З поезій Віслави Шимборської

by Diana

Переклала Аліса Виноградова

МОНОЛОГ ДЛЯ КАСАНДРИ
Джерело

Це я, Касандра.
А це моє місто під попелом.
А це мій жезл і стрічки пророчиці.
А це моя голова, повна сумнівів.
Це правда, я тріумфую.
Моя слушність аж луною вдарила в небо.
Тільки пророки, котрим не вірять,
мають такі видіння.
Тільки ті, котрі погано взялися до справи,
і все могло відбутися так швидко,
ніби не було їх зовсім.
Чітко зараз собі пригадую,
як люди, побачивши мене, вмовкали на півслові.
Обривався сміх.
Розпліталися руки.
Діти бігли до мами.
Я навіть не знала їхніх нетривких імен.
А та пісенька про зелений листочок –
ніхто її при мені не закінчив.
Я любила їх.
Але любила з висоти.
З-понад життя.
З майбутнього. Де завжди порожньо
і звідки немає нічого легшого, як побачити смерть.
Шкодую, що мій голос був твердий.
Подивіться на себе з зірок – кричала я –
подивіться на себе з зірок.
Чули і опускали очі.
Жили у житті.
Відкриті всім вітрам.
Приречені.
Від народження у прощальних тілах.
але була в них якась волога надія,
пломінчик, що живився власним мерехтінням.
Вони знали, що таке мить,
ох, бодай одна, яка-небудь,
до того як –
Вийшло по-моєму.
Але що з того.
А це моя сукня, обпалена вогнем.
А це моє знаряддя пророчиці.
А це моє спотворене обличчя.
Обличчя, яке не знало, що могло бути прекрасним.

Monolog dla Kasandry
To ja, Kasandra.
A to jest moje miasto pod popiołem.
A to jest moja laska i wstążki prorockie.
A to jest moja głowa pełna wątpliwości.
To prawda, tryumfuję.
Moja racja aż łuną uderzyła w niebo.
Tylko prorocy, którym się nie wierzy,
mają takie widoki.
Tylko ci, którzy źle zabrali się do rzeczy,
i wszystko mogło spełnić się tak szybko,
jakby nie było ich wcale.
Wyraźnie teraz przypominam sobie,
jak ludzie, widząc mnie, milkli wpół słowa.
Rwał się śmiech.
Rozpalały się ręce.
Dzieci biegły do matki.
Nawet nie znałam ich nietrwałych imion.
A ta piosenka o zielonym listku –
nikt jej nie kończył przy mnie.
Kochałam ich.
Ale kochałam z wysoka.
Sponad życia.
Z przyszłości. Gdzie zawsze jest pusto
i skąd cóż łatwiejszego jak zobaczyć śmierć.
Żałuję, że mój głos był twardy.
Spójrzcie na siebie z gwiazd – wołałam –
spójrzcie na siebie z gwiazd.
Słyszeli i spuszczali oczy.
Żyli w życiu.
Podszyci wielkim wiatrem.
Przesądzeni.
Od urodzenia w pożegnalnych ciałach.
Ale była w nich jakaś wilgotna nadzieja,
własną migotliwością sycący się płomyk.
Oni wiedzieli, co to takiego jest chwila,
och bodaj jedna jakakolwiek
zanim –
Wyszło na moje.
tylko że z tego nie wynika nic.
A to jest moja szmatka ogniem osmalona.
A to są moje prorockie rupiecie.
A to jest moja wykrzywiona twarz.
Twarz, która nie wiedziała, że mogła być piękna.

