Збіґнєв Герберт. Екзистенціалізм для профанів

by Diana

Переклав Валерій Бутевич
Джерело: Zbigniew Herbert, Węzeł gordyjski oraz inne pisma rozproszone 1949 – 1998, Tom II, Warszawa 2008

З екзистенціалізмом трохи так, як із привидами. Багато про нього говорять, утім хто ж його бачив? Існують ті, хто не вірить ані в привидів, ані в екзистенціалізм. Часто можна почути, що ця темна історія зовсім не заслуговує уваги інтелігента, що себе поважає.
Але припустимо, що якийсь допитливий пан Ковальський вирішив дослідити, як же воно насправді є з тим екзистенціалізмом. Найпростіше було б поїхати в Париж, потрапити в Café de Flore, запитати першого ліпшого француза, де сидить пан Сартр, зробити похмуру міну (екзистенціалісти смутні вже внаслідок своєї професії), потім завести розмову з майстром, питати, тягнути за язик, розвідувати.
Та, можливо, цей спосіб не підходить панові Ковальському. Можливо, він вирішив пізнати цю нову філософію із книжок і журналів. Тоді він дізнається, що екзистенціалізм – це сонмище невиразних нісенітниць і цікава спроба людського розуму знайти нові рішення; що екзистенціалізм – це гуманізм і не гуманізм, що він песимістичний та оптимістичний, заперечує Бога і є християнським, що з’явився у ХІХ столітті та виник разом із народженням грецької філософії у V столітті до Христа. Не дивуймося, якщо наш знайомий до кінця життя й пальцем не торкнеться жодної книжки.
Однак проблема набагато простіша.
Були, є і, напевно, будуть два типи мислителів. Ті, що ловлять світ тенетами понять і будують віртуозну модель того, що існує. Земні та неземні світи обертаються у такій філософії мудро і спокійно, неначе коліщатка годинника на ситому череві міщанина. Але також є ті, що нічого не визначають чітко. Вони радше досліджують, радше філософують, аніж будують систему. Річку вони не намагаються вхопити руками. Це – екзистенціалісти. Невідомо, що є менш важливим: чи те, що їх об’єднує, чи те, що розділяє.
Отже вибираємо одного з багатьох, наймоднішого і найвпливовішого сьогодні. Поговоримо про Жана Поля Сартра.
За професією він філософ, але як багато інших екзистенціалістів успішно пише романи та драми.
Світ – пояснює Сартр – складається із безлічі предметів: від столика до Великої Ведмедиці, існування яких є сліпим, тупим, важким і нецікавим. Це всесвіт, що нічого не знає.
Але у цьому всесвіті перебуває щось творче й активне – це людина. Достеменно про неї відомо, що вона існує. – І це має бути відкриттям? – запитає розсудливий читач. Розумніше було б, якби нам сказали, якою ця людина є, зла вона чи добра, мудра чи дурна, чи має вона душу, чи ні. Від цих питань Сартр ухиляється, але ухиляється цікаво, тому давайте послухаємо: людині властива лише свобода. Тобто людина може вибирати, яку грати роль на сцені світу: короля чи жебрака, злочинця чи святого. Людина сама ліпить своє обличчя – те, що її відрізняє від інших. Але життя – це не застиглий холодець, це річка, а ми – хвилі. Ми безупинно змінюємо свої плани, а разом з ними і себе. Людина перебуває у постійному становленні. Вона не є ані тим, чим була колись, виростаючи зі своїх поглядів, як із хлоп’ячого вбрання, ані тим, чим є, бо процес змін триває, бо це умова життя, саме життя. Отож образно: застиглий у повітрі крок, розкручена гойдалка, хамелеон.
– Ну добру, а який сенс життя, цього постійного бурхливого становлення?
– Світ – це курява безглуздя, – відповідають екзистенціалісти. – Людина – це смертний Сізіф.
– Ну, а Бог? – Не намагайтесь нас втішати, – відповідають екзистенціалісти, – бо якби він був, то обмежив би нашу свободу, створив би нас завершеними, вже з якоюсь метою, штовхнув би, як більярдну кулю. Ми стоїмо перед обличчя небуття, що омиває світ, неначе темний океан, і напуває нас тривогою. Ми самотні…
– В такому випадку шукайте порятунку в ближніх. – Немає ближніх, – відповідають екзистенціалісти. – Людство – це пекло. Постійно триває боротьба за єдиний, найдорожчий скарб – існування. Немає безкорисливих почуттів. Кохаючи, прагнемо поневолити партнера. Ми самотні…
Трохи тяжко стає від таких слів. І через це також екзистенціалізм перебуває під постійними обстрілами двох великих таборів: католицького і марксистського.
Католики кажуть: ось бачите, що значить ваш світ без Бога – самотність і страх.
Марксисти вбачають у цій філософії прояви занепаду, розкладу та відчаю буржуазної культури.
Так чи інакше, на цій філософії позначився час, на неї вплинула остання війна. Є в ній страх смерті, вона відмовляється від усього, крім існування. У ній – зневіра в людське порозуміння. З огляду на це не можуть її прийняти ті, хто націлений на відбудову сенсу життя і людської значущості.
З Café de Flore Сартр режисує свою трагедію Розпачу і Небуття. Я не був у Парижі та не знаю цієї святині екзистенціалізму, але я майже переконаний, що вона не на сонячному боці вулиці.
[1948]