Енні Діллард. Пиши, доки стане духу

by Diana

Переклад Юлії Панасюк
Джерело

Людям найбільше подобаються більш-менш ті самі речі. Письменник, у пошуках предметів обожнювання, не переслідує те, що йому найбільше до вподоби, а те, що взагалі лише він єдиний любить. Дивні захоплення оточують нас. Франк Конрой любить свої фокуси з йо-йо, Емілі Дікенсон – косе світло; Ричард Селзер – сяяння очеревини, Фолкнер замурзані панталони дівчати, що видніються, коли вона на верхівці груші. “Кожен студент, що вивчає папороті, – прочитала я одного разу, – матиме власний список рослин, що з тієї чи іншої причини збентежить його дух”.
Чому ви ніколи не знаходили нічого написаного про ідіосинкратичні ідеї, до яких звертались, про ваше захоплення чимось, котре ніхто інший не в змозі зрозуміти? Бо справа у вас. Існує щось, що є цікавим для вас з причини, яку важко пояснити. А важко пояснити тому, що ви ніколи не зустрічали це написаним на жодній сторінці; ось тут і варто почати. Вас було створено і поміщено тут для того, щоб озвучити це – ваше власне здивування.
Пишіть так, немов ви помираєте. В той самий час припустіть, що ви пишете для слухачів, котрими є виключно важкохворі пацієнти. Ось така нагода. Що би ви почали писати, якби знали, що невдовзі помрете? Що ви можете сказати людині, що помирає і не лютітиме через тривіальність сказаного вами?
Пишіть про зиму влітку. Описуйте Норвегію так, як робив це Ібсен – за письмовим столом в Італії; змальовуйте Дублін так, як робив це Джеймс Джойс – за письмовим столом в Парижі. Вілла Катер написала степові романи у Нью- Йорку; Марк Твен написав «Гакельбері Фіна» у Гартфорді. Нещодавно науковці дізнались, що Волт Вітмен рідко покидав свою кімнату.
Письменниця вивчає літературу, а не світ. Вона живе у світі; вона не може не помічати його. Якщо вона колись купляла гамбургер або подорожувала дешевими авіалініями, то вона звільняє свого читача від звіту такого досвіду. Вона обережна з тим, що читає, бо це буде те, про що вона напише. Вона обережна з тим, про що дізнається, бо це те, що вона знатиме.
Письменниця знає свою справу: що було зроблено, що могло бути зроблено, обмеження; так само, як тенісист знає тенісний корт. І так як експерт, вона також, грає на межі. Ось де піднесення. Вона б’є по лінії. Пишучи, вона може посунути межі. За цим обмеженням, тут, читач мусить відступити. Розсудливість ухиляється, поезія кусається; певне божевілля вступає, або напруга. А зараз, боязко,чи може вона збільшити це, чи може вона розштовхати рамки? І оволодіти певною шаленою силою?
Широко відомому автору, немов пов’язав руки студент університету, котрий запитав: “Як ви думаєте, я можу бути письменником?”
“Ну, – відповів письменник, – я не знаю…Вам подобаються речення?”
Письменник помітив здивування студента. Речення? Чи мені подобаються речення? Мені 20 років, і чи мені подобаються речення? Якби йому подобались речення, звісно, він би почав, як радісний художник, котрого я знав. Я запитаву нього, чому він вирішив стати художником. Той відповів: “Мені подобався запах фарби.”
