З поезій Ярослава Сейферта

by Diana

Переклав Анатолій Крат
Джерело: Jaroslav Sejfert. Deštník z Piccadilly. – Praha: Vyšehrad, 2013. – 80 str. – (Edice Věrše svazek 38).

ПОЛЮВАННЯ НА РИБАЛОЧКУ
Скільки разів вже приходили в голову вірші
і на перехресті вулиць,
поки світило червоне світло!
Чому б і ні!
І закохатись можливо
в цей короткий проміжок.

Перш ніж я перетнув вулицю
до тротуару навпроти,
призабув свої вірші.
У той час я ще міг
складати їх безперестанно,
але на посмішку
тієї, котра проходила переді мною,
пам’ятаю ще й досі.

Під залізничним мостом у Кралупах
ще хлопцем я часто залазив
у крону гнилої верби
і між віттям над річкою
мислив і мріяв про перші вірші.

Аби не збрехати, я думав також
і також мріяв
про кохання і про жінок,
й спостерігав, як у воді
плавав одірваний очерет.

Великдень стояв за дверима,
повітря повнилося весняними чарами.
І рибалочку колись я уздрів
на гнучкому пруті.

За довге життя
я такого вже не бачив,
і все ж мої очі довго жадали
пізнати оту невелику красу.

Тоді і річка пахла сильніше
тим солодко-гірким ароматом,
як пахне довге волосся жінок,
що з їхніх рамен перетікає
на голе тіло.

Коли після кількох років
я занурив обличчя в це волосся
і розплющив очі,
у сонячних глибинах побачив
дно кохання.

Іноді бувають рідкісні моменти в житті,
коли я опиняюся знову
під залізничним мостом у Кралупах.
Там усе, як було раніше,
і та ж верба –
але це мені тільки здається.
І знову Великдень стоїть за дверима,
повітря наповнене весняними чарами
і пахне річка.

Кожен день під моїм вікном
рано вранці шаленіє птаство
і, співаючи поквапом,
перекрикує один одного,
а солодкі марення,
що зазвичай насняться під ранок,
відходять в минуле.

Але це єдине,
за що я міг би докоряти весні.

LOV NA LEDŇÁČKA
Kolikrát mě už napadly věrše
i na křižovatce ulic,
dokud svítila červena!

Nez jsem však přešel ulici
k ptotějšímu chodníku,
na věrše jsem zapomněl.
Tenkrát jsem ještě dokázal
sypat je z rukávu,
ale na úsměv
té, která přecházela přede mnou,
vzpomínám dodnes.

Pod železničním mostem v Kralupech
často jsem se jako chlapec šplhal
do koruny vykotlané vrby
a v proutí nad řekou
jsem přemýšlel a snil
o prvních věrších.
Abych však nelhal, přemýšlel jsem tež
a také snil
o milování a o ženách
a díval jsem se, jak po vodě
plavalo urvané rákosí.

Velikonoce už bylo za dveřmi,
ve vzduchu bylo plno jarních kouzel.
I ledňáčka jsem jednou zahlédl
na pružném proutku.

Po celý dlouhý život
druhého už jsem nespatřil,
a přece moje oči dlouho toužily
poznat tu drobnou krásu.

Tenkrát i řeka prudce voněla
Tou hořkosladkou vůní,
jako voní dlouhé vlasy žen,
které z jejich ramen přetékají
po nahém těle.

Když jsem pak po letech
Do těchto vlasů ponořil svou tvář
a otevřel oči,
v prosluněné hlubině jsem uviděl
až na dno lásky.

Jsou někdy vzácné chvíle v životě,
kdy se opět octnu
pod železničním mostem v Kralupech.
Všechno je tam jako kdysi,
i ta vrba –
ale to se mi jen zdá.
Velikonoce jsou opět za dveřmi,
Ve vzduchu je plno jarních kouzel
a řeka voní.

Každodenně totiž pod mým oknem
časně zrána rozběsní se ptáci,
a zpívajíce o překot,
přehlušují jeden druhého
a sladké sny,
které obvykle se zdávají až k ránu,
jsou tytam.

Ale to jediné,
Co bych mohl jaru vytýkat.

ТИША ПОВНА ДЗВІНОЧКІВ
Як же темніє рано, –
поскаржилась мати, –
запали лампу!
Полум’я, котре спочатку тліло,
підсвітило хмарку диму над лампою
батькової люльки.
Палити потемки огидно.
І ми почали говорити
що і як.
А всю ніч падав сніг.

Тоді ще можна було зустріти в Празі
старовинні сани.
Вони й так були в місті останніми.
Тож возили тишу
повну ніжних дзвіночків
звідкись з минулих століть.

Як би було приємно
згорнутися калачиком під м’якими ковдрами.
Я би тиснув твою руку
і обіймав би тебе за плечі.
Твій подих би враз прикипів
до собачого хутра –
срібного, як весільна паморозь.

Коли ми йшли до Петршинської вежі
вздовж завіяних снігом лавок,
неприємно дуло
і невдовзі зайшов нам у зашпори
безсоромний мороз.

Я б залишив рукавички в кишені.
Ти ж мене знаєш!
У гумових рукавичках важко втримати
навіть побутові речі,
не кажучи вже про чайні горнятка
з мейсенською малою трояндою посередині.
Вони гладкі
й такі романтичні за формою,
що коли їх ухопиш пальцями,
то тремтітимуть у твоїх руках.

На щастя, ще є моменти,
коли навіть взимку не холодно
і ти не думаєш ні про що інше,
як тільки про те,
про що мрієш.
Й на засніжену лавку
ти сідаєш як на запашний газон
зі жмутком маргариток.

Хоча тоді був мороз
і йшов сніг,
біля твоїх вуст вже була весна,
і губи злегка тремтіли
часом ніжністю,
часом бентежним рожевим,
часом острахом
і ще бозна чим.

На жаль, все живе,
що раптово розквітне,
таке тимчасове.
А тим часом роки провалюються під тобою
як щаблі в садівницькій драбині,
по якій піднімаєшся.
І коли ти зійдеш на кінцевий,
то знімеш останнє яблуко
і скрутиш собі в’язи.

Де ж це ти поділася
за цих кілька років.
Час не дуже прихильний до вічної любові.
Можливо, звідтоді
ми колись і побачились.
Але я вже старий,
і ти мене не впізнала.

Може бути, що ми і зустрілися,
але збентежені,
кожен з нас дивився кудись убік,
начебто ми у житті
ніколи раніше не бачились.
І таке може статися.

Так стрічалися час від часу
і пан Неруда
з пані Кароліною Светлою
на Карловій площі.
Пан Неруда не підняв капелюха,
а пані Кароліна Светла
дивилася вниз.

TICHO PLNÉ ROLNIČEK
Jak se už brzo stmívá,
posteskla si matka,
rozsvit‘ lampu!
Plamen, který zprvu čadil,
ozářil u lampy obláček kouře
z otcové dýmky.
Kouřit potmě kuřákům nechutná.
A začali jsme si vyprávět
co a jak.
Po celou noc padal sníh.

Ještě bylo možno v Praze potkat
starobylé saně.
V městě byly beztoho už poslední.
Vozily ticho
plné něžných rolniček
odněkud z minulých století.

Jak by to bylo bývalo příjemné
schoulit se do hebkých přikývek.
Tiskl bych ti ruku
a objímal bych tě kolem ramen.
Tvůj dech by za chvíli utkvěl
na pesících kožešiny
jako stříbrčné svatební jinni.

Když jsme šli k Petřínské rozledně,
kolem zavátých laviček
nepříjemně fičelo
a brzy zalezl nám za nehty
nestydatý mráz.

Rukavičky bych ponechal v kapse.
Však víš!
V humových rukavících se špatně drží
a vsední nádobí,
což teprve čajové šálky
s míšeňskou růžičkou uprostřed.
Jsou hladké
a tak milostného tvaru,
že když je vezmeš do prstů,
třesou se ti v ruce.

Na štěstí jsou ještě chvíle,
kdy ani v zimě nezebe
a nemusíš myslit na nic jiného,
jen na to,
po čem právě toužíš.
A na zasněženou lavičku
usedáš jako na voňavý trávník
s chomáčky sedmikrás.