ВРАЖЕННЯ З ТЕАТРУ
Джерело

Найважливішим у трагедії є для мене акт шостий:
Воскресіння на бойовиську сцени,
Поправляння перук, шат,
Виривання ножа з грудей,
Знімання петлі з шиї,
Вставання у ряд поміж живими,
обличчям до публіки.
Поклони поодинці й усі разом:
біла долоня на рані серця,
реверанс самовбивці,
кивок стятої голови.
Поклони парами:
шаленство подає руку лагідності,
жертва блаженно дивиться в очі ката,
бунтар без образи ступає поруч з тираном.
Топтання вічності носиком золотого черевичка.
Розганяння моралей крисами капелюха.
Невиправна готовність розпочати завтра усе спочатку.
Вихід вервечкою померлих набагато раніше,
бо зникли у третьому акті, четвертому, а також між актами.
Чудесне повернення тих, котрі пропали безвісти.
Думка, що терпляче чекали за кулісами,
не знімаючи костюмів,
не змиваючи гриму,
зворушує мене більше, ніж тиради трагедії.
Але справді урочистим є спадання завіси
і те, що видно крізь вузеньку шпарку:
ось тут одна рука поспішно тягнеться за квіткою,
там друга підхоплює впущений меч.
І щойно тоді третя, непомітна,
виконує свою повинність:
стискає мене за горло.

Wrażenia z teatru
Najważniejszy w tragedii jest dla mnie akt szósty:
zmartwychwstanie z pobojowisk sceny,
poprawianie peruk, szatek,
wyrywanie noża z piersi,
zdejmowanie pętli z szyi,
ustawianie się w rzędzie pomiędzy żywymi
twarzą do publiczności.
Ukłony pojedyncze i zbiorowe:
biała dłoń na ranie serca,
dyganie samobójczyni,
kiwanie ściętej głowy.
Ukłony parzyste:
wściekłość podaje ramię łagodności,
ofiara patrzy błogo w oczy kata,
buntownik bez urazy stąpa przy boku tyrana.
Deptanie wieczności noskiem złotego trzewiczka.
Rozpędzanie morałów rondem kapelusza.
Niepoprawna gotowość rozpoczęcia od jutra na nowo.
Wejście gęsiego zmarłych dużo wcześniej,
bo w akcie trzecim, czwartym, oraz pomiędzy aktami.
Cudowny powrót zaginionych bez wieści.
Myśl, że za kulisami czekali cierpliwie,
nie zdejmując kostiumu,
nie zmywając szminki,
wzrusza mnie bardziej niż tyrady tragedii.
Ale naprawdę podniosłe jest opadanie kurtyny
i to, co widać jeszcze w niskiej szparze:
tu oto jedna ręka po kwiat śpiesznie sięga,
tam druga chwyta upuszczony miecz.
Dopiero wtedy trzecia, niewidzialna,
spełnia swoją powinność:
ściska mnie za gardło.

ХМАРИ
Джерело

З описуванням хмар
треба дуже поспішати –
вже за мить
перестають бути тими самими, починають бути
іншими.
Мають здатність
ніколи не повторюватися
у формах, відтінках, позах і розташуваннях.
Не обтяжені пам’яттю ні про що,
легко пролітають над фактами.
Які там з них свідки чого-небудь –
одразу розвіюються навсібіч.
Порівняно з хмарами
життя видається тривким,
і не просто тривалим, а майже вічним.
Поряд з хмарами
навіть камінь здається братом,
на якого можна покластися,
а вони, що ж, далекі й легковажні кузинки.
Нехай собі люди будуть, якщо хочуть,
а потім один за одним кожен з них помирає,
їм, хмарам, байдуже, –
їм дивовиж задуже.
Над усім Твоїм життям
і моїм, ще не усім,
парадуються, розкішні, як парадувалися.
Не зобов’язані разом з нами гинути.
Не мусять бути побачені, щоби плинути.

