Вірджинія Вулф. Власна кімната (уривок)

by Diana

Переклала Тетяна Марченко
Джерело

(Есе засновано на двох доповідях, прочитаних для Мистецького Товариства у Ньюхемі та для Odtaa у Гіртоні, в жовтні 1928 року. Доповіді надто довгі, аби читати повністю. Крім того, вони були змінені й розширені.)

ОДИН
Але, можете сказати ви, ми просили розповісти про жінок і літературу – що тут спільного з власною кімнатою? Я спробую пояснити. Коли ви поросили мене говорити про жінок і літературу я сіла на березі річки і задумалася, що б це означало. Це може бути кілька простих реплік про Фанні Берні; ще кілька про Джейн Остін; варто віддати належне сестрам Бронте і додати замальовку засніженого Хавортського пасторату; по можливості – дотепне зауваження про міс Мітфорд; ввічливо згадати Джордж Еліот; натякнути на місіс Гаскел – та й по всьому. Та от на другий погляд слова вже не здавалися такими простими. Під назвою про жінок й літературу може ховатися, якщо вам цього захотілося, розповідь про жінок і те, які вони; або ж про жінок і те, про що вони пишуть; чи про жінок і літературу, написану про них; або ж, якимось чином, вам хочеться аби я розглядала все вище назване через призму неподільної єдності. Та коли я почала розмірковувати над питанням в ключі єдності (бо це здавалося найцікавішим), то швидко помітила, що тут є один згубний недолік. Мені ніколи не вдасться зробити жодних висновків. Я ніколи не зумію виконати те, що я назву головним обов’язком доповідача – вручити вам, після годинної балаканини, крихти чистої правди, міцно закріплені під палітурками ваших блокнотів, аби їх вічно зберігали на камінній дошці. Все, що мені було під силу, це запропонувати вам мій погляд на одну дрібницю: якщо жінка збирається писати, то вона повинна мати гроші і власну кімнату. А це, як ви згодом побачите, залишає поза увагою як величезну проблему істинної природи жінки, так і не меншу проблему істинної природи літератури. Я ухилилася від обов’язку робити висновки з цих питань – жінки і література залишаються, наскільки я можу судити як зацікавлена сторона, невирішеною проблемою. Та аби загладити свою вину я зроблю все, що від мене залежить, щоб показати як саме я дійшла до думки про гроші й кімнату. Я збираюся розгорнути перед вами, якомога повніше й відвертіше, весь хід думок, який привів мене до такого висновку. Мабуть, якщо я щиро викладу свої переконання й упередження, що стоять за цим твердженням, ви довідаєтеся, що вони мають певний вплив на жінок, і певний – на літературу. В будь якому разі, коли питання вельми спірне (а всяке питання статі таке) ніхто не може сподіватися розповісти правду. Можна лише показати, як було сформовано погляди, яких дотримується доповідач. Вдасться хіба що запропонувати своїй аудиторії шанс окреслити власні висновки, оскільки вони мали змогу вивчити обмеженість, упередженість і своєрідність характеру доповідача. Радше за все, подальша розповідь міститиме більше правди, ніж фактів. Тому я пропоную, користуючись правами і свободами літератора, розповісти про події двох днів, які передували моєму прибуттю сюди – обтяжена питанням, яке ви звалили на мої плечі, я обдумала його, і зуміла врешті розкрити його через призму власного досвіду. Не варто й казати, що описаного в цій розповіді не існує. Оксбридж – це вигадка, як і Фернхем; «Я» – лишень підходяще означення для когось, кого насправді нема. Брехні злітатимуть з моїх губ, але там буде й правда; вам залишається тільки відшукати цю правду й вирішити, чи хоч якась її частка варта бути збереженою. Якщо ж ні – ви вправі просто викинути це все в сміттєвий кошик і з своєї голови.
Ось вона Я (назвіть мене Мері Бетон, Мері Сетон, Мері Кармайкл чи будь-яким іменем, яке вам до вподоби – це не має жодного значення), ясного жовтневого дня – тиждень чи два тому – сиджу на березі річки, заглиблена в думки. Ті обмеження, про які я вже згадувала – про жінок і літературу, про необхідність робити висновки про щось, що викликає будь яке з можливих упереджень і почуттів – пригнічували мене. Ліворуч і праворуч якісь кущі, випалені спекою, полум’яніли золотом й багрянцем. На протилежному березі верби похилили голови у вічному голосінні. Ріка відбивала клаптики неба, і мосту, і палаючих дерев. Коли старшокурсник провеслував крізь відображення, вони легко зімкнулися, неушкоджені, наче нічого й не відбулося. Можна було б цілий день просидіти отак, блукаючи в думках. Думка – назвемо її титулом соліднішим, ніж вона заслуговує – закинула волосінь на дно потоку. Та колихалася, хвилина за хвилиною, туди й сюди поміж відображень і водоростей, дозволяючи воді виштовхувати й знову поглинати себе, доки – ви ж знаєте цю бешкетницю – раптово за волосінь чіпляється ідея; а тоді обережно витягуєш і ретельно розглядаєш її. На жаль, на траві ця моя думка виглядає такою маленькою, такою несуттєвою. Хороший рибалка відпустить таку рибку, бо тільки нагулявши трохи жирку вона стане варта того, аби її з’їли. Я не турбуватиму вас цією думкою зараз, адже якщо ви придивитеся уважно, то й самі вгадаєте її в ході моєї розповіді.