Ačkoliv byl tenkrát mráz
a sněžilo,
blízko tvých úst bylo už jaro.
A ústa se lehce zachvívala
chvílku nehou,
chvílku rozpačitou růžovou,
chvílku strachem
a jěště bůhví čim.

Žel, všechno, co je živé
a prudce rozkvete,
trvá jen krátký čas.
Zatímco roky se propadají pod tebou
jako příčky sadařského žebříku,
po kterém stoupáš.
A když vystupíš na poslední,
utrhneš poslední jablko
a srazíš vaz.

Kam jsi se jen poděla
za těch pár let.
Čas nemá příliš rád věčné lásky.
Možná že už jsme se od těch dob
někde zahlédli.
Ale jsem už stár
a už jsi mě nepoznala.

Možná že už jsme se I potkali,
ale v rozpacích
díval se každý někam jinam,
jako bychom se v životě
nikdy ani nespatřili.
I to se stává.

Tak potkávali se čas od času
i pan Neruda
s paní Karolínou Světlou
na Karlově náměstí.
Pan Neruda nezvedl klobouk
a paní Karolina Světlá
dívala se do země.

ПАРАСОЛЯ З ПІКАДІЛІЇ
Хто не знає, як бути з коханням,
нехай закохається,
наприклад, в англійську королеву.
А чому б і ні!
Її лице є на кожній поштовій марці
старовинного королівства.
Якщо він, однак, попросить її
про зустріч у Гайд-парку,
може взяти для цього отруту,
бо чекатиме марно.

Втім, якщо він хоч трохи матиме розум,
то мудро відкаже:
Ну, звичайно ж, я знаю,
у Гайд-парку сьогодні дощить.

Коли я повертався з Англії,
купив мені син на Пікаділлі в Лондоні
парасолю від дощу.
У разі потреби
я маю над своєю головою
власне мале небо,
яке хоч і є чорним,
але в його напнутих дротах
може текти божа милість,
як електричний струм.

Розкриваю парасолю й тоді, коли не дощить,
мов балдахін
над книжкою сонетів Шекспіра,
яку я ношу в кишені.
Але бувають моменти, коли мене налякає
і сяючий букет всесвіту.
У передчутті своєї краси
нам загрожує, однак, його нескінченність,
яка дуже схожа
на сон після смерті.
Всесвіт погрожує порожнечею й холодом, а не дощем
тисяч своїх зірок,
які ошукують нас уночі
своїм сяйвом.

Та, котру назвали Венерою,
просто жахлива.
А ще там вирують скелі,
і гігантськими морськими хвилями
здіймаються гори
і дощить палаюча сірка.

Ми часто питаємо: де є пекло.
Воно є там!
Чи може, однак, хистка парасоля
протистояти всесвіту!
Зрештою, я її не ношу з собою.
У мене чимало роботи,
аби я міг відійти,
й припасти впритул до своєї землі,
як нічне марево вдень
до грубої кори дерева.

Все життя я шукав рай,
який був колись тут,
і знайшов його залишки
тільки на вустах жінки,
і на округлості її шкіри,
що зволожена коханням.

Все своє життя я марив
свободою.
Й нарешті я виявив двері,
якими можна ввійти до неї.
Це смерть!

Сьогодні, коли я вже старий,
промайне інколи між моїми віями
миловидне жіноче обличчя,
і її посмішка збрижить мою кров.

Соромливо погляну їй вслід
і згадаю англійську королеву,
її лице є на кожній поштовій марці
старовинного королівства.
God save the Queen!

І, до речі, я добре знаю –
у Гайд-парку сьогодні дощить!

DEŠTNĺK Z PICCADILLY
Kdo s láskou neví kudy kam,
at‘ se zamiluje
třeba do anglické královny.
Proč ne!
Její tvář je na každé ze známek
starobylého království.
Jestliže ji však nepožádá
o schůzku v Hyde Parku,
může vzít na to jed,
že bude čekat marně.

Bude-li však jen troche rozumný,
moudře si řekne:
No ovšem, vždyt’vím,
V Hyde Parku dneska prší.

Když se vracel z Anglie,
koupil mi syn na londýnské Piccadilly
vycházkový destník.
Když je zapotřebí,
Mám nad svou hlavou
vlastní malé nebe,
které je sice černé,
ale I jeho napjatých drátech
může proudit milost boží
jako elektřina.

Rozvírám deštník, I když neprší,
jako baldachin
nad knížkou Shakespearových Sonetů,
kterou nosím v kapse.
Jsou však I chvíle, kdy mě vyděsí
i rozzářená kytice vesmíru.
V předstihu své krásy
hrozí nám však svou nekonečností
a ta je přílíš podobná
spánku po smrti.
Vyhrožuje prázdnotou a mrazem, a ne rojem
svých tisícerých hvězd,
které nás v noci šálí
svým svitem.

Ta, které dali jméno Venuše,
je přímo strašlivá.
Ještě se tam vaří skály
a jako gigantické mořské vlny
vzdouvají se tam horstva
a prší hořící síra.

Ptáme se stále, kde je peklo.
Je tam!
Co zmůže však křehký deštník
proti vesmíru!
Ostatně ani jej nenosím.
Mám plné ruce práce,
abych mohl jít,
přimknut úzce ke své zemi
jako noční můra ve dne
k drsné kůře stromu.

Celý život hledal jsem ráj,
který tu kdysi býval,
a jeho stopy jsem nalezl
jen na ústech ženy
a na oblosti její pleti,
která je vlahá láskou.

Celý život jsem toužil
po svobodě.
Konečně jsem objevil dvéře,
jimiž je možno k ní vejít.
Je to smrt!

Dnes, kdy jsem už star,
přejde občas meži mými řasami
líbezná ženská tvář
a její úsměv rozčeří mou krev.

Plaše se za ní ohlednu
a vzpomenu na anglickou královnu,
jejíž tvář je na každé ze známek
starobylého království.
God save the Queen!

Ach ano, já dobře vím,
v Hyde Parku dneska prší!

АВТОБІОГРАФІЯ
Коли розповідала часом про себе,
мати говорила:
«Моє життя було невтішним і тихим,
я ходила навшпиньках.
Коли ж, однак, розсердилась
і трохи затупотіла,
на полиці дзвякнули злегка
горнятка від мами,
і я змушена була всміхнутись».

У той час, як я народився,
кажуть, залетів у вікно метелик
і всівся матері на бильці ліжка,
але тієї ж миті надворі завив пес.
Мати завбачила в цьому
зловісний знак.

Правда, моє життя не було спокійним,
таким, як у неї.
Та навіть дотепер
я ніби вдивляюся з тугою
в порожні рами
і бачу лишень закурену стіну, –
було дивовижно гарним.

Не можу забути
багатьох миттєвостей,
що були мов сяючі квіти
неймовірних відтінків і барв,
тоді як вечори, сповнені пахощів,
були схожі на сині грона,
що сховані в листі темряви.

Я пристрасно читав вірші
і обожнював музику,
і блукав, постійно здивований,
від краси до краси.
Та коли вперше побачив
малюнок оголеної жінки,
я почав вірити в чудеса.

Моє життя промайнуло швидко.
Було дуже коротким
для моїх довгих мрій,
що були нескінченні.
Попри сподівання,
я наблизився до краю життя.

Скоро копне смерть мої двері
і увійде.
З ляку і страху в ту мить
затримаю подих
і вже забуду вдихнути.

Якщо мені все ж таки не відмовлено
ще вчасно поцілувати руки,
що терпляче з моїми кроками
йшли і йшли, і йшли,
і любили найбільше.

VLASNÍ ŽIVOTOPIS
Když hovořila někdy o sobě,
matka vyprávěla:
Můj život byl smůtný a tichý,
chodila jsem po špičkách.
Když jsem se však rozzlobila
a trochu zadupala,
zazvonily lehce na polici
šálky po mamince
a já se musela usmát.

Ve chvíli, kdy jsem se narodil,
vlétl prý oknem motýl
a usedl matce na pelest,
ale v téže chvíli zavyl na dvoře pes.
Matka v tom spatřovala
Neblahé znamení.

