Богуслав Хработа. Прокляття телебачення. Есе.

by Diana

Переклала Марія Гутор
Джерело

Цього разу пропоную велике есе на тему прокляття телебачення. Друком воно вийде у травневому номері домініканського журналу «В дорозі». Це фрагмент більшого твору, тобто циклу есе про сучасні засоби масової інформації. Отож, мова піде також про Інтернет, конвергенцію тощо. Сьогодні перша частина. Найближчими днями – наступні фрагменти. І хай вас не бентежить той факт, що це есе. Текст доволі полемічний.
Якби Богові довелося знову створювати світ, як довго він би розмірковував, якими аргументами керувався б, щоб прийняти рішення про створення телебачення? З чого почав би? Можливо, спершу спрямував би свій погляд кудись углиб фавели Сан-Паулу, де у збитих із бляхи хатинах телебачення є єдиною альтернативою вулиці? Чи, може, поглянув би на просяклі січневою сльотою будиночки на Підляшші, де цей кольоровий калейдоскоп банальності – єдине вікно у світ? А може, захотів би зазирнути у дисертації науковців, котрі одностайно звинувачують телебачення у занепаді моралі, кризі сім’ї та занедбанні традицій, адже саме воно пропонує нам цілком нові моделі поведінки, які дуже відрізняються від тих, до яких ми звикли. Відрізняються від нашого звичного світу, який ще якихось тридцять років тому замикався на безпечному горизонті дому і вулиці, а єдиним, що несло загрозу космополітизму, були контрабандно провезені крізь щільні кордони заборонені книжки і кольорові газети…
Отож, Бог мав би дилему. Йому довелося б не тільки поставити собі чимало незручних питань, але й знайти на них прийнятні відповіді. Треба було б підрахувати, скільки людей щодня впродовж багатьох годин просиджують перед пластиковою коробкою з рухомим зображенням, демонструючи витривалість, якої їм завжди бракувало, щоб постояти на колінах перед вівтарем чи зосередитися над книжкою або газетою. Телебачення робить людей вразливішими, добрішими і покірнішими чи, навпаки, зарозумілими, черствими та байдужими? Для скількох із них цей альтернативний світ із пластикової коробки став сенсом життя і єдиною втіхою? А для скількох – прокляттям?
Важко сказати з цілковитою впевненістю, як це завжди буває, коли йдеться про співвідношення добра і зла, коли виникає потреба у моральних оцінках. Якщо кожне творіння покликане примножувати добро і мораль, то як бути з примітивністю телебачення, з його розбуялою еротикою, насильством і безчинствами? Що вони несуть для людини? Чи справді благо? А коли ні, то хіба можуть бути частиною творіння? Якщо не заглиблюватися в теологію, зло народжується із заперечення волі Божої. Заперечення породжує вільний вибір людини. Та хіба джерелом всього поганого на телебаченні є погані нахили людини, зумовлені її безмежною свободою? Невже свобода в цьому випадку створює небезпечний простір для зла? Питання ніби не нові. А які відповіді?
Пошукаймо. Та чи знайдемо? Що може найбільше шокувати в телебаченні? Суха статистика. Усвідомлення того, що телебачення позбавляє нас свободи, одурманює, що на нього ми витрачаємо більше часу, ніж на кохання, читання та роздуми. Середньостатистичний американець проводить перед кольоровим екраном загалом аж 56 днів на рік. Ще недавно такі дані вганяли у ступор поляка. Це означає (якщо припустити, що спимо ми не менш ніж 8 годин) майже чверть нашого життя! Понад три години і сорок хвилин на добу. А решта часу? Робота, прогулянки, розмови з дітьми? Сьогодні це викликає у нас мимовільний сміх. Але сміх цей швидко стихає і переходить у заціпеніння, коли дивимося аналогічну статистику в Польщі. Виявляється, ми недалеко втекли. З нашим результатом 3 години 42 хвилини на день у річному вимірі ми проводимо перед телевізором на півдня більше, ніж американці…
Криве дзеркало? Криве. А що ми в ньому бачимо? Таких самих людей, як ті за океаном, яких ще недавно ми вважали поганим прикладом споживацтва. Ми ще й досі обмінюємося через Інтернет їхніми фотографіями – жахливо товсті, потворні, опецькуваті. Агов, ми такі самі! Заперечите, що ми їмо менше чипсів, п’ємо менше пива і коли? Поки що. Вже зараз ми просиджуємо перед телевізором більше, ніж вони. Ми поволі переймаємо їхні звичаї, зокрема й кулінарні. Через скільки поколінь ми станемо такими ж, як вони? Через одне чи, може, через два? А може, ми вже такі самі?