Хемінгуей, як зразки, вивчав романи Кнута Гамсона та Івана Тургенєва. Ісаак Башевіс Зінґер, так трапилось, що також взяв Гамсона та Тургенєва за зразок. Ральф Еллісон вивчав Хемінгуея та Гертруду Стайн. Торо полюбляв Гомера; Юдора Велті вподобала роботи Чехова. Фолкнер казав, що завдячує Шервуду Андерсону та Джойсу; Е.М. Форстер завдячував Джейн Остін та Прусту. Якщо ж ви запитаєте 21-річного поета, чия поезія йому до вподоби, він, не червоніючи, відповість: “Нічия.” Він ще не зрозумів, що поетам подобається поезія, а романістам – романи; йому ж подобається лише роль, ідея про себе у капелюсі. Рембрант і Шекспір, Бор і Ґоґен мали сильні серця, а не сильні бажання. Їм подобалось розмаїття матеріалів, якими вони користувались. Можливості роботи захоплювали їх; складність галузі запалювали їхню уяву. Уважність визначала завдання; завдання визначали план. Вони вивчили свою сферу, а потім полюбили її. Вони працювали шанобливо, з любов’ю та знаннями, якими володіли, і витворювали складні витривалі роботи. Тоді і лише тоді світ непокоїв їх чимось, на кшталт, жалюгідного капелюху, котрий, якби ще були живі дотепер, вони б відкинули як тільки могли, щоб зосередитись на своїх завданнях.
Розумніше написати одну велику книгу – роман, або нехудожній наратив, ніж писати багато оповідань та есеїв. У довгий амбіційний проект, ви можете вмістити або вилити все, чим володієте та знаєте. Проект, що займає п’ять років, накопичить винаходи та багатство тих років. Багато з того, що ви читатимете протягом тих років годуватиме вашу роботу. Далі, написання речень є важкою справою, незалежно від теми. Не менш важким є написання речення у рецепті, ніж речення у «Мобі Діку». Тому ви також в змозі написати «Мобі Дік». Так як кожна оригінальна робота вимагає унікальної форми,більш обачливо буде боротися за результат лише однієї форми – тієї довгої роботи, ніж боротись з багатьма маленькими формами для колекції.
Кожна книжка має властиву неможливість, котру автор відкриває тоді, коли його перше захоплення зменшується. Проблема структурна, ось чому вона нерозв’язна, ось чому ніхто ніколи не може написати цю книгу. Складні оповідання, есе та поезії також мають цю проблему – структурний дефект, що перешкоджає, котрого автор волів би ніколи не помічати. Він пише її, не зважаючи на це. Він знаходить шляхи мінімізувати складнощі, він посилює інші чесноти, переносить увесь наратив на консольну балку, у повітря, і вона витримує. Чому ж ми читаємо, як не заради надії побачити справжню красу, піднесене життя та його найглибшу таємницю вивченою?Чи може письменник ізолювати та оживити все те у досвіді, що найглибше зачипає наші уми та наші серця? Чи може письменник оновити наші сподівання на літературну форму? Чому ж ми читаємо, якщо не заради надії, що письменник перебільшить та драматизує наші будні, просвітить та надихне нас мудрістю, сміливістю і надією на важливість осмисленості, та натисне на найглибші таємниці наших свідомостей, і ми знову зможемо відчувати їх величність та силу?Що ми знаємо потужніше за силу, що час від часу захоплює наші життя, котра, жахаючи, розкриває нас істотами висадженими тут й заплутаними у самих собі? Чом смерть захоплює нас так зненацька, і чому так само і кохання? Ми досі й завжди прагнемо пробудження. Якщо ж ми читаємо в пошуках такого, то чому б люди читали книги з рекламними вигуками та назвами брендів?Чому хтось писатиме такі книги? Нам слід бути напіводягнутими у простирадла, як одноплемінники та махати гарбузами один одному, щоб прокинутись; натомість, ми дивимось телебачення та пропускаємо видовище.
Ніяка маніпуляція не є можливою для твору мистецтва, але кожне чудо є. Ті митці, що борсаються у вічності, або хто ніколи не намагається маніпулювати, а лише викласти важку правду, призвичаюються до чудес. Їхня певність важко дістається. “Отримавши величезне полотно, – сказав Веронезе, – я збагатив його так, доки розумів, що воно вмістить у собі.”