Můj život nebyl sice pokojný
Tak jako její.
Ale i když se do dnešních dnů
Tesklivě dívám
Jako do prázdných rámů
a vidím leda zaprášenou zed‘,
byl divukrásný.

Nemohu zapomenout
na mnoho okamžiků,
které byly jako zářící květy
všech možných barev a odstínů,
zatímco večery plné vůní
podobaly se modrým hroznům
schovaným v listech tmy.

Vášnivě četl jsem verše
a miloval hudbu
a bloudil, stále překvapen,
od krásy ke kráse.
Sotva však spatřil jsem poprvé
obraz nahé ženy,
začal jsem věřit v zázraky.

Život mi předběhl rychlé.
Byl příliš krátký
Pro má dlouhá toužení,
Která byla bez konce.
Než jsem se nadál,
přiblížil se konec života.

Smrt brzy kopné do mých dveří
a vejde.
Hrůzou a leknutím v té chvíli
zatajím dech
a nadechnout už zapomenu.

Kéž mi však není odepřeno
ještě včas zlíbat ruce
té, která trpělivě s mými kroky
šlá a šla a šla
a milovala nejvíce.

Джерело: Jaroslav Sejfert. Deštník z Piccadilly. – Praha: Vyšehrad, 2013. – 80 str. – (Edice Věrše svazek 38).

БЕРТА СУКАРЕ
Коли Берті Сукаре,
невідомій креолці з острова Гваделупа,
було вісімнадцять років,
її обрали королевою краси.

Вона була першою королевою в світі
і всі жінки
одразу ж подивилися в дзеркало.

Це було в бельгійському Спа –
містечку з краплин, квітів і пісні,
18 вересня 1888 року.
На запорошеній катеринці,
викопаній із землі,
я знайшов золотаві цифри
тотожного літочислення.
Катеринка грала одну із пісень про кохання
Франца Шуберта.

Вже минуло чимало років
від її коронації
і вона вже давно померла,
коли я закохався
в її тінь,
яку зустрічав у юності.
І з того моменту шукав цю красу
на обличчях тих,
кому я поспішав назустріч.

Невже кожна жінка не може бути
хоч іноді, хоча би на деякий час,
принаймні для когось одного,
найкрасивішою жінкою в світі?

Пальці блукають небокраєм тіла
як зірки по небу,
аж допоки все тіло її спалахне
полум’ям, що горить всередині.
Вуста п’ють із вуст
і не втамують спрагу,
а жага насолод приведе обох
до стародавньої церемонії.

Що найпрекраснішого нам дає життя,
крім кохання?
Обвішане зеленим віттям
своєї приземленості,
є найближчим до неба
і єдине прагне побачити,
якими були б ми щасливими,
якби були.

Потім жінка витре усі поцілунки
з зашарілого обличчя
і торкнеться обома руками
розвіяного волосся,
аби ще на мить затримала
швидкоплинний блиск своєї корони.

І прийде та, і прийде вона
через багато років.
У квітчастому платті спогадів
зашепоче словами настільки тихими,
що і я їх майже не чую.
Потому, однак, вони знову щезають
одна за одною,
і я маю їх знову ховати
в ту темряву ночі
і знову до тьми, із якої прийшли,
а вона ще чорніша!
Вже без плачу, навіть без факелів,
і, можливо, назавжди.

І Берта Сукаре прийшла,
юна креолка з острова Гваделупа,
де пахне ваніллю.
Мабуть, вона була найкрасивішою з усіх.
Можливо. Я вже не знаю.

-Не відходьте так швидко
і вірте мені,
я був змушений впасти тоді
перед вашою красою до колін
і тільки подумки вкривати цілунками
її ноги,
навіть якщо ви були вже мертві.

– Коли я про вас згадаю,
ще й сьогодні
почую своє старе серце.

– Але спогади, що не були приємними,
і ті, котрі без кохання,
я залишу лежати край шляху
на милість кондорам.

BERTA SOUCARETOVÁ
Když bylo Bertě Soucaretové
neznámé kreolce z ostrova Guadeloupe,
osmnáct let,
zvolena byla za královnu krásy.

Byla to první královna na světě
a všechny ženy
podívaly se hned do zrcadla.

Bylo to v belgickém Spa,
věstě z krupejí, květin a písní,
18. září v roce 1888.
Na zaprášeném hracím strojku,
který jsem vyhrabal na půdě,
našel jsem zlatými číslicemi
tentýž letopočet.
Strojek hral jednu z milostných písní
France Schuberta.

Uplynulo už mnoho let
od její korunovace
a byla jíž dávno po smrti,
když jsem se zamiloval
do jejího stínu,
který jsem ve svém mládí potkával.
A od té chvíli hledal jsem tu krásu
na tvářích těch,
kterým jsem spěchal vstříc.

Což nemůže být každá z žen
alespoň někdy, alespoň na chvíli,
alespoň pro jedny oči
tou nejkrásnější ženou na světě?

Prsty bloudí po obloze těla
Jako hvězdy po nebi,
Až celé tělo se jí rozzáří
Plamenem, kterž hoří uvnitř.
Ústa pijí z úst
a žízeň neuhasí
a touha po rozkoši vede oba
k starodávnému obřadu.

Co krásnějšího dává život,
než je láska?
Ověnčena zelenými ratolestmi
své pozemkosti
má nejblíž k nebi
a jediná dopřává nahlédnout,
jak bychom byli asi šťastni,
kdyby bylo.

Pak žena setře všechny polibky
z planoucí tváře
a sáhne oběma rukama
do svých rozvátých vlasů,
aby ještě na chvíli zadržela
prchavý lesk své korunky.

A přijde ta a přijde ona
po mnoha letech.
V květovaných šachech vzpomínek
zaševelí slovy tal tichými,
že je teměř neslyším.
Vzápětí se však opět ztrácejí,
jedna po druhé,
a já je musím znova pohřbívat
v té noční tmě
zas do tmy, z které přišly,
a ta je ještě cernejší!
Už bez plače, už bez pochodně,
a mozná navždycky.

Přišla i Berka Soucaretová,
mladičká kreolka z ostrova Guadeloupe,
kde voní vanilka.
Snad byla ze všech nejkrásnější.
Možná. Už nevím.

-Neodchazejte tak rychle
A věřte mi,
Já musel tenkrát padnout
vaší kráse ke kolenům
a už jenom ve snu zulíbat
její nohy,
i když jste byla už mrtva.

-Když si na vás vzpomenu,
ještě dnes
zaslechnu své staré srdce.

-Však vzpomínky, které pěkné nebyly,
a ty, které jsou bez lásky,
ponechám ležet u cesty
napospas kondorům.

ЦИЛІНДР ПАНА КРЬОССІНҐА
Був час, коли місто Прага
серед усіх міст в Європі,
як-от Лондон, Рим і Париж,
було незаможним до сліз.
Що мало з усього, крім Градчан?
Зграю голубів на Миколаївській башті,
оглядову вежу
і кислий виноград у Ґрьобовці.

А Париж пустував.

Прага з її журавцями на вікнах
і простими фіранками
з дешевого мадрасу
було тихою й милою, наче квітка
шипшини.

Набережною повільно мав звичку ходити
високий циліндр.
Він належав панові Крьоссінґу,
співаку з Національного театру.
Циліндр був досить дивним,
і я думаю, єдиним у Празі.
Крім гардеробних театру, можливо.

Він нагадував відомі циліндри
панів фокусників,
чиї спритні пальці виймали з них
незліченну кількість вже трохи зім’ятих
шовкових хустинок,
аби нарешті з них вилетіло
шість переляканих голубів.

Та раптово циліндр зник
і Національний укрив чорний прапор.

Тим часом на Петршині трохи дощило,
дощ був рожевий і пахнув
як дівочі вуста,
і падав утішно до юнацьких колін,
де ще хвилину тому лежала,
ніби відсічена,
розпатлана голова чоловіка.

Може бути, тоді вона належала мені,
я не знаю, давно це було.

Прага дивилися з усіх вікон
і радісно посміхалася
самій собі.

У протилежному кафе «Славія»
Карел Тейґе вчора розкроїв
крепдешин на нові весняні сукні
для молодої поезії.

Оревуар! Або, скоріше, на добраніч!
Це було вже давно, мій любий.

