Збіґнєв Герберт. Доторкнутися до дійсності

by Diana

Переклав Валерій Бутевич
Джерело: Zbigniew Herbert, Utwory rozproszone (Rekonesans), Kraków 2010

Охоплює мене внутрішня тривога, коли уявляю собі, що йду афінською вулицею часів Перикла (кожен має свою улюблену епоху). І на кого ж я натрапляю? Певна річ, на Сократа, який бере мене за лікоть і ось так лукаво починає:
– Вітаю! Добре, що тебе зустрів. Вчора з друзями ми розмовляли про поезію: яка її сутність, і чи вона говорить правду, чи бреше. Але жоден з нас, ані Софрон, ані Крітон, ані навіть Платон, не складають віршів. Натомість ти віршуєш, і тебе навіть хвалять за це, отже ти повинен знати, що таке поезія.
Я добре розумію, що в програшній ситуації. Нас оточує щільне коло зівак. Певно, розділю долю генерала Лахета, який не може визначити поняття мужності, й софіста Полоса, що не тямить у риториці, а також священика Євтифрона, який не може сказати нічого мудрого про благочестя.
Фінал, мабуть, буде такий: присоромлений утікатиму, переслідуваний сміхом, а позаду мене гримітиме голос діалектика:
– Що ж це ти відходиш і залишаєш нас у темряві незнання? Ти, ти єдиний, хто міг би опромінити її світлом? Забираєш таємницю з собою і чарівним своїм словом нас знову манитимеш. А ми не знаємо, чи піддатися твоїм чарам, чи протистояти їм?
Попри мою палку любов до великого афінянина, мені завжди здавалося, що в його діалогах і манері, в якій він їх провадив, є певна доза інтелектуального шантажу; бо можна бути мужнім, та не спромогтися дати визначення мужності, а також писати ненайгірші вірші, будучи вельми нікчемним теоретиком.
Сама мова поезії – недискурсивний хід думок, спосіб застосування образу, метафори, притчі, коливання між тим, що ясне, і тим, що ледь відчуте інтуїцією, – надає аргументи для захисту.
Я переконаний, що у всіх своїх найсміливіших спробах поезія намагається доторкнутися до дійсності. Іншими шляхами, ніж наука, і не слід надміру піддаватися натискові нашої занадто раціональної епохи.
Технократи пророкують кінець поезії. Кібернетики кажуть, що її зміст – це «шуми», тобто відсутність інформації? Ким же буде поет у прийдешній епосі? Обвішаним амулетами шаманом? Блазнем при дворі вчених? Чи тим, хто воскрешає старі міфи людства?
Я читаю рапорти RAND Corporation. Це організація американських учених, щось на зразок колективного розуму, яка, крім всього, прогнозує науковий поступ. Отже з цього документа дізнаємося, що впродовж найближчих шістдесяти років будемо використовувати тварин, зокрема мавп, інтелект яких зросте настільки, що вони замінять некваліфікованих робітників; завдяки хімічному контролю за процесом старіння тривалість життя збільшиться на п’ятдесят років; крім міжпланетних подорожей, ми зможемо мандрувати в часі, заморозивши тіла і ввівши організм у стан затяжної агонії.
Показовим є те, що в рапорті ототожнюють поступ людства з науковим прогресом (міф ХХ століття), ігноруючи історію. Так, ніби ніколи раніше глухий марш варварів не перекреслював, не руйнував найсвітліші плани розуму.
Вчителі в гімназії вбивали нам у голову, що «historia magistra vitea»1 . Проте, коли вона з’явилася у всій своїй варварській повноті – справжньою загравою полум’я над моїм містом – я зрозумів, що це особлива вчителька. Ті, хто свідомо її пережили, і все те, що після неї наступило, мають більше матеріалу для роздумів, ніж читачі давніх літописів. Цей матеріал оповитий клубами диму й темрявою. Чимало сумлінь мають працювати, щоб його освітити.
Одного разу середньовічному французькому астрологові Ніколя Фламелю приснився янгол, що тримав відкриту книгу, в який містилося знання про всесвіт, людство і майбутнє. Двадцять чотири роки тривало паломництво Ніколя Фламеля до побаченої уві сні книги, аж поки він її відкрив.
Людство ніколи не переставало мріяти про знак, закляття або формулу, що пояснить сенс життя. Прагнення канону, критеріїв добра і зла, чітких скрижалей цінностей – сьогодні таке ж жагуче, як і колись.
Коли наших батьків і дідів питали про вічні цінності, їхні думки неодмінно прямували в античність. Із творів класиків променіли людська гідність, повага, об’єктивність.
Але для давніх класиків і поціновувачів античності Греція та Рим були чимось на кшталт блаженних островів, де під сонцем розуму квітнуть чесноти, гармонія і рівновага. Формула Вінкельмана «edle Einfalt und stille Größe»2 тривалий час панувала в людських головах. Грецькі скульптури дійшли до нас вимиті дощами, позбавлені кольорів життя, чисті, неначе ідеї Платона. Історична перспектива, що поглиблюється, відкриває нам очі на темні періоди.
Мій професор філософії, навчаючи грецької мудрості, прививав нам захоплення стоїками. Тоді від божевілля рятувала amor fati3. Ми читали Епіктета, Марка Аврелія і вправлялися в мистецтві атараксії (ἀταραξία)4, проганяючи з душі гнів і пристрасті. Життя у згоді з природою, тобто розумом, посеред шаленого світу і криків ненависті було важким досвідом.
Деякі критики, що занадто оптимістично сприймають світ, звинувачують мене у песимізмі. Мені це завжди здавалося непорозумінням. Якщо навіть у віршах домінує темна тональність, це зовсім не означає, що автор хоче глумитися з недосконалості світу і до реальних нещасть додавати свій плач, помножувати розпач.
Іронія також не є цинізмом, вона – сором’язливість почуттів. Те, що на перший погляд здається песимістичним, є приглушеним благанням про добро, про примноження добра, про відкритість сумлінь.
І зовсім не випадково, що автори радісних од завжди крутилися при дворах тиранів.
Діалог з минулим, прислухання до голосів тих, що відійшли, дотик до каміння, на якому майже стерлися записи давніх доль, воскресіння тіней, щоб вони живилися нашим співчуттям…
Замилування минулим може, але не мусить, означати втечу від сьогодення і розчарувань. Адже, якщо ми вирушаємо в подорож у часі з цілим багажем нашого досвіду, якщо заглиблюємось у міфи, символи і легенди, щоб витягти з них те, що живе, тоді не можна, мабуть, закинути цим починанням відсутність активної позиції.
Парацельс сказав, що створення Богом світу було незавершеним, і людина покликана закінчити справу творця. Це дуже гарне гуманістичне переконання.
Відчуття крихкості та ефемерності людського життя може менше гнітити, якщо помістити його в ланцюг історії, який переказує віру в цілеспрямованість зусиль і прагнень. Тоді навіть тривога буде нічим іншим, як благанням про надію.
[1966]

—-
1. «Історія – вчителька життя» (лат.) – вислів Цицерона з трактату «Про оратора» («De Oratore»).
2. «Шляхетна простота і тиха велич» (нім.).
3. «Любов до долі» (лат.) – вислів Епіктета, однак більш відомий з філософії Ніцше.
4. «Спокій, незворушність, холоднокровність» (гр.) – поняття стоїчної філософії, яке вживав Піррон та Епікур для позначення блаженного стану.