Мадлен Беренсон. Два есеї

by Diana

Переклала Ольга Науменко

Повільне згасання та швидкий розпал
Джерело

Я була другою дитиною у родині (всього нас було вісім), і навіть уявити не могла, що настільки зближуся зі своїм братом Чарлі, який народився четвертим. Чарлі був типовою середньою дитиною, і ми на нього майже не звертали уваги. Він був замалим, щоб разом зі мою гратися, і завеликим, щоб я з ним грала. Тож спільних спогадів у нас з ним не так вже й багато.
Ми були різними і йшли різними шляхами. Він був старанним хлопчиком, який завжди слідкував за порядком у своїй кімнаті та за своєю зачіскою під час ігор з машинками, читання журналу «Мед» та вигадування усіляких хитрощів, аби здихатися надоїдливих братів та сестер, а я була імпульсивною бунтаркою, у чиїй кімнаті царював жахливий безлад, і яка потайки тікала на нічні побачення із забороненими хлопцям.
Коли мені виповнилося вісімнадцять, і мої бурхливі стосунки з матір’ю вщент зіпсувалися, я втекла з дому, жила з друзями у Каліфорнії, доки мене не вигнали з коледжу, а потім переїхала до Техасу, де два роки потому позбулася власної дитини. Коли ж Чарлі виповнилося вісімнадцять, він з головою поринув у науку: вступив до академії, вивчав фізику у Берклі, Бостоні та Бордо. Саме під час навчання у коледжі, він почав мені писати. Я відповідала, і це було вперше, коли ми одне одним зацікавилися. Його листи були поетичними та смішними, мої – офіційними, обнадійливими та з нотками образи. Ми обоє були самотніми та понад усе прагнули безмежного кохання та родинного щастя. Можливо, через обмаль спільних дитячих спогадів, ми змогли подивитися одне на одного свіжим неупередженим поглядом, або ж у нас було набагато більше спільного, ніж ми думали.
Одного разу, коли Чарлі було двадцять один, і він навчався у Бостонському північно-східному університеті, а мені – двадцять чотири, я жила в Остіні і чекала на другого сина, Чарлі у черговому листі повідомив, що вирішив отримувати докторський ступінь у Техасі, тож це дозволить йому проводити більше часу зі мною та моїми хлопцями. Через декілька тижнів він переїхав і став ідеальним дядьком для моїх дітей: грав з ними у настільні ігри та футбол, святкував з ними дні народження та відвідував родинні вечері.
На той момент ми вже помінялися ролями. Я була відповідальною матусею, вкладала дітей спати, робила з ними домашні завдання, розбороняла під час бійок, а він був веселим Дядьком Чарлі, безтурботним дурилом-переростком, який з осяяною усмішкою та лагідним поглядом спостерігав за тим, як мої діти каталися на велосипедах. Він був не просто важливою частиною нашої родини, без нього ми себе просто не уявляли.
Коли мої діти навчалися у початковій школі, я вийшла заміж, Чарлі одружився також, і вони з дружиною оселилися неподалік від нас. Тоді нам здавалося, що ми переживаємо щасливі часи, проте, зараз я розумію, наскільки проблемними були наші шлюби. У якомусь роді ми обоє раділи, що зустріли дурнів, які захотіли побратися з такими лузерами, як ми. Однак на той момент Чарлі втратив сенс життя, а я втратила надію, і наша історія ставала все більше і більше сумною.
Шлюб Чарлі розвалився першим. Розлучення було виснажливим та повільним. Я спостерігала, як він, розбитий та зневірений, намагався врятувати свої стосунки, але нічим не могла зарадити. Після чисельних зусиль вони розійшлися, він кинув роботу та, пригнічений, повернувся до Каліфорнії.
Тоді мої хлопці вже навчалися у середній школі, вони переймалися друзями, спортом, дівчатами, а я – своїм шлюбом, що починав розпадатися на очах. Вдень мені вдавалося про це не думати. Але вночі, перед тим як заснути, мною оволодівали думки, що через кілька років, коли діти поїдуть вчитися до коледжу, вони заберуть з собою останні клаптики нашого сімейного щастя. Наближався День подяки. Пройшов майже рік з того часу, як поїхав Чарлі, і я дуже за ним сумувала. Майже десять років ми святкували цей день разом, тож я запросила його до Остіна на вихідні. Він погодився приїхати.
Після того, як ми про все домовилися, я повідомила про його візит свою невістку, Ліббі, яка живе у Сан-Франциско. «Знаєш, – вона перейшла на шепіт, – я думаю, він перестав мити голову. Відростив огидну бороду. Заточив себе у кімнату і ні з ким не спілкується. Я переживаю, аби він там не писав якийсь маніфест. Ти його не впізнаєш».