CYLINDR PANA KRÖSSINGA
Byl čas, kdy město Praha
mezi všemi městy v Evropě,
jako je Londýn, Řím a Paříž,
bylo chudé až k pláči.
Co mělo všehovšudy kromě Hradčan?
Hejno holubů na mikulášské věži,
rozhlednu
a kyselé hrozny v Gröbovce.

A Paříž vyváděla.

Praha se svými muškáty v oknech
a skromnými záclonkami
z laciného madrasu
byla tichá a milá jako květ
šípkové růže.

Po nábřeží zvolna chodíval
vysoký cylindr.
Patřil panu Krössingovi,
zpěváku z Národního divadla.
Byl poněkud zvláštní
a mám za to, že v Praze jediný.
Kromě divadelních šaten snad.

Připomínal známé cylindry
pánů kouzelníků,
jejichž hbité prsty z nich vytahovaly
bezpočet hedvábných šátečků
už trochu pomuchlaných,
aby nakonec z nich vylétlo
šest polekaných holubic.

Pojednou cylidr zmizel
a z Národního spadl černý prapor.

Zatím na Petříně trochu pršelo,
dešť byl růžový a voněl
jako dívčí rty
a padal lichotivě do mladického klína,
kde ještě před chvílí ležela
jako uťatá
rozcuchaná mužská hlava.

Možná že tentokrát patřila mně,
Nevím, už je to dávno.

Praha dívala se ze všech oken
a usmívala se šťastně
sama na sebe.

V protější kavárně Slávii
Karel Teige už včera nastřihl
krepdešín na nové jarní šaty
pro mladou poezii.

Au revoir! Či spíše: dobrou noc!
Už je to dávno, můj milý.
ГОЛОВА ДІВИ МАРІЇ
Впродовж року бувають виняткові моменти.
Я відчинив вікно,
заскреготали петлі,
і надійшла осінь.
Ще шовковиста, з краплями крові
і легкими дотиками смутку.
Це той час, коли людські рани
починають боліти сильніше.
Я відвідав Володимира Голана.
Він був хворий.

Живе біля Лужицької семінарії,
майже над рікою.
Щойно за будинками сховалося сонце,
тихо шумувала річка
і перемішувала свої мокрі карти
для вечірньої гри.

Як тільки я увійшов,
Голан різко згорнув книжку
і запитав мене якось розгнівано,
чи я вірю в життя після смерті
або в щось гірше.

Та я, однак, прослухав його слова.
На низькій шафі біля дверей
я побачив зліпок жіночої голови.
Заради бога, я її знаю!
Вона лежала там обличчям долу
як під гільйотиною.

Це була голова Діви Марії
зі Староміського ринку.
Її скинули прочани,
коли рівно шістдесят років тому
поверталися з Білої гори.

Вони повалили колону
з чотирма озброєними ангелами,
на якій вона стояла.
Колона не була настільки високою,
як Вандомська в Парижі.

Нехай вони будуть прощені.
Колона стирчала як знак поразки
і сорому
чеської нації,
а паломники були сп’янілі
першими ковтоками свободи.

Я був там із ними.
А голова розбитої статуї
котилася бруківкою поблизу того місця,
де я стояв.
Коли ж вона cпинилася,
її благочестиві очі оглядали
мої запорошені черевики.

Цього разу, однак, докотилася до мене
аж вдруге,
і між цими двома моментами
було майже ціле людське життя,
що належало мені.
Я не cкажу, що воно було щасливим,
але вже добігає кінця.

– Будь ласка, скажи мені ще раз,
про що ти питав, коли я увійшов.
І пробач.

HLAVA PANNY MARIE
Bývá to v roce jedinečná chvíle.
Otevřel jsem okno,
zaskřípěly závěsy,
a byl tu podzim.
Ještě hedvábný, s kapičkami krve
a lehkými doteky smutku.
Je to čas, kdy lidské rány
začínají víc bolet.
Navštívil jsem Vladimíra Holana.
Byl nemocen.

Bydlí u Lužického semináře,
téměř nad řekou.
Slunce zašlo před chvílkou za domy,
řeka potichu šustila
a míchala své mokré karty
k večerní hře.

Sotva jsem vešel,
Holan zavřel prudce knihu
a zeptal se na mě jaksi prohněvaně,
zda také věřím v posmrtný zivot
nebo v něco ještě horšího.

Já však jeuj slova pořeslechl.
Na nízké skřínce u dveří
zahlédl jsem odlitek ženské hlavy.
Proboha, tu znám!
Ležela tam, spočívajíc na tváři
jako pod gilotinou.

Byla to hlava Panny Marie
ze Staroměstského rynku.
Shodili ji poutníci,
když právě před šedesáti lety
vraceli se z Bílé hory.

Porazili sloup
se čtyřmi ozbrojenými anděly,
na kterém stála.
Nebyl ani zdaleka tak vysoký
jako Vendômský v Paříži.

Budiž jim odpuštěno.
Trčel tam na znamení porážky
a hanby
českého národa
a poutníci byli rozjaření
prvními doušky svobody.

Byl jsem tam s nimi
a hlava rozbité sochy
kutálela se po dlažbě blízko místa,
kde jsem stál.
Když se zastavila,
její zbožné oči dívaly
na moje zaprášené boty.

Tentokrát však dokutálela se ke mně
už podruhé,
a mezi těmito dvěma okamžiky
býl téměř celý lidský zivot,
který patřil mně.
Neříkám, že byl šťastný,
ale už je u konce.

-Prosím, řekni mi ještě jednou,
nač ses to ptal, když jsem vešěl.
A odpusť.

НІЧНА ПОДОРОЖ МАХИ ДО ПРАГИ
“Вночі, ймовірно, з суботи на неділю,
помчав Маха
з Літомержіце в Прагу”.
Карел Янський
Він вийшов поспішно і збатожений бажанням
крокував із піднятою головою:
жага його гнала на крилах птахів.
Він мріяв і злився.
Дорогою собаки гавкали на нього.
Люті вівчарки і пси з підворіть.
Проте, до собачого гавкоту був звиклий
ще з Праги.

Він постійно думав про Лорі.
Вона часто плакала.
Він не був з тих, кого зіб’є з пантелику
жіночий плач.
Тепер вона плаче в обнімку з сином.

Він палко любив дитину.
Ділився з нею коханням до жінки
і посміхався,
коли хлопча щохвилини тягнулося
до її вишеньок.

Кохання осявало йому шлях.
Білі стовпчики край доріг
губились позаду в швидкій темряві
як нові і нові відображення
дівочого тіла
в невгамовних очах.

Навіть у своїх руках і зубах
завжди намагався затримати
ту коротку мить засапаної пристрасті,
щоб, нарешті, на жіноче волосся,
як на палаючий німб,
поклав свої гарячі вуста
і довго втягував ніздрями
інтимний запах.

Якщо буде живий,
потягне нещадно, можливо, і за волосся,
свою дружину
завжди лиш до себе і за собою,
і постійно вгору.

Він наказував і погрожував,
а водночас тремтів від кохання,
стискав кулаки
і схлипував ніжністю.

Якби він, одначе, помер
-i це може статися –
Лорі відкриє крамницю з нитками.
Просто біда! Цього він боявся.

Вдалені перед ним на обрії –
святовітський собор.
Убоге місячне світло
ледве вкаже його силует.
Чеські королі, стійте з ним поруч!
Він також король!

Коли пролунав жерстяний дзвіночок,
грюкнуло вікно
і хтось відгукнувся заспаним голосом.
Він сердито скрикнув: Відкрийте!
Швидше відкрийте, це я!
І болісно зітхнув.
Бо кохання нараз розчахнуло йому навстріч
свої обійми.

MÁCHOVA NOČNÍ CESTA DO PRAHY
„V noci asi ze soboty na neděli
rozběhl se Mácha
z Litoměřic do Prahy“.
Karel Janský
Vykročil chvatně a pod bičem touhy
šel s hlavou vztyčenou:
toužení mu bylo jako křídla ptáků.
Snil a zuřil.
Cestou štěkávali na něho psi.
Zlí vlčáci a bědní podvraťáci.
Však na psí štěkot byl uvyklý
už z Prahy.