Та навіть будучи такою мізерною, ця ідея, одначе, мала певну таємничу цінність – повернена в надра думки, вона ставала дуже реальною й важливою; метаючись і завмираючи, кидаючись туди й сюди, вона здіймала такий шум і гуркіт, що неможливо було всидіти на місці. От тоді я й збагнула, що стрімко крокую через галявину. Мені навперейми негайно кинулася чоловіча постать. Не те щоб я одразу зрозуміла, що жестикулювання ошелешеного суб’єкта у фраку й вечірній сорочці, відноситься до мене. На його обличчі відбивалися жах і обурення. Радше інстинкти, ніж міркування, виручили мене. Він був Старостою, я була жінкою. Це був моріг, там була стежка. Лише співробітники коледжу та студенти мали право бути тут; моє місце на гравієві. Ці думки зайняли якусь мить. Щойно я повернулася на доріжку, руки Старости опустилися, а на обличчя повернувся звична безтурботність. Незважаючи на те, що про дерену пройтися приємніше, ніж про гравію, серйозної шкоди не завдано. Єдиним звинуваченням, яке я могла висунути проти співробітників і студентів це те, що захищаючи свій моріг, топтаний протягом трьохста років, вони сполохали мою рибку.
Я не можу достеменно пригадати, що за ідея змусила мене так зухвало порушити правила. Дух примирення хмаринкою зійшов з неба. Бо якщо десь і мешкають духи примирення, то вони точно повинні з’являтися в чотирикутних двориках Оксбрижу такими гарними жовтневими ранками. Крокуючи повз стародавні споруди коледжу, бурхливість реальності наче згладжувалася. Тіло здавалося закритим у дивовижну скляну оболонку, крізь яку не міг проникнути жоден звук; розум, звільнений від контакту з дійсністю (доки знову не вирішиш прогулятися по дерну), мав повну свободу зануритися у споглядання того, що здавалося наразі доречним. Як то буває, випадкова згадка про старе есе щодо повторних відвідин Оксбриджу на тривалих канікулах, наштовхнула на думки про Чарлза Лема – святий Чарлз, говорив Теккерей, прикладаючи Лемовий лист до чола. Безперечно, серед всіх покійних (я говорю так, як мені тоді думалося), Лем був одним із найкращих. Такого хочеться запитати: «Скажи-но мені, як ти писав ці есе?» Адже в цьому він перевершує навіть Макса Бірбома. Я думаю, не дивлячись на всю досконалість, це той нестриманий проблиск уяви, блискавичний спалах геніальності, залишаючи в його есе недолік чи недоговореність, все ж додаючи в них поезії. Лем бував у Оксбриджі мабуть років сто тому. Безперечно, він написав есе – забула назву – про один з Мілтонових рукописів, який трапився йому тут. Можливо, це був «Лікід», а Лем писав про те, як здивувало його те, що якесь слово в «Лікіді» було змінено. Думати про те, що Мілтон змінив хоч слово в цій поемі здавалося йому блюзнірством. Це змусило мене пригадувати «Лікіда» і розважатися здогадками – яке слово Мілтон змінив і чому? А тоді я зрозуміла, що той самий рукопис, про який писав Лем, знаходиться на відстані всього якоїсь сотні ярдів. Отож можна запросто пройти Лемовими слідами – через квадратний двір, до бібліотеки, де зберігається цей скарб. Крім того, пригадала я, що й рукопис Теккереєвого «Есмонда» теж зберігається тут. Критики часто називають «Есмонд» найкращим романом Теккерея. Але вдаваність стилю, імітування вісімнадцятого століття, надто помітне, якщо я не помиляюсь. Хіба що стиль вісімнадцятого століття був звичним для Теккерея. Ось аргумент, який кожен зможе навести: прочитавши рукопис стає ясно, чи принесли зміни користь стилю і змісту. Але тоді доведеться визначитися, що таке стиль і значення, питання які… Але ось я вже й біля дверей, які ведуть в бібліотеку. Щойно я їх відкрила, як на порозі негайно виник янгол-охорець у чорній мантії. Енергійний, сивочолий, добродушний джентльмен приглушеним голосом вибачився за те, що змушений попросити мене покинути бібліотеку. Жінки допускаються сюди тільки в супроводі членів наукового товариства або за наявності рекомендаційного листа.
