З американських поетів

by Diana

Переклав Валерій Кикоть

Джерело

Едґар Аллан По

ЕЛЬДОРАДО
В панцирі добрім
Лицар хоробрий
У спеку чи в хмарну браваду
Довго блукав,
Пісню співав
У пошуках Ельдорадо.

Під шалом вітрів
Юнак постарів,
А серце не знає розради,
Бо скільки не йшов –
Землі не знайшов,
Що схожа на Ельдорадо.

Як зовсім змарнів,
Він привида стрів
Й спитався у нього поради:
“Мені дай збагнуть,
Лежить де та путь,
Що в землю веде Ельдорадо?”.

“За місячні гори,
За простір нічний,
В долину тінистого саду,
Скачи до мети,
Як хочеш знайти,
Як хочеш знайти Ельдорадо!”.

 

Edgar Allan Poe

ELDORADO
Gaily bedight,
A gallant knight,
In sunshine and in shadow,
Had journeyed long,
Singing a song,
In search of Eldorado.

But he grew old –
This knight so bold –
And o’er his heart a shadow
Fell as he found
No spot of ground
That looked like Eldorado.

And, as his strength
Failed him at length,
He met a pilgrim shadow –
“Shadow”, said he,
“Where can it be –
This land of Eldorado?”

“Over the Mountains
Of the Moon,
Down the Valley of the Shadow,
Ride, boldly ride,”
The shade replied, –
“If you seek for Eldorado!”

Емілі Дікінсон

* * *
Щоб шанувати дні прості,
Які несуть років злиття,
Лиш пам’ятати треба –
Вони у мене й тебе
Можуть дрібничку взяти,
А саме – дар буття.

Щоб існуваня перейняв осяяний етер,
Лиш пам’ятати треба,
Що жолудь той тепер
Є зародком рясних лісів
Для вищих сфер.

 

Emily Dickinson

* * *
To venerate the simple days
Which leads the seasons by,
Needs but to remember
That from you or I,
They may take the trifle
Termed mortality!

To invest existence with a stately air
Needs but to remember
That the acorn there
Is the egg of forests
For the upper air!

* * *
Коли умру я й прилетить
Червоногрудий гість,
Крихот насипте, нехай він
За милостиню з’їсть.

Коли подякувать не зможу
Під тягарем хреста,
То знайте, силяться сказати
Гранітні це вуста.

* * *
If I shouldn’t be alive
When the Robins come,
Give the one in Red Cravat,
A Memorial crumb.

If I couldn’t thank you,
Being fast asleep,
You will know I’m trying
With my Granite lip!

* * *
Душа сама обира Товариство –
І – двері на Ключ –
Не втрапиш до неї в небесну Світлицю –
Хоч як не канюч –

Дарма прибувають нові Колісниці –
До задніх Воріт –
Дарма Імператор плазує й дарує –
Увесь білий Світ –

Із цілої нації – надасть перевагу
Вона Одному –
Й закритися Клапану її уваги –
Мов кам’яному –

* * *
The Soul selects her own Society –
Then – shuts the Door –
To her divine Majority –
Present no more –

Unmoved – she notes the Chariots – pausing –
At her low Gate –
Unmoved – an Emperor be kneeling
Upon her Mat –

I’ve known her – from an ample nation –
Choose One –
Then – close the Valves of her attention –
Like Stone –

* * *
То був Поет – Він дивний зміст
Відціджувать мав дар
З Речей буденних і простих –
Божественний Нектар

З блідих, похилих бур’янів,
Ступивши за Поріг,
Чому не ми, а тільки Він,
Дива робити міг –

І саме Він, Поет, скидав
З Картин Життя вуаль –
Прирікши за Контрастом Нас
На вічну на Печаль –

Цій Долі й Спадку не страшні
Розбій і Грабежі –
Скарби Його – всі по той бік
Часової Межі.

