Розаріо Кастельянос. А матері, що думають матері?

by Diana

Переклала Марина Марчук
Джерело

Протягом останніх років пристрасно, агресивно, а подекуди навіть аргументовано обговорюється проблема контролю народжуваності. З релігійної точки зору, ця проблема є щонайделікатнішою справою, яка ставить у кризове становище прадавні уявлення щодо абсолютної поваги до потенційного людського життя, тим самим зобов’язуючи переглянути численні моральні норми, що регулюють нашу поведінку. Економісти, у свою чергу, спираються на цифри. Останні вказують на те, що мовою термінів називається «демографічним вибухом», який і надалі буде рухатися по висхідній аж до того моменту, коли на планеті вже ні для кого не знайдеться ні місця, ні харчових продуктів, яких би стало вдосталь для надлишкового населення. Навіть не варто уявляти цю похмуру перспективу, щоб усвідомити всю її серйозність. Вистачить розширити наш сучасний погляд на країни, у яких злидні це повсякденність, а багатство – виняток для тих декількох, що розкошують, ледь не лопнуть. У яких голод це хронічний стан більшості; у яких освіта це привілей; у яких, врешті-решт, здоров’я – це лотерея, де не всім щастить, де жодні умови не є сприятливими, де відсутній захист з боку будь-якої установи, де немає закону.
Соціологи взивають до небес за порятунком, як для того, що відбувається, так і щоб уникнути передбачену катастрофу. Психологи вивчають переваги та недоліки багатодітних та однодітних сімей. Політики на міжнародних асамблеях вираховують наскільки потужною буде позиція держави, що здійснюватиме (або ні) волю маси, якої, словами з Біблії, за чисельністю буде так багато, «як зірок на небі і як піску на березі моря».
Поміж стількома факторами, що роблять цю проблему однією з найскладніших і найтяжчих для сучасної людини, губиться ще один, що, між іншим, теж є важливим: хто народжує дітей? Тому що дитина це не лише показник, що змінює статистику, також це не споживач, потреби якого неможливо задовольнити, не причина для емоційних конфліктів, ні засіб посилення влади чи захисту позицій певної держави. Дитина це, передусім (попередні факти ми не заперечуємо, але ставимо на друге місце) – живе створіння, людина з плоті і крові, яку народило інше живе створіння, інша людина з плоті і крові, з якою дитя (принаймні впродовж певного часу) підтримує глибокий міжособистісний зв’язок. Цим іншим живим створінням, про якого ми говоримо, є мати.
Промовляючи слово «мати» чоловіки встають на ноги, знімають шляпу і аплодують, стримано чи у захваті, але завжди щиро. На честь жінок влаштовують свята і фестивалі, на які приходять видатні митці, щоб безкорисно оспівати материнський досвід, тим часом, як розчулена цим жестом щедрості, плаче публіка. Ця щедрість є лиш слабким прообразом тієї великодушності, що їй присвятила своє життя старенька мати. Мати, яка під час всіх цих урочистостей вже майже не може усвідомити , що відбувається навколо і виною тому похилий вік, що робить її ще більше гідною пошани.
Гаразд, хоча нам і складно реконструювати минуле, ця старенька бабуся, яка викликає припливи вдячності, була , у свій час, головною героїнею високої драми материнства. Протягом усім відомих дев’яти місяців вона тілесною домівкою для зародку, який розвивався за рахунок її фізичних ресурсів, який користався і зловживав усіма її органами собі во благо і який, коли тільки став спроможним витримувати інші умови існування, прорвався повз перешкоди, що стояли у нього на дорозі до зовнішнього світу.
Потім наступає період лактації (або ж її альтернативи), безсонні ночі і особливий догляд, яким мають бути забезпечені ті малюки, які складно адаптуються до земних умов життя, які заслабкі, але задорогі для серця.
Обов’язки тільки примножуються з роками. Тепер не лише догляд за фізичним благополуччям, а й пильний нагляд над інтелектуальним зростанням та емоційною гармонією. Стурбованість щодо якнайкращого «оснащення» того, хто незабаром відійде від материнського лона, щоб здійснити свою подорож, свою пригоду, свою боротьбу і свій успіх.
Якщо материнська справа вимагає стільки енергії, часу і умінь, якщо вона така всепоглинаюча, така виключно жіноча, то найменше, що могли б зробити експерти, які роздумують над контролем народжуваності, це зважити на ставлення до цього контролю самих матерів.
Якщо чинні на сьогоднішній день табу настільки утримують свої позиції, наскільки втрачають, якщо народжуваність все більше стає тягарем, яким Природа притискає нас так, що аж проникає на всезагальну територію, варто підняти питання, так наче вперше (до речі, хтось колись це робив? коли? які результати?) щодо материнства не як біологічного процесу, а як людського досвіду.
Тому що частенько виголошують, мов аксіому, думку про те, що материнство це невід’ємно регулярний інстинкт, що проявляється як у жінок, так і у самок розвинутих видів тварин. Якщо це правда (що слід ще довести, оскільки потім науковці одного прекрасного дня заявляють, що материнський інстинкт спорадичний і втихає, як тільки пройде певний строк, і з абсолютною байдужістю стосовно долі своїх чад, посилюється, послаблюється або ж зникає в залежності від харчування, гормонів і т.д., тож не настільки фатальним, як його описують) було б актом тероризму проти цього інстинкту завадити його повноцінному розвитку і пожертвувати ним заради інших інтересів. І тут несподівано пригадується, що рівень нашої свідомості підкоряє інстинкти іншим цінностям. І що материнство, у західному світі, було і є однією з найвищих цінностей, заради якої жертвують багатьма життями, багатьма почестями, багатьма радощами.
Проте, це цінність, що, як показує історія і антропологія, неоднаково сприймається в інших культурах, а у деяких випадках, материнство зовсім нею не є. Таким чином, ця цінність не може претендувати на абсолютну істинність, і якщо вона це робить, то має відмовитися від своїх зазіхань.
Якщо думати у такому ж руслі, виявляється, що нав’язування обов’язкового материнства жінкам, які його відкидають, тому що не мають покликання, які його уникають, тому що воно є завадою для того стилю життя, який вони собі обрали, які від нього відступають, тому що це небезпечно для їхнього фізичного здоров’я, – є злочином проти особистої волі людини.
Щоб розкрити глибше цю тему, необхідно спочатку розглядати жінку не так, як до неї ставляться сьогодні: всього лиш об’єкт, машина (на жаль, яку неможливо замінити) для відтворення собі подібних, створіння, що підкоряється функціям, а не особистості у повному масштабі своїх здібностей, свого потенціалу, своїх прав.
6 листопада, 1965