Chmury
Z opisywaniem chmur
musiałabym się bardzo śpieszyć –
już po ułamku chwili
przestają być te, zaczynają być inne.
Ich właściwością jest
nie powtarzać się nigdy
w kształtach, odcieniach, pozach i układzie.
Nie obciążone pamięcią o niczym,
unoszą się bez trudu nad faktami.
Jacy tam z nich świadkowie czegokolwiek –
natychmiast rozwiewają się na wszystkie strony.
W porównaniu z chmurami
życie wydaje się ugruntowane,
omal że trwałe i prawie że wieczne.
Przy chmurach
nawet kamień wygląda jak brat,
na którym można polegać,
a one cóż, dalekie i płoche kuzynki.
Niech sobie ludzie będą, jeśli chcą,
a potem po kolei każde z nich umiera,
im, chmurom nic do tego
wszystkiego
bardzo dziwnego.
Nad całym Twoim życiem
i moim, jeszcze nie całym,
paradują w przepychu jak paradowały.
Nie mają obowiązku razem z nami ginąć.
Nie muszą być widziane, żeby płynąć.

ТОРТУРИ
Джерело

Нічого не змінилося.
Тіло – болюче,
мусить їсти, дихати повітрям і спати,
має тонку шкіру і одразу ж під нею кров,
має чималий запас зубів і нігтів,
кості його крихкі, суглоби розтягуються.
При тортурах це все береться до уваги.
Нічого не змінилося.
Тіло тремтить, як тремтіло
перед заснуванням Риму і після заснування,
у двадцятому сторіччі до і після Христа,
тортури є, як і були, тільки земля змаліла
і коли щось діється, то так ніби за стіною.
Нічого не змінилося.
Тільки людей стало більше,
поряд зі старими провинами з’явилися нові,
реальні, навіяні, тимчасові й ніякі,
але крик, яким тіло за них відповідає,
був, є і буде криком невинності,
згідно з одвічною шкалою і реєстром.
Нічого не змінилося.
Лише манери, церемонії, танці.
Але рух рук, що прикривають голову,
залишився той самий.
Тіло звивається, шарпається і виривається,
збите з ніг, падає, підгинає коліна,
синіє, пухне, слиниться і стікає кров’ю.
Нічого не змінилося.
Крім течії рік,
лінії лісів, узбереж, пустель і льодовиків.
Поміж тими пейзажами душа блукає,
зникає, повертається, наближається, віддаляється,
сама для себе чужа, невловима,
раз певна, раз непевна свого існування,
тоді коли тіло є і є і є
і не має куди подітися.

Tortury
Nic się nie zmieniło.
Ciało jest bolesne,
jeść musi i oddychac powietrzem, i spać,
ma cienką skóre, a tuż pod nią krew,
ma spory zasób zębów i paznokci,
kości jego łamliwe, stawy rozciąglliwe.
W torturach jest to wszystko brane pod uwagę.
Nic się nie zmieniło.
Ciało drży, jak drżało
przed założeniem Rzymu i po jego założeniu,
w dwudziestym wieku przed i po Chrystusie,
tortury są, jak były, zmalała tylko ziemia
i cokolwiek się dzieje, to tak jak za scianą.
Nic się nie zmieniło.
Przybyło tylko ludzi,
obok starych przewinien zjawiły się nowe,
rzeczywiste, wmówione, chwilowe i żadne,
ale krzyk, jakim ciało za nie odpowiada,
był, jest i będzie krzykiem niewinności,
podług odwiecznej skali i rejestru.
Nic się nie zmieniło.
Chyba tylko maniery, ceremonie, tańce.
Ruch rąk osłaniających głowę
pozostał jednak ten sam.
Ciało się wije, szarpie i wyrywa,
ścięte z nóg pada, podkurcza kolana,
sinieje, puchnie, ślini się i broczy.
Nic się nie zmieniło.
Poza biegiem rzek,
linią lasów, wybrzeży, pustyń i lodowców.
Wśród tych pejzaży duszyczka się snuje,
znika, powraca, zbliża się, oddala,
sama dla siebie obca, nieuchwytna,
raz pewna, raz niepewna swojego istnienia,
podczas gdy ciało jest i jest i jest
i nie ma się gdzie podziać.