* * *
This was a Poet – It is That
Distills amazing sense
From ordinary Meanings –
And Attar so immense

From the familiar species
That perished by the Door –
We wonder it was not Ourselves
Arrested it – before –

Of Pictures, the Discloser –
The Poet – it is He –
Entitles Us – by Contrast –
To ceaseless Poverty –

Of Portion – so unconscious –
The Robbing – could not harm –
Himself – to him – a Fortune –
Exterior – to Time –

* * *
Життя, і Смерть, і Велети –
Властиво Їм мовчати –
Дрібніші Механізми – Млинові Коліщата –
Метелик біля Свічки –
Або Свисткова Слава –
Засвідчують – що Випадок усім на світі править –

* * *
Life, and Death, and Giants –
Such as These – are still –
Minor – Apparatus – Hopper of the Mill –
Beetle at the Candle –
Or a Fife’s fame –
Maintain – by Accident that they proclaim –

* * *
Уяви ми про свій не маєм зріст
Поки не скажуть нам звестись
І, якщо вірне плану все,
Сягаємо в небесну вись –

Оспіваний в легендах Героїзм
Буденним був би трударем,
Коли б жалюгідно не горбились ми
Зі страху стати Царем –

* * *
We never know how high we are
Till we are asked to rise
And then if we are true to plan
Our statures touch the skies –

The Heroism we recite
Would be a normal thing
Did not ourselves the Cubits warp
For fear to be a King –

* * *
Щоб була прерія, треба бджолу і квітку деревію,
Одну бджолу і квітку,
Та ще – мрію.
Але самої досить мрії,
Як бджіл нема і деревію.

* * *
To make a prairie it takes a clover and one bee,
One clover, and a bee,
And revery.
The revery alone will do,
If bees are few.

Една Сент-Вінсент Міллей

* * *
Любов – іще не все: не їжа, не вода,
Не спочин змореним, не дах в лиху негоду;
Коли спіткала в морі десь біда –
Не пліт вона, не рятівна колода;
Повітря не замінює любов,
Яке легені жадібно вбирають,
Кістки не зрощує, не очищає кров;
Але без неї іноді вмирають.
Можливо, так, колись в часи складні,
Знесилена від муки і від болю,
Полегшено, за спокій день при дні,
Твою любов віддам я мимоволі,
Чи пам’ять про цю ніч в торговий ряд
Знесу за хліб. Можливо. Та навряд.

Edna St. Vincent Millay

* * *
Love is not all: it is not meat nor drink
Nor slumber nor a roof against the rain;
Nor yet a floating spar to men that sink
And rise and sink and rise and sink again;
Love can not fill the thickened lung with breath,
Nor clean the blood, nor set the fractured bone;
Yet many a man is making friends with death
Even as I speak, for lack of love alone.
It well may be that in a difficult hour,
Pinned down by pain and moaning for release,
Or nagged by want past resolution’s power,
I might be driven to sell your love for peace,
Or trade the memory of this night for food.
It well may be. I do not think I would.

* * *
Не вмерти з жалю; жити і рости;
Міцнішати; жувати вперто їжу,
Щоби кістяк і кров були сильніші,
Щоб відчувать гостріше і хитрить:
Тому, хто хоче теж і їсти й пить,
Пісну й ріденьку юшку піднести
Із жалю нашого. О, Господи, прости, –
Її б, звичайно, жирною зварить.
На клени тут, на трави там, у полі,
Осінні фарби встигли вже лягти!
Щоб я могла слабким допомогти –
Прогнати відчай треба геть мені б
І годувати розум свій і волю,
Пить щастя келихами, їсти – немов хліб.

* * *
I must not die of pity; I must live;
Grow strong, not sicken; eat, digest my food,
That it may build me, and in doing good
To blood and bone, broaden the sensitive
Fastidious pale perception: we contrive
Lean comfort for the starving, who intrude
Upon them with our pots of pity; brewed
From stronger meat must be the broth we give.
Blue, bright September day, with here and there
On the green hills a maple turning red,
And white clouds racing in the windy air! –
If I would help the weak, I must be fed
In wit and purpose, pour away despair
And rinse the cup, eat happiness like bread.

Едвард Естлін Каммінґс

* * *
платон казав
йому: він не міг
повірити (ісус

казав йому; він
не повірив

лао
цзи
також казав
йому, і генерал
(так

мем)
шерман;
і навіть більше
(вірите
чи

ні) ви самі
йому говорили: я казав
йому; ми йому казали
(та він все не вірив, ні

сер) аж поки
японізований кавалок
старої надземки

на шостій
авеню не врізав йому по голові: і не втовкмачив

йому

Edward Estlin Cummings

* * *
plato told

him: he couldn’t
believe it (jesus

told him; he
wouldn’t believe

it) lao

tsze
certainly told
him, and general
(yes

mam)
sherman;
and even
(believe it
or

not) you
told him: I told
him; we told him
(he didn’t believe it, no

sir) it took
a nipponized bit of
the old sixth

avenue
el; in the top of his head: to tell

him

На станції метро
Примари
цих облич
серед натовпу:
Пелюстки
на мокрому вітті

In a station of the metro
The apparition
of these faces
in the crowd:
Petals
On a wet bough

Аллен Ґінсберґ

Супермаркет у Каліфорнії
Як я думаю про тебе, Волте Вітмене, сновигаючи провулками цим вечором під кронами дерев з головним болем, крадькома позираючи на повний місяць.
Стомлений і голодний у пошуках образів я забрів під неонову вивіску фруктового супермаркету, згадавши переліки речей у віршах твоїх!
Що за персики і що за півтіні! Покупці ввечері родинами цілими! Проходи забиті чоловіками! Дружини біля авокадо, діти в томатах! – а ти, Ґарсіє Лорко, що ти робив серед кавунів?