Myslil neustále na Lori.
Často plakávala.
Nebyl však z těch, které zmate
ženský pláč.
Teď plakala se synkem v náručí.

Úpěnlivě dítě miloval.
Dělil se s ním o ženinu lásku
a usmíval se,
když chlapec každou chvíli zalapal
po jejích bradavkách.

Láska svítila mu na cestu.
Bílé patníky u silnic
míjely za ním do rychlé tmy
jako nové a nové obrazy
dívčího těla
v nenastných očích.

Ve svých rukou I ve svých zubech
pokoušel se vždycky zadržet
tu krátkou chvíli supějící vášně,
aby posleze do ženských vlasů
jako na planoucí svatozář
položil svá horečnatá ústa
a dlouze vdechoval do chřípí
důvěrnou vůni.

Dokud bude živ,
povleče bez milosti, třeba I za vlasy,
svou ženu
vždycky jen k sobě a za sebou
a vždycky nahoru.

Poroučel a hrozil
a přitom chvěl se láskou,
svíral pěsti
a zalykal se něhou.

Kdyby však zemřel
-i to se může stat, –
zařídí si Lori niťařský krámek.
Běda! Toho se děsil.

Daleko před ním na obzoru
je Svatovítský chrám.
Skoupé světlo luny
Prozradí sotva jeho siluetu.
Králové čeští, stůjte při něm!
Je také král!

Když zařinčel plechový zvonec,
třesklo okno
a někdo se ozval rozespalým hlasem.
Zlostně vykřikl: Otevřte!
Otevřte rychlé, to jsem já!
A bolestně se oddechl.
Však láska náhle rozpřáhla mu vstříc
své náručí.

МІСЯЧНИЙ МОТЛОХ
Можливо, про кохання, а можливо, про жінок
можна б розповідати і більше,
але наші розмови про поезію,
красу віршів,
таємницю слів,
теж не мали кінця,
Боже мій!

Вже ніч підступала до ранку,
вже випала і нетерпляча роса,
тоді, коли я проводжав колись
поета Гору
тим довгим Пльзенським проспектом
до Коширже.

Коли ми проходили повз Малостранське кладовище,
яке смерть вже давно покинула,
воно ще нагадувало шахівницю
готову до гри.
За мить розпочнеться гра
темряви з першою зоряницею.

Селена – прекрасна пані,
ступала тієї ночі за нашими спинами.
Вона була музою поетів-романтиків,
а її красу
мрець передавав живому
наче золоту каблучку.
Востаннє вона належала Махові.

Гора вже давно мертвий,
він помер молодим.
Коли прийде весна
і в його саду у Горжині
зацвітуть фруктові дерева,
щоб нагадати пухнасту ніжність
і крихкість його віршів,
я поспішаю до Вишеграду в Славін.
У мене є ключ.
Всередині постукаю по табличці опочивальні
з його іменем.
Там, усе ж таки, присутня могильна тиша.
Тільки одного разу мені здалося,
що я почув слабке зітхання.

Ще й дотепер я повертаюся туди,
де мені подобалось,
і почуваюся так, немовби леліяв
любовну складку оксамиту.

Я сідав поблизу надгробку
єпископа Тун-Гогенштайна з Пассау,
котрий стоїть навколішки на Малостранському цвинтарі
зі складеними руками
вже сто п’ятдесят років.

Можливо, я не був там самотнім.
Ні, не був,
коли зненацька з вечірнього неба
пустилася весняна злива.
Ми сховалися в чумній каплиці
біля входу на кладовище,
чиї двері зачининяв
лиш вітер.

Крізь розбите вікно до каплиці падало
місячне світло,
таке блідо яскраве і яскраво бліде,
і осяяло перелякане обличчя.
Світло було холодним,
як рука небіжчика,
але дівочі вуста – палкими
і смакували по дощовій воді.
Тієї хвилини не було на світі
нічого прекраснішого.

Якби ж єпископ помоливсь
і за мене!
Скільки всього змінилося
за тих пару років!
Каплицю давно зруйновано
і дощить вже також не для мене
інтимної миті.

Навіть Місяць, що тепер увіходить навшпиньках
в прямокутник мого вікна,
не той самий.

У той момент, коли на нього ступила
нога людини,
він був уже мертвий.
Він помер кілька хвилин перед тим,
як тільки на його крижану голизну
люди почали зносити
свої пристрої.

Те, що ми бачимо нині на небі –
це вже просто мертвий супутник
і щелепи його кратерів
пережовують нікчемність.

Місяць волочить по небу
пошматовані рожеві вуалі
і втоптує їх у небесний бруд.
Кружляє далі навколо Землі,
але вже без якось сенсу
як за створення світу,
навіть з тим металевим мотлохом,
який залишили там
щасливі американці.

MĚSÍČNÍ HARABURDÍ
Snad o lásce, snad o ženách
dalo by se vyprávět i více,
ale naše hovory o poezii,
o kráse veršů,
o tajemství slov
bývaly také bez konce,
můj bože!

Už noc se schylovala k ránu,
už padala i nedočkavá rosa,
když jsem někdy doprovázel
básníka Horu
tou dlouhou Plzeňskou třídou
do Košíř.

Když míjeli jsme Malostranský hřbitov,
kde smrt už dávno nebydlí,
hřbitov se podobal ještě šachovnici
připravené ke hře.
Za malou chvíli počne hra
Tmy s prvním červánkem.

Luna, ta krásná paní,
té noci šla nám za zády.
Patřívala romantickým básníkům
a její krásu
odevzdával mrtvý živému
jako zlatý prsten.
Naposledy patřila Máchovi.

Hora je už dávno mrtev,
umřel mlád.
Když přijde jaro
a na jeho sadě v Hoříně
rozkvetou ovocné stromy,
aby pripomněly nadýchanou něhu
a křehkost jeho věršů,
pospíchám na Vyšehrad k Slavínu.
Mám klíč.
Uvnitř zaklepám na desku kóje
s jeho jménem.
Je tam však ticho hrobu.
Jen jednou se mi zdálo,
že slyším slabý vzdech.

Ještě dnes vracím se v místa,
která míval rád,
a je mi, jak bych pohladil
milostný záhyb sametu.

Sedával jsem poblíž náhrobku
pasovského biskupa Truna-Hohenštejna,
který klečí na Malostranském hřbitově
se sepjatýma rukama
už sto padesát let.

Možná, že jsem tam nebyl sám.
Ne, nebyl,
když náhle z večerního nebe
spustil se jarní liják.
Schovali jsme se v morové kapli
u vchodu na hřbitov,
jejíž dvéře zavíral
jen vítr.

Rozbitým oknem padalo do kaple
světlo měsíce,
tak bledě jasné, jasně bledé,
a ozařílo ulekanou tvář.
Světlo bylo chladné
jako ruce mrtvého,
ale dívčí ústa byla horká
a chunala po dešťové vodě.
V té chvíli nebylo na světě
nic krásnějšího.

Kež se pan biskup pomodlí
i za mě!
Co už se všechno změnilo
za těch pár let!
Kaple je dávno zbořena
a také nepadá dešt‘ pro mě
v důvěrné chvíli.

Ani luna, která dnes vchází po špičkách
do obdélníku mého okna,
není táž.

V tom okamžiku, kdy na ni vstoupila
lidská noha,
byla již mrtvá.
Umřela před několika minutami,
jakmile se na její studenou nahotu
počali snášet lidé
se svými přístroji.

To, co dnes na obloze vidíme,
je už jen mrtví satelit
a čelisti jeho kráteru
přežvykují nicotu.

Své strhané růžové závoje
vláčí po nebi
ašlape si po nich v nebeském blátě.
Krouží dál kolem Země,
ale už jaksi beze smyslu
jako při stvoření světa,
i s tím železným haraburdím,
které tam zanechali
št’astní Američané.

КОХАНКА ПОЕТІВ
Безрозсудні моменти перших кохань!
Тоді я ще вірив,
що вмирати посеред цвітіння,
коли людина закохана
по самі вуха,
або померти на карнавалі у Венеції
може бути прекраснішим,
ніж на ліжку у себе вдома.