Вона виявилася правою, а я – ні. І справа була не лише у волоссі чи бороді. Чарлі перестав бути Чарлі. Усі чотири дні свого візиту він був мовчазний та похмурий і жодного разу не посміхнувся, не те щоб засміявся.
У неділю вранці, з наміром хоч трохи підбадьорити Чарлі, я витягла його на прогулянку до озера Таун Лейк. У розмові я кепкувала та каламбурила, йому це завжди подобалося. Проте, не цього разу. У відчаї я сказала: «Лише поглянь, яке барвисте листя у платанів».
Він повернувся до мене і з сумом в очах сказав: «Припини. Просто припини».
Розбите серце Чарлі розбивало моє.
Пізніше того ж тижня, на роботі, нова співробітниця, Реган, зайшла привітатися. Її нещодавно перевели до Остінського офісу з іншого, що знаходиться на північному сході. Вона вирішила познайомитися з колективом за печивом та розмовами про її звикання до Техасу: до культури, погоди, флори та фауни – якщо велетенських літаючих тарганів можна назвати «фауною».
«Що це?» – запитала вона з кумедним обуренням, коли всі ми жадібно поїдали вафлі. «Це не жуки. Жуки – маленькі та тікають, коли бачать людей. Ці ж істоти – величезні і зовсім нікого не бояться. Присягаюся, вчора ввечері, коли я дивилася телевізор, один пройшов повз мене, помахав та сказав: «Агов, я лише чимось поласую».
Всі засміялися, а я раптом уявила Чарлі, як він сидить у кутку та сміється разом з нами. Знову гарний та доглянутий, зі схрещеними ногами та руками на грудях, він дивився на Реган, і його очі сяяли. А потім марення зникло.
«Тобі варто зустрітися з моїм братом Чарлі», – вирвалося у мене.
«Він що, лисий?» – запитала вона.
«Ні,» – відповіла я.
«Ти нічого не подумай, – продовжувала Реган. – Просто всі чоловіки, які мені останнім часом зустрічаються, – голомозі. Мабуть, така мода».
«Ось він, – сказала я та показала стару фотокартку, що стояла у мене на столі. – Він живе у Каліфорнії».
Вона тихо свиснула.
Коли вона пішла, я відправила Чарлі і-мейл, написала, що щойно зустріла жінку його мрії, що він повинен повернутися, одружитися з нею та жити щасливо усе життя. За своєю ініціативою я відправила йому адресу її робочої електронної скриньки.
Через десять хвилин у дверях офісу знову з’явилася Реган. Поставивши руки у боки, вона запитала: «Що ти написала своєму брату?»
«Упс, що трапилося?»
«Він щойно написав мені та запропонував вийти за нього».
В офісі усі затамували подих та витріщилися на мене.
«Вибач, – я зашарілася. – Він, мабуть… Я думаю… О, Боже. Що він написав?»
«Він написав: «Моя сестра каже, що ти – ідеальна пара для мене, а я своїй сестрі довіряю. Тож, чи вийдеш ти за мене заміж?»
«Ти відповіла?» – зніяковіло запитала я.
«Так! Я написала: «Авжеж я вийду за тебе. На цих вихідних я абсолютно вільна». Вона вийшла, сміючись.
Наступні декілька місяців я займалася своїм розлученням. Тоді ж я зустріла кохання усього мого життя, Девіда, який стояв поруч зі мною двома роками пізніше на весіллі Чарлі та Реган.
Коротше кажучи: Чарлі та Реган продовжили листуватися, а потім вирішили нарешті зустрітися. Вже на першому побаченні Чарлі освідчився та запропонував Регар руку та серце, і вона погодилася.
На їх весільних фотографіях всі ми виглядаємо неймовірно щасливими.
Невдовзі одного вечора після того, як я завершила читати їхнім трьом синам казку на ніч, я лежала з ними у темряві, прислухаючись до їх дихання, аж раптом дитячий голос перервав тишу. Це був Сем, середній брат. «Тітка Медді?»
«Так, любий?»
«Я хочу подякувати тобі за те, що вирішила познайомити маму з татом, – розпочав хлопчик. – Тому що я, дійсно, дуже люблю маму та тата, і, дійсно, радий, що вони зустрілися, і що я – тут».
Я нещодавно дізналася про «кінцугі», японське мистецтво реставрації керамічних виробів за допомогою порошка дорогоцінних металів. Його ідея полягає у наступному: тріщини – частина історії предмета, і якщо їх відремонтувати золотом, платиною, або ж у моєму випадку, ніжною любов’ю середньої дитини, потворні тріщини можуть перетворитися на щось по-справжньому грандіозне.
«Я також дуже рада», – відповіла я.

