in the mud. He was an Indian, a black Dravidian coolie, almost naked, and he could not have been dead many minutes. The people said that the elephant had come suddenly upon him round the corner of the hut, caught him with its trunk, put its foot on his back and ground him into the earth. This was the rainy season and the ground was soft, and his face had scored a trench a foot deep and a couple of yards long. He was lying on his belly with arms crucified and head sharply twisted to one side. His face was coated with mud, the eyes wide open, the teeth bared and grinning with an expression of unendurable agony. (Never tell me, by the way, that the dead look peaceful. Most of the corpses I have seen looked devilish.) The friction of the great beast’s foot had stripped the skin from his back as neatly as one skins a rabbit. As soon as I saw the dead man I sent an orderly to a friend’s house nearby to borrow an elephant rifle. I had already sent back the pony, not wanting it to go mad with fright and throw me if it smelt the elephant.
The orderly came back in a few minutes with a rifle and five cartridges, and meanwhile some Burmans had arrived and told us that the elephant was in the paddy fields below, only a few hundred yards away. As I started forward practically the whole population of the quarter flocked out of the houses and followed me. They had seen the rifle and were all shouting excitedly that I was going to shoot the elephant. They had not shown much interest in the elephant when he was merely ravaging their homes, but it was different now that he was going to be shot. It was a bit of fun to them, as it would be to an English crowd; besides they wanted the meat. It made me vaguely uneasy. I had no intention of shooting the elephant — I had merely sent for the rifle to defend myself if necessary — and it is always unnerving to have a crowd following you. I marched down the hill, looking and feeling a fool, with the rifle over my shoulder and an ever-growing army of people jostling at my heels. At the bottom, when you got away from the huts, there was a metalled road and beyond that a miry waste of paddy fields a thousand yards across, not yet ploughed but soggy from the first rains and dotted with coarse grass. The elephant was standing eight yards from the road, his left side towards us. He took not the slightest notice of the crowd’s approach. He was tearing up bunches of grass, beating them against his knees to clean them and stuffing them into his mouth.
I had halted on the road. As soon as I saw the elephant I knew with perfect certainty that I ought not to shoot him. It is a serious matter to shoot a working elephant — it is comparable to destroying a huge and costly piece of machinery — and obviously one ought not to do it if it can possibly be avoided. And at that distance, peacefully eating, the elephant looked no more dangerous than a cow. I thought then and I think now that his attack of ‘must’ was already passing off; in which case he would merely wander harmlessly about until the mahout came back and caught him. Moreover, I did not in the least want to shoot him. I decided that I would watch him for a little while to make sure that he did not turn savage again, and then go home.
But at that moment I glanced round at the crowd that had followed me. It was an immense crowd, two thousand at the least and growing every minute. It blocked the road for a long distance on either side. I looked at the sea of yellow faces above the garish clothes – faces all happy and excited over this bit of fun, all certain that the elephant was going to be shot. They were watching me as they would watch a conjurer about to perform a trick. They did not like me, but with the magical rifle in my hands I was momentarily worth watching. And suddenly I realized that I should have to shoot the elephant after all. The people expected it of me and I had got to do it; I could feel their two thousand wills pressing me forward, irresistibly. And it was at this moment, as I stood there with the rifle in my hands, that I first grasped the hollowness, the futility of the white man’s dominion in the East. Here was I, the white man with his gun, standing in front of the unarmed native crowd — seemingly the leading actor of the piece; but in reality I was only an absurd puppet pushed to and fro by the will of those yellow faces behind. I perceived in this moment that when the white man turns tyrant it is his own freedom that he destroys. He becomes a sort of hollow, posing dummy, the conventionalized figure of a sahib. For it is the condition of his rule that he shall spend his life in trying to impress the ‘natives’, and so in every crisis he has got to do what the ‘natives’ expect of him. He wears a mask, and his face grows to fit it. I had got to shoot the elephant. I had committed myself to doing it when I sent for the rifle. A sahib has got to act like a sahib; he has got to appear resolute, to know his own mind and do definite things. To come all that way, rifle in hand, with two thousand people marching at my heels, and then to trail feebly away, having done nothing — no, that was impossible. The crowd would laugh at me. And my whole life, every white man’s life in the East, was one long struggle not to be laughed at.
But I did not want to shoot the elephant. I watched him beating his bunch of grass against his knees, with that preoccupied grandmotherly air that elephants have. It seemed to me that it would be murder to shoot him. At that age I was not squeamish about killing animals, but I had never shot an elephant and never wanted to. (Somehow it always seems worse to kill a large animal.) Besides, there was the beast’s owner to be considered. Alive, the elephant was worth at least a hundred pounds; dead, he would only be worth the value of his tusks, five pounds, possibly. But I had got to act quickly. I turned to some experienced-looking Burmans who had been there when we arrived, and asked them how the elephant had been behaving. They all said the same thing: he took no notice of you if you left him alone, but he might charge if you went too close to him.