Смерть є, однак, господинею всіх страждань,
що їх знає світ.
Її шлейф зітканий
з хрипів умираючих
і розшитий зорями сліз.

Смерть – маріонетка плачу,
смолоскип жагучої крові,
урна краси
і ворота в нікуди.

Іноді буває й коханкою поетів.
Нехай вони залицяються
в пахощах мертвих квітів,
якщо їм байдужі
удари похмурих траурних дзвонів,
які вирушили процесією
і топчуть кривавий бруд.

Смерть засовує в тіла жінок
свою довгу, вузеньку руку
і душить немовлят під серцем.
Вони, правда, опиняться в Раї,
але ще закривавлені.

Є імператрицею всіх убивств
а її берло
наказує від початку світу
силі-силенній воєн.

Смерть є сестричкою тління,
предтечею краху й нікчемства,
а її руки
звергнуть на груди кожного
важкий тягар.

MILENKA BÁSNÍKŮ
Bláhové chvíli prvních lásek!
Tenkrát jsem ještě věřil,
že umírat uprostřed květu,
když je člověk zamilován
až po uši,
nebo zemřít na karnevalu v Benátkách
může být krásnější
než na posteli doma.

Smrt je však paní všech bolestí,
Co ich zná svět.
Její vlečka je utkána
z chropotu umírajících
a je pošita hvězdami slz.

Smrt je loutna nářků,
pochodeň hořící krve,
urna krásy
a brána nikam.

Někdy bývá i milenkou básníků.
Ať se jí dvoří
v pachu mrtvého kvítí,
když jim nevadí
údery ponurých hran,
které se daly na pochod
a šlapou v krvavém blátě.

Smrt vsouvá do těl žen
svou dlouhou úzkou ruku
a škrtí nemluvňátka pod srdcem.
Octnou se sice v ráji,
ale ještě celá od krve.

Je císařovna všeho vraždění
a její žezlo
rozkazuje od počátku světa
hrůzám válek.

Smrt je sestřička hniloby,
posylkyně zmaru a nicoty
a její ruce
svalí na prsa každého
břemeno hrobu.

Smrt je však I jenom okamžik,
škrtnutí péra
a nic víc.

ВІДБИТКИ ПАЛЬЦІВ
Я насильно домагаюсь від ночі
приємних снів.
На жаль, здебільшого марно.
Як добре, що життя нам дає можливість
повертатись назад у часі,
без запаморочення, але з тугою
і сльозою печалі,
аж туди,
куди сягає наша пам’ять.

Спогади, однак, мають жіночу шкіру.
Якщо ти пробуєш їх кінчиком язика,
вони солодкі на смак
й мають збудливий аромат.
Ну і що!

Статуя Влтаві Вацлава Прахнера
в ніші Клам-Галласівського палацу
виливає зі свого глечика
струмінь води,
протканий багатьма зірками.
Вона вже давно звабила мої очі
чарівною наготою.

Довго блукали зніяковіло
її тілом
і не знали, де відпочити раніше.
На її вродливому обличчі
або незайманій миловидності
схожих на конвалії пальців,
які часто вінчають короною
всю красу жіночого тіла
на всіх континентах.

Мені було чотирнадцять років,
можливо, на рік більше,
коли я стояв там ніяково,
начебто очікував,
коли ж вона підніме своє обличчя до мене
і посміхнеться.

У той момент, коли я думав,
що ніхто вже не дивиться,
на краю фонтана мені вдалося
стиснути її ногу долонею.
Вище я не спромігся.
Вона була шорсткою, була з пісковика,
була холодною.
Ще падав невеликий сніг.
Але гаряча хвиля бажання
як електричний шок
пройняла мою кров.

Якщо ж кохання – це щось більше,
ніж звичайний дотик,
а це дійсно так,
інколи вистачить і краплі роси,
що раптово стече на долоню
з пелюстка оцвітини.
Різко запаморочиться голова,
як від густого вина,
яке всотують спраглі губи.

Поблизу, біля воріт Клементинума
стояв тоді поліцейський.
І в той час як вітер куйовдив
півнячий хвіст на його капелюсі,
він роздивлявся навколо.

Він міг мене легко викрити.
На жіночій литці
безумовно залишились відбитки моїх пальців.
Можливо, я тоді здійснив
злочин проти добропорядності,
хтозна, як тоді називали кохання,
не знаю!
Я в законах не розбираюся.
Але зрештою я був засуджений
до довічного ув’язнення.

Якщо кохання є лабіринтом
повним блискучих дзеркал,
а це дійсно так,
я перетнув його поріг
і ввійшов.
Та з оманливого блиску дзеркал
не знайшов виходу
ще й до сьогодні.

OTISKY PRSTŮ
I násilím vymáhám na noci
příjemné sny.
Žel, většinou marně.
Ještě že nám život dopřává
vracet se nazpět proti proudu času,
nikoliv bez závrati, ale i s lítostí
a slzou smutku,
až tam,
kam sahá naša pamět’.

Vzpomínky však mají ženskou plet’.
Ochutnáš-li je špičkpu jazyka,
chutnají sladce
a mají dráždivou vůni.
Tak co!

Socha Vltavy od Václava Prachnera
ve zdi Clam-Gallasova paláce
vylévá ze svého džbánu
proud vody,
protkaný mnoha hvězdami.
Už dávno okouzlila mé oči
sličnou nahotou.

Dlouho těkaly zmateně
po jejím těle
a nevěděly, kde spočinout dřív.
Na její líbezné tváří
nebo na panenské spanilosti
jejích konvalinkových prstů,
které bývají často korunou
vší krásy ženského těla
ve všech světadílech.

Bylo mi čtrnáct let,
možná že o rok víc,
když jsem tam stával rozpačitě,
jako bych čekal,
až zvedne ke mně svou tvář
a usměje se.

Ve chvílce, kdy jsem myslil,
že se nikdo nedívá,
z okraje kašny se mi podařilo
sevřít dlaní její nohu.
Výš jsem se nedostal.
Byla drsná, byla z pískovce,
byla chladná.
Padal ještě trochu sníh.
Ale horká vlná touhy
jako elektrický šok
prolnulá mi krví.

Je-li však láska neco víc
než pouhy dotek,
a to je,
stačí někdy jen kapka rosy,
která náhle skane na dlaň
z plátku okvětí.
Zatočí se prudce hlava,
jako když se napijí žíznivé rty
hustého vína.

V bráně blízkého Klimentina
stál tehdy strážník.
A zatímco mu vítr čechral
kohoutí chvost na jeho klobouku,
rozhlížel se kolem.

Lehce mě mohl usvědčit.
Na ženském lýtku
určitě zůstaly otisky mých prstů.
Možná že jsem tenkrát spáchal
zločin proti mravopočestnosti,
bůhví jak tenkrát říkávali lásce,
nevím!
V zákonech se nevyznám.
Byl jsem však přece jen odsouzen
k doživotnímu trestu.

Je-li láska i bludištěm
plným jiskřivých zrcadel,
a to je,
překročil jsem její práh
a vešel.
A z mámivého třpytu zrcadel
nenašel jsem cestu
ještě dodnes.

ПІСНЯ КИТІВ
Всього пару днів я блукав
на півдні Франції,
але й досі ще чую удари хвиль
до прибережних скель.

Я вперше побачив море
з платформи залізничного вагона.
Мені аж дух перехопило,
від здивування
я втратив дар мови.

Мімоза вже давно відцвіла,
але її солодкуватий запах
просочився в посушливу землю.
Та коли я скуштував у долонях
морську воду,
вона не була такою гіркою,
як людські сльози.

Звідкіль я знаю?
Я цілував твоє лице,
коли ти плакала.

Втім, це був пречудовий час,
коли древо нашого життя
починало цвісти.
Секунди, години й пустотливі дні
пурхали переді мною,
як метелики,
а голова палала.
Бо в житті, все ж таки, ніщо не терзало мене,
крім кохання.

Ми збиралися з Тейґем
кружним шляхом в Париж.
Там усе вирувало новими віршами
і вибухали барви,
ледь торкалися пензлі полотен.
Тоді ми вірили,
що жити можна лиш тільки в Парижі
і ніде більше.