Якщо до цих майже чотирьох годин перед телевізором додати час, проведений перед комп’ютером, то матимемо майже такі ж стандарти. Ми уподібнюємося до них. Стаємо ними. Хто від цього страждає? Ми самі? Безперечно. Сім’я? Аякже. А ще діти, на яких бракує часу. Духовне життя, інтелект, бо нам ніколи читати книжки. Наше здоров’я, бо не маємо часу на прогулянки, фізичні навантаження. Отже, у світі телебачення ми втрачаємо не лише клітини мозку, але й наші м’язи, бо наші кінцівки німіють від постійного сидіння в кріслі. Завдяки телебаченню ми стаємо більше схожими на заплилі жиром людські брили, ніж на нову, внутрішньо вільну людину.
Я не люблю статистику, бо вона безапеляційна, не враховує нюансів, як-от того, що в окремих випадках можна поєднувати перегляд телебачення і фізичні навантаження: я часто ходжу на прогулянки і дивлюся телевізор. Хіба це можливо? У житті – так, але не в статистиці. Статистика це виключає. Оті майже чотири години перегляду телепередач – це непрочитані майже сорок сторінок книжки, дві газети, відсутність на чотирьох богослужіннях і відмова від 10-кілометрової прогулянки лісом. Можна ще довго перелічувати… Цей час – це п’ять таймів трьох футбольних матчів, два повні сеанси в кінотеатрі, дві театральні вистави. Скільки користі вони могли б принести? Щодня. І скільки не принесли, бо ми вибрали телебачення? Та чи справді не принесли?
Будьмо чесними. Невелике прохання, але важливе. Все-таки ми розмовляємо у присутності Бога. Підкидаємо аргументи за або проти телебачення. Тож утримаймося від надто простих узагальнень. Ми звикли дивитися на світ крізь власну призму. Ми сприймаємо інших людей як відображення нас самих у дзеркалі далеких цивілізацій і культур. Але ж насправді все не так. Не існує цілковитої паралельності світів. Якесь явище означає саме це тільки тут і зараз. Уже за поворотом воно може мати зовсім інше значення.
Повернімося до фавели Сан-Паулу. На думку спадають землянки на околицях Йоганнесбурга. Блочні будинки Владивостока і мільйони злидарів, які живуть в очеретяних човнах у дельті річки Меконг. Це інші люди. В іншому світі. Донедавна нас ніщо – крім поняття людства – не єднало. Сьогодні нас об’єднує телебачення. Вони, як і ми, годинами втуплюються у телевізори різних марок.
Варто сказати кілька слів правди про цю частину людства. Вони бідні. Сімдесят відсотків людей на планеті становлять представники небілої раси. Крім того, 70% – це нехристияни. Такий самий відсоток населення планети становлять неграмотні люди. Аж 80% живуть у хатах, які можна описати словом «убозтво». Половина людства страждає від недоїдання, а 500 мільйонам людей щодня зазирає в очі привид голодної смерті. Лише 25% мають повний холодильник, одяг, дах над головою і місце для спання. Тільки 8% мають трохи грошей у гаманці і сякі-такі заощадження. Лише 1% людей на планеті мають удома комп’ютер і стільки ж – вищу освіту. Таким є людство. Такий вигляд має людина початку XXI століття. Невтішна картина, еге ж? Ох, невтішна.
І ось цим людям дали телебачення. Мені цікаво, а що було б, якби вони не мали телебачення? Якби це благо було для них ще недосяжнішим, ніж комп’ютер. Гроші? Харчі? Якою була б альтернатива? Робота і ще раз робота? Жебрацтво? Але точно не кіно, театр і книжки. У фавелах Сан-Паулу не читають книжок, не ходять ні в кіно, ні в театр. Там альтернативою є вулиця, бандитизм, наркотики і бродяжництво. Телебачення стає промінчиком сонця. Його світло відкриває інший світ. Гарніший, кращий, принадніший. Чи повинні ми його засуджувати? Чи маємо право забирати його? У всіх, а отже, і в цієї «гіршої» частини людства. Поставмо її в центр.
Уявімо собі бляшані будинки, мазанки. Подумаймо про сотні тисяч старих і безпорадних людей, які живуть у польській, румунській, російській провінції і для яких саме телебачення, тільки і винятково воно (бо що ж іще? нічогісінько!) є єдиним вікном у світ. Телебачення – захисник цінностей, носій іншого, кольорового життя, барви якого так відрізняються від убогої сірості довкола. Заради телебачення хочеться жити, бо що іще у них залишається? Що, шановне товариство? Праці Гайдеґера? Ні, праці Гайдеґера ні у фавелах, ані у підляській глибинці не читають.

—-
Довідка
Богуслав Хработа – журналіст, публіцист і письменник, головний редактор газети Rzeczpospolita. Останні 20 років працював на телеканалі Polsat. З 1995 року викладав на факультеті журналістики у Варшавському університеті. У 2011 році отримав медаль «Незламним у слові». 2014 року був нагороджений Орденом відродження Польщі.