It was perfectly clear to me what I ought to do. I ought to walk up to within, say, twenty-five yards of the elephant and test his behavior. If he charged, I could shoot; if he took no notice of me, it would be safe to leave him until the mahout came back. But also I knew that I was going to do no such thing. I was a poor shot with a rifle and the ground was soft mud into which one would sink at every step. If the elephant charged and I missed him, I should have about as much chance as a toad under a steam-roller. But even then I was not thinking particularly of my own skin, only of the watchful yellow faces behind. For at that moment, with the crowd watching me, I was not afraid in the ordinary sense, as I would have been if I had been alone. A white man mustn’t be frightened in front of ‘natives’; and so, in general, he isn’t frightened. The sole thought in my mind was that if anything went wrong those two thousand Burmans would see me pursued, caught, trampled on and reduced to a grinning corpse like that Indian up the hill. And if that happened it was quite probable that some of them would laugh. That would never do.
There was only one alternative. I shoved the cartridges into the magazine and lay down on the road to get a better aim. The crowd grew very still, and a deep, low, happy sigh, as of people who see the theatre curtain go up at last, breathed from innumerable throats. They were going to have their bit of fun after all. The rifle was a beautiful German thing with cross-hair sights. I did not then know that in shooting an elephant one would shoot to cut an imaginary bar running from ear-hole to ear-hole. I ought, therefore, as the elephant was sideways on, to have aimed straight at his ear-hole, actually I aimed several inches in front of this, thinking the brain would be further forward.
When I pulled the trigger I did not hear the bang or feel the kick — one never does when a shot goes home — but I heard the devilish roar of glee that went up from the crowd. In that instant, in too short a time, one would have thought, even for the bullet to get there, a mysterious, terrible change had come over the elephant. He neither stirred nor fell, but every line of his body had altered. He looked suddenly stricken, shrunken, immensely old, as though the frightful impact of the bullet had paralysed him without knocking him down. At last, after what seemed a long time — it might have been five seconds, I dare say — he sagged flabbily to his knees. His mouth slobbered. An enormous senility seemed to have settled upon him. One could have imagined him thousands of years old. I fired again into the same spot. At the second shot he did not collapse but climbed with desperate slowness to his feet and stood weakly upright, with legs sagging and head drooping. I fired a third time. That was the shot that did for him. You could see the agony of it jolt his whole body and knock the last remnant of strength from his legs. But in falling he seemed for a moment to rise, for as his hind legs collapsed beneath him he seemed to tower upward like a huge rock toppling, his trunk reaching skyward like a tree. He trumpeted, for the first and only time. And then down he came, his belly towards me, with a crash that seemed to shake the ground even where I lay.
I got up. The Burmans were already racing past me across the mud. It was obvious that the elephant would never rise again, but he was not dead. He was breathing very rhythmically with long rattling gasps, his great mound of a side painfully rising and falling. His mouth was wide open — I could see far down into caverns of pale pink throat. I waited a long time for him to die, but his breathing did not weaken. Finally I fired my two remaining shots into the spot where I thought his heart must be. The thick blood welled out of him like red velvet, but still he did not die. His body did not even jerk when the shots hit him, the tortured breathing continued without a pause. He was dying, very slowly and in great agony, but in some world remote from me where not even a bullet could damage him further. I felt that I had got to put an end to that dreadful noise. It seemed dreadful to see the great beast Lying there, powerless to move and yet powerless to die, and not even to be able to finish him. I sent back for my small rifle and poured shot after shot into his heart and down his throat. They seemed to make no impression. The tortured gasps continued as steadily as the ticking of a clock.
In the end I could not stand it any longer and went away. I heard later that it took him half an hour to die. Burmans were bringing dahs and baskets even before I left, and I was told they had stripped his body almost to the bones by the afternoon.
Afterwards, of course, there were endless discussions about the shooting of the elephant. The owner was furious, but he was only an Indian and could do nothing. Besides, legally I had done the right thing, for a mad elephant has to be killed, like a mad dog, if its owner fails to control it. Among the Europeans opinion was divided. The older men said I was right, the younger men said it was a damn shame to shoot an elephant for killing a coolie, because an elephant was worth more than any damn Coringhee coolie. And afterwards I was very glad that the coolie had been killed; it put me legally in the right and it gave me a sufficient pretext for shooting the elephant. I often wondered whether any of the others grasped that I had done it solely to avoid looking a fool.
1936