Я бачив, як ти, Волте Вітмене, бездітний самотній старий трудяго, штовхавсь у м’ясному відділі, роздивлявсь хлопчаків з бакалійного.
Я чув, як ти їх запитував: Хто забив поросят? Почому банани? Ти мій Ангел?

Я блукав за тобою рядами блискучих бляшанок, і за мною ходив у моїй уяві магазинний охоронець.
Ми ступали широкими проходами разом, подумки куштуючи артишоки, насолоджуючись усіма мороженими делікатесами, не підходячи ніколи до каси.

Куди ми йдемо, Волте Вітмене? За годину зачиняться двері. Куди сьогодні нагострена твоя борода?
(Я беру твою книгу і мрію про нашу одіссею супермаркетом, і відчуваю абсурд).
Нам блукатиметься всю ніч порожніми вулицями? Дерева кидають тіні на тіні, гасне в будинках світло, ми обидва самотні.
Повз понурі авто на дорозі у мріях про втрачену Америку любові йтимемо додому, до нашого тихого будиночку.
О, батьку дорогий, сивобородий, самотній учителю відваги, якою була твоя Америка, коли Харон покінчив веслування й ти вийшов на задимлений берег, і стояв, і дивився, як човен зникає у чорних хвилях Лети?

Allen Ginsberg

A supermarket in California
What thoughts I have of you tonight, Walt Whitman, for I walked down the sidestreets under the trees with a headache self-conscious looking at the full moon.
In my hungry fatigue, and shopping for images, I went into the neon fruit supermarket, dreaming for your enumerations!
What peaches and what penumbras! Whole families shopping at night! Aisles full of husbands! Wives in the avocados, babies in the tomatoes! – and you, Garcia Lorca, what were you doing down by the watermelons?

I saw you, Walt Whitman, childless, lonely old grubber, poking among the meats in the refrigerator and eyeing the grocery boys.
I heard you asking questions of each: Who killed the pork chops? What price bananas? Are you my angel?

I wandered in and out of the brilliant stacks of cans following you, and followed in my imagination by the store directive.
We strode down the open corridors together in our solitary fancy tasting artichokes, possessing every frozen delicacy, and never passing the cashier.

Where are we going, Walt Whitman? The doors close in an hour. Which way does your beard point tonight?
(I touch your book and dream of our odyssey in the supermarket and feel absurd.)
Will we walk all night through solitary streets? The trees add shade to shade, lights out in the houses, we’ll both be lonely.
Will we stroll dreaming of the lost America of love past blue automobiles in driveways, home to our silent cottage?
Ah, dear father, graybeard, lonely old courage-teacher, what America did you have when Charon quit poling his ferry and you got out on a smoking bank and stood watching the boat disappear on the black waters of Lethe?

Роберт Пенн Воррен

Світ – це притча
Я маю поспішати, я мушу йти кудись,
Де немає тебе, де тебе
Ніколи не буде, я
Мушу йти кудись, де
Ніщо – не реальне, бо тільки
Нічогість є реальною і
Світла морем. Світ –
Це притча і ми –
Її смисл. Вуличний
Починається рух, і смисл
Розквітає в мізках моїх як
Бегонія, не насмілююся
Ім’я її вимовити. – О, водію!
Бога заради, не пропусти світло те, бо

Для всіх нас час настає, коли хочемо ми нове почати життя.
Всі міфології світу визнають цей факт.

Robert Penn Warren

The world is a parable
I must hurry, I must go somewhere
Where you are not, where you
Will never be, I
Must go somewhere where
Nothing is real, for only
Nothingness is real and is
A sea of light. The world
Is a parable and we are
The meaning. The traffic
Begins to move, and meaning
In my guts blooms like
A begonia, I dare not
Pronounce its name. – Oh, driver!
For God’s sake catch that light, for

There comes a time for us all when we want to begin a new life.

All mythologies recognize that fact.