Я квапливо погладив море очима
і трохи невдячно
побажали ми хвилям «добраніч»,
як нібито хвилі могли коли-небудь спати!
Й дотепер дорікаю себе за це,
а перед морем я вибачився стократно.

Я думав, що існують більші таємниці,
ніж приховує море.
Париж був наповнений ними.
Людські серця, троянди і скрипки
приховують також свої,
тоді як поет береже у кишені ключ
до всього на світі
і знає секрети кохання.

Якийсь час ми були у Луврі,
трохи згодом – у іншому місці,
за пару хвилин – в приміському танцзалі,
де ми смакували абсентом,
і за мить – на цвинтарі.

А молодість,
уже без фанфар,
без тужливих схлипувань арфи,
без ридань
і без тріумфальної арки
пропала.

Звідтоді життя лишень поспішало
і не варте було і гроша.
Навіть краще не згадувати.

Ти мовчи й не бреши,
а просто згадай!

Незабаром я потроху зненавидів
і Париж.
З люттю великих міст Америки
він втрачав рік за роком
власну кокетливу давнину
і тепер є інший.

Над морем, проте, зупинився час
як зірка.
Хвилі б’ються довічно об скелі,
і якби ще сьогодні грілись під ними
наяди Кнюпфера,
навіть за довгих сто років
не зазнали би зморшок.

Пан Роджер Пейн і його дружина Кеті
розуміти мову китів,
тож біля Гавайських і Бермудських островів
вони записали співи смугачів,
яких моряки називають
горбатими китами.

Кити ледь не вимерли.
Це могла б бути швидше похоронна пісня.
Але це не так!
В тих сірих глибинах моря
лунає врочисто.

Ймовірно, ми мали б звестися,
оголити голову
та завмерти уважно і рівно
як маяки.

Можливо, що це і є гімн моря!
Він звучить зрідка,
але, однак, від створення світу.

PRAŽSKÁ VEDUTA
Jednou – tak obvykle počínali
vyprávěčí starých historek –
vracel jsem se domů podel řeky.
Řeka byla pokojná a klidná
a já v tichu mohl poslouchat
šelest tekoucího času
na dně přesýpacích hodin.

Domy zrcadlí se na hladině
střechou dolů,
a tak jejich obrysy se chvějí.
Okna byla zasklená jen vodou
a jen vodní paní mohla přebývat
v jejich mihotavých stínech.

Vodní paní jsem znal,
už dávno, jako malý chlapec.

Do něžného klína mladé ženy,
krásnější než kněžna na zámku,
položila kdysi jablko.
Malíř by tak krásné nedovedl.

A pod jeho sladkou slupkou
bylo plno všelijakých kouzel:
kouzlo lásky, kouzlo rozkoše a vášně,
kouzlo toužení
a kouzlo chvíle, kdy se člověk dává
člověku, kterého miluje.

Mluvící pták ve své zlaté kleci
Obrátil se k její překvapené tváři,
Aby na ni křikl:
-Tak vidíš!
Dívka se však nad tím vzácným darem
dala do pláče.

Myslila, ze láska nezná hranic
a trvá
jako slunce nebo hvězdy na nebi,
ale zatím s kýmkoliv se sešla,
nikdo neměl tolik odvahy,
aby oplácel jí stejným.

Někdo vzápětí jí dal jen bolest,
jiný žal
a proplakané noci,
někdo jenom chladné nic.
Vzdycky však za plnou náruč lásky.
Sotva slyšel její hořký nářek,
mluvicí pták ve své zlaté kleci
křikl do tmy:
-Tak vidíš!
Zaslechla ho, ale bylo pozdě.

V době, kdy už v milované Praze
jenom živořila,
byla nemocná a byla bez krásy,
malíř Morstadt ještě pilně kreslil
svoje veduty
plné světel, pohody a míru.

Hle, dva pani právě provázejí
dámu v růžovém.
To, co se jim třpytí nad hlavami,
Pražský hrad a chrám svatého Víta,
je koruna
na královských skráních města Prahy.

Mohlo by se zdát na první pohled,
že se tenkrát žilo šťastněji.
Je to klam.
Ani život nebyl tenkrát šťastný,
ani věže nebyly tak vysoké,
jak je kreslil malíř.
To jen rytiny nám chtějí vnutit
krásnou lež.

Už je tomu více než sto let,
Co přivezli nazpět z Litomyšle
Paní Němcovou.
Byla nemocná a byla na smrt,
vlastně měla smrt již na jazyku.
Čísi ruka rychle obrátila
hodiny jejího života.
Písek se jí řinul naposledy,
čas jí končil.

Se slzami ve svých krásných ičích
oblékla si Karolína Světlá
černý brokát ověšený krajkou.
Jak jí slušel!
Neruda byl do ní celý pryč,
mohl na ní tehdy oči nechat.

A když na Příkopech u Tří líp
hnul se průvod,
mluvící pták ve své zlaté kleci
obrátil se k mrtvé,
a sotva se hnul i černý furgon,
křikl za ní ještě naposled:
-Tak vidíš!

У ХУДОЖНИКА ВОЛОДИМИРА КОМАРЕКА
До пташиного крику додав я дорогою:
-Хай живе живопис!
Оте запаморочення очей,
вічна невгамовність крові.
Соромливо стукаю, було відчинено.

Спочатку помітив знайомий кошик.
Він був рожевим.
Колись художник намалював у ньому
півдюжини вбитих голуб’ят.
На вікні тріпотіло, однак, мереживо
відірване від Ейфелевої вежі.

«Хай живе Париж!», – я подумав про себе.
Це місто вивергає нові полотна,
картину за картинкою,
як бджолина матка по весільному танцю
яєчка.
Коли ж той Париж власне спить?
А гул вулика – це водоспад,
почутий здалеку.

Проте, тут є спокій. Кажани тихо
виснуть на кігтях на чотирьох стінах
вниз головою.
Лише зрідка трісне стара шафа
і пожалкує за тим,
як було раніше.
Між тим, однак, художник почав свою розповідь.

– Якби мені випало коли-небудь намалювати ню
і перед мольбертом вичікувала жінка,
як чекає пацієнтка в приймальній
на срібні голки акупунктури,
я би краще, мабуть, малював
тихий смуток речей,
що є тут кругом, навкруги,
ніж живу дівочу шкіру, –
в її солодких відтінках,
як в джерелі,
зволожує весна нетерплячі очі.

-В обрисах речей, на які я дивлюся,
я малюю те,
чого очі не бачать.
Це і є мистецтво.

– Втім, як рибалка витягає з живих риб
напівпрозору ікру,
я викликаю з речей, інколи силою,
їхні сльози.
Це і є поезія.

Коли я вже збирався йти,
а було це ввечері,
попросив пана Комарека,
щоб показав мені шлях
з пастельних пейзажів своїх картин
до автобусної станції.

-Йдіть униз по сходах,
перейдіть міст,
але тільки до половини,
поки не опинитесь в хмарках дерев.
І якщо вам до душі голубина сірість,
ви перед Собором Паризької Богоматері.

U MALÍŘE VLADIMÍRA KOMÁRKA
Do křiku ptáků zavolal jsem cestou:
At‘ žije malířství!
Ta závrat‘ očí,
věčný neklid krve.
S ostychem klepám, bylo otevřeno.

Nejdřív jsem spatřil známý košík.
Byl růžový.
Malíř v něm kdysi namaloval
půl tuctu zabitých holoubátek.
V okně však vlála mu krajka
utržena z Eiffelky.

At‘ žije Paříž! Říkal jsem si v duchu.
To město chrlí nové obrazy,
obraz za obrazkem,
jako včelí královna po svatebním reji
svá vajíčka.
Kdypak ta Paříž vlastně spí?
A hukotúlu, to je vodopad
slyšený z dálky.

Tu však je klid. Netopýří ticho
visí za drápky na čtyřech stěnách
hlavou dolů.
Jen občas zapraská tu stará skříň
a posteskne si,
jak bývalo dřív.
Zatím však malíř počal vyprávět.
-Kdybych měl někdy namalovat akt
a před stojanem vyčkávala žena,
jako čeká pacientka v ordinaci
na stříbrné jehly akupunktury,
snad bych raději maloval
tichý smutek věcí,
které jsou tu a kolem dokola,
než živou dívčí plet‘,
v jejíchž sladkých odstínech
jako ve studance
smáčí jaro nedočkavé oči.