Відома бібліотека залишилася абсолютно байдужою до того, що її облаяла жінка. Поважна і спокійна, вона вдоволено дрімала над скарбами, які зберігалися в її надрах. І, здається мені, що вона так спатиме довіку. Спускаючись сходами, я спересердя зареклася ще хоч раз потривожити її відлуння своїми благанням про гостинність. До обіду все ще залишалася година і треба було чимось себе зайняти. Прогулятися левадою? Посидіти біля річки? Ранок був безперечно чудовий – мерехтливо облітало червоне листя, ні прогулянка, ні прибережні посиденьки не були б обтяжливими. Та до моїх вух долинула мелодія. То була церковна служба. Доки я минала капличку, заворожуюче тужив орган. Того безтурботного дня навіть християнська печаль звучала радше як спогади про печаль, ніж сама печаль. Навіть плач стародавнього органу був наче оповитий спокоєм. Я не хотіла заходити, навіть якби й мала право, адже цього разу мене може зупинити церковний служитель, вимагаючи напевно свідоцтво про хрещення чи рекомендаційний лист від декана. Але й ззовні такі споруди не менш величні, ніж зсередини. Крім того, було доволі цікаво спостерігати за тим, як збирається паства, як люди заходять і виходять, метушаться при вході в каплицю, наче бджоли біля льотка. Багато з них були в мантіях; в декого мантії були оторочені по вороту хутром; декого везли в кріслах-каталках; інші, не старші середнього віку, були зігнуті й скрючені настільки, що нагадували крабів і раків, які з труднощами шкандибають по піску на дні акваріума. Доки я отак стояла, прихилившись до стіни, університет здавався заповідником, де законсервовано рідкісні види, які швидко вимруть, якщо їм доведеться боротися за життя на тротуарах Стренду. Старі історії про старих деканів і старих вчителів випливли в моїй пам’яті. Колись казали, що зачувши свист, старі професори негайно зриваються на галоп. Я саме збиралася з духом аби засвистіти, як поважна паства зайшла до середини. Зовнішня частина каплиці залишилася. Її високі куполи й шпилі, наче мачти корабля, який ніяк не зайде в гавань, освітлені й видимі на милі навіть по той бік схилів. Очевидно що колись цей чотирикутний двір зі своїми рівненькими газонами, величезними будівлями й навіть каплицею також був болотом, де колихалися на вітрі трави й грабалися свині. Я думаю, що табуни коней і волів здалеку притягли цілі вози каміння. А тоді сірі блоки, в тіні яких я зараз стою, титанічними зусиллями було встановлено один на іншому; потім малярі принесли вітражі для вікон; будівничі зі шпаклівкою й цементом, шпателями й лопатами століттями працювали на цих склепіннях. Щосуботи хтось мабуть вділяв у їхні прадавні кулаки трохи золота й срібла, аби на один вечір їм вистачило на пиво й кеглі. Безперебійний потік золота і срібла повинен був постійно текти у цей двір, аби камені були, а будівничі – працювали: підіймали, робили котловани, копали й осушували. Але то був вік віри, і гроші віддавалися вільно, аби закріпити ці камені на надійній основі. А коли камені було зведено, ще більше грошей сипалося зі скарбниць королів, королев і багатої знаті, аби гімни співалися, а школярі – навчалися. Землі були подаровані, десятини – сплачені. А коли вік віри минув і настав вік розуму, потоки золота й срібла не припинилися. Та тепер вони брали початок в скринях купців й фабрикантів – гаманцях людей, які зробили свої багатства, скажімо, завдяки працьовитості. А в своїх заповітах вони хотіли віддати щедру його частку, аби забезпечити більше кафедр, лекторів і братств в університеті, де вони вивчилися своєму ремеслу. З того часу бібліотеки й лабораторії, обсерваторії, багато заставлені дорогими і крихкими інструментами полиці зараз стоять там, де давним-давно колихалися трави й рились дикі кабани. Безперечно, коли я крокувала подвір’ям, основа з золота й срібла вже вкоренилася доволі глибоко, тротуар лежав надійно поверх дикої трави. Люди з підносами на головах енергійно ходили туди-сюди сходами. Яскраві квіти цвіли на підвіконнях. Механічні підвивання грамофону долинали з середини. Було неможливо не задуматися. Та роздуми про що б то не було обірвалися. Пробив годинник. Був час іти на обід.
[…]

—-
* Odtaa – Одтаа у Гіртоні; літературний гурток, названий на честь роману Джона Мейсфілда «ODTAA» або «Не життя, а чорна смуга» (One Damn Thing After Another – букв. Одна клята проблема за іншою)
** Натяк на баладу «Мері Гамільтон» або «Чотири Мері», в якій йдеться про придворних дам Марії Шотландської.