Власний вибір
Джерело

Двадцять вісім років тому, цього ж місяця, мені було дев’ятнадцять, я була самотня та на шостому місяці вагітності.
Я жила в Остіні, куди переїхала з Каліфорнії, аби бути поряд з молодим чоловіком, якого кохала, залишивши навчання у коледжі, розлючену матір, збентеженого батька та сімох братів і сестер, які вже певною мірою сумнівалися, чи я й досі член їхньої родини.
Я ніколи не забуду, як повернулася з лікарні – не вірячи та страхаючись того, що щойно дізналася, і зовсім не готова до реакції мого хлопця на такі новини. Коли я йому сказала, що тест позитивний, і я вагітна, я помітила, що зникла у нього з перед очей. Він дивився крізь мене, наче мене вже не було у кімнаті. Його очі почали швидко бігати, наче у звіра, загнаного у пастку (або точніше, наче у двадцятиоднорічного юнака, який шукає спосіб врятувати своє перспективне майбутнє), він сказав: «Я хочу вмити руки. Я підтримую аборти та всиновлення. Ось так».
Коли він це сказав, я неначе прозріла. Я не знала, що буду робити, але знала, чого не буду робити напевно – я не піду на жодну з його пропозицій. Хоча я була зовсім юна та розгублена, але я розуміла, що такий ультиматум ніяк не відповідає тому, що я вирішила робити далі.
Я пішла, наївно сподіваючись, що він через тиждень-два пошкодує, прийде до мене, що ми разом будемо боротися з викликами нашого нещодавно визначеного спільного майбутнього.
Та не буду ходити околяса: цього не трапилося.
Але трапилося дуже багато всього іншого. І вісімнадцятого травня я матиму честь сидіти за одним столом з моїм розумним та добрим двадцятисемирічним сином. У ресторані, де ми колись обидва працювали (він мив посуд, а я обслуговувала столики), ми святкуватимемо отримання ним його диплому доктора у галузі інженерії, у компанії його розумної гарної дружини, його обдарованого молодшого брата та вітчима, мого чудового чоловіка, Девіда. Це буде чудовий вечір, сповнений вдячності та роздумів.
Я точно буду розмірковувати над тим, над чим так часто розмірковую останні тридцять років, а саме:
Я вирішила зберегти та народити дитину, і у мене на те було безліч причин – всі вони дуже особисті, всі залежать від того, з чим я можу, а з чим не можу жити, і всі не мають нічого спільного з чиєюсь сторонньою думкою, з тим, що буде краще для когось, або комусь буде зручніше, або що є, на чиюсь думку, правильним. Я жодної хвилини, жодної секунди не пошкодувала через рішення, яке прийняла 1978 року. Для мене жодна трудність, яку мені довелося пережити, не може зрівнятися з неймовірною радістю та щастям, яку мені приніс мій син. Для мене. Через те, що я така, якою є, і він – такий, яким є. Через мій вибір.
І ніхто краще за мене не знає, що незапланована, небажана вагітність – це досвід, який і ворогу не побажаєш. Постійний страх, відчуженість, фінансова скрута, емоційна пожертва та фізична небезпека. Інколи все це наступає одночасно, інколи – поступово, адже всі жінки – різні, і ситуації – також різні.
Але цього не оминути. І ніхто не має права вказувати жінці, яка опинилася у подібній ситуації, як їй варто почуватися, що треба пережити і що робити. Не має значення, наскільки розважливим, виправданим, справедливим здасться комусь хід справи у їх будинку, офісі, церкві, судовій залі, адже ввечері ти прийдеш у ТВІЙ будинок, на тебе чекатиме ТВОЯ ніч і ТВОЄ майбутнє, яке ти сама обереш. Твоє, а не їх…