-V obrysech vecí, na které se dívám,
maluji to,
co oči nevidí.
A to je umění.

-Však jako rybář vymne z zivých ryb
průsvitné jikry,
vynutím z vecí třeba násilím
jejich slzy.
A to je báseň.

Když jsem se chystal již k odchodu
a bylo k večeru,
požádal jsem pana Komárka,
aby mi ukázal cestu
z pastelových krajin svých obrazů
k stanici autobusu.

-Jděte dolů po schodech,
přejdete most,
ale jen do poloviny,
až se octnete v obláčcích stromů.
A máte-li rád holubičí šed‘,
stojíte před Notre-Dame.

ВІНОЧОК НА ЗАП’ЯСТІ
Я також колись на Божого Тіла
вдихав пахощі ладану
і на руку натягував віночок
з весняних квітів.
Я також благоговійно дивився на небо
і слухав дзвони.
Я думав, що цього мало б вистачити,
але не вистачило.

Скільки мені вже весна, втікаючи,
своєю п’ятою сколошкала під вікнами
замети квіту,
і я вже давно дізнався,
що сповнений аромату цвіт
та жіноче тіло, палаюче голизною –
це дві речі,
прекраснішого за яких немає нічого
в цьому жалюгідному світі.

Цвіть і цвіть,
як дві квітки до себе подібні.

Моє життя, однак, поспішно вислизнуло
водою крізь пальці
ще раніше,
ніж я міг вгамувати спрагу.

Де ті гірлянди з весняних квітів!
Сьогодні, коли я чую скрип
дверей покійницької кімнати,
коли мені залишається лиш вірити в те,
що занадто схоже на ніщо,
а в моїх жилах калатає кров
як барабан у вухах засуджених,
коли залишається тільки стереотип
людського зневір’я
і всі надії безцінні
як старий ошийник
дохлого мерзенного пса, –

я ночами погано сплю.

Таким чином я зміг почути,
як хтось тихо постукав
у напівзачинене вікно.

Була весна і це була лишень гілка
квітучого дерева,
і дві мої палиці,
з якими я вічно плентаюсь
день у день,
цього разу вже не повинні
перетворитись на крила.

VĚNEČEK NA ZÁPĚSTÍ
Také jsem kdysi o Božím těle
vdechoval vůni kadidla
a na ruku navlékal si věneček
z jarního kvítí.
Také jsem se díval zbožně do nebe
a poslouchal zvony.
Myslel jsem, že to stačí,
ale nestačilo.

Kolikrát už mi jaro prchajíc
svou patou rozvířilo pod okny
závěj květů,
a dávno už jsem poznával,
že květ plný vůně
a ženké tělo sálající nahotou
jsou dvě veci,
nad které není nic spanilejšího
na tomto bídném světě.

Květ a květ,
dva květy si tak blízké.

Život mi však kvapem utekl
jako voda mezi prsty
ještě dřív,
než jsem stačil uhasit svou žízeň.

Kde jsou ty věnečky z jarníhé kvítí!
Dnes, kdy už slyším vrzat
dvéře umrlčí komory,
když už mi zbývá věřit jen v něco,
co se příliš podobá ničemu,
a v tepnách mi buší krev
jako buben v uši odsouzence,
když už zbývá jen stereotyp
lidského zmaru
a všechna naděje je bezcenná
jako starý obojek
z pošlého prasivého psa,

v noci špatně spím.

A tak jsem mohl uslyšet,
Jak někdo potichu zaklepal
Na přivřené okno.

Bylo jaro a byla to jen větev
kvetoucího stromu,
a moje dvě hole,
s kterými se věčně plahočím
ze dne na den,
tentokrát už se nemusely
proměnit v křídla.

ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

Старий єврейський цвинтар –
це сам по собі букет із сірого каменю,
на який ступив час.
Я блукав серед могил
і думав про матір.
Вона читала Біблію.

Літери з двох стовпчиків
юшили перед її очима
як кров із рани.
Лампа шипіла і чадила,
тож мати брала окуляри.
Іноді вона мусила її задути
і поправити своєю шпилькою
гарячий ґніт.

Як тільки, однак, примружила втомлені очі,
вона мріяла про рай,
поки Бог її не встиг полонити
озброєними херувимами.
Вона часто засинала і книга
сповзала з її колін.

Я ще був молодий,
коли виявив у Старому Завіті
чарівні вірші про кохання
і жадібно шукав місця,
де писалося про кровозмішення.
Тоді я ще не мав ані найменшого поняття,
скільки ніжності приховано в назвах
старозавітних жінок.

Афа – Орнамент, а Орфа –
Лань,
Наама – Солодка,
а Мікол – Струмочок.

Ебігейл – Джерело розради.
Коли ж я, однак, пригадаю
на наше безпорадне споглядання,
як відтягали євреїв
навіть із заплаканими дітьми,
ще й тепер мене проймає жах
і мороз поза шкірою ходить.

Єміма – Голубиця, а Тамар –
Пальма.
Терса – Прекрасна,
а Зелфа – Крапля.
Боже мій, як це красиво!

Та навколо було уже пекло,
і ніхто, однак, не наважився
вирвати зброю у вбивць.
Наче ми вже не мали в собі
ні краплини людяності!

Імення Єхолія значить,
що Господь є сильним.
Але їхній насуплений Бог
дивився крізь колючий дріт
і не поворухнув пальцем.

Даліла – Приємна, Ракель –
Овечка,
Дебора – Бджола,
а Естер – Світла зірка.

Щойно я повернувся з цвинтаря,
червневий вечір своїми пахощами
спирався на вікна.
Але в тихій далечі часом гуркотіла
майбутня війна!
Без убивств не обходиться час.

Мало не забув:
Райса – Троянда.
І ця квітка, мабуть, єдине,
що нам залишилося в світі
з колишнього раю.

ZTRACENÝ RÁJ
Starý hřbitov židovský,
to je sama kytice z šedého kamení,
na kterou šlápl čas.
Bloudil jsem mezi hroby
A myslel na matku.
Čítávala bibli.

Písmena ve dvou sloupcích
řinula se jí před očima
jako krev z rány.
Lampa prskala a čadila
a matka vzala si brejle.
Občas musila ji sfouknout
a urovnat svou vlásenkou
žhavý knot.

Když přivřela však unavené oči,
snila o ráji,
dokud jej Bůh ještě neobsadil
ozbrojenými cherubíny.
Často usnula a kniha
svezla se jí z klína.

Byl jsem ještě mlád,
když jsem objevil ve Starém zákoně
úchvatné verše o lásce
a dychtivě vyhledával místa,
kde bylo psano o incestech.
Tehdy jsem neměl ještě tušení,
kolik něhy je ukryto ve jménech
starozákonních žen.

Afa je Ozdoba a Orfa
Je Laň,
Naama je Sladká
A Míkol Potůček.

Abigail je Zdroj utěšení.
Když si však spomenu,
Jak jsme bezmocně přehlíželi,
zatímco odvlékali židy
i s pračícími dětmi,
ještě dnes prochvěje mě hrůza
a mráz mi běží po zádech.

Jemima je Holubice a Támar
je Palma.
Tersa je Líbezná
A Zelfa Krůpěj.
Můj bože, jak je to krásné!

Jaktak tu bylo už peklo,
A přece nikdo se neodvážil
Vyrvat těm vrahům zbraň.
Jako bychom neměli v sobě
ani trochu lidskosti!

Jméno Jecholie znamená
Hospodin je mocný.
Ale jejich zamračený bůh
díval se za ostnatý drát
a nehnul prstem.

Dalila je Lahodná, Ráchel
je Ovečka,
Debora Včela
a Ester Jasná hvězda.

Sotva jsem se vrátil ze hřbitova,
červnový večer svými vůněmi
opřel se do oken.
Ale z ticha dálek občas zahřmívala
budoucí válka!
Není casu bez vraždění.

Byl bych však zapomněl,
Rodé je Růže.
A tento květ, to snad je jediné,
Co nám na světě zbylo
z bývalého ráje.