Почуттєвий стан написання книги – це стан вертіння, засліплений коханням та обожнюванням. Це почуття пілота-каскадера, що виконує мертву петлю, або сліпого задкування п’ядуна у пошуках шляху. У найгіршому випадку, це як алігатор, що звивається на рівні речення.
У найкращому випадку відчуття письма – це як незаслужена прихильність. Тобі вручають її, але лише якщо ти шукатимеш її. Ти у пошуках, ламаєш кулаки, спину, мозок, і тоді, лише тоді, її тобі вручають. Краєм ока ти помічаєш рух. Щось рухається повітрям та прямує у твою сторону. Це пакунок, обгорнутий стрічками та бантиком, у нього два крила. Він летить прямо на тебе, ти можеш прочитати своє ім’я на ньому. Якби це був бейсбол, ти б вибив його за межі парку. Це той один з тисячі кидків, котрий ти бачиш у заповільненому темпі, його крила вдаряють повільно, як соколині.
“Один рядок вірша, – сказав поет, – лише один рядок, але дякувати Богу і за те, що цей рядок зійшов зі стелі”. Торнтон Вайлдер процитував цього невідомого автора сонетів: один рядок сонету сходить зі стелі, і ти ювелірним молоточком легко забиваєш інші навколо нього. Ніхто не нашіптує їх тобі на вухо. Це як щось, що ти завчив колись і забув. А зараз воно повернулось і зриває твій подих. Ти одночасно знаходиш та визначаєш фразу, ти кладеш її, немов щипцями, приборкуючи силу, та чекаєш завислий та енергійний доки наступна не знайде тебе: так, ця, і так, хвала, потім ця.
Ейнштейн уподібнював покоління нових ідей з куркою, що несе яйця: “Kieks – auf einmal ist es da”. Пискіт – і все готово. Звичайно Ейнштейн не намагався вдовольнити публіку.
Поштовхніть його. Досліджуйте усі речі уважно та безжально. Перевіряйте та оглядайте кожен предмет як зразок мистецтва; не покидайте його, не пролітайте над ним так, ніби він і так зрозумілий, а замість того, прослідкуйте його до тих пір, доки не помітите таємниці його власної специфіки та сильної сторони. Креслення та картини Джакометті відображають його замішання та наполегливість. Якби він не наткнувся на цю плутанину, він би уперто не продовжував. Майстер креслення, Ріко Лебрен, відкрив для себе, що “кресляр має наступати, лише шляхом наполегливих нападів живе зображення капітулює та видасть свій секрет невблаганній лінії”. Хто, як не митець, шалений до пізнання, а не котрий здається шаленим до пізнання, припустить, що живе зображення має секрет? Митець бажає віддати все його чи її силу та життя, розслідуючи притупленими інструментами ті самі секрети; ніхто не може описати по-іншому, окрім як невиразними слідами цих інструментів.
Захоплюйтесь світом, котрий ніколи не закінчується на вас так, як би ви захоплювався своїм противником – не спускаючи з нього очей, не відступаючи.
Однією з небагатьох речей, що я знаю про письмо, є наступне: слад витрати його повністю, застрелити його, зіграти його, втрати його, все, за раз, щоразу. Не приховуйте нічого, що здається згодиться пізніше у книзі, або іншій книзі; віддайте його, віддайте його цілком, віддайте його зараз. Порив до того, щоб приберегти щось для іншого місця – це сигнал до того, щоб використати це зараз. Щось більше вирине для пізнішого, щось краще. Ці речі поповнюються з того, що позаду, що знизу, як вода. Так само, порив залишити собі те, про що ти дізнався – не лише ганебний, а й руйнівний. Будь-що, що ви не віддаєте вільно та вдосталь стає втраченим для вас. Ви відкриваєте свій сейф та знаходите попіл.
Після смерті Мікеланджело хтось знайшов у його майстерні шматок паперу, на котрому він від руку, у вже похилому віці залишив нотатку своєму учневі: “Малюй, Антоніо, малюй, Антоніо, малюй та не